Лекция на тему Українська мова серед інших слов янських мов
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-12-16Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Українська мова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов
План:
1. Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.
2. Етнічна близькість слов’ян.
3. Класифікація слов’янських мов.
4. Походження і розвиток мови.
5. Класифікація мов:
· Генеалогічна;
· Типологічна.
Основна література
1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.
2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)
3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)
4. Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)
Додаткова література
1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.
2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.
3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.
1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість
Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні росіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, споріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після китайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах проживають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблизно однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв білоруської та української мов менше, ніж білорусів і українців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських народів на три групи:
1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),
2. західну (поляки, чехи, словаки, серболужичани і кашуби),
3. південну (болгари, македонці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застереженнями, чорногорці).
Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, слов'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими історичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивергенції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, генетично близькі до закарпатських і східнословацьких українців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселилися на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломерат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племена (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фракійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйнятим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватську мову. Натомість більшість науковців не вважає окремими слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середовищі і належать до південнослов'янських народів як народності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.
Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє політичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський активно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імперії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лемківських українців як мови окремого слов'янського народу, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.
Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних статусах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну специфіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від материнських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.
Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали користуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і ментальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створення чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі Посполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавалося зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, південні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під турецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина українців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Австрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.
Нерідко слов'янські народи були розірваними частинами в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Україна). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Україна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має багатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.
Демографічний склад і державно-територіальний розподіл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).
Таблиця 2.1
Слов'яни на початку XX ст.
*Саксонія. **Пруссія.
***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.
Національно-етнічну роздрібненість і державну невлаштованість більшості слов'янських народів підсилювали релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писемністю — кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються латиницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідношення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового панування турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.
Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх духовному та культурному зближенню й сприяла перерозподілу сфер впливу між супердержавами або ставала приводом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I—XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх суперечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідеології та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесійна належність знову набуває актуальності, що позначається на міждержавних (міжслов'янських) відносинах.
Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинилися до використання ними, відповідно до традицій православ'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусульманства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (кириличною) писемністю. Латинська писемність використовується представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.
Протягом XX ст. демографічна й національно-державна ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:
1. СРСР,
2. Болгарія,
3. Югославія,
4. Польща,
5. Чехословаччина.
Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн., білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн., боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6 млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан 0,1 млн. Загальна кількість слов'ян на цей час становила 285,31 млн., а їхнє розселення найбільшою мірою охоплювало 19 країн світу.
Розселення слов'ян у республіках федеративних держав на цей час було нерівномірним і стосувалося переважно Радянського Союзу. Зокрема, за межами РРФСР в інших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні — 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за межами УРСР — приблизно 6 млн. українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. та ін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн., Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті слов'янські народи, які жили в складі Чехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республік і меншою мірою були представлені в інших республіках спільної країни. План:
1. Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.
2. Етнічна близькість слов’ян.
3. Класифікація слов’янських мов.
4. Походження і розвиток мови.
5. Класифікація мов:
· Генеалогічна;
· Типологічна.
Основна література
1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.
2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)
3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)
4. Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)
Додаткова література
1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.
2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.
3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.
1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість
Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні росіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, споріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після китайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах проживають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблизно однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв білоруської та української мов менше, ніж білорусів і українців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських народів на три групи:
1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),
2. західну (поляки, чехи, словаки, серболужичани і кашуби),
3. південну (болгари, македонці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застереженнями, чорногорці).
Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, слов'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими історичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивергенції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, генетично близькі до закарпатських і східнословацьких українців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселилися на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломерат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племена (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фракійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйнятим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватську мову. Натомість більшість науковців не вважає окремими слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середовищі і належать до південнослов'янських народів як народності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.
Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє політичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський активно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імперії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лемківських українців як мови окремого слов'янського народу, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.
Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних статусах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну специфіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від материнських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.
Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали користуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і ментальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створення чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі Посполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавалося зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, південні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під турецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина українців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Австрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.
Нерідко слов'янські народи були розірваними частинами в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Україна). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Україна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має багатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.
Демографічний склад і державно-територіальний розподіл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).
Таблиця 2.1
Слов'яни на початку XX ст.
| | | По державах і країнах (у тис. осіб) | ||||||||||
| Назви народів | Кількість (у тис. осіб) | Російська імперія | Болгарське царство | Сербське королівство | Чорногорське королівство | Австро-Угорська імперія | Туреччина | Німеччина | румунія | Італія | Інша європа й азія | Америка |
| Великороси | 69400 | 69200 | | | | | | | | | | |
| (росіяни) | | | | | | | | | | | | |
| Малороси | 33100 | 28400 | | | | 4500 | | | | | 170 | 330 |
| (українці) | | | | | | | | | | | | |
| Білоруси | 7400 | 7400 | | | | | | | | | | |
| Болгари | 5700 | 226 | 3400 | | | 34 | 1900 | | 110 | | ЗО | |
| Серби | 9773 | 2 | | 2800 | 260 | 5855 | 550 | | | 6 | | 300 |
| і хорвати | | | | | | | | | | | | |
| Словенці | 1500 | | | | | 1325 | | 126 | | 43 | | 132 |
| Чехи | 7500 | 65 | | | | 6935 | | | | | 64 | 310 |
| Словаки | 2740 | 2 | | | | 2358 | | 56* | | | | 380 |
| Серболужичани | 157 | | | | | | | 90** | | | | 11 |
| Поляки | 21700 | 9800 | | | | 4900 | | 3900 | | | | 3000 |
| Кашуби | 370 | | | | | | | 222 | | | 100 | 148 |
| У підсумку*** | 159420 | 115100 | 3400 | 2800 | 260 | 25600 | 2450 | 4500 | 130 | 50 | 600 | 4500 |
***Сумарні цифри враховують невеликі групи, які фігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», і заокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.
Національно-етнічну роздрібненість і державну невлаштованість більшості слов'янських народів підсилювали релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писемністю — кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються латиницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідношення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового панування турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.
Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх духовному та культурному зближенню й сприяла перерозподілу сфер впливу між супердержавами або ставала приводом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I—XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх суперечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідеології та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесійна належність знову набуває актуальності, що позначається на міждержавних (міжслов'янських) відносинах.
Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинилися до використання ними, відповідно до традицій православ'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусульманства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (кириличною) писемністю. Латинська писемність використовується представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.
Протягом XX ст. демографічна й національно-державна ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:
1. СРСР,
2. Болгарія,
3. Югославія,
4. Польща,
5. Чехословаччина.
Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн., білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн., боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6 млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан 0,1 млн. Загальна кількість слов'ян на цей час становила 285,31 млн., а їхнє розселення найбільшою мірою охоплювало 19 країн світу.
Наприкінці XX — на початку XXI ст. співвідношення між слов'янськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у неслов'янських країнах, істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграції слов'ян у високорозвинуті держави їхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, що зумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвилі слов'ян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст. Крім того, відбувається зменшення кількості росіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернення частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних держав пострадянського простору.
Якщо порівняти чисельність слов'янських народів і країни їхнього розселення на початку й у 80-ті роки XX ст., то очевидними є певні зміни.
1. Кількість слов'янських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуються вже не як окремий народ, а як частина поляків з виразно специфічним діалектним мовленням. Окремими слов'янськими народами стали:
· македонці, які почали формуватися в VII ст. на основі слов'янських племен смолян, струменів, сагудатів, драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македонію і змішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національної держави;
· боснійці (муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставши фактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільш потуречиними (омусульманеними) з усіх слов'ян;
· чорногорці, у формуванні яких основну участь узяло слов'янське плем'я дуклян, які після утворення в XIV ст. окремої чорногорської держави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.
2. Чисельність слов'янських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, що становить майже 79%, але приріст слов'ян був нерівномірним, оскільки народи зазнали різних втрат населення у Другій світовій війні. Так, представників деяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, а деяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значна частина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифікації, зазнали великих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшення серболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців, котрі ще з X ст. захопили слов'янські землі колишніх полаб'ян, до складу яких входили і давні лужичани.
3. Порівняно з початком XX ст. у 80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки в складі федеративної Югославії. Такого самого статусу набули серби, хорвати, словенці та македонці.
На початку XXI ст. слов'янське населення збільшилося приблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системі національно-державних утворень слов'ян. З розпалом СРСР, СФРЮ і ЧССР утворилося 13 національних держав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, більшість сучасних слов'янських народів має незалежні держави, що сприяє самобутньому розвитку їхніх етнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремими слов'янськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних) процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між слов'янами етнічну, культурну, ментальну та мовну близькість.
2. Етнічна близькість слов'ян
Про це свідчать такі чинники:
1. Компактність і тривалість заселення найдавніших слов'янських земель. Праслов'яни заселяли землі зі сходу на захід від басейну Середнього Дніпра до басейну Вісли, а з півдня на північ — від рубежів Правобережного Лісостепу до Полісся. Ця територія не була моноетнічною, бо сюди в давнину проникали й інші племена і народи (наприклад, кельти, іллірійці, фракійці, готи, волохи, мадяри, тюрки та ін.). Однак такі міграції були нетривалими або пізніми, тому не могли істотно вплинути на етномовну єдність праслов'ян і близькість давніх слов'янських племен та народів. Так само розширення територій праслов'ян і давніх слов'ян від Адріатичного моря до Уралу і від узбережжя Балтійського моря до Північного Надчорномор'я суттєво не впливало на збереження слов'янської етномовної близькості.
2. Антропологічна сумісність населення. Беззаперечним є той факт, що всі слов'янські народи належать до європеоїдної раси. Як зазначав Прокопій Кесарійський у VI ст., характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одні від інших. Вони дуже високого зросту й велетенської сили. Колір шкіри й волосся в них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні», тобто руді або русі. Такі антропологічні ознаки слов'ян були визначальними протягом багатьох століть праслов'янського розвитку, і лише після другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е. внаслідок історичного розширення слов'янських земель відбулося масове змішування праслов'ян, а потім давніх слов'ян з іншими етносами, що зумовило часткову антропологічну диференціацію західно-, східно- і південнослов'янських народів.
3. Подібність способу життя слов'ян, їх матеріальної й духовної культур. Опис слов'ян (склавинів й антів) зробив у VI ст. учасник військових походів на північ і схід Прокопій Кесарійський, автор книги «Війна з готами»: «Ці племена, склавини й анти, не керуються волею однієї людини, а з давніх-давен живуть у народоуправлінні (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою. І в усьому іншому в обох цих варварських племен усе життя й закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Живуть вони в жалюгідних хижах, на великій відстані один від одного, і часто міняють місця проживання. Вступаючи в битву, більшість з них іде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надівають... Спосіб життя у них, як у массагетів, грубий, без будь-яких зручностей, завжди вони покриті брудом, але по суті вони не погані і зовсім не злісні, а в усьому зберігають гунські звичаї».
Характеристику способу життя слов'ян, їх матеріальної та духовної культур дав візантійський письменник VI — початку VII ст. Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглості у своїй країні...
У них велика кількість всілякої худоби і плодів земних..., особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Калитою).
Про спільні етнічні витоки слов'янських народів свідчать фольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийняте ними християнство та ін.
Очевидною є також однаковість або схожість мов у слов'янських племен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різних слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, є наслідком їх природного розвитку.
4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, словени. Інші народи називали слов'ян по-різному (наприклад, германці й романці — венедами). Цей етнонім є давнім і невипадковим для сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще споріднені етноніми: склавини (переважно південнослов'янські племена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки (на сході західнослов'янських земель), словінці (на півночі західнослов'янських територій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель у Європі).
Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною основою
С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. праслов'янську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни (як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західноєвропейських джерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східні слов'яни) і склавини (переважно південні слов'яни), спільний для слов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.
5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарбників. Слов'яни завжди приходили на допомогу одні одним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і представники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію султана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-османського ярма велику допомогу південнослов'янським народам надали російські війська. Прикладом слов'янського військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорватів та інших народів за визволення від німецько-фашистських загарбників у Другій світовій війні.
6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, розвиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янських регіонів і міст-побратимів та ін.
Отже, на початку XXI ст. усі слов'янські народи створили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.
3. Класифікація слов'янських мов
Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом слов'янської філології, який заклав основи систематичного порівняльного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з моравським, сілезьким і словацьким говорами;
2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далматським, рагузьким; хорватська з віндським говором.
Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янських діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південними й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діалектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської підгрупи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розглядають як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупа об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діалект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови, а також мертва старослов'янська.
Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна основа чеської та словацької мов у добу державного утворення Само й Великоморавського князівства за своїми фонетичними й лексико-граматичними ознаками була ближчою до південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янської Великоморавської держави південнослов'янська за характером писемність. На її основі сформувалася старослов'янська літературна мова, що належить до південнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) наприкінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступово почали зближуватися за своїми ознаками з контактними протопольською і протолужицькою мовами.
Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для східних слов'ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов'янських племен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про
наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в південних слов'ян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах західних та південних слов'ян, які не мали спільних мов після розпаду праслов'янської. Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янами церковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київській Русі, як не заступала собою живих мов різних підгруп писемна старослов'янська, що виконувала функцію слов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку західних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.
Існують проблеми в класифікації мов південнослов'янської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнослов'янські, через що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніж між мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з албанською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфінітив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов грецизмів і тюркізмів. Решта південнослов'янських мов підпадала більшою мірою під північно-західні впливи угорців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цим виділяють дві підгрупи південнослов'янських мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).
Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов. Певною мірою зберігається історична відокремленість чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.
У середині XX ст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропонував поділ слов'янських мов на такі підгрупи:
1. східнослов'янські мови;
2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;
3. лужицької;
4. чеська мова зі словацькою;
5. сербська, хорватська і словенська;
6. болгарська і македонська.
З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)
4. Походження і розвиток мови
Мова виникла після зародження суспільства, її створення пов'язане із необхідністю задовольняти його потреби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній відбуваються дуже повільно. Протягом життя одного покоління вони майже не помітні. Чітко виявляються результати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередковано відображають зміни суспільства, його потреб.
Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.
Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. Геракліт (554—483 до н. е.), Продік (V ст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 — прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 — 347 до н. е.) схилялися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei — від природи), тобто назви речей зумовлені самими речами. Демокріт (460—371 до н. е.), Арістотель (384—322 до н. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei - за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.
У мовознавчій науці існують такі гіпотези походження мови:
1. звуконаслідувальна,
2. вигукова,
3. соціального договору,
4. трудових викриків,
5. суспільних регуляторів,
6. жестів,
7. ігор,
8. контактна тощо.
Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.
Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646—1716) та німецький мовознавець В. фон Гумбольдт.
Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслідування звуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, що звуконаслідування є першоосновою мови.
Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигукову гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.
Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були популярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили людині пасивну роль у створенні мови і не враховували соціальних потреб у комунікації.
Гіпотеза соціального договору. Прихильниками цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.
Гіпотеза трудових викриків. Запропонували її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колективну працю і сприяли її ритмізації, організації. Позитивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.
Гіпотеза суспільних регуляторів. Започаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова з'явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.
Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виникнення мови пов'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної форми послуговувалися люди в первісному трудовому колективі.
З розвитком людини засоби стадної стимуляції трансформувалися у суспільні регулятори, тобто почали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситуативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ об'єктивної дійсності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала членороздільною як у фонетичному, так і в граматичному аспектах.
Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комунікація — однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести були основним засобом спілкування гомінідів, які жили приблизно 3 млн. років тому.
Гіпотеза ігор, її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.
Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.
Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини — гіпотеза моногенезу і гіпотеза полігенезу.
Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos - один, єдиний і genesis - походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.
Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розробляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929).
Її прихильниками є німецький мовознавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мовознавець Юрій Мосенкіс.
Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мовознавець Хольгар Педерсен (1867—1953), який запровадив і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934—1966).
Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX — на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проблеми є ідея переходу від тваринних звуків стадної стимуляції до людських звуків суспільної регуляції.
5. Класифікації мов
На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними зв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.
1. Генеалогічна класифікація мов
Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.
Генеалогічна (грец. £епеа!о£іа — родовід) класифікація мов - групування мов за спорідненістю.
Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова. Мовну сім'ю поділяють на групи за ступенем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й підгрупи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська, китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська, дравідська, японська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.
Індоєвропейська мовна с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.
Слов'янська мовна група . До неї належать:
— східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білоруською (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифікації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і білоруська мови є нащадками давньоруської,'
— західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолужицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її називають ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним з діалектів польської мови;
— південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створили на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.
2. Типологічна класифікація мов
Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.
Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.
Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.
Найзручнішим для типологічних досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають типологічну класифікацію мов морфологічною.
Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений найкраще.
За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.
Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнамській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордофанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.
Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьімьіз-га -«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди виражений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.
Флективні мови. У них корінь змінний, причому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot – «нога» і feet — «ноги», нім. Mutter — «мати» і Мйtter — «матері», укр. набрати — доконаний вид і набира ти – недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на корінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметнику радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і більшість афразійських.
Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудоване шляхом синтаксичного основоскладання, а не словоскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що виражають зміст другорядних членів речення.
Сутність розвитку мови
Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повільно і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з революційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподібне, оскільки в кожний момент свого існування М£є бути загальнозрозумілим засобом спілкування.
Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фонологічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рівень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єктивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.
Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, однак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки творяться, а й запозичуються, змінюють своє значення, переходять з одного стилю в інший.
Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.
Важливими виявами розвитку мови є процеси дивергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але завжди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.
Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мови. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногенезу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок розселення давніх людей на величезних просторах, освоєння ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.
Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та походженням, характеризувалися значною схожістю і утворювали племінну мову. Вона охоплювала один або кілька союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося одним з більш поширених діалектів. Однак у цей час почав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемінного спілкування — піджин-інгліш і моту.
Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його більшу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Племінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У період існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.
Утворення держави призвело до появи нових суспільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло — об'єднання) племен, злиття їх сформували нову спільність людей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різних племен продовжували існувати як діалекти мови народності.
До того ж слабкі економічні зв'язки між різними територіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивергенція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є переважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.
У період існування народності, крім дивергенції мови, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, наприклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожими результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме виникнення мов народностей у результаті інтеграції племінних мов включало елементи конвергенції.
Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував поширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літературної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприклад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Середнього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.
У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і розглядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувалося писемною фіксацією також і рідної мови (ділові документи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і £І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним суспільством. Народності і, відповідно, мови народностей, збереглися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспанії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. Народності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.
У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (національну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припинився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.
Національна літературна мова утворилася на народній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначена не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна форма, яка все більше заміняє діалекти.
Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.
На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мови. Тим самим процес диференціації зливається з іншим аспектом мовного розвитку — із процесом збагачення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.
Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (британський), американський, канадський, австралійський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксембурзі.
Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.
Синхронія і діахронія
Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови характерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонтальним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для позначення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».
Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у певний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.
Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мовознавство, наприклад, курс сучасної української літературної мови. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоукраїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.
Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».
Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.
Вивченням мови у часі, її розвитку займається діахронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, історична граматика української мови).
Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, існує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мовознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскільки певний стан мови обумовлений її історичним розвитком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду редукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції перетворились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну -> сну).
Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже процеси розвитку мови не припиняються.
1. східнослов'янські мови;
2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;
3. лужицької;
4. чеська мова зі словацькою;
5. сербська, хорватська і словенська;
6. болгарська і македонська.
З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)
4. Походження і розвиток мови
Мова виникла після зародження суспільства, її створення пов'язане із необхідністю задовольняти його потреби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній відбуваються дуже повільно. Протягом життя одного покоління вони майже не помітні. Чітко виявляються результати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередковано відображають зміни суспільства, його потреб.
Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.
Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. Геракліт (554—483 до н. е.), Продік (V ст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 — прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 — 347 до н. е.) схилялися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei — від природи), тобто назви речей зумовлені самими речами. Демокріт (460—371 до н. е.), Арістотель (384—322 до н. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei - за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.
У мовознавчій науці існують такі гіпотези походження мови:
1. звуконаслідувальна,
2. вигукова,
3. соціального договору,
4. трудових викриків,
5. суспільних регуляторів,
6. жестів,
7. ігор,
8. контактна тощо.
Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.
Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646—1716) та німецький мовознавець В. фон Гумбольдт.
Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслідування звуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, що звуконаслідування є першоосновою мови.
Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигукову гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.
Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були популярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили людині пасивну роль у створенні мови і не враховували соціальних потреб у комунікації.
Гіпотеза соціального договору. Прихильниками цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.
Гіпотеза трудових викриків. Запропонували її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колективну працю і сприяли її ритмізації, організації. Позитивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.
Гіпотеза суспільних регуляторів. Започаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова з'явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.
Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виникнення мови пов'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної форми послуговувалися люди в первісному трудовому колективі.
З розвитком людини засоби стадної стимуляції трансформувалися у суспільні регулятори, тобто почали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситуативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ об'єктивної дійсності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала членороздільною як у фонетичному, так і в граматичному аспектах.
Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комунікація — однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести були основним засобом спілкування гомінідів, які жили приблизно 3 млн. років тому.
Гіпотеза ігор, її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.
Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.
Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини — гіпотеза моногенезу і гіпотеза полігенезу.
Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos - один, єдиний і genesis - походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.
Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розробляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929).
Її прихильниками є німецький мовознавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мовознавець Юрій Мосенкіс.
Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мовознавець Хольгар Педерсен (1867—1953), який запровадив і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934—1966).
Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX — на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проблеми є ідея переходу від тваринних звуків стадної стимуляції до людських звуків суспільної регуляції.
5. Класифікації мов
На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними зв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.
1. Генеалогічна класифікація мов
Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.
Генеалогічна (грец. £епеа!о£іа — родовід) класифікація мов - групування мов за спорідненістю.
Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова. Мовну сім'ю поділяють на групи за ступенем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й підгрупи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська, китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська, дравідська, японська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.
Індоєвропейська мовна с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.
Слов'янська мовна група . До неї належать:
— східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білоруською (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифікації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і білоруська мови є нащадками давньоруської,'
— західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолужицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її називають ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним з діалектів польської мови;
— південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створили на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.
2. Типологічна класифікація мов
Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.
Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.
Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.
Найзручнішим для типологічних досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають типологічну класифікацію мов морфологічною.
Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений найкраще.
За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.
Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнамській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордофанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.
Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьімьіз-га -«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди виражений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.
Флективні мови. У них корінь змінний, причому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot – «нога» і feet — «ноги», нім. Mutter — «мати» і Мйtter — «матері», укр. набрати — доконаний вид і набира ти – недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на корінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметнику радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і більшість афразійських.
Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудоване шляхом синтаксичного основоскладання, а не словоскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що виражають зміст другорядних членів речення.
Сутність розвитку мови
Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повільно і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з революційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподібне, оскільки в кожний момент свого існування М£є бути загальнозрозумілим засобом спілкування.
Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фонологічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рівень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єктивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.
Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, однак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки творяться, а й запозичуються, змінюють своє значення, переходять з одного стилю в інший.
Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.
Важливими виявами розвитку мови є процеси дивергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але завжди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.
Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мови. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногенезу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок розселення давніх людей на величезних просторах, освоєння ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.
Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та походженням, характеризувалися значною схожістю і утворювали племінну мову. Вона охоплювала один або кілька союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося одним з більш поширених діалектів. Однак у цей час почав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемінного спілкування — піджин-інгліш і моту.
Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його більшу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Племінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У період існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.
Утворення держави призвело до появи нових суспільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло — об'єднання) племен, злиття їх сформували нову спільність людей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різних племен продовжували існувати як діалекти мови народності.
До того ж слабкі економічні зв'язки між різними територіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивергенція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є переважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.
У період існування народності, крім дивергенції мови, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, наприклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожими результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме виникнення мов народностей у результаті інтеграції племінних мов включало елементи конвергенції.
Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував поширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літературної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприклад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Середнього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.
У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і розглядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувалося писемною фіксацією також і рідної мови (ділові документи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і £І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним суспільством. Народності і, відповідно, мови народностей, збереглися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспанії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. Народності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.
У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (національну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припинився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.
Національна літературна мова утворилася на народній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначена не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна форма, яка все більше заміняє діалекти.
Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.
На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мови. Тим самим процес диференціації зливається з іншим аспектом мовного розвитку — із процесом збагачення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.
Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (британський), американський, канадський, австралійський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксембурзі.
Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.
Синхронія і діахронія
Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови характерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонтальним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для позначення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».
Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у певний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.
Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мовознавство, наприклад, курс сучасної української літературної мови. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоукраїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.
Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».
Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.
Вивченням мови у часі, її розвитку займається діахронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, історична граматика української мови).
Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, існує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мовознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскільки певний стан мови обумовлений її історичним розвитком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду редукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції перетворились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну -> сну).
Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже процеси розвитку мови не припиняються.
