·                   підтримка мігрантів під час їхнього виїзду, переміщення та в’їзду в країну призначення;
·                   розміщення на місці дотримання певних умов праці, способів найму і звільнення з роботи;
·                   оплати праці;
·                   надання відпусток;
·                   соціального страхування;
·                   ввезення особистого майна;
·                   переведення на батьківщину заробітків та заощаджень;
·                   рівність прав мігрантів і громадян країни-перебування щодо отримання мінімальної заробітної плати;
·                   збереження прав трудящих-мігрантів у соціальному забезпеченні (з урахуванням рівня розвитку економіки країни-перебування).
Західна Європа має власні документи щодо регулювання міграційних процесів. У 1989 році тут була прийнята “Хартія основних соціальних прав робітників Європейського економічного співтовариства”. Нею надається право вільного переміщення працівників в кордонах Європейського Союзу, рівність його громадян і мігрантів в питаннях працевлаштування, умов праці і соціального захисту.
Одночасно фахівці висловлюють припущення, що Хартія з часом сприятиме концентрації висококваліфікованої робочої сили, науковців в найбільш розвинених регіонах Європейського Союзу.
3. Як вже зазначалося раніше, країни, що приймають робочу силу, - як правило, економічно розвинені держави, що проводять активну міграційну політику. Вони опікуються регулюванням як кількісного, так й якісного складу міграції.
При цьому використовують такі інструменти:
1)     Квотування імпорту робочої сили. Приміром, у США (1995 р.) серед тих, хто в’їхав до країни, 71% - родичі громадян США; 20% - спеціалісти на яких є попит в країні; 9% - інші групи мігрантів.
“Відплив мозків” є специфічним видом трудової міграції. Це люди, які мали на батьківщині роботу та пристойну зарплату (у порівнянні із співвітчизниками). Але вони поїхали працювати за кордон. Чому? Причин декілька. В індустріальних країнах спеціалісти знаходять кращі умови для наукових досліджень: сучасне обладнання, перспективи творчого зростання, соціальний захист, більш висока винагорода за кваліфіковану працю. І це стосується не тільки фізиків або математиків. Закон США про імміграцію (1996р.) значно підвищив вимоги щодо якісних характеристик працівників, які мають намір знайти роботу в США.
 США задовольняють свою потребу у математиках на 50% за рахунок іммігрантів, переважно з колишнього СРСР.
Син М.С. Хрущова знайшов притулок у США. За фахом він фізик. Йому та його родині надали американське громадянство. Це стосується й ліриків (Євген Євтушенко – поет), постійно мешкає у Великій Британії. Працівник мистецтва: Майя Плісецька – балерина, Олена Образцова – співачка. Багато висококваліфікованих лікарів з колишнього СРСР також працює за кордоном.
Причини “відпливу мозків” об’єктивні:
1)                нерівномірність опанування досягнень НТР окремими країнами;
2)                відмінності у рівні капіталовкладень у розвиток освіти, науки й техніки.
“Відплив мозків” з менш розвинених країн до високорозвинених дуже вигідне для останніх явище. Лише за останні 20 років із менш розвинених країн до США, Великої Британії та Канади переїхало понад 500 тис. висококваліфікованих спеціалістів різного профілю. Розвинені країни мають від процесу “витикання мозків” велику економію коштів на підготовку кваліфікованих спеціалістів. Підрахунки показують, що приймаюча країна від залучення одного середньостатистичного вченого-гуманітарія виграє 230 тис. дол.. США, інженера-253 тис., лікаря-646 тис. дол. В національній академії наук США 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії у США третина - іммігранти. У підсумку суттєво постраждали цілі наукові напрями в таких країнах як Франція, Німеччина та Італія.
2)     Наявність міжнародних сертифікованих документів щодо кваліфікації мігрантів. У США обов’язковою вимогою є наявність професійного стажу роботи не менше 5 років.
3)     Введення вікового цензу. Приміром, в Норвегії і Швеції вік мігрантів не може перевищувати 30-40 років.
4)     Добрий стан здоров’я.
5)     Обмеження психологічного характеру. Наприклад, претендент на громадянство Південно-Африканської республіки повинен мати “добрий характер”.
6)     Обмеження терміну роботи в країні, що приймає мігрантів.
7)     Заборона мігрантам займатися певними видами професійної діяльності.
Вплив міграційних процесів на країни-імпортери робочої сили має позитивний характер. Це не тільки підвищення конкурентоспроможності національного виробника за рахунок зменшення витрат на підготовку робочої сили. Це не тільки зростання внутрішнього попиту на товари і послуги за рахунок мігрантів. Цей й омолодження трудових ресурсів країни-імпортера робочої сили.
Одночасно імпорт робочої сили має й негативні наслідки: зростає безробіття; загострюється конкуренція між резидентами і мігрантами з приводу робочих місць; відпливає валюта за кордон; загострюються конфлікти на національному, расовому, релігійному ґрунті.
Країни-експортери робочої сили у своїй еміграційній політиці переслідують власні цілі:
-                     скорочення безробіття;
-                     забезпечення країни конвертованою валютою;
-                     отримання емігрантами за кордоном сучасної освіти, високотехнологічного виробничого досвіду;
-                     професійне зростання;
-                     досвід міжнародного співробітництва;
-                     збагачення національної культури за рахунок засвоєння надбань інших культур;
-                     підвищення життєвого рівня мігрантів та їх родин, що залишаються на батьківщині.
За роки незалежності в Україні значно активізувалися міграційні процеси.
За різними підрахунками зараз за кордоном перебуває 6-7 млн. співвітчизників.
Причини відомі:
§     безробіття (особливо приховане);
§     низька заробітна плата;
§     зменшення зайнятості в наукомістких галузях економіки;
§     недостатня підтримка державою малого та середнього бізнесу.
За таких умов в Україні її громадяни вимушені шукати роботу за кордоном. Серед країн-імпортерів робочої сили з України виділяють Польщу – 18,7%, Чехію – 16,9%, Італію – 8,5%. Загалом в Західній Європі перебуває зараз понад 40% українських мігрантів. Зростає потік їх у США, Канаду, країни Близького Сходу. Серед українських мігрантів 50% мають вищу освіту, 30% з професійно-технічною освітою, 18,6 %мають повну середню освіту. В 90-ті роки минуло століття Україна втратила майже 20% свого інтелектуального потенціалу. “Відплив мозків” з України здійснюється переважно у США., Канаду, Велику Британію та Росію. Наслідки цього явища дуже загрозливі: це й втрата конкурентоздатності національної економіки, це й в перспективі, можливе банкрутство цілих галузей, які визначають економічну безпеку країни.
Тема 14. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ
1. Міжнародні економічні відносини неможливі без грошових відносин між державами. Це зумовлено передусім інтернаціоналізацією господарських зв’язків. Валютні відносини супроводжують торгівлю, вивіз капіталу, науково-технічне співробітництво, міграцію робочої сили, туризм, культурні зв’язки, кредитування, надання економічної допомоги.
Суб’єктами валютних відносин бувають: підприємства, банки та інші організації, юридичні особи, держави. Здійснюються валютні відносини завдяки валютній системі.
Валюта (англ. currency, італ. Valuta) перекладається як ціна, вартість, тобто грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товарів.
Валютою називають:
-                     національну грошову одиницю (гривня);
-                     грошові знаки іноземних держав;
-                     міжнародні облікові грошові одиниці, наприклад, СДР – спеціальні права запозичення, які використовує МВФ у своїх розрахунках.
Міжнародна валютна система (МВС) – це сукупність валютно–грошових і кредитних відносин, що сформувалися між країнами та закріплені у міждержавних договорах і державно-правових нормах.
Конвертованість валюти означає її здатність обмінюватися на валюти інших держав за певними валютним курсом. На валютному ринку використовують два курси.
Курс продавця – це курс, за яким продається іноземна валюта за національну.
Курс покупця – це курс, за яким купується іноземна валюта за національну.
Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею.
За рахунок маржі банк покриває видатки по валютних операціях і формує прибуток.
За рівнем конвертованості валют (тобто їхньої здатності обмінюватися на іноземну валюту) розрізнюють:
1.                Вільно конвертовані валюти; обмін їх здійснюється без обмежень. Такий статус мають валюти більшості промислово розвинених країн світу. Він закріплений юридично в зобов’язаннях перед МВФ.
2.                Частково конвертовані валюти; для них зберігаються певні валютні обмеження
3.                Неконвертовані валюти. Для них існують валютні обмеження на всі валютні операції як для резидентів, так і нерезидентів.
Розрізняють міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту.
Перша використовується як засіб здійснення експортних-імпортних операцій. Функцією міжнародної резервної валюти є створення державних валютних резервів для забезпечення стабільності національної валюти шляхом інтервенції на внутрішньому та міжнаціональному ринках. Резервними є валюти країн з могутнім фінансовим потенціалом. Ці країни мають розвинену і розгалужену по всьому світі банківську систему. Така валюта вільно обмінюється на будь-які товари у всіх куточках світу.
Сьогодні конвертованими вважаються понад 60-ти валют, а резервними – декілька: долар США, євро, японська ієна, англ. фунт стерлінгів, швейцарський франк… Водночас роль світових грошей повною мірою виконує сьогодні одна валюта – долар США.
Ступінь і характер конвертованості валюти безпосередньо пов’язані з системою державного регулювання економіки країни. Кожна країна здійснює власну певну валютну політику. Її метою є вплив на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом.
Валютна політика буває 2^х видів: облікова (або дисконтна) та девізна.
 Перша спрямована на регулювання валютного курсу через зміну відсотку за кредит. Підвищення його сприяє припливу капіталів із країн, в яких такі ставки відсотку нижчі. Це підвищує курс національної валюти і поліпшує стан платіжного балансу країни. У разі зниження відсоткових ставок у країні відбувається відплив капіталу в інші країни і, відповідно, зниження курсу національної валюти.
Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі-продажу іноземної валюти (девізу). За умов падіння курсу національної валюти Центральний банк здійснює продаж на грошовому ринку певних сум іноземної валюти. Це призводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Навпаки, скуповування іноземної валюти зумовлює падіння курсу національної валюти.
Валютна інтервенція – особливий вид валютної політики.
Це пряме втручання держави (через центральний банк або державу скарбницю) в операції на валютному ринку. Мета такої політики – вплив на курс валюти своєї країни (чи іноземні) шляхом продажу (або купівлі) іноземної валюти (чи золота) з одночасним уведенням обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.
МВС має такі елементи:
•                    світовий грошовий товар;
•                    міжнародна ліквідність;
•                    валютний курс;
•                    валютні ринки;
•                    міжнародні валютно-фінансові організації.
Світовий грошовий товар – це загальновизнаний носій міжнародних валютно–грошових відносин. Історично це було золото. Пізніше кредитні гроші: векселі, банкноти, чеки та депозити. У 70 ^х роках XX ст. з’явилися спеціальні міжнародні й регіональні платіжні одиниці: СДР – спеціальні права запозичення, ЕКЮ, зараз євро.
Міжнародна ліквідність – це сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані у міжнародних розрахунках.
Валютний курс – це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн. Валютні курси бувають фіксованими (твердими) та плаваючими (гнучкими). Перші засновані на монетному паритеті (тобто ваговому вмісті золота у національній грошовій одиниці). Другі не пов’язані з монетним паритетом. Вони визначаються зіставленням паритетів купівельної сили валют. Тобто оцінюються в національних грошах вартості однойменного “кошика” товарів і послуг.
Першим з валютних ринків був ринок золота. На ньому метал продавався за офіційною ціною, яка була закріплена міжнародним договором. Наприклад, золото 583 проби містило 58,3% чистого золота, решта – інші домішки: срібло, мідь, тощо. Проби 1000 практично не буває!
З 1837 до 1934 р. р. тройська унція золота (31,1035г чистого золота) коштувала 20 дол. 67 центів; у 1944-1967 р.р. – 35$, у 1968 – 38$. Остання ціна (до серпня 1971 року) – 42,22 дол., після чого офіційні ціни на золото було ліквідовано. Тепер ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.
2. Тривалий час співвідношення валют між країнами визначалося взаємним паритетом дорогоцінних металів, станом платіжного балансу країн тощо.
До середини XIX століття функціонували локальні валютні системи з центрами в Амстердамі, Антверпені, Генуї, Венеції, Лондоні.
Перша міжнародна валютна система отримала назву “золотий стандарт”. Юридично оформлена ця глобальна валютна система була на Міжнародній конференції в Парижі у 1867 році і проіснувала до початку 20-х. рр. XX століття. Важливою ознакою Паризької системи “золотого стандарту” було визначення золота єдиною формою світових (міжнародних) грошей. Такі країни, як Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія, Росія, Японія, США офіційно закріпили золотий зміст в одиниці національної валюти, а також зобов’язали центральні банки купувати і продавати національну валюту за золото. У зазначених країнах паперові банкноти вільно обмінювалися на золото до початку І світової війни. В умовах золотого стандарту англійський фунт стерлінгів вміщував 113, 0016 г. чистого золота. Американський долар був рівний 23,22 г. оскільки обидві валюти були прив’язані до золота, то один фунт дорівнював $ 4,87.
Така система функціонувала досить успішно. Але І світова війна зруйнувала “золотий вік” у розвитку міжнародної валютної системи.
Друга міжнародна валютна система, або система золотовалютного стандарту, виникла у 1922 році на Генуезькій міжнародній економічній конференції. І тому на відміну від першої МВС, яку називають Паризькою (1867), другу величають Генуезькою (1922). Суть її полягала у накопиченні державами для своїх зовнішньоекономічних розрахунків іноземних валют економічно найсильніших країн світу (передусім, США, Великої Британії, Франції).
Девізи – це платіжні засоби в іноземній валюти, що призначені для міжнародних розрахунків. Золотодевізний стандарт – офіційно встановлений фінансовий паритет валют до долару США. Останній був конвертований в золото по офіційному курсу. Країни, що приєдналися до золотовалютного стандарту зберігали свої авуари у Нью-Йорку і Лондоні.
Але Генуезька МВС проіснувала недовго. Велика депресія 1929-33 р.р. суттєво розхитала систему фіксованих курсів.
Третя МВС з’явилася в місті Бреттон-Вудс (США) у липні 1944 р. Це так звана Бреттон-Вудська МВС. Вона нібито свідчила про посилення економічних позицій США у світі після ІІ світової війни. На той час у США було зосереджено більше половини промислового виробництва капіталістичного світу, третина світового капіталістичного експорту і майже ³/₄ золотих резервів.
Суть Бреттон-Вудської МВС полягала у тому, що валюти окремих країн повинні були пристосовуватися до валютних систем провідних держав – США і Великої Британії. Основними інструментами міжнародних розрахунків стали золото і так звані резервні валюти (американський долар і британський фунт стерлінгів). Оскільки Велика Британія мала незначний запас золота, фунт стерлінгів почав виконувати роль резервної валюти частково, а саме в колоніях і домініонах Великої Британії.
Офіційно нова МВС мала назву “золотовалютний стандарт”. Неофіційно її називали “золотодоларовим стандартом” (обмін на золото здійснювався тільки через долар і лише Центральними банками). На Бреттон-Вудській конференції були створені дві валютно-фінансові і кредитні організації – Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).
МВФ почав діяти з березня 1947 року. Членами його зараз є понад 170 країн світу. Україна вступила до нього в 1992 р. Капітал МВФ створюється з внесків країн-членів організації згідно зі затвердженими квотами. Відповідно до квот розподіляються й голоси у керованих органах фонду. Найбільшу кількість їх мають США – 19,7%. Десять найбільших країн мають 52% голосів. Квота України становить 0,69% у загальному капіталі МВФ. Бреттон-Вудська МВС ввела фіксований валютний курс і ціну на золото 35 доларів за одну тройську унцію (це 1/12 англійського монетного фунта (373,2 г), тобто 31,1035.
Жорстка прив’язка всіх валют до долара сприяла твердій фіксації курсу валют.
З березня 1947 р. до серпня 1971 року США регулювали (точніше, вирівнювали) ціну на золото шляхом купівлі його та продажу на світовому ринку. На практиці ж відбувалося вимивання золота з міжнародних розрахунків, його перелив у приватний сектор. Фіксована ціна на золото свідомо була заниженою, оскільки основними виробниками золота у світі були СРСР і Південно-Африканська республіка.
У 60-ті роки XX століття позиції США у світовій економіці послабилися: загострилися суперечності між США і Японією, ФРН, Францією. У 70-ті роки виникає системна криза (з серпня 1971 р. США припиняють обмін доларів на золото) і Бреттон-Вудська МВС розпадається.
Четверта МВС народилася у січні 1976 р. і отримала назву Ямайської, оскільки відповідна угода була підписана у місті Кінгстоні (Ямайка, Кінгстонська міжнародна валютна система). Ця система заснована не на одній, а на кількох валютах, тому її називають ще “багатовалютним стандартом”. Золото перестало бути еталоном вартості в МВС. Офіційна його ціна була відмінена. Відбулася повна демонетаризація золота. Об’єктивно ж золото продовжує впливати на курси валют і є важливим резервним активом. Одночасно кожній з валют країн-учасниць Кінгстонської системи надано право виконувати роль резервної валюти.
Замість золотодевізного стандарту був введений стандарт СДР (спеціальні права запозичення). Вартість однієї одиниці СДР визначається на основі валютного кошику. До його складу у той час (тобто до введення євро) входили такі валюти у наступному співвідношенні: американський долар – 39%; японська ієна – 18%; німецька марка – 21%; англійський фунт стерлінгів – 11%; французький франт – 11%.
Європейська валютна система (тепер Європейський валютний Союз) створена в березні 1979 року. У своєму розвитку вона пройшла деякі етапи. З червня 1990 року були скасовані обмеження щодо руху капіталів. Із 1 січня 1994 р. встановлено жорсткий обмінний курс європейських валют; було створено європейську систему центральних банків (“Єврофед”). З 1 січня 1999 р. почався процес введення безготівкового євро, який завершився 1 січня 2002 р. з впровадженням готівкової європейської валюти. Було також засновано Єдиний центральний банк, незалежний від урядів.
Тема 15. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ І РУХ МІЖНАРОДНОГО КАПІТАЛУ
1. Міжнародний кредит (далі МК) є другою формою міжнародного руху капіталу, тобто рухом позичкового капіталу у сфері МЄВ. Сутність його полягає у наданні валютних і товарних ресурсів на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості.
МК бере участь у кругообігу капіталу і послідовно приймає такі форми: грошову (авансований капітал), виробничу, товарну, знову грошову (з додатковою вартістю).
МК виконує у світовому господарстві такі функції:
•                    забезпечення перерозподілу ресурсів (фінансових і матеріальних) між країнами. Це сприяє їх ефективному використанню;
•                    прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово для фінансування капіталовкладень в інші держави;
•                    прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;
•                    фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів.
Фактори, що обумовлюють поширення у МЕВ кредитних відносин:
1)                інтернаціоналізація виробництва і капіталу;
2)                активізація і поглиблення міжнародних економічних зв’язків;
3)                зміцнення позицій ТНК;
4)                наслідки науково-технічних здобутків;
5)                досягнення у сфері комунікаційних технологій.
За цільовим призначення розрізнюють дві основні форми МК:
-                     зв’язані кредити, які надаються на конкретні цілі, що визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу);
-                     фінансові кредити (не мають цільового призначення і можуть використовуватись позичальником на будь-які цілі).
МК за джерелами можуть бути внутрішніми, зовнішніми (іноземними) та змішаними кредитами.
За суб`єктами розрізнюють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.
За формами кредитування бувають товарні та валютні кредити.
Фірмовий кредит – це позика, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг (має цільове призначення, закріплене в угоді, оформляється векселем або надається за відкритим рахунком).
Факторинг – це купівля фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію.
Форфейтинг – це купівля на певний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів. У цих випадках банк купує цінні папери, виплачуючи експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фінансової облікової ставки.
Лізинг – це різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. Лізинг буває фінансовий та оперативний.
2. Світовий ринок позичкових капіталів - це грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. Світовий ринок позичок капіталів – комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів.
Структура сучасного світового ринку позичкового капіталу складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.
Так, приміром, географічна структура відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.
В аспекті географічної структури відокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт–на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Кайманові острови тощо).
Інституціональна структура в визначається:
1)                вкладниками, тобто суб’єктами ринку, чиї кошти акумулюються (населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, тощо);
2)                позичальниками, тобто споживачами капіталу (ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації);
3)                посередниками (транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи).
Функціональна структура складається з грошового ринку (тобто сукупності попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринку капіталів (який забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів. Останній диференціюється щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та інші).
Валютна структура відображає частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому.
Тут відрізняють такі ринкові сегменти: національний, міжнародний, євроринок кредитних ресурсів.
На євроринку здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента. Євроринок має такі характерні риси:
1)                відсутність чітких географічних та часових меж;
2)           універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;
3)           специфіка відсоткових ставок (за депозитами вони вище, а за кредитами нижче від національних);
4)           високі бар’єри входження на євроринок внаслідок його монополізації;
5)           спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом, тощо.
3. Проблема зовнішньої заборгованості виникає у зв’язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг. Зумовлена така неможливість надмірним і неврегульованим залученням в країну кредитного капіталу, включаючи позики міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).
Рівень зовнішнього боргу визначають як суму зобов’язання держави перед зовнішніми кредиторами. Для його розрахунку залучають різні показники. Це можуть бути абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту. Можуть використовуватися такі індикатори: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (це відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг).
Чинники, що зумовлюють виникнення проблеми зовнішньої заборгованості. наступні:
-                     невеликі обсяги внутрішніх заощаджень,
-                     від’ємне сальдо за торговельними операціями,
-                     значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.
До початку 70^х років минулого століття сума боргу слаборозвинених держав вважалася відносно невеликою. Вона була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового Банку і регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалася за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів. На початку 80 ^х років становище різко змінюється: до процесу кредитування слаборозвинених країн підключилися комерційні банки. За останні роки ціна отриманих ресурсів настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.
Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування. Вона включає амортизацію (виплату основної суми) і виплату відсотків.
Зобов’язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються:
•                    за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту,
•                    через нові запозичення.
За 32 роки (1970-2002) зовнішній борг країни, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд. дол.. до 2,6 трлн. дол., тобто на 2000%. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90 ^х років XX ст. 169 млрд. дол. 16 країн мають сьогодні високі рівні зовнішньої заборгованості: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща та інші.
Вийти із скрутного становища можна двома способами:
1)                скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики, що гальмує темпи заборгованості;
2)                фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню нових зовнішніх позик.
Тема 16. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН
1. Міжнародний валютний фонд (МВФ), було створено на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р., розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Відповідно до Уставу МВФ його офіційними цілями є:
·                   сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням;
·                   сприяння багатосторонній системі платежів і усуненню валютних обмежень;
·                   надання державам-членам коштів у іноземній валюті для урівноваження платіжних балансів;
·                   організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.
Група Світового Банку (СБ) об’єднує п`ять пов’язаних між собою фінансових установ:
-                     Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), створений першим на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р. працюючий з 1946 р.;
-                      Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);
-                      Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);
-                      Багатостороннє агентство гарантій інвестиціям (БАГІ);
-                     Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).
Головна мета діяльності СБ – сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових кредитів (терміном до 20 років під гарантію урядів) і гарантування приватних інвестицій. До 1/3 кредитів надається на умовах спільного фінансування.
Крім того, здійснюється страхування інвестицій від некомерційних ризиків (війна, націоналізація, громадянські заворушення). Також надаються консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучити приватні інвестиції.
2. Банк міжнародних розрахунків (БМР) був створений у 1930 р. у Базелі (Швейцарія) для спрощення розрахунків по операційних платежах Німеччини і воєнних боргах.
У сучасних умовах його основна функція – сприяння співробітництву центральних банків і розрахункам між ними. Об’єднує центральні банки 30 країн.
Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) створена у 1961р. Попередником ОЕСР була Організація Європейського економічного співробітництва, створена у 1948 р. для реалізації “плану Маршалла”, а потім переорієнтована на забезпечення діяльності Європейського платіжного союзу (1950-1958 рр.).
Мета ОЕСР – сприяння економічному зростанню, фінансовій стабілізації, вільній торгівлі та розвитку молодих держав.
Лондонський клуб кредиторів, розпочавши діяльність у 1976 р., є міжнародним об’єднанням майже 600 приватних комерційних банків, яке координує дії своїх членів у вирішенні питань заборгованості перед ними.
Паризький клуб країн-кредиторів розпочав діяльність у 1956 р. як організація промислово розвинених країн, що розглядає проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державних боргах країн.
Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958р., надає кредити на термін від 20 до 25 років під найнижчу з можливих процентних ставок для освоєння відсталих регіонів, здійснення міждержавних проектів, модернізації галузевої структури виробництва, поліпшення систем зв’язку та охорони довкілля.
Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), створений у 1973р., надає кредити країнам – членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), створений у 1990р., надає кредити країнам Східної і Центральної Європи при переході до ринкової економіки під великі проекти (вартістю не менше 15-17 млн. дол.. США) в галузях енергетики, транспорту, зв’язку, охорони довкілля тощо. Перевага надається кредитуванню приватного сектора.
Максимальний річний процент – 16-18%.
Інші регіональні банки розвитку вирішують проблеми структурної перебудови економіки країн, що розвиваються, за допомогою інвестицій розвинених країн, зокрема:
-                     Міжамериканський банк розвитку (1949 р.), об’єднує 27 учасників з країн, що розвиваються, і з 16 розвинених країн;
-                     Азіатський банк розвитку, створений у 1966 р., об’єднує 31 країну, що розвивається, і 14 розвинених країн;
-                     Африканський банк розвитку, створений у 1964р., об’єднує 50 країн, що розвиваються, і 25 розвинених країн.
Тема 17. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ЯК ГОЛОВНА ФОРМА МЕВ ТА ЇЇ РЕГУЛЮВАННЯ
1. П’ята частина (20%) виробленої у світі продукції проходить щорічно через зовнішню (міжнародну) торгівлю (далі МТ).
МТ являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Складається вона з оплачуваних експорту та імпорту товарів і послуг (або зовнішньоторговельного обороту). Темпи її зростання перевищують темпи зростання світового ВВП. Цьому сприяють:
1)                Розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва (номенклатура продукції, що виготовляється сьогодні у світі нараховує більше 20 млн. видів. У виготовлені літака „Боїнг – 747” використовується 4,5 млн. різних комплектуючих (деталей та вузлів). В їх виробництві зайнято 16тис. компаній.)
2)                НТР, яка спричинила оновлення капіталу, створила нові галузі економіки.
3)                Активна діяльність ТНК на світовому ринку.
4)                Регулювання, що тотожне лібералізації міжнародної торгівлі в межах ГАТТ/СОТ
5)                Утворення вільних економічних зон сприяло посиленню лібералізації МТ, тобто скасуванню кількісних обмежень імпорту, істотному зниженню митних стягнень тощо.
6)                Розвиток економічної інтеграції обумовило:
-                     усунення регіональних бар’єрів;
-                     формування спільних ринків;
-                     створення нових зон вільної торгівлі.
7) Здобуття політичної незалежності колишніми підлеглими колоніальними територіями. Серед них сьогодні бачимо навіть так звані „нові індустріальні країни”. Їхні економічні моделі зорієнтовані переважно на зовнішній ринок.
8) Розпад СРСР, поява нових постсоціалістичних країн також сприяло зростанню МТ. (Наприклад, для України важливим є відміна США поправки Джексона–Веніка до закону, що обмежував зовнішньоекономічні зв’язки між країнами.)
Стан зовнішньої торгівлі будь–якої країни характеризує система наступних показників:
-                     обсягу міжнародних торгових відносин: експорт, імпорт, зовнішньоторговельний оборот, реекспорт, реімпорт;
-                     структури МТ: товарної, географічної, видової, інституціональної;
-                     динаміки МТ:
·  темпи росту експорту:
Т р.е. = (Е з.п/ Е б.п)Ч100, де
Т р.е. – темпи росту експорту;
Е з.п. – експорт у звітному періоді;
Е б.п – експорт у базисному періоді;
аналогічно розраховуються темпи росту імпорту та зовнішньоторговельного обороту;
·  темпи приросту експорту Т пр.е:
Т пр.е = Т р.е.-100%.
- результативності МТ:
·  сальдо торговельного балансу (С т.б.) як різниця між обсягом товарів експорту (Е) та імпорту (І) країни: С т.б. = Е – І;
·  сальдо балансу послуг: С б.п. = Е п – І п;
·  величина експорту на душу населення: Е д.н. = Е/ кількість населення;
аналогічно розраховується показники щодо впливу імпорту та зовнішньоторговельного обороту.
Обсяг МТ визначають в натуральних і вартісних показниках. Останні розраховуються в національній валюті, а потім переводяться у долари США (для порівнянь).
Експорт розраховують за показником цін ФОБ (Free on Board – „вільний на борт судна”). За цією ціною подавець зобов’язується доставити товар у порт та завантажити його на борт судна.
Імпорт оцінюють за цінами СІФ („вартість, страхування, фрахт”), тобто продавець за власний рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.
Таким чином, вартість світового експорту завжди менша від вартості імпорту на розмір витрат. пов’язаних з перевезенням та страхуванням вантажів.
Фізичний обсяг МТ оцінюють у тонах, кілограмах, фунтах (англіський торговий фунт = 453,6 г) або барелях ( нафтовий барель = 158,76 л), бушелях (англійський імперський бушель = 36,238 л), мішках.
 Товарна структура характеризує саме товарне наповнення експорту та імпорту. Це можуть бути переважно сировинні матеріали (наприклад, „кругляк” щодо деревини), або меблі, промислові продукти, або переважно сільськогосподарська продукція.
НТП призвів до змін у товарній структурі міжнародної торгівлі:
-                     збільшилась частка готових виробів;
-                     скоротилась питома вага продовольства і сировини, окрім палива.
Які причини призвели до таких змін?
1)                Збільшилось виробництво синтетичних матеріалів – замінників завдяки розвитку хімічної промисловості.
2)                Здійснився перехід до ресурсозберігаючих технологій (у розвинутих країнах).
3)                Поширилися прогресивні методи обробки первинних матеріалів.
4)                Зростає використання сировини вітчизняними підприємствами, а від так високими темпами зростає частка готових виробів у зовнішньоторговельному обороті.
Одночасно різко зростає торгівля мінеральним паливом, насамперед, нафтою і газом. Зростають ціни на них. Зумовлено це розвитком хімічної, металургійної, автомобільної промисловості, де газ і нафта відіграють важливу роль.
З НТР пов’язано поглиблення міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва. Сьогодні триває перехід від міжгалузевої спеціалізації до внутрішньогалузевої; від виготовлення готової кінцевої продукції до проміжних видів виробів. Різко зростає обмін деталями, вузлами, комплектуючими, які виготовляються у різних країнах. Вироблена продукція дедалі частіше становиться результатом міжнародних коопераційних зв’язків. Зовнішня торгівля все більше перетворюється на сполучну ланку виробничого процесу.
Швидке оновлення асортименту веде до спеціалізації наукових досліджень. Приміром, у сфері ЕОМ цикл „життя” продукції становить 3 – 5 років, в обробній промисловості - 8 – 9 років, а колись він дорівнював 20 рокам.
У минулому десятиріччі на світовому ринку було оновлено 80% товарів.
Сьогодні прискорюється процес інтелектуалізації МТ. Наприклад, в експорті США, Японії, маленької Швейцарії понад 20% припадає на високотехнологічну продукцію. Це не „кругляк”, або нафта і газ, це лазерна техніка, швидкодіючі комп’ютери, обладнання для АЕС тощо. У Німеччині і Франції такої продукції близько 15%. За прогнозами фахівців, найбільш конкурентоспроможними країнами у найближчі роки залишаться США та Японія, до них приєднається Китай, а далі Німеччина, Сінгапур, Південна Корея, Індія, Тайвань, Малайзія, Швейцарія і деякі інші.
Ступінь активності країни у МТ можуть визначати також такі показники, як експортна квота (відношення обсягу експорту до ВВП), або імпортна квота (відношення обсягу імпорту до ВВП). Іноді використовують і такі співставлення: частка країни у світовому виробництві літаків становить 5%, у той же час частка її у МТ літаками не перевищує 1%. Висновок: галузь малорозвинена, а якість літаків не відповідає світовим стандартам.
2. Відомі два типи зовнішньоторговельної політики держави:
-                     політика фритредерства (вільної торгівлі);
-                     політика протекціонізму у зовнішній торгівлі.
Перша – це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Митні органи при цьому виконують лише реєстраційну функцію. Така політика притаманна розвиненим країнам. Тут місцеві підприємці здатні витримувати світову конкуренцію.
Протекціонізм – це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції засобами обмежень імпорту. Існують різні форми протекціонізму:
·                   селективний (спрямований проти окремих країн або товарів);
·                   галузевий, що захищає окремі галузі народного господарства (приміром, сільське господарство);
·                   колективний як об’єднання одних країн проти інших, що не входять до створених об’єднань;
·                   прихований із здійсненням методів внутрішньої економічної політики.
Який з двох типів зовнішньоторговельної політики кращий?
Відповідь на це питання залежить від багатьох обставин. З одного боку, можна відмежуватися від світового ринку, консервуючи власну відсталість, з іншого боку, можна, відкривши кордони, заподіяти шкоду вітчизняному товаровиробнику. Тому більшість країн світу намагаються проводити гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони використовують одночасно методи як першої, так й другої. Україна сьогодні більше схильна до протекціонізму. Але вступ її до СОТ вимагатиме певних змін у здійсненні зовнішньоторговельній політиці. Якщо зробити загальний висновок стосовно розвитку зовнішньої торгівлі, можна сказати, що на сучасному етапі перемагає її лібералізація з умовою використання більш гнучкої протекціоністської політики.
Однією з форм протекціонізму є стимулювання експорту, зокрема:
-                     фінансування державою науково–технічних розробок;
-                     підвищення відсотка амортизаційних відрахувань для устаткування;
-                     пряме субсидіювання експорту (це стосується передусім сільськогосподарських товарів);
-                     експортне кредитування і страхування;
-                     підтримка державного відкриття представництв за кордоном, які надають маркетингові послуги (часто держава оплачує маркетингові дослідження);
-                     організація за рахунок держави міжнародних виставок.
3. Існує дві основні групи заходів, за допомогою яких держава впливає на зовнішньоекономічну діяльність. Перша група включає економічні, або митно–тарифні заходи регулювання, а друга група представлена адміністративними, або нетарифними, заходами.
У свою чергу економічні методи регулювання бувають:
1) прямими, а саме: збори митного тарифу, податки і збори, які підвищують ціни на імпортні товари;
2) опосередкованими, зокрема:
-                     стимулювання НТП;
-                     податкові важелі;
-                     кредитна політика;
-                     дотації та гарантії держави по експорту.
Митний тариф – це перелік ставок мит, якими обкладаються товари, що перетинають митний кордон. Останній може не співпадати з державним кордоном, якщо створено митний союз держав або якщо в країні існують вільні експортні зони.
Митний тариф складається з двох елементів: товарної номенклатури й ставок мита. Мито – це обов’язковий грошовий внесок. Збирається він державою за перетин товаром митний кордон. Розмір певної плати за це називають ставкою мита.
Існують такі види мита за певними критеріями:
1) за способом стягнення: адвалерні (у відсотках від цін товару); специфічні (у вартісних одиницях); комбіновані (включають два попередні способи);
2) за характером стягнення: сезонні; антидемпінгові; компенсаційні.
3) за об’єктом оподаткування: експортні; імпортні; транзитні;
4) за походженням: автономні; конвенційні (договірні); преференційні (пільгові);
5) за типами ставок: постійні; змінні;
6) за способом обчислення: номінальні; ефективні.
Тарифне регулювання зовнішньоторговельної діяльності встановлюється державою законодавчо (в Україні Верховною Радою).
Нетарифне, або адміністративне, регулювання запроваджується органами виконавчої та місцевої влади. Метою нетарифних обмежень є:
-                     захист вітчизняної економіки;
-                     дотримання міжнародної безпеки;
-                     охорона життя і здоров’я людей;
-                     виконання міжнародних зобов’язань;
-                     підтримка стабільності міжнародної торгівельної системи тощо.
Кількісні інструменти нетарифних обмежень складаються з ембарго; квотування; ліцензування; „добровільних” обмежень.
Ембарго – це заборона імпорту (або експорту).
Квотування – це кількісне лімітування розміру імпорту або експорту. Квота – конкретна верхня межа обмеження обсягів продукції. Визначимо основні види квот за певними критеріями:
1) за охопленням: глобальні; групові; індивідуальні;
2) за напрямком дії: імпортні; експортні;
3) за характером: сезонні; тарифні; спеціальні; антидемпінгові; компенсаційні.
Ліцензування експорту та імпорту означає надання державою імпортеру (експортеру) дозволу (тобто ліцензії) на певні дії стосовно певних товарів у певні строки. Існують такі види ліцензій:
1) за охопленням та строком дії: генеральні; разові індивідуальні; відкриті індивідуальні; глобальні;
2) за напрямком дії: імпортні та експортні;
3) за характером: антидемпінгові та компенсаційні;
4) за порядком видачі: дозвільні; заявочні; автоматичні.
„Добровільне” обмеження експорту – це угода між урядами країн про обмеження поставок товару в обмін на відмову від введення жорстких обмежень на імпорт. Сьогодні існує понад 100 таких угод.
Існують ще приховані методи регулювання зовнішньоторговельної діяльності, зокрема:
1)                технічні бар’єри;
2)                внутрішні податки і збори;
3)                державні закупки;
4)                вимоги про вміст місцевих компонентів як законодавче встановлення частки участі вітчизняного виробника у виробництві імпортного товару.
Існують такі джерела фінансування експорту:
-                     держбюджет;
-                     неурядові установи: банки, фонди, спілки;
-                     приватні експортери;
-                     банки, які обслуговують останніх.
До фінансових методів регулювання ЗЕД відносять: субсидування, експортне кредитування, демпінг.
Субсидія – є фінансовою підтримкою урядом зовнішньоторговельних операцій. Існує багато різноманітних субсидій (прямі, непрямі, перехресні).
Експортне кредитування являє собою одну з форм прихованого субсидування експорту. Воно передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту вітчизняними виробниками.
Демпінг – це продаж товару за кордоном за ціною , нижчою його „нормальної ціни”. Останньою є ціна аналогічного товару в країні – експортері при нормальному розвитку торгових операцій. Для усунення цінової дискримінації використовують антидемпінгове мито.
До валютно–кредитних інструментів регулювання ЗЕД належать:
1)                зміна валютного курсу шляхом його ревальвації або девальвації;
2)                валютні обмеження;
3)                валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та процентними ставками;
4)                маневрування банківськими процентними ставками;
5)                набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках.
Правові інструменти регулювання міжнародної торгівлі базується передусім на спеціальних галузевих принципах міжнародного економічного права.
До них відносять такі принципи:
1)                найбільшого сприяння;
2)                національного режиму;
3)                преференційного режиму;
4)                свободи транзиту;
5)                транспарентності (тобто прозорості регулювання ЗЕД);
6)                нотифікації (інформування партнерів щодо системи та правил використання певних заходів і змін у системі регулювання ЗЕД).
4. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) була створена у 1947 р. в Женеві як глобальна організація для регулювання митно-тарифних питань світової торгівлі. Під егідою США нею проводиться після ІІ світової війни політика створення стабільних визнаних усіма партнерами правил світової торгівлі.
Головним положенням Угоди є домовленість про „режим найбільшого сприяння”. Другий принцип Угоди полягає у визнанні митних зборів єдиним засобом регулювання зовнішньої торгівлі. Усі інші заходи, тобто нетарифного регулювання, розглядалися ГАТТ як виняткові й тимчасові дії. ГАТТ не рекомендувало країнам–учасницям використовувати у своїй зовнішньоторговельній політиці квоти, а також імпортні або експортні ліцензії.
Починаючи з 70-х років ХХ ст. предметом переговорного процесу у межах ГАТТ стали обсяг, рівень, частка митних зборів, податкова система країни, доцільність застосування окремих видів митних зборів, проблеми регулювання зовнішньої торгівлі окремих галузей, а також заходи державного протекціонізму.
Особливо ефективною стала розробка антидемпінгового механізму стягнень. Було встановлено, що обсяг „карного стягнення” не повинен перевищувати „демпінгову різницю”.
Важливою етапною подією у функціонуванні ГАТТ стала спеціальна сесія в Уругваї (Пунта–дель–Есте, 1986р.).
Найбільш важливим результатом Уругвайського раунду переговорів стало прийняття рішення про створення Світової організації торгівлі (СОТ). Головна її мета - забезпечувати свободу торгівлі.

Тема 18. МЕВ У СФЕРІ ПОСЛУГ
1. У сучасних умовах сфера послуг постійно зростає, що пов’язано з такими чинниками:
1.                Розвиток НТП, який посилює соціалізацію економіки в цілому і сфери послуг зокрема.
2.                Зростання рівня життя населення закономірно призводить до збільшення потреб у нових видах послуг.
3.                Розвиток промисловості і сільського господарства вивільнює робочу силу, яка переміщується в сферу послуг.
4.                Відбувається зміна у професійній структурі робочої сили, з’являються консалтингові послуги і відповідно виникає попит на нових спеціалістів (заради підвищення конкурентоспроможності продукції).
Вже у 90-ті роки ХХ ст. частка всіх видів послуг у ВВП розвинутих країн сягнула 70%.
Послуга – це будь–який захід або вигода, який одна сторона надає іншій і який в основному є нематеріальним. Таким чином, виробництво послуг може бути пов’язаним з товаром, а може і не бути з ним пов’язаним у матеріальному вигляді.
Специфічні риси торгівлі послугами - невідчутність, нерозривність виробництва і споживання, неоднорідність (або мінливість якості), нездатність до зберігання.
У міжнародній статистиці поняття послуги включає транспорт; зв`язок, торгівлю, сільське господарство, туризм, фінансові й страхові послуги, науку, освіту, рекламу та іншу діяльність.
Розрізнюють два види послуг: виробничі (матеріальні) й невиробничі.
Різні міжнародні організації користуються власними класифікаціями послуг в залежності від завдань, які покликані вирішувати.
Приміром, МВФ поділяє послуги на такі основні види: транспорт (пасажирський і вантажний); поїздки (ділові та особисті); зв’язок (службовий та особистий); будівництво; страхування; фінансові послуги тощо.
Класифікація послуг Світовою організацією торгівлі (СОТ) включає понад 600 їх видів, зокрема комунальні послуги та будівництво; оптова і роздрібна торгівля; транспортування; зберігання; зв’язок; фінансове посередництво; оборона; охорона здоров’я; громадські роботи; соціальні та особисті послуги тощо.
Класифікація послуг Світовим Банком поділяє їх на дві групи:
1)                факторні послуги, тобто такі, що пов’язані з міжнародним рухом факторів виробництва;
2)                не факторні послуги, інакше кажучи, решта послуг, включаючи транспортні.
Існує ще класифікація послуг в залежності від способу надання їх споживачам, наприклад:
1)                послуги, пов’язані з інвестиціями;
2)                послуги, пов’язані з торгівлею, включаючи транспортні послуги, страхування тощо;
3)                послуги пов’язані одночасно з торгівлею та інвестиціями (зв’язок, будівництв, комп’ютерні та інформаційні, особисті, культурні й рекреаційні послуги.
В Україні користуються класифікацією послуг за таким переліком: транспортні, інформаційні, консалтингові, туристичні, інжинірингові та ін..
Інжиніринг – це сукупність інженерно–технічних послуг. Комплексний інжиніринг має проектно–консультаційну, технологічну, будівельну та управлінську складові:
Консалтингові послуги є консультуванням виробників, продавців та покупців з різноманітних питань економічної діяльності.
Технічне обслуговування може бути у сфері обігу та у сфері споживання: передпродажні послуги, обслуговування у гарантійний та післягарантійний періоди.
Міжнародний інформаційний обмін – це передача і отримання інформаційних продуктів, зокрема документованої інформації; інформаційних ресурсів; інформаційних послуг.
2. Міжнародні транспортні послуги – це послуги всіх видів транспорту. 80% від загального обсягу міжнародних перевезень пропадає на морське транспортування. У пасажирських перевезеннях лідером є повітряний транспорт.
З метою спрощення теорії міжнародної торгівлі транспортні витрати не враховують. Проте вони є. Їхня величина іноді може бути надто великою, такою, що може звести нанівець ефективність експорту та імпорту.
Відомо російське прислів’я: «За морем телушка – полушка, да рубль перевоз».
Транспортні витрати – це всі кошти за поставку товару від продавця до покупця, включаючи вартість фрахту (перевезення); страхування; навантаження-розвантаження; упакування – розпакування; інші супутні видатки.
Транспортні витрати мають такі наслідки:
1)                скорочують обсяги торгівлі, рівень спеціалізації країни, розмір виграшу від торгівлі;
2)                перешкоджають певному вирівнюванню вартості факторів виробництва між країнами, які торгують, згідно з теорією Хекшера – Оліна – Самуельсона;
3)                зумовлюють зсуви у територіальному поділі праці – у розміщенні підприємств галузі;
4)                розподіл транспортних витрат залежить від еластичності попиту та пропозиції товару за цінами.
3. Туризм – найбільш динамічна форма послуг у міжнародній торгівлі. Щорічні темпи зростання його становлять 5,1%, валютних надходжень – 14%. Кількість міжнародних подорожей становило у 2005 р. – 900 млн. чол., у 2010 р. (прогноз) – 937млн. чол.
Міжнародний туризм займає ІІІ місце серед галузей – експортерів, поступаючись нафтовій промисловості та автомобілебудуванню.
Частка двох останніх у світовому експорті становить відповідно 11 та 8,6%.
Туристом вважається людина, що перебувала за кордоном як мінімум 24 години.
Визначимо основні види туризму:
-                     рекреаційний (відпочинок, лікування, спорт, відвідування родичів, знайомих тощо);
-                     науковий (конференції, симпозіуми, конгреси, наукові виставки тощо);
-                     діловий (зустрічі з партнерами по бізнесу, участь в ярмарках тощо) та ін.
Основними імпортерами туристичних послуг є США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Канада, Швеція, Бельгія, Данія, Нідерланди.
Головні країни-експортери послуг з туризму - Австралія, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія, Мексика, Туреччина, Португалія, Франція, Швейцарія.
У Франції, світовому центрі туризму, у 2005 р. побувало 75 млн. туристів, які забезпечили країні мільярдні прибутки.
У 2005 р. Україну відвідали 15,6 млн. гостей, але в готелях обслуговували тільки 1 млн. відвідувачів.
Відомо також, що за добу перебування в Україні іноземець витрачав близько 100 євро.
4. Інструменти регулювання міжнародної торгівлі послугами поділяються на 2 групи:
1) заходи регулювання доступу на ринок:
·                   обмеження на торгівлю послугами;
·                   введення кількісних квот на імпорт іноземних послуг;
·                   обмеження на створення філій іноземних компаній, що надають послуги;
·                   державне ліцензування імпорту робочої сили;
·                   обмеження споживачів послуг;
2) заходи вилучення із національного режиму: йдеться про дискримінацію на внутрішньому ринку іноземних виробників послуг, зокрема:
·                   надання цінових переваг місцевим виробникам послуг через надання субсидій;
·                   створення місцевим виробникам послуг більше сприятливих умов, ніж іноземним.
Лібералізація міжнародної торгівлі послугами може відбуватися такими шляхами:
·                   завдяки діяльності СОТ;
·                   в межах окремих угруповань країн ;
·                   на двосторонній основі.
На світовому ринку функцію регулювання міжнародних потоків послуг здійснюють, головним чином, міжнародні організації, наприклад, ГАТС (підрозділ СОТ) – Генеральна угода з торгівлі послугами; ІКАО – організація міжнародної цивільної авіації; ВТО – Всесвітня туристична організація; ІМО – Міжнародна морська організація та ін.
Таких міжнародних організацій, які спеціалізуються в межах окремих галузей міжнародною торгівлею послугами, згідно з останньою інформацією займаються понад 40 організацій.
Якщо, наприклад, в межах ІКАО здійснюється уніфікація правил польотів і експлуатації повітряного транспорту, аеродромів, аеронавігаційних засобів, то ВТО визначає норми і стандарти утримання готелів, ресторанів і т.п.
Тема 19. МІЖНАРОДНІ ТРАНСПОРТНІ ВІДНОСИНИ
1. Усі міжнародні транспортні операції можна класифікувати за декількома ключовими ознаками:
- за послідовністю виконання: до виробничі (планування перевезень, аналіз кон'юнктури і т.д.); виробничі; пост виробничі (урегулювання спорів і розрахунків);
- за предметом транспортних операцій: ввантажні; пасажирські; багажні;
- за видами транспорту: водні (морські, річкові ); аавтомобільні; залізничні; трубопровідні; космічні; авіаційні; змішані;
- за транспортною характеристикою вантажу: із сухим вантажем; з наливним вантажем;
- за періодичністю: регулярні (лінійне судноплавство, регулярне повітряне й автосполучення); нерегулярні (трапове судноплавство, чартерне сполучення);
- за порядком проходження кордону: перевантажувальні; бесперевантажувальні;
- за видом транспортно-технологічної системи: контейнерні перевезення; перевезення генеральних вантажів (у мішках, коробках, шухлядах і іншій упаковці); поромні перевезення; перевезення ліхтеровозами, тобто плавучими системами, що включають велике судно-плавбазу, яка перевозить кілька малих судів, здатних входити в устя рік і до будь-яких мілководних причалів; ролкерні перевезення, тобто судами з можливістю прийому автомобілів через ніс чи корму; перевезення танкерами;
- за закінченням перевезень у сусідні країни: сусідські; транзитні; кільцеві;
- за видом сполучень: прямі; непрямі (ламані, з перевідправленням );
- за складом учасників перевезень: силами виробника; силами продавця чи покупця; силами перевізника; силами посередника;
- за місцям проведення: усередині країни; по території інших країн.
2. 0сновний зміст договору перевезення полягає у тому, що перевізник зобов'язується прийняти від відправника вантаж, доставити його в цілості в передбачене договором місце призначення і здати одержувачу вантажу. Вантажовласник зобов'язується сплатити обумовлену провізну плату - фрахт чи тариф. Крім того, договір перевезення визначає умови навантаження, перевезення, права, обов'язки і межа відповідальності сторін при різних обставинах, що виникають у процесі доставки вантажів, порядок сплати провізних платежів, розв`язання спірних питань. Наявність договору перевезення повинне бути підтверджене письмовим документом, оформленим відповідно з діючими міжнародними конвенціями, угодами, нормативними актами.
Під час перевезення вантажів морським і річковим транспортом на судах змішаного класу «ріка - море» відповідно до Кодексу торгового мореплавання застосовується два види договорів перевезення. Перший вид договору, коли фрахтувальником (вантажовласником) і фрахтівником (судновласником) визнаються особи, що уклали один з одним договір щодо фрахтування судна. Предмет договору - морське чи річкове судно. Оформляється цей договір перевезення документом за назвою «чартер».
Договір морського перевезення по чартерах регламентований міжнародними нормами. Чартери можуть бути чистими і відкритими. Чистий чартер підписується без яких-небудь змін стандартної форми. Відкритий чартер - це документ, у якому не зазначені ні рід вантажу, ні пункт призначення. Форми і проформи чартерів погодяться і схвалюються в міжнародних морських організаціях, на конференціях. Усі чартери підрозділяються на 12 груп.
Другий вид договору перевезення виступає як бронювання морських і річкових судів і оформляється документом під назвою “коносамент”. Договір перевезення по коносаментах застосовується в основному при лінійних повідомленнях для перевезення генеральних (тарно-штучних) вантажів.
Договір морського перевезення на підставі коносаментів регулюється статутним правом, зокрема Законом про морське перевезення вантажів 1971 року, що вступив в силу 28.06.1977 року, і Правилами Гаага-Вісбі як додаток до Закону.
Коносамент має три функції: служить документом, що засвідчує наявність договору морського перевезення; є розпискою капітана чи його уповноваженого про прийняття вантажу; являє собою товаророзпорядчий документ, що дає право одержати вантаж тому, на кого він виписаний.
Коносамент буває трьох видів: іменний (вказується одержувач вантажу); на пред'явника; ордерний (виданий «за наказом відправника» або «за наказом одержувача»). У коносаменті фіксується обсяг належних перевізнику платежів, час і місце його видачі, кількість екземплярів, у тому числі оригіналів. Підписує коносамент капітан судна чи представник перевізника, уповноважений для цього. Коносамент входить у комплект документів, що висилається в банк чи одержувачу для розрахунків за договором купівлі-продажу.
Складається коносамент на підставі підписаного відправником вантажу ордера на вантаж. При відправленні товару на експорт відправник передає порту експортне доручення з необхідними реквізитами.
Коносаменти бувають наскрізні і комбіновані. Наскрізні застосовуються під час перевезення з одного порту в іншій з перевалкою вантажу в декількох проміжних пунктах. Комбіновані застосовуються при контейнерних перевезеннях у змішаному повідомленні з використанням декількох видів транспорту.
При оформленні морських коносаментів на експортні вантажі відповідно до Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів установлено, що коносамент повинний бути «чистий» - сlean. Банк чи покупець приймають до оплати тільки «чистий коносамент».
У випадку, коли вантаж перевізником ще не прийнятий чи не виданий коносамент, сторони можуть укласти договір перевезення, оформивши його документом за назвою букінг-нота. Договір на перевезення, оформлений цим документом, застосовується в основному при резервуванні місця на регулярних лінійних судах для перевезення дрібних партій вантажу.
Крім того, договір морського перевезення вантажів може бути укладений з умовою надання для перевезення не тільки всього судна, але і його частини чи визначених місць вантажних приміщень судна.
Отже, наявність і зміст договору морського перевезення можуть бути доведені чартером, коносаментом чи іншим письмовим доказом, що містить права та обов'язки сторін.
У березні 1978 року в Гамбурзі прийнята Конвенція ООН про морське перевезення вантажів («Гамбурзькі правила»), що розглянула ряд доповнень і до інших договорів перевезення, крім чартера.
3. Частка вантажообігу залізничного транспорту у світовій зовнішній торгівлі складає майже чверть від його загального обсягу.
Міжнародні залізничні перевезення здійснюються на підставі двосторонніх і багатосторонніх угод, що ухвалюються відповідними міністерствами держав-учасників угод. Перевезення здійснюються по єдиному транспортному документі - міжнародній накладній СМГС. Це регламентовано Угодою про пряме залізничне вантажне повідомлення між залізницями країн Європи й Азії. Накладна СМГС є договором перевезення вантажів і складається з п'яти аркушів у комплекті. На кожне повагонне відправлення виписується окрема накладна.
Основні умови міжнародних автомобільних вантажних перевезень регулюються Конвенцією про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, яка підписана в 1956 р. Конвенція дозволяє визначити і регулювати основні комерційні умови міжнародних автомобільних вантажних перевезень.
Договір перевезення оформляється товарно-транспортною накладної. Форма накладної розроблена Міжнародним союзом міжнародного транспорту.
Для перевезення вантажів між країнами використовується в основному великовантажні автомобілі з кузовом фургонного типу. Деякі види автомобілів мають фургони, обладнані холодильними установками, що дозволяє їм перевозити швидкопсувні вантажі на міжнародних автотрасах.
Трубопровід являє собою транспортний засіб, що сполучається зі шляхом, по якому переміщується вантаж. У міжнародних повідомленнях в основному використовуються трубопроводи, по яких транспортують газ, нафту і продукти її переробки.
На повітряному транспорті зовнішньоторговельні вантажі приймаються до перевезення за кордон на основі договору перевезення і дозволу на вивіз. Для перевезення вантажів необхідно здійснювати попереднє бронювання літаків для передбачуваного обсягу перевезених вантажів.
Документом, що засвідчує висновок договору, є вантажна накладна міжнародного зразка.
Оформлення накладної регламентоване Конвенцією про уніфікацію деяких правил, що відносяться до міжнародних авіаперевезень.
Цей документ одержав назву «Варшавська конвенція». У 1955 році в Гаазі Варшавська конвенція була переглянута. Ця Конвенція стала додатком до Закону про авіаперевезення 1961 р., що набрав сили 1.06.1967 р.
Вантажна накладна міжнародного зразка являє собою комплект, що складається з 12 екземплярів.
З метою забезпечення міжнародного перевезення вантажів авіаперевізником оформляються вантажний і фрахтовий маніфести, фрахтовий рахунок, експедиторське свідчення про транспортування вантажів, повідомлення про прибуття вантажу, заява-вимога про відправлення й інші документи.

Тема 20. ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО СИСТЕМИ СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ
1. Участь колишнього СРСР у МПП була обмеженою. А відтак, й економіка України розвивалась, майже не беручі участі у МПП. Зумовлено це було такими чинниками:
1)                ідеологічні засади радянській економіці;
2)                економіка СРСР була закритою, неринковою. Тому вихід її на світовий ринок був ускладнений особливостями формування цін, використанням прогресивних форм, зовнішньої економічної діяльності, тощо;
3)                у Радянському Союзі існувала командно-адміністративна система господарства, тобто монополія державної власності; держплан без врахування ефективності використання ресурсів; монополізація багатьох галузей виробництва.
Після здобуття незалежності України отримала можливість активної участі в МПП. Цьому сприяють:
1)                зміна економічних відносин;
2)                прийняття необхідних законів, указів Президента про зовнішньоекономічну діяльність;
3)                прискорення світового науково–технічного прогресу;
4)                необхідність участі у вирішенні глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, економічної, роззброєння тощо;
5)                структурна перебудови галузей національного господарства України;
6)                входження України в міжнародні організації.
Для України вкрай важливі вступ до таких міжнародних організацій як СОТ – Світова організація торгівлі (спостерігач з 1995 р.). Наскільки це важливо свідчить такий приклад: якщо б Німеччина не була членом організації, їй необхідно було б укласти з своїми партнерами 5 тис. двосторонні торговельні економічні угоди.
Вступ України до СОТ покладе край ізольованості України на світовому ринку, допоможе нам добитися відміни дискримінаційних заходів, розширить промисловий експорт України у розвинені держави світу.
Важливо вже сьогодні усі законодавчі акти, які приймає ВР, узгоджувати з вимогами СОТ. Зовнішньоекономічні структури і механізми в Україні треба створювати на відповідних засадах. В Україні створений Національний інформаційний центр ГАТТ – СОТ із стандартизації та сертифікації. Головне його завдання полягатиме у забезпеченні міністерств, відомств, установ, усіх суб’єктів зовнішньоекономічних відносин інформацією про нормативну документацію із стандартизації та сертифікації країн – учасниць СОТ.
2. Світова організація торгівлі (СОТ) - правова та інституціональна основа світової торговельної системи. Штаб-квартира розташована у Женеві (Швейцарія). До СОТ входять 150 країн світу. Бюджет СОТ перевищує 150 млн. швейцарських франків.
СОТ було створено у 1994 році згідно з угодою, підписаною у Марракеші (Марокко). Вона почала діяти з 1 січня 1995 року. Основні положення СОТ містяться у Генеральній угоді про тарифи та торгівлю (ГАТТ – General Agreement on Tariffs and Trade – GATT). Базові положення ГАТТ було розроблено наприкінці Другої світової війни з використанням давніх принципів, які вже були включені до багатьох міжнародних торгових договорів.
Процес приєднання України до системи ГАТТ/СОТ розпочався 17 грудня 1993 року, коли було подано офіційну заявку уряду України про намір приєднатися до ГАТТ.
Для нарощування експортного потенціалу України необхідно:
-                     удосконалити структуру експорту, збільшити в ньому частку наукомістких, високотехнологічних, конкурентоспроможних товарів;
-                     поглиблювати багатостороннє співробітництво з країнами СНД, зокрема шляхом реалізації положень угоди про зону вільної торгівлі.;
-                     лібералізувати торговельні відносини з Росією;
-                     збільшити обсяг торгівлі з країнами Азії та Африки;
-                     розширити експортну інфраструктуру українських підприємств за кордоном: створювати нові представництва, сервісні центри, склади, тощо.
1. Світове господарство має такі ознаки:
-                     розвинута сфера міжнародного обміну товарами;
-                     розвинута сфера міжнародного руху чинників виробництва;
-                     міжнародні форми виробництва на підприємствах, які розміщені в різних країнах, тобто діяльність ТНК і МНК;
-                     відносно самостійна міжнародна фінансова сфера;
-                     єдність ринкового саморегулювання і системи національних, міждержавних, недержавних і наднаціональних механізмів регулювання.
Існують різні погляди на категорію “міжнародна економіка” і на її співвідношення з близькими за змістом термінами, зокрема, “світова економіка”, “світове господарство”, “міжнародний поділ праці”, “світовий ринок”, “міжнародні економічні відносини” .
На нашу думку, треба підкреслити наступне:
-                     міжнародна економіка, світова економіка і світове господарство – синоніми, тобто концентрують загальний зміст окремих категорій;
-                     міжнародний поділ чинників виробництва, насамперед, праці – передумова формування міжнародної економіки;
-                     світовий ринок – середовище існування міжнародної економіки, тобто сукупність зовнішніх умов функціонування;
-                     міжнародні економічні відносини – форма існування міжнародної економіки, функціональна підсистема останньої.
Розвиток світо господарських відносин веде до удосконалення світової інфраструктури, яка складається з двох груп:
1)                виробнича (транспорт, телекомунікації, фінансово-кредитне обслуговування, енергопостачання);
2)                невиробнича (наука, медицина, готельне обслуговування та ін.).
Міжнародні економічні відносини мають вузьке і широке тлумачення.
Міжнародні економічні відносини у вузькому розумінні є частиною теорії ринкової економіки. Вона вивчає закономірності взаємодії економіки різних держав.
Міжнародні економічні відносини у широкому розумінні – це теорія, яка вивчає економіку сучасного взаємозалежного світу.
МЕВ виділилися у самостійну науку в другій половині ХХ ст. Це пов’язано з вступом світового господарства в якісно новий етап розвитку.
Підкреслимо основні ознаки цього етапу:
-                     відкритість економіки;
-                     суттєва роль міжнародних, тобто наддержавних економічних організацій, які забезпечують стабільний та збалансований розвиток світової економіки (МВФ, СБ, СОТ, Паризький та Лондонський клуби);
-                     важлива роль інтеграційних угруповань країн, наприклад, ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.;
-                     провідна роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у визначенні міжнародної промислової, інвестиційної та торговельної політики;
-                     досягли виняткового розвитку сфери міжнародної торгівлі, міграції робочої сили, руху капіталів і технологій;
-                     міжнародна фінансова сфера набула цілісної самостійності.
2. На початку ХХІ ст. світове господарство досягло принципово нових кількісних і якісних параметрів.
Чисельність населення перевищила 6 млрд. чол., економічно активне населення перевищило 2,8 млрд. чол., з них 20% зайняте в промисловості, а близько 49% - у сільському господарстві. У середньому на душу населення у світі продукується близько 4000 дол. ВВП на рік. За даними Світового банку, 8% дає сільське господарство, 37% - промисловість, понад 50% - обслуговуючі галузі. У світі існують понад 200 країн. Вони відрізняються за економічним потенціалом, соціальними умовами.
Визначимо головні критерії, за якими здійснюється класифікація різних країн:
-                             схожі характеристики економічного розвитку;
-                             галузева і кваліфікаційна структура економіки;
-                             близька структура управління економікою;
-                             схожі принципи організації виробництва;
-                             спільні проблеми.
Традиційно визначають три групи країн:
-                             промислово розвинуті країни;
-                             країни з перехідною економікою;
-                             країни, що розвиваються.
До промислово розвинутих належать країни, які, насамперед, об’єднані в Організацію Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР або OECD). Зараз їх більше 30 (Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія та ін.).
 На чолі списку найбільш розвинутих країн стоїть так звана “велика сімка»: США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада.
До другої групи належать країни колишнього СРСР і Східної Європи, які не стали членами ЄС. Йдеться про наступні країни: Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Сербія, Чорногорія, Білорусія, Росія, Україна, Молдавія, Грузія, Азербайджан, Вірменія.
До третьої групи належать інші держави світу.
Існує інший критерій – рівень доходів на душу населення на рік, за яким визначають:
-                             країни з низьким доходом, тобто до 125 дол. США;
-                             країни із середнім доходом, тобто до 9000 дол. США;
-                             країни з високим доходом, тобто понад 9000 дол. США.
Економічно розвинуті країни, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції розвитку в цілому складаються під впливом НТР, насамперед, інформаційних технологій. Господарська структура являє собою універсальний набір галузей, підгалузей та виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх, а й світового ринку. Інформація стала провідним економічним ресурсом.
У країнах з перехідною економікою пріоритетну роль відіграють структурна перебудова економіки, яка повинна забезпечити виконання завдань завершальних циклів індустріального суспільства.
У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми аграрної цивілізації (продовольча криза, відстала соціальна структура), також питання індустріальної епохи та втілення засад інформаційного суспільства.
3. Країни, що розвиваються, мають наступні головні риси:
-                     виникнення на периферії ринкової системи;
-                     відсталість продуктивних сил;
-                     низький рівень життя населення;
-                     багатоукладність економіки і суттєва питома вага нетоварних форм відносин.
В економіці країн, що розвиваються, діють три підсистеми виробничих відносин:
-                     неринково-традиційна;
-                     ринкова;
-                     перехідна з поєднанням рис двох попередніх.
Перехідна економіка слаборозвинутих країн спирається на активну роль держави з наступними ключовими функціями:
-                     створення правових засад перетворень;
-                     макроекономічні заходи, наприклад, при нагромадженні;
-                     безпосереднє господарювання.
Країни, що розвиваються, поділяються на 4 групи:
1.                Нові індустріальні країни (НІК).
2.                Країни – експортери нафти та природного газу.
3. Середньорозвинуті країни.
4.                Найменш розвинуті країни (НРК)
Кожна з цих підгруп має свої ознаки.
До 1-ой підгрупи належать країни, в яких до 60% ВВП складає промислова продукція, 50% експорту - готова продукція: Аргентина, Бразилія, Мексика, так звані “азіатські тигри” – Республіка Корея, Малайзія, Сінгапур, а також Індія, Єгипет, Марокко та інші.
Експортери енергоносіїв представлені державами-членами Організації експортерів нафти ОПЕК (Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ та інші).
Середньорозвинуті країни - Еквадор, Колумбія, Туніс, Йорданія та інші з такими особливостями:
- слабкий розвиток промисловості та сфери послуг;
- низька інформаційна забезпеченість населення;
- несумісність сучасних технологій з традиційними технологіями, стереотипами мислення і поведінки.
Найменш розвинуті країни - Афганістан, Бангладеш, Чад, Непал, Нігер і деякі інші з ВВП на душу населення нижче 770 доларів США на рік.
Вони мають спільні риси:
- перевага традиційних укладів;
- домінування другорядних і допоміжних виробництв зі слабкою матеріально-технічною базою ;
- низька сприятливість до інновацій;
- нездатність вирішувати соціальні проблеми, зокрема край низька тривалість життя велика смертність від стихійних лих.

 

Тема 3. МЕВ У СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА І ПРОБЛЕМИ ЇХ РОЗВИТКУ

1. МЕВ – сукупність виробничих відносин на міжнародному рівні, яка формується трьома головними чинниками:
-                             розвиток продуктивних сил і світової інфраструктури;
-                             національні виробничі відносини кожної країни;
-                             неекономічні особливості, насамперед, політичні моменти.
Визначають чотири рівні прояву МЕВ:
-                             мікрорівень, пов’язаний зі зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД) окремих економічних суб’єктів;
-                             метарівень як сукупність міжрегіональних зв’язків;
-                             мезорівень, тобто комплекс міжгалузевих відносин;
-                             макрорівень як система міждержавних відносин.
Відрізняють два аспекти аналізу МЕВ:
-                             кількісний, що описується системою статистичних показників;
-                             якісний, що має вираз у специфіці існування кожного суб’єкта.
Розвиток МЕВ спирається на розв’язання суперечностей, зокрема, таких головних:
-                             між національними й міжнародними інтересами;
-                             між інтеграцією країн і нерівномірністю їх розвитку, наприклад, курс України на вступ до ЄС обмежений суттєвою невідповідністю так званим Копенгагенським критеріям;
-                             між зростанням потреб і забезпеченістю країн власними виробничими ресурсами, наприклад, висока залежність української промисловості від імпорту енергоносіїв з Росії;
-                             між позитивними й негативними чинниками світового ринку, наприклад, світові ціни, з одного боку, є орієнтиром для національних, з іншого боку, коливання світових цін можуть дестабілізувати стан рівноваги в країні;
-                             між посиленням різноманіття відносин і поглибленням прірви в соціально-економічному розвитку країн “Півночі” та “Півдня”.
2. Відзначимо основні типи МЕВ:
-                             традиційні, пов’язані з міжнародною торгівлею кінцевими товарами;
-                             перехідні до стратегічних як обмін чинниками виробництва, зокрема, міграція робочої сили та капіталу, науково-технічне співробітництво;
-                             стратегічні як комплекс постійних спеціалізованих і коопераційних заходів у внурішньофірмових відносинах ТНК;
-                             синтезовані як особливості регіональної інтеграції країн;
-                             специфічні, які поєднують економічні й неекономічні моменти, наприклад, міжнародний туризм, спортивні, культурні та рекреаційні контакти.
Підкреслимо головні форми МЕВ:
-                              торгівля кінцевими товарами, зокрема, послугами;
-                             рух чинників виробництва (капіталу, робочої сили, природних ресурсів, інформації, технологій);
-                             спільна виробнича, торговельна, науково-технічна та інша діяльність;
-                             валютно-фінансові й кредитні відносини;
-                             міжнародна економічна інтеграція;
-                             членство в міжнародних організаціях;
-                             спільні зусилля з розв’язання глобальних проблем людства.
3. Виборовши незалежність і вступивши до деяких міжнародних економічних організацій, Україна повинна вирішити наступні проблеми:
1) потенційний вступ до ЄС;
2) поширення зв’язків з країнами СНД, насамперед, членами Єдиного економічного простору – Росією, Казахстаном, Білорусією;
3) визначення шляхів підвищення конкурентоспроможності української економіки;
4) вступ до СОТ;
5) зміни в законодавстві з метою його потенційної відповідності до вимог ЄС і СОТ;
6) щорічна гармонізація 500 національних стандартів з міжнародними стандартами;
7)     удосконалення структури експорту, збільшення частки високотехнологічної продукції;
8)     розширення експортної інфраструктури українських підприємств за кордоном;
9)     подальша диверсифікація економічних відносин, насамперед, в енергетичному секторі (використання нафтогону “Одеса-Броди”).
Тема 4. ЕВОЛЮЦІЙНІ ПЕРІОДИ ФОРМУВАННЯ МЕВ
1. Зародження та розвиток світової економіки розпочалися з ХV – XVI ст., цьому сприяли великі географічні відкриття, формування світової колоніальної системи, “революція цін”, зародження світового капіталістичного ринку, мануфактура.
Наступним етапом, який відбувався у XVII – першій половині XIX ст., було формування світового капіталістичного ринку, розвиток міжнародного поділу праці (промисловий переворот, буржуазні революції, перехід від мануфактурної до фабричної системи виробництва), розвиток світової торгівлі як головної форми МЕВ.
Період із середини ХІХ до кінця ХХ ст. був вже третім етапом і характеризувався промисловою революцією; становленням масового виробництва; посиленням взаємозалежності економік усіх країн на основі міжнародного поділу праці; становленням і розвитком форм МЕВ (міжнародна міграція факторів виробництва, світова валютно-фінансова система); розвитком НТР, інтернаціоналізацією господарського життя, економічною інтеграцією, транснаціоналізацією світового господарства та наступними кризовими явищами в МЕ:
-                   1910-30-і рр.. – Перша світова війна, соціалістична революція, світова економічна криза (“Велика депресія”), тенденції до автаркії;
-                   1930-40-і рр.. – Друга світова війна, створення світової соціалістичної системи господарства (новий злам структури СГ), згортання світогосподарських зв’язків в поєднанні з їх частковим відновленням;
-                   1950-60-і рр.. – розпад світової колоніальної системи;
-                   1990-і рр.. - розпад світової соціалістичної системи і СРСР, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності країн.
Межа ХХ і ХХІ ст. - новий (сучасний) етап світового розвитку, пов’язаний з глобалізацією світової економіки і переходом ключових позицій в її розвитку до ТНК і ТНБ.
2. Розвиток процесу глобалізації супроводжується суперечливими наслідками.
З одного боку, розширюються можливості окремих країн щодо використання оптимального співвідношення різноманітних ресурсів. З іншого - загострюється конкурентна боротьба і поширюється прірва в рівні розвитку країн і регіонів.
Визначимо ключові суперечності глобалізаційного процесу.
1. Галузеві диспропорції, коли перевагу отримують обробна промисловість і сфера послуг з одночасною деградацією сільського господарства, вугільної промисловості та ін.
2.Територіальні диспропорції з поширенням розриву в економічному і соціальному розвитку країн і цілих регіонів.
3. Так звана “деіндустріалізація”, коли, з позитивного боку, зростає питома вага сфери послуг, енергозбереження та екологічності виробництва, а з негативного боку, спостерігається повернення до патріархальних, доіндустріальних форм виробництва внаслідок неконкурентоспроможності суб’єктів окремих країн.
2.     Відрив фінансових потоків від реальних потреб розвитку виробництва, що веде до зростання кризи заборгованості, насамперед, країн, що розвиваються, при одночасному дефіциті необхідних інвестицій.
3.     Зростання організованої злочинності, зокрема, світового тероризму, який спирається на транснаціональні ресурсні потоки. Крім того, виникають рухи протесту проти проявів глобалізації (заходи антиглобалістів).
4.     Розвиток масової культури, що сприяє взаємозбагаченню культур, але одночасно здійснює шкоду національним мовам і культурним цінностям окремих країн і регіонів.
7. Традиційні євроатлантичні цінності не завжди відповідають уподобанням представників окремих країн, конфесій та етнічних груп, що провокує прояви націоналізму, ксенофобії, релігійного фундаменталізму.
Україна є учасником сучасних глобалізаційних процесів. Це полягає у наступних моментах:
-                     наявність дипломатичних і відповідно економічних відносин більш, ніж з 190 країнами світу;
-                     членство в багатьох міжнародних організаціях, насамперед, системи ООН, і намір вступити в СОТ і ЄС;
-                     зростання відкритості економіки, наприклад, цифра експортної квоти перевищила 50%;
-                     високі місця в міжнародній торгівлі озброєннями, аерокосмічною технікою, продукцією чорної металургії;
-                     як транзитна держава Україна забезпечує значні потоки товарів і послуг через власну територію; одночасно здійснюються заходи щодо диверсифікації, насамперед, енергетичних постачань (нафтогон “Одеса-Броди”);
-                     підвищується використання національними господарськими суб’єктами міжнародних телекомунікаційних мереж;
-                     поширюється участь у русі міжнародних інвестицій, на світових ринках цінних паперів;
-                     участь у багатьох міжнародних політичних, культурних, спортивних, гуманітарних подіях, що забезпечує прямий економічний ефект (надходження до бюджету, розширення бази оподаткування, залучення інвестицій у виробничі й соціальні проекти та ін.).
Головними ризиками економічної глобалізації для нашої держави є:
-         суперечлива залежність від коливань світової ринкової кон’юнктури;
-         небезпека неефективності підприємств, які не здатні конкурувати з іноземними постачальниками;
-         економічні втрати від виконання статутних вимог деяких міжнародних організацій;
-         небезпека міжнародного тероризму, нелегальної міграції, контрабанди заборонених товарів та інших наслідків лібералізації прикордонного і митного режимів;
-         негативний вплив масової культури на національні культурні цінності;
- додаткові проблеми, пов’язані з глобальними проблемами людства.
Тема 5. СЕРЕДОВИЩЕ РОЗВИТКУ МЕВ
1. Кожний із суб’єктів МЕВ є відкритою системою. У зв’язку з цим їх діяльність залежить від зовнішнього світу. На діяльність суб’єктів МЕВ впливає багато факторів. Їх поділяють на два види:
-                     прямого впливу;
-                     опосередкованого впливу.
До першого виду належать:
·                   економічна поведінка суб`єктів - постачальників, споживачів, конкурентів;
·                   дія законів та установ державного регулювання.
До другого виду відносяться:
·                   стан економіки країни;
·                   міжнародні політичні події;
·                   соціально-культурні чинники.
Сукупність зазначених факторів створює середовище розвитку МЕВ.
Класифікація видів середовища являє собою наступне:
1.     Політико-правове середовище:
1) політичні процеси і інститути;
2 ) законодавство.
2.     Економічне середовище:
1) сутність економічної системи;
2) структура економіки;
3) ефективність і орієнтація.
3.     Соціально-культурне середовище:
1) мотивація до праці;
2) освіта і виховання;
3) комунікації;
4) екологія.
4.     Інфраструктурне середовище та ресурси:
1) природні ресурси;
2) населення;
3) транспорт;
4) інформаційно-комунікаційні системи.
Аналіз факторів політично-правового середовища показує існування взаємозв’язку політики та економіки у сфері МЕВ. Чіткіше він виявляється у межах національних економік. З політичних міркувань держави можуть надавати преференції, інтегруватися, встановлювати тарифні й нетарифні бар’єри, ембарго, бойкоти, блокади та інші режими.
Аналіз факторів економічного середовища спрямований на вивчення загального рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу доходів у ній, характеру витрат і заощаджень населення.
Фактори соціокультурного середовища визначають індивідуалізацію попиту зарубіжних клієнтів, ставлення до праці фахівців, поведінку підприємців на фінансових ринках. Економічна поведінка людини у будь якій країні ґрунтується на її фізіологічних, психологічних та інших особливостях, включаючи релігійну приналежність.

Політико-правове середовище

Суб’єкти МЕВ

Фізичні особи

Юридичні особи

Держави

Міжнародні організації

Форми МЕВ

Міжнародна торгівля

Міжнародний рух капіталу

Міжнародна міграція робочої сили

Світова валютна система

Рівні МЕВ

Контакти

Взаємодія

Співробіт- ництво

Інтеграція

Світове господарство

Національні економічні системи

Міжнародні еконо -мічні відносини

Міжнародна економічна діяльність

Регулятивні механізми

Міжнародна економічна система