Суб’єктами ринку робочої сили є наймані працівники, роботодавці, держава та суспільні організації, об’єктами – умови найму на роботу або умови надання трудових послуг.
Попит на робочу силу – це платоспроможна потреба роботодавців у трудових послугах працівників певних професій і кваліфікацій. Він визначається: 1) сукупним попитом в економіці; 2) технічним оснащенням виробництва; 3) співвідношенням витрат на заробітну плату з витратами на машини і обладнання.
Пропозиція робочої сили – кількість робітників, які пропонують за кожного рівня заробітної плати різноманітні і якісні трудові послуги роботодавцям. Визначається рівнем заробітної плати, податковою системою, дією профспілок та іншими факторами.

Рис. 4.1. Модель рівноважного стану ринку робочої сили
Напрямки державного регулювання ринку праці:
-                     стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць;
-                     підготовка і перепідготовка робочої сили;
-                     сприяння найму робочої сили;
-                     соціальне страхування від безробіття.
Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних та сімейних доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини. Перехід до ринкової економіки пов’заний з виникненням проблеми розподілу доходів у суспільстві. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренця.
5. Грошовий ринок
Гроші – це загальновизнаний засіб платежу за товари та послуги.
В умовах сучасного ринку грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей.
Депозити – грошові кошти, вкладені в комерційні банки на визначених умовах.
Трансакційні (чекові) депозити є засобами обміну, оскільки кошти з цих депозитів вкладники мають право без попередження банку переказати іншим особам у вигляді платежів за придбані товари та послуги. Такі платежі здійснюються за допомогою чеків або аналогічних розрахункових інструментів.
Сукупність загальноприйнятих засобів платежу, що випущені банківською системою і обертаються в економіці, має назву грошової маси.
Для кількісного виміру грошової маси використовуються грошові агрегати. Грошові агрегати – це поєднання різноманітних ліквідних фінансових активів.
Під ліквідністю розуміють здатність фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості.
Грошовий ринок – це фінансовий ринок кредитних операцій, на якому економічні суб’єкти продають у купують необхідні їм ліквідні засоби, пускаючи в обіг короткострокові зобов’язання, строк погашення яких менше, ніж 1 рік (наприклад, цінні папери державної скарбниці).
Кредитний ринок (або ринок позичкового капіталу) – це ринок, що забезпечує рух фінансових засобів від тих, хто заощаджує, до тих, хто інвестує. Ринок позичкового капіталу відрізняється тим, що зобов’язання, які знаходяться в обігу, є довгостроковими (строк погашення більш одного року):
Сукупний попит на гроші складається з двох частин:
,
де  – грошовий попит;  – попит на гроші для угод (операційний);  або L(i) – попит на гроші як на актив.
Попит на гроші для угод прямо пропорційно залежить від рівня цін і обсягу реального виробництва (доходу) і обернено пропорційно залежить від швидкості грошового обігу.
Попит на гроші як на актив показує вибір між готівкою та іншими видами активів з урахуванням їх переваг відповідно до теорії портфельного вибору. Найновіші дослідження теорії портфеля свідчать, що оптимальний портфель має в цілому містити і низько ризикові і високоризикові активи. На вирішення проблеми вибору: зберігати багатство у грошах чи у цінних паперах – впливає процентна ставка.
Економічну ситуацію, за якої попит на гроші не має обмежень з боку процентної ставки, називають пасткою ліквідності.
Кількість грошей, яка наявна у національній економіці на певний момент часу, називають пропозицією грошей.
Процент – це плата за право користуватися грошовими коштами.
Процентна ставка – це сума процента, виплачена за одиницю часу і взята і відсотках від наданих у позику коштів.
Номінальна процентна ставка (і) – це альтернативна вартість нагромадження грошей або рівень процента, не скоригований на інфляцію.
Реальна процентна ставка ® – це різниця між номінальною процентною ставкою і темпом інфляції
.

Рис. 5.1. Рівновага на грошовому ринку

Комерційні банки – це депозитні інституції, основними функціями яких є прийом вкладів від фізичних і юридичних осіб та надання позик.
Вклади, котрі внесені в комерційний банк, але на які не надано позики, називаються резервами.
Обов’язкові резерви ® – частина депозитів, які банки зберігають у центральному банку.
Норма обов’язкового резервування, або резервні вимоги є відношенням суми обов’язкових резервів до суми залучених депозитів:


Сума, на яку фактичні резерви (TR) банку перевищують обов’язкові резерви, становить надлишкові резерви банку (Е):         E=TR – R 
Для визначення максимальної кількості грошей, яку може створити банківська система на основі будь-якої величини надлишкових резервів, необхідно перемножити надлишкові резерви на депозитний мультиплікатор.
.
де m_д – депозитний мультиплікатор
Пропозиція грошей в економіці становитиме:
,
де М – пропозиція грошей; D – поточні чекові депозити
Пропозиція грошей є сумою готівкових та депозитних грошей
М = С + D,
де С – готівка на руках у населення (готівка поза банками), D – чекові депозити
        де сr – коефіцієнт готівки
Грошова база є сумою готівки та резервів:    B = C + R, де В-грошова база, R – банківські резерви
Відношення пропозиції грошей до грошової бази називають грошовим мультиплікатором (m_г):

Пропозиція грошей перебуває у прямій залежності від грошової бази до грошового мультиплікатора:

Методи кредитної політики

1)                Операції на відкритому ринку – купівля – продаж Національним банком урядових цінних паперів у комерційних банків, підприємств та населення.
2)                Облікова (дисконтна) ставка – процентна ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам
3)                Норма резервування
Види грошово-кредитної політики:
1)      гнучка грошово-кредитна політика – політика центрального банку, за якою проміжною ціллю є фіксація або підтримка процентних ставок на певному рівні.
2)      жорстка грошово-кредитна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обсягу грошової маси в економіці.
3) проміжному типові грошово-кредитної політики відповідає ситуація зростання попиту на гроші, яка супроводжується зростанням і пропозиції грошей, і ставки процента
4) політика «дорогих грошей» – рестрикцій на політика – M^s¯
а) продаж національним банком урядових цінних паперів
б) підвищення резервної норми
в) підвищення облікової ставки
5) політика «дешевих грошей» – експансія – – M^s­
а) купівля урядових цінних паперів НБУ
б) зменшення резервної норми
в) зменшення облікової ставки.
Тема 6 Інфляційний механізм
План
1.     Сутність інфляції та її види
2.     Наслідки інфляції
Час: 2 год.

Література:

Мікроекономіка та макроекономіка за ред. Будаговської, тема 5, параграфи 1,2;
Макроекономіка за ред. Савченка, – К.: 1999, глава 4;
Степан Панчишин. Макроекономіка. – К.:, 2001, тема 4.
Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці.
Темп інфляції:p= ,

Безробіття

Природне

Вимушене

структурне

сезонне

фрикційне

циклічне

технологічне

конверсійне

Види інфляції
Наслідки інфляції:
І. Падіння рівня життя народу
Номінальний доход – це сума грошей, які особа отримує у вигляді зарплати, пенсії тощо.
Реальний доход – це кількість товарів і послуг, яку можна купити за суму номінального доходу.
ІІ. Перерозподіл доходів між різними групами населення.
1) програють від передбаченої інфляції:
а) одержувачі фіксованих доходів (пенсій, стипендій тощо);
б) власники заощаджень;
в) кредитори (ті, хто позичає гроші).
2) виграють в умовах інфляції:
а) окремі домогосподарства, чий номінальний доход випереджає зростання цін;
б) працівники, зайняті в галузях, що перебувають на піднесенні і представлені потужними трудовими спілками;
в) керівництво фірм та інші отримувачі прибутків в умовах, якщо ціни на готову продукцію зростають швидше, ніж ціни на ресурси;
г) дебітори (ті, хто бере гроші у позику);
д) уряд:
ІІІ. Вплив на динаміку номінальних процентних ставок за ефектом Фішера, що підриває стимули для інвестування.
ІV. Зменшення обсягу виробництва і рівня зайнятості в національній економіці в умовах інфляції витрат.
V. Посилення диспропорцій між галузями (ножиці цін), неефективний розподіл ресурсів.
VI. Зростання непередбачених витрат:
VІІ. Зменшення безробіття в умовах інфляції попиту за кривої Філіпса.
VІІІ. Соціальні втрати: відтік трудових ресурсів із сфери виробництва, розвиток спекуляції, зростання злочинності, соціальна напруга.
Дефляція – підвищення цінності або купівельної спроможності грошей. Дезінфляція – сповільнення темпів інфляції.
Стагфляція – ситуація в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.
7. Споживання домогосподарств
Споживання – це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людини.
Заощадження – це частина використовуваного доходу, що не споживається.
Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом.
Якщо є заощадження, то населення має можливість у поточному періоді споживати більше, ніж отримано доходу. Таку ситуацію називають ефектом заощаджень (переміщенням майбутнього доходу для поточного споживання). Цей ефект найбільше проявляється під час спаду.

 

У_В = У – Т = С + S,

де У_В – використовуваний доход;
У – особистий доход;
Т – податки;
С – споживання;
S – заощадження.
Середня схильність до споживання (ССС) – частка безподаткового доходу, що спрямовується на споживання.
Середня схильність до заощадження (ССЗ) – частка безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження
Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, як частина додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання
Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом, який спричинив ці заощадження.
Функція заощадження показує співвідношення між заощадженнями та доходом в їх динаміці. Функція споживання показує співвідношення між споживчими витратами та доходом в їх динаміці.

 

С = С₀ + ГСС × У_В

S = – С₀ + ГСЗ × У_В = – С₀ + (1 – ГСС) × У_В,
де Со – автономне споживання
Види заощаджень.
- особисті заощадження домогосподарств (S= Y_B – C)
– заощадження підприємств (нерозподілений
прибуток + амортизація
– заощадження держави (S_G)
– заощадження іноземців (іноземні інвестиції)
Якщо зміна у споживанні та заощадженні спричинена змінами у використовуваному доході, то це – зміна величини споживання або заощадження. До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться: багатство, податки, ціни, соціальне страхування очікування, заборгованість, процентна ставка.
8. Приватні інвестиції
Інвестиції – це вкладення у капітал, тобто видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ.
Види інвестицій:
валові – видатки на заново вироблені протягом року капітальні блага, в тому числі і ті, які заміщують старі, зношені блага.
чисті – приріст капіталу в національній економіці, різниця між валовими інвестиціями та амортизацією.
автономні – коли вони здійснюються при фіксованому національному доході, тобто при незмінному сукупному попиті на блага.
індуційовані – якщо вони спричинені стійким зростанням попиту на товари і послуги в результаті зростання національного доходу.
Акселератор інвестицій – це коефіцієнт, який показує, скільки одиниць додаткового основного капіталу необхідно для виробництва додаткової одиниці продукції.
Сукупний попит на інвестиції (АД_І) – це сума вартостей всіх інвестиційних проектів, які за даного рівня процентної ставки є прибутковими, тобто для яких виконується умова > r, де – очікувана норма чистого прибутку, (тобто запланований доход від інвестицій); r – реальна процентна ставка (тобто фактичні витрати на інвестиції)
Крім процентної ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень прибутку за незмінної процентної ставки і зсувають криву, умовно назвемо їх невідсотковими:
-                                            технологічні зміни;
-                     рівень забезпеченості основним капіталом;
-                     витрати на обладнання і устаткування;
-                     податки на підприємця;
-                     сподівання;
-                     інші.
Фірми представляють попит на інвестиції на ринку позичкових коштів. Пропозицію коштів для інвестування складають національні заощадження, в першу чергу домогосподарств. Рівність інвестицій та заощаджень показує рівноважну процентну ставку.
9. Сукупні витрати і ВВП
Заплановані витрати Е_пл – це сума, яку населення, фірми та уряд мають намір витратити на купівлю товарів і послуг вітчизняного виробництва. Фактичні витрати відрізняються від запланованих на величину незапланованих інвестицій в товарно-матеріальні запаси. Е_ф = Епл ± D ТМЗ
Рівноважний обсяг виробництва – це такий обсяг виробництва, при якому сукупний доход (фактичний ВВП) дорівнює сукупним витратам запланованим
Модель «витоки – ін’єкції»
Існують 2 групи факторів, що впливають на споживчий попит:
1) фактори, що зменшують сукупний попит на вітчизняні товари:
«витоки» = Т + М + S, де Т – чисті податки, М – імпорт, S – заощадження.
2) фактори, що збільшують сукупний попит:
«ін’єкції» = I + G + Х, де І-інвестиції, G – держзакупки, Х – .експорт

Рівноважним буде той обсяг виробництва і доходу, при якому сума «витоків» дорівнює сумі «ін’єкцій»:
T +M +S = I + G + X
Мультиплікатор автономних витрат в теорії Кейнса показує залежність між зміною доходу та початковою зміною запланованих автономних витрат
, де А – автономні витрати.
Мультиплікатори бувають простими і складними. Вплив автономних витрат, тобто витрат, які не залежать від зміни доходу, на рівноважний обсяг виробництва показують прості мультиплікатори:
-                     простий витратний мультиплікатор
-                     простий податковий мультиплікатор
– простий мультиплікатор витрат відкритої економіки:

– простий податковий мультиплікатор відкритої економіки:

де ГСМ – гранична схильність до імпорту.
Гранична схильність до імпорту (ГСМ або М(У)) показує, на скільки одиниць змінюються імпортні витрати при зміні доходу на одиницю.
Автономні податки – податки, які не залежать від ВВП як доходу, наприклад, податок на нерухомість, на власників транспортних засобів, на землю, тощо).
Чисті податки – це різниця між податками, сплаченими державі, та трансфертами, отриманими від держави:
Tn=T-Tr
де Т – податки, Тn – чисті податки, Тr – трансферти
Парадокс бережливості заключається в тому, що спроба суспільства заощаджувати більше призводить до зменшення споживання, що в свою чергу зменшує сукупні планові витрати, і через мультиплікатор – рівноважний обсяг виробництва. Результатом цього буде зменшення і споживання, і заощадження. Парадокс бережливості проявляється лише в економіці спаду.
S­ – C¯ – E¯ – Y¯ – C¯ – S¯
Рецесійний розрив – величина на яку повинні зрости сукупні витрати для того, щоб підвищити рівноважний обсяг виробництва до неінфляційного рівня повної зайнятості. Інфляційний розрив – величина, на яку мають зменшитись сукупні витрати, щоб знизити рівноважний рівень ВВП до інфляційного рівня повної зайнятості.
Мультиплікатор збалансованого бюджету, який завжди дорівнює одиниці  і показує, що при одночасному зростанні автономних податків та державних витрат на одну й ту саму величину рівноважний доход також зростає на ту саму величину.
Автоматичні чисті податки – це чисті податки, які автоматично, тобто без державних рішень, змінюються в залежності від зміни ВВП.
Гранична податкова ставка (t) показує, на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю:
 де t – гранична ставка оподаткування
Величина податкових вилучень у зв’язку з цим буде розраховуватись за формулою: Т = t × У,    деТ – податкові вилучення (податки); У – обсяг ВВП.
Автоматичні податки впливають на обсяг виробництва (ВВП) виключно через зміну мультиплікаторів, а саме – через їх ускладнення:
-    складний мультиплікатор витрат закритої економіки:

-    складний податковий мультиплікатор закритої економіки

-    складний мультиплікатор витрат відкритої економіки

складний податковий мультиплікатор відкритої економіки


Складні мультиплікатори показують вплив на рівноважний обсяг виробництва зміни автономних витрат і податків в умовах дії автоматичних стабілізаторів.
Чим вищий рівень інфляції, тобто чим ближче економіка до повної зайнятості, тим слабша дія мультиплікатора. На вертикальному відрізку кривої AS дія мультиплікатора практично дорівнює нулю.
10. Держава в системі макроекономічного регулювання
Під фіскальною (бюджетно-податковою) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання державних видатків та системи оподаткування з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.
Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави:
ДВ = G + T_r + i × D_G +I_G,
де ДВ – державні видатки;
G – споживання в державному секторі
T_r – трансферти приватному сектору;
i × D_G – проценти з державного боргу
I_G – державні інвестиції
Податки як економічна категорія характеризують фінансові відносини між державою і платниками податків з метою створення централізованого фонду грошових коштів, необхідного для виконання державою її функцій.
Якщо зміни в податках і державних видатках відбуваються за рішеннями парламенту чи уряду, то фіскальна політика є дискреційною: якщо зміни в податках і державних видатках здійснюються автоматично, залежно від стану економіки, то фіскальна політика є автоматичною (або недискреційною).
Дискреційна політика буває одноінструментальною (коли змінюються або державні закупки, або чисті податки) або двоінструментальною (коли змінюються одночасно і державні закупки, і чисті податки) і забезпечує вплив на рівноважний ВВП через прості мультиплікатори витрат і податків:
DВВП = +
Фіскальна політика, яка передбачає збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в період циклічного спаду економіки, називається стимулюючою (експансія). Вона призводить до формування дефіциту бюджету.
Стабілізація економіки в умовах інфляції попиту, яка виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується стримуючою фіскальною політикою, що передбачає скорочення державних видатків та збільшення податків. Вона веде до формування дефіциту бюджету.
Ставка податку – величина податкових нарахувань на одиницю об’єкту податку (грошову одиницю доходів, одиницю земельної площі, одиницю виміру товару, тощо);
Автоматична фіскальна політика базується на дії вмонтованих стабілізаторів.
Вмонтований або автоматичний стабілізатор – це будь-який механізм національної економіки, що збільшує бюджетний дефіцит під час спаду та збільшує бюджетний надлишок у роки інфляції, внаслідок чого зменшують циклічні коливання економіки без проведення спеціальної державної політики
Державний бюджет – це щорічний баланс надходжень і видатків держави, який розробляють уряд і парламент для активного впливу на економічні процеси і підвищення їх ефективності.
Різниця між доходами та видатками становить бюджетне сальдо
Рівень оподаткування вимірюється відношенням загальної суми фіскальних вилучень (сума податків, включаючи відрахування до цільових позабюджетних фондів) до суми доходів фірм і домогосподарств. Інша назва цього показника – середня ставка податку або податковий тягар.
Фактичний дефіцит – бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках та фактичному обсязі виробництва (ВВП).
Структурний дефіцит – бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках та потенційному рівні випуску.
Циклічний дефіцит – перевищення фактичного дефіциту над структурним.
Циклічний надлишок – перевищення структурного дефіциту над фактичним.
Основні фактори зростання дефіциту бюджету:
-                     зниження податкових надходжень в бюджет;
-                     збільшення оборотних видатків;
-                     зростання виплат по державному боргу;
-                     збільшення трансфертних платежів:
Джерела фінансування дефіциту Держбюджету:
1) умовно неінфляційні джерела:
-                     внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках
-                     •        трансферти від комерційних підприємств та іноземних держав, міжнародних організацій
-                     накопичення заборгованості
-                     підвищення податків.
2) інфляційне джерело: – монетизація дефіциту – емісія грошей.
Сеньйораж – можливість для уряду мати доходи за рахунок права створювати гроші.
Інфляційний податок – це частина доходу фірм і домогосподарств, яке через вищі ціни перерозподіляється на користь держави внаслідок монетизації дефіциту бюджету.
Концепції регулювання державного бюджету:
1. Балансування бюджету на щорічній основі
2. Балансування бюджету на циклічній основі
3. Концепція функціональних фінансів
У короткостроковому періоді наслідки бюджетних дефіцитів для економіки спаду відомі як ефект витіснення приватних інвестицій та негативний ефект чистого експорту. Результат дії обох ефектів: часткова нейтралізація стимулювальної фіскальної політики уряду.
Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості.
Обслуговування боргу – це виплата відсотків по ньому і поступова сплата основної суми боргу.
Внутрішній борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють урядовими цінними паперами.
Зовнішній борг – це заборгованість держави перед іноземними кредиторами
Довгострокові наслідки державного боргу відомі як тягар боргу: зростання державного боргу зменшує виробничі потужності, які використовуватимуть майбутні покоління, а отже вони мають нижчий рівень доходу.
Боргова криза – це неспроможність країни-боржника в повному обсязі обслуговувати свої зовнішні борги, зокрема здійснювати чергові виплати з боргу.
Шляхи зменшення зовнішньої заборгованості:
– реструктуризація боргу – зміна строку або умов виплати боргу
– конверсія боргу (борговий своп).

11. Зовнішньоекономічна діяльність
Абсолютна перевага країни за теорією Адама Сміта забезпечується виробництвом більшої кількості продукту з одиниці ресурсів. З метою отримання вигоди від зовнішньої торгівлі країна повинна експортувати той товар, по якому вона має абсолютну перевагу у виробництві, в обмін на товар, вітчизняне виробництво яких є менш ефективним. Торгівля між країнами буде взаємовигідною, коли ціна товару на зовнішньому ринку буде вищою, ніж його внутрішня ціна в країні-експортері і нижчою, ніж у країні – імпортері.
Класичними варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Давида Рікардо: вона ґрунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які мають відносно нижчі витрати порівняно з іншими країнами.Ці товари країни експортують.
За зростаючих витрат заміщення максимальну вимогу від зовнішньої торгівлі дає часткова спеціалізація країн.
Теорема Хекшера – Оліна
Країна експортуватиме ті товари, виробництво яких базується ні інтенсивному використанні відносно надлишкових виробничих ресурсів, і, відповідно, імпортуватиме товари, виробництво яких характеризується інтенсивним використанням відносно дефіцитних ресурсів, тобто для капіталомістких експортних виробництв має стверджуватись нерівність:
,
де К/L_M – відношення капіталу і праці в галузях, що виробляють товари, аналогічні імпортним
K/L_X – відношення факторів в експортних галузях виробництва
Парадокс Леонтьєва: в 1947 році американський експорт був в 1,3 більш трудомістким порівняно з імпортом, тобто

Хоч міжнародна торгівля є взаємовигідною, виграш від неї розподіляється між країнами нерівномірно. Отже, від розвитку торговельних відносин більше вигод отримує та країна, у якій внутрішні ціни змінилися на більший відсоток. Це відображає правило розподілу вигод, яке ствреджує: вигоди від зовнішньої торгівлі розподіляються прямо пропорційно змінам цін у обох країнах. Якщо в країні-експортері ціни виросли на х відсотків, то ціни в країні-імпортері знизились на у відсотків, то:

«Умови торгівлі» – відношення експортних цін країни до ї імпортних цін:
, де р^х – відношення експортної ціни і-го товару в розрахунковому році до його ціни в базовому році;
 – відношення імпортної ціни і-го товару в розрахунковому році до його ціни в базовому році;
х_і – частка і-го товару у вартості експорту у базовому році;
 – частка і-го товару у вартості імпорту у базовому році.
В короткостроковому періоді внаслідок запровадження зовнішньоторговельних відносин зростають доходи власників факторів виробництва, що використовуються в експортних галузях. Одночасно знижуються доходи власників факторів виробництва, які залучені в галузі, що конкурують з імпортом.
У довгостроковому періоді розвиток зовнішньої торгівлі забезпечує зростання доходів тих факторів виробництва, які інтенсивно використовуються в імпортозаміщувальних галузях. Такий висновок називається теоремою Столпера-Семюелсона. Ця теорема справедлива для незмінної пропозиції факторів виробництва за умов досконалої конкуренції.
Теорема Рибчинського: зростання пропозиції певного фактора виробництва збільшує обсяги виробництва і доходи галузі, в якій цей фактор використовується відносно інтенсивніше, і скорочує обсяг виробництва й доходи галузі, де він задіяний менш інтенсивно.
Види зовнішньоторговельної політики:
1)                політика протекціонізму – державний захист економіки власної країни від іноземної конкуренції;
2)                політика вільної торгівлі – фритредерство, політика лібералізації зовнішньої торгівлі, коли не держава, а ринок має впливати на структуру.
Інструменти зовнішньоторговельної політики:
1)                митне регулювання.
Мито – державний податок який стягується за провіз через кордон країни товарів та інших товарно-матеріальних цінностей, а також послуг.
Види мита:
по напряму товарних потоків: 1) ввізне, 2) вивізне, 3) транзитне
по сутності: 1) фіскальне; 2) захисне (різновидом захисного мита є заборонне мито); 3) компенсаційне мито.
по способу стягнення: 1) адвалерне (в% до митної вартості товару) , де Р – ціна, за якою товар продаватимуть у країні; Р_і – ціна, за якою імпортують;  – ставка адвалерного мита;  – ставка специфічного мита.
2) специфічне (у грошовому виразі на одиницю товару):
3) комбіноване (поєднання адвалерних та специфічних)
за розміром:1) максимальне; 2) мінімальне; 3) преференційне
2) нетарифне регулювання через сукупність прямих та непрямих обмежень
а) Прямі обмеження:
– квоти на експорт та імпорт товарів – це кількісні або вартісні обмеження ввезення або ввозу певного товару, що вводяться на певний період;
– ліцензування зовнішньоекономічної діяльності;
– державна монополія на здійснення певних видів виробничої і зовнішньоекономічної діяльності.
– торговельного ембарго означає заборону урядом ввезення до певної країни товарів
б) непрямі обмеження:
– податкова система;
– система національних стандартів до товарів і послуг;
– різноманітні режими торгівлі;
-інші.
в) різноманітні форми стимулювання експорту:
-  – пільгове державне кредитування експорту
-  – державне страхування експортних видатків
-  – пряме субсидіювання експорту
-  -інформаційне та організаційне сприяння експорту.
Демпінг – продаж експортних товарів на будь-яких іноземних ринках по дешевим цінам, ніж на вітчизняному (або іншому) ринку. Антидемпінгові заходи вводяться з 1967 року.
Грошова одиниця кожної країни є валютою.
Пропорцію обміну валют називають валютним або обмінним курсом.

Реальний обмінний курс:   RER = NER ×P/P*

де RER (real exchange rate) – реальний обмінний курс;
NER (nominal exchange rate) (е) – номінальний обмінний курс національної валюти;
Р – рівень цін у вітчизняній економіці;
Р* – рівень цін у торговельного партнера.
Індекс двостороннього обмінного курсу – це відношення курсу національної валюти до валюти торговельного партнера у розрахунковому періоді до їі курсу в базовому періоді: