Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці «дна», після чого починається пожвавлення і піднесення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва, зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні. Різні сектори економіки по – різному підлягають циклічним коливанням. Найчутливішим до них є виробництво інвестиційних товарів, споживчих товарів довготривалого використання та будівництво.
Існує ряд теорій, які розглядають економічні цикли та їх причини. У другій половині ХІХ ст. англієць В. Джевонс пояснював циклічність появою плям на Сонці, американець Г. Мур – ритмічністю руху Венери, С. Сісмонді причиною криз вважав недостатнє споживання населення, український економіст М.І. Туган-Барановський - диспропорційність між галузями економіки. Інноваційні теорії, зокрема, Й. Шумпетер, А. Хансен, пов’язують циклічність із нерівномірністю НТП, стрибкоподібним характером оновлення основного капіталу. Дж. М. Кейнс та його послідовники Р. Харрод, Дж. Хікс та ін. розглядають цикл як результат взаємодії руху національного доходу, споживання і заощадження. Монетаристська теорія виходить із того, що головну роль у динаміці економічного циклу відіграє нестабільність грошової пропозиції. Можна звести різні теорії ділових циклів до двох підходів – теорій, що пов’язують цикли із зовнішніми факторами та теорій, що пояснюють цикли внутрішніми факторами. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу; невідповідність між сукупним попитом і пропозицією; зміни в державних закупках. Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо. Але безперечним є те, що циклічні коливання викликані суттєвими змінами в сукупному попиті або в сукупній пропозиції. Політика держави, спрямована на залагодження коливань в економіці, називається антициклічною політикою. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюється економічними агентами. Політика стримування – це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. вони застосовуються у тому випадку, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов’язкових резервів тощо. Політика експансії – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи рівень сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов’язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання. Однак антициклічне регулювання повністю не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.
3.                Безробіття, його види та наслідки
Однією із складових ринкової економіки є ринок праці. Він охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі само зайнятості, підприємництва. Ринок праці є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями національної економіки з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Головними елементами ринку праці є попит , пропозиція, ціна робочої сили. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою загальної потреби на робочу силу для випуску продукції, які забезпечені реальними робочими місцями. Пропозиція робочої сили – це працездатне населення, яке пропонує свою робочу силу за кожного рівня заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів, зокрема, рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, характером і змістом праці, податковою системою тощо. Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон’юнктури ринку. Якщо попит і пропозиція врівноважуються, потреби суспільства в робочій силі задовольняються максимально. Ситуації рівноваги ринку праці відповідає певний рівень заробітної плати. Слід зазначити, що обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який в свою чергу, залежить від загальної ринкової кон’юнктури та фази економічного циклу в країні. Коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає, а ринок праці розширюється. Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими і безробітними. Зайнятість населення, як економічне поняття – це сукупність економічних, правових, соціальних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід. Зайнятість, як економічна проблема, – це співвідношення чисельності працездатного населення і кількості зайнятих, яке характеризує ступінь використання трудових ресурсів та ситуацію на ринку робочої сили. Зайняте населення – це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, хто мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку, тощо. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна у суспільному виробництві. Крім зайнятих в структурі працездатного населення виділяють безробітних і добровільно непрацюючих (незайнятих). Безробітні - це громадяни, які не мають роботи, але активно шукають або очікують її і здатні приступити до неї. Згідно Закону України „Про зайнятість населення”, безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості. Незайняті - це люди, що не працюють і не шукають роботу за даного рівня заробітної плати. Це частина дорослого населення, що навчається, перебуває на пенсії, є надто хворими, щоб працювати, або не потребує роботи, у зв’язку з наявністю інших джерел для існування. Отже, люди, що мають роботу – зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її – безробітні; а ті, що не мають роботи і не шукають її – незайняті. Згідно методики МОП (Міжнародна організація праці – це спеціалізована установа, утворена в 1919 році, працює при ООН, що проголосила своєю метою вивчення і покращення умов праці і життя трудящин шляхом рекомендацій з питань трудового законодавства) усе населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне. Економічно активне – це частина населення, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. Кількісно воно складається із чисельності зайнятих економічною діяльністю і чисельності безробітних. Економічно неактивне населення – це особи у віці 15 – 70 років. Які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні: учні, студенти, курсанти денної форми навчання, пенсіонери, зайняті домашнім господарством, особи, які не мають необхідності або бажання працювати. Безробіття – соціально-економічне явище, пов’язане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї. Вонро відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.
Важливою ознакою безробіття є його закономірний характер.
Безробітних у загальній чисельності робочої сили відображає рівень безробіття. Рівень безробіття – це відношення кількості безробітних до величини робочої сили (суми зайнятих і безробітних):
Рівень безробіття = Чисельність безробітних / кількість робочої сили х 100%
Серед основних чинників формування безробіття слід виділити:
- недостатній рівень сукупного ефективного попиту;
- негнучкість системи відношення цін і ставок заробітної плати;
- недостатня мобільність робочої сили;
- структурні зрушення в економіці;
- дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національних меншин;
-                     демографічні зміни в чисельності і складі робочої сили.
Аналіз статистичних даних про зайнятість населення та безробіття показує, що на ринку праці щорічно відбувається певний приплив робочої сили та приріст вільних робочих місць. Пропозиція робочої сили, так само як і попит на неї, безперервно змінюються. Вільні робочі місця заповнюються безробітними, але частина працездатного населення лишається без робочого місця. Отже, зайнтість і безробіття є актуальними економічними проблемами.
У залежності від причин, які викликають безробіття, розрізняють декілька його видів. Фрикційне безробіття виникає внаслідок зміни робочого місця на краще, у зв'язку з переїздом з однієї місцевості до іншої та закінченням навчального закладу. Це «добровільне» безробіття, оскільки виникає з ініціативи самих працівників. Воно є неминучим, певною мірою бажаним і відносно короткочасним. Перехід із малооплачуваних, малопродуктивних робіт на продуктивніші сприяє підвищенню доходів і кращому розподілу трудових ресурсів. Структурне безробіття спричинене структурними зрушеннями в економіці, закриттям старих підприємств і виробництв. В результаті змінюється попит на окремі професії і фахи та пропозиція робочої сили щодо них. Робоча сила повільно реагує на зміни в попиті на товари і послуги, зміни техніки і технології виробництва, тому й виникає безробіття. «Структурні» безробітні зможуть працевлаштуватися тільки в результаті перекваліфікації, перепідготовки чи зміни місця проживання. Різниця між структурним і фрикційним безробіттям полягає в тому, що «фрикційні» безробітні мають навики і фах, які можуть продати на ринку праці, а «структурні» безробітні не можуть отримати роботи без попередньої додаткової перепідготовки, навчання чи зміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить короткостроковий характер, а структурне – більш тривалий і тому вважається серйозною проблемою. Циклічне безробіття – це вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва внаслідок циклічних коливань. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час кризи. У ринковій економіці, в силу її динамізму, обов’язково існує оптимальний резерв робочої сили і підтримується природна норма безробіття, при якій досягається довготривала рівновага, коли темпи інфляції дорівнюють очікуваному темпу зростання цін. Вважається, що наявність структурного і фрикційного безробіття є передумовою для розвитку економіки. Повна зайнятість визначається як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття називають природним безробіттям. Повна зайнятість, таким чином, це зайнятість при наявності природного безробіття. Природний рівень безробіття залежить від інформованості населення про можливості зайнятості, системи підготовки та перепідготовки кадрів, міграційних та демографічних факторів, тощо. Вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5 – 6%. За умов, коли фактичний рівень безробіття дорівнює природному безробіттю, фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП. Потенційний ВВП – це максимальний його рівень, що може підтримуватись за даної технології, повної зайнятості, без прискорення інфляції. Безробіття є серйозною соціально-економічною проблемою оскількипороджує цілий ряд негативних як економічних, так і соціальних наслідків. За наявності циклічного безробіття в економіці виникають певні втрати. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від потенційного його рівня. Американський вчений А.Оукен виявив залежність, за якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає 2,5% відставання ВВП фактичного від потенційного. Це отримало назву закону Оукена.
Поряд з економічними втратами безробіття має негативні соціальні і психологічні наслідки, а саме: відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення; втрата кваліфікації робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення; погіршення фізичного і психологічного стану робітників; падіння моральних підвалин; громадська і політична напруга в суспільстві.

 

4. Інфляція: суть, види та наслідки

Однією із найважливіших проблем багатьох країн світу, насамперед, тих, що переходять до ринкової економіки, є інфляція. Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу , що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Інфляція вимірюється за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує як змінилися ціни в національній економіці за певний період.
Темп інфляції показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період і визначається за формулою :

I_t- рівень цін у поточному періоді;
I_t-1- рівень цін у попередньому періоді.
Протилежним до інфляції є явище дефляції, яка спостерігається тоді, коли загальний рівень цін знижується. Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. Помірна інфляція має місце тоді, коли річний приріст цін становить до 10%. За такої інфляції ціни відносно стабільні, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів; люди продовжують заощаджувати гроші. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.
Галопуюча інфляція настає тоді, коли ціни зростаю на 20, 50,100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей, а перетворює їх у товари. Ринки капіталів звужуються, а внутрішні інвестиції скорочуються. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження. Інфляція виходить з-під контролю держави. Гіперінфляція характеризується зростанням цін на тисячі, десятки тисяч і більше відсотків за рік. Усі прагнуть при цьому позбутися грошей. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вона означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно - політичне безладдя. Така інфляція була характерна для економіки України в 1992-1993 рр. Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат ( пропозиції ). Інфляція попиту виникає тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб врівноважити попит і пропозицію. Виробництво не може швидко зреагувати на надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені, тому зростають ціни. Інфляція пропозиції (витрат) спостерігається тоді, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції. Ця інфляція з боку пропозиції, яка означає ріст витрат виробництва, що випереджає ріст реального доходу і продуктивності праці.Збільшення витрат на виробництво одиниці продукції зменшує прибутки та обсяги виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті пропозиція товарів зменшується, а рівень цін підвищується. Ціни при цьому зростають через зростання цін на сировину, паливо, енергоресурси, або коли номінальна зарплата зростає швидше, ніж рівень продуктивності праці.
Поєднання інфляції попиту та інфляції пропозиції утворює інфляційну спіраль. Крім того інфляцію поділяють на передбачену – яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів, і непередбачену, коли вона є несподіваною для економічних суб’єктів, наслідком незапланованих змін в сукупному попиті і сукупній пропозиції. За співвідношенням темпів зростання цін на товари розрізняють:
Збалансовану інфляцію – це інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів і послуг.
Незбалансовану інфляцію – це інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.
Серед головних причин інфляції слід виділити: зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; дефіцит державного бюджету; мілітаризація економіки; монополії та не обґрунтовані привілеї; особливості структури національної економіки і ін. Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції чи є непередбачуваною, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни. Основними соціально–економічними наслідками інфляції є:
по-перше, зниження реальних доходів населення. Це стосується насамперед осіб, що одержують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери ін.). Реальні доходи цих людей зменшуються, а реальні доходи осіб, номінальні доходи яких зростають швидше, ніж рівень інфляції, збільшуються;
по-друге, відбувається випадковий перерозподіл доходу і багатства між різними верствами населення; між дебіторами і кредиторами;
по-третє, знецінюються фінансові активи із фіксованим доходом;
по-четверте, знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі;
по-п‘яте, спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів;
по-шосте, прискорюється матеріалізація грошей. Гроші стають „гарячими”, від них намагаються якнайшвидше звільнитися;
по-сьоме, знижується мотивація до праці;
по-восьме, підривається управлінський механізм економіки, знижується ефективність інструментів державного регулювання, а часом навіть інфляція робить недоцільним їх використання.
Дослідження показали, що між безробіттям та інфляцією існує зв‘язок. Збільшення безробіття зменшує інфляцію і навпаки. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса – англійського економіста, який вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за останні 100 років, виявив обернений зв‘язок між безробіттям і змінами в номінальній зарплаті і цінами, тобто інфляцією (мал.2).

Темпи інфляції (%)

Рівень безробіття (%)

Динаміка номінальної зарплати (%)

 

Мал.2 Крива Філліпса
Крива Філліпса відображає підхід, згідно з яким країна може мати нижчу норму безробіття, якщо є бажання заплатити таку ціну, як вищий темп інфляції. Ця модель є корисною для аналізу короткострокових змін безробіття та інфляції. В межах тривалих інтервалів часу зв’язок між безробіттям та інфляцією має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х р.р. ХХст., коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття - стагфляція. Стагфляція описує таку економічну ситуацію, в якій високий рівень безробіття супроводжується високим сталим темпом інфляції. Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативи між рівнями інфляції і безробіттям, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

ТЕМА 9. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
1.                Необхідність, суть і форми державного регулювання економіки
Держава як соціальний інститут завжди впливала на суспільно-політичний та економічний розвиток. Державні органи формують стратегію економічного розвитку, доповнюючи і модифікуючи дію стихійно-ринкового механізму. В рабовласницьку добу, в країнах Стародавнього Сходу держава здійснювала єдиний грошовий обіг, займалася прокладенням доріг, будівництвом іригаційних систем. В епоху феодалізму держава регламентувала торгівлю, здійснювала організацію митної системи. З розвитком ринкової економіки держава сприяла первісному нагромадженню капіталу. Держава стала власником банків, підприємств, сприяла розвитку мануфактурного виробництва, монополізувала виробництво горілки, солі, тютюнових виробів. Разом з тим держава стимулювала розвиток конкуренції, здійснювала захист національного ринку, регулювання тривалості робочого дня, утримувала пошту, транспорт, порти.
Переосмислення бездоганності ринкового механізму і економічної ролі держави остаточно відбулося після економічної кризи 1929-33 рр. і наступної депресії. У результаті у США був сформований «Новий курс Рузвельта», який передбачав посилення економічної ролі держави у подоланні кризових явищ, безробіття, монополізму. Тобто, в сучасних умовах ринковий механізм не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Він має ряд недоліків і характеризується неспроможністю вирішувати деякі проблеми.
По-перше, ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти нестабільності, циклічності економічного розвитку, а відтак – економічним спадам, зростанню безробіття, високому рівню інфляції.
По-друге, в сучасний ринок характеризується тенденціями до концентрації і монополізації виробництва, тобто не є досконало конкурентним. Монополістичні тенденції обмежують ефективність ринкової економіки. Протистояти монополії ринок неспроможний.
По-третє, Ринок реагує тільки на індивідуальні потреби, що фінансуються окремими суб’єктами, і не має механізмів, здатних забезпечити людей суспільними благами. Ринок не здатен виділити ресурси для виробництва деяких товарів (державне управління, армія, освіта і наука, охорона здоров’я, культура тощо).
По-четверте, ринок породжує побічні наслідки господарської діяльності людей, так звані екстерналії або зовнішні ефекти. До негативних екстерналій, які слід обмежувати, відносять забруднення довкілля, вичерпання не відтворюваних ресурсів, порушення еколого-економічної рівноваги, відхилення від стандартів якості товарів тощо. Позитивні екстерналії, які треба розвивати і стимулювати, виникають тоді, клои деякі товари виробляються у недостатній кількості. Це пов’язано із переливами ресурсів.
По-п’яте, ринкова економіка є соціально вразливою, постійно виникає проблема ефективності і справедливості, значної диференціації доходів, соціальної нерівності і незахищеності.
По-шосте, ринок неспроможний забезпечити економіку грошовою масою; вирішити такі проблеми, як захист національних інтересів, оборона країни.
Усі ці проблеми можуть бути вирішені тільки за участі держави, шляхом регулюючого її впливу на економіку.
У загальному вигляді основні функції держави в ринковій економіці сформульовані П. Самуельсоном. Він виділяє три основні функції держави:
 - стабільність: забезпечення високих темпів економічного зростання, запобігання і зменшення негативних наслідків циклічності, створення сприятливих умов функціонування ринку, зниження темпів інфляції, зростання зайнятості, розвиток НТП;
 - справедливість: зменшення нерівності у розподілі доходів на основі перерозподілу на користь малозабезпечених верств населення, непрацездатних;
 - ефективність: сприяння конкуренції, відновлення інформованості суб’єктів, коригування розміщення ресурсів, протидія монополістичним тенденціям, запобігання зовнішнім ефектам.
Таким чином, до функцій держави, спрямованих на регулювання економіки слід віднести:
- визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку;
- забезпечення правової бази ефективного функціонування ринкової системи;
- захист конкуренції, її стимулювання, контроль і обмеження монопольних структур;
- перерозподіл доходів, соціальний захист населення;
- корегування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту, фінансування суспільних потреб;
- стабілізація економіки; контроль рівня зайнятості, темпів інфляції; стимулювання економічного зростання;
 - захист, оборона та забезпечення правопорядку в країні;
 - вирішення екологічних проблем і проблем захисту довкілля;
 - регулювання зовнішньоекономічних відносин.
Держава повинна регулювати національну економіку. Вона не повинна підмінити ринковий механізм, а лише підкорегувати його, спрямувати у напрямку досягнення суспільних цілей. Державний вплив на економіку є ефективним, якщо є відповідний «розподіл» співвідношення між державним регулюванням і ринком. Державне регулювання – це втручання не в ринковий механізм, а в передумови і побічні наслідки його функціонування. Державне регулювання – це систематична, цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найефективнішого функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.
Основними формами державного регулювання є:
·                   Правове, тобто визначення правової бази підприємницької діяльності;
·                   Економічне – це вплив держави на економічні потреби та інтереси господарюючих суб’єктів. Воно передбачає використання прямих і непрямих методів державного регулювання. До економічних регуляторів прямої дії належать цільове державне фінансування і державне замовлення. До економічних регуляторі непрямої дії – бюджетно-податкові, грошово-кредитні, цінові і валютні методи впливу;
·                   Адміністративне: здійснюється вольовими командними методами через неекономічні методи впливу: державний контроль за монопольними ринками, забезпечення мінімального рівня добробуту і соціального захисту, регулювання експорту, імпорту, встановлення мит, тарифів і т.п., дотримання національних стандартів і норм.
В економічному регулюванні особливе місце займають прогнозування, індикативне планування і програмування. Регулюючий вплив держави проявляється і через функціонування державного сектора економіки.
2. Перерозподіл доходів. Нерівність, бідність і ефективність
Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. Причинами економічної нерівності людей є відмінності в освіті і особистих здібностях; різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені рівнем освіти і професійної підготовки; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв’язків або дискримінації. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. В умовах перехідної економіки поглиблення диференціації в доходах зумовлене тим, що окремі суспільні групи поводяться відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи. За умов економічної нерівності гостро постає проблема бідності. Розрізняють бідність країни загалом та бідність окремих громадян і сімей. Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом. Прожитковий мінімум – це мінімальний набір найнеобхідніших життєвих благ, виражений у грошовій формі, що забезпечує нормальні умови для відтворення та функціонування населення. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних соціально-економічних умов. Розрізняють:
Фізіологічний мінімум – вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних потреб;
Соціальний мінімум – мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб.
Прожитковий мінімум зумовлений динамікою цін і кількісною оцінкою набору споживчих благ.
Рівень життя характеризується такими параметрами як:
·              мінімальна заробітна плата – встановлений державою норматив заробітної плати у вигляді грошового еквівалента, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації за умов суспільно нормальної інтенсивності праці;
·              межа бідності – це той рівень доходу, який забезпечує виживання людей, нижче якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу на місяць. Рівень бідності – це питома вага сімей, у яких рівень доходів на одну особу нижчий від визначеної межі бідності. Рівень життя населення визначається: рівнем номінальних і реальних доходів; освітнім рівнем населення; забезпеченістю житлом; рівнем безробіття в країні; структурою витрат бюджету. Важливим показником економічного розвитку країни є структура витрат сім’ї. Згідно закону Ангеля ( німецького статистика, який у ХІХ ст.здійснив аналіз споживання сімей із різними рівнями доходів) із збільшенням доходів населення зменшується питома вага витрат на продукти харчування, незмінною залишається частка витрат на житло, комунальні послуги, одяг і збільшується частка витрат на товари довготривалого використання, освіту, культуру, відпочинок тощо.
Нерівність і бідність у розподілі національного доходу ілюструє крива Лоренца:
Частка доходу,
 %
100                                                                                         А
 80
 60
 40                                                         L                   С
 20
                                                                                                  В
О
                   0          20        40       60       80       100                    Частка населення,
                                                                                 %

3. Аграрні відносини і аграрна політика
Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Близько 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в суспільстві у зв’язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві. Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв’язку з іншими галузями. Найчіткіше цей зв’язок виявляється у процесах агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення називають агропромисловою інтеграцією. В результаті сформувався агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агро бізнес, тобто великі багато профільні підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції. Діяльність у аграрній сфері зумовлена залежністю від природних процесів і умов. Це виявляється у сезонному характері сільськогосподарського виробництва, відмінностях у продуктивності праці в різних аграрно-кліматичних зонах. Із специфікою аграрного виробництва пов’язаний неоднаковий рівень доходів, одержуваних з одиниці земельної площі. Відмінності у природних умовах, диференціація земельних угідь створюють передумови існування рентних відносин. Оскільки технічні засоби для сільськогосподарського виробництва створюються в промисловості, підвищення його продуктивності потребує розвитку тих галузей які виробляють техніку для села. Економічне реформування у сільському господарстві України передбачає створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємництва на основі різноманітних форм власності. В результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Приватна власність на землю та інші засоби виробництва є економічною основою фермерських (селянських) господарств. Фермери можуть користуватися землею і на засадах оренди. Фермерські (селянські) господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських господарств – це сімейні ферми. У разі потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Цінова політика у аграрному секторі повинна базуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних товаровиробників. Цінова політика повинна сприяти беззбитковому виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем продуктивності. В умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості суттєво зумовлені державним регулюванням. Головними завданнями державного регулювання в аграрній сфері (виходячи із досвіду економічно розвинутих країн) є:
- підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;
- попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;
- обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.
Особливостями державного регулювання АПК є нестабільність цін і доходів; конкурентність сільськогосподарського виробництва і монополізація в ресурсних і переробних сферах; низька привабливість до інвестицій у сільськогосподарське виробництво; різноманітність природно-кліматичних умов; потреба екологізації сільського господарства і проведення наукових досліджень тощо.
Державна підтримка селянських господарств має стати невід’ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень.
4.                Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет
Монетарна (грошово-кредитна) політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).
Основні функціями центральних банків є:
·              розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;
·              здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;
·              здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;
·              продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;
·              регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;
·              здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;
·              зберігання та регулювання золотовалютних резервів;
·              управління державним боргом.
Основними інструменти монетарної політики центрального банку є:
- операції на відкритому ринку цінних паперів;
- норма обов’язкових резервів – це та частка банківських активів, яка передається на зберігання в центральний банк;
- норма облікової ставки – це той відсоток, під який центральний банк надає позики комерційним банкам.
Центральний банк може купувати або продавати урядові цінні папери комерційним банкам, нефінансовим фірмам, населенню. В результаті він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. В умовах надто високих темпів економічного зростання та інфляції центральний банк проводить рестриктивну (стримувальну) політику. Для цього він повинен зменшити надлишкові резерви комерційних банків. Цього можна досягти шляхом продажу державних цінних паперів, підвищення норми обов’язкових резервів, підвищенням облікової (дисконтної) ставки. Внаслідок цього пропозиція грошей зменшиться, а відсоткова ставка зросте. Гроші стануть «дорогими», умови надання кредиту – жорсткішими. Тому така політика називається політикою «дорогих грошей». В результаті сукупний попит зменшується і як наслідок – зменшуються доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляція. Якщо економіка перебуває в стані депресії, застою, провадиться стимулююча монетарна політика. Вона передбачає збільшення пропозиції грошей. Для цього центральний банк скуповує цінні папери, знижує норму обов’язкових резервів і облікової ставки. Гроші стають «доступними», а політика називається політикою «дешевих грошей». Зниження ринкової відсоткової ставки в результаті таких дій центрального банку, стимулює зростання інвестицій та інших видатків, чутливих до відсоткових ставок. Це, в свою чергу, збільшує сукупний попит, що сприяє зростанню ВВП і зайнятості.  Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов‘язані функції – стабілізаційну і фіскальну. Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика. Дискреційна фіскальна політика – політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів. Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу (час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки). Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет – фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує такі функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету. Бюджетні доходи:
звичайні: податки; збори (акцизні, мито); доходи від держаної власності та держаної торгівлі; внески в державні фонди соціального страхування;
надзвичайні: кошти від приватизації; кошти від поражу прав використання повітряного простору.
Основними джерелами доходів держави є податки (система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет. Основними функціями податків є:
-                фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);
-                 розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);
-                регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).
Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги – акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності. З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:
-          прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);
-          пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);
-          регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).
Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо). Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров‘я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва.
Американський економіст А.Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету (рис.9.1). Обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку. За нульової ставки держава не отримує податків. Підвищення ставки до певного рівня “m” супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету, Подальше зростання ставки податку обумовить тінізацію економіки та їх скорочення. “Ефект Лаффера” полягає в тому, що зменшення податкових ставок викличе скорочення доходу держави. Проте таке скорочення буде нетривалим і у довгостроковій перспективі зниження податків буде сприяти зростанню заощаджень, інвестицій та зайнятості.
Податкові надходження, Т
 

Тмах
                              
               m                                                          Податкова ставка, t

Рис.9.1. Крива Лаффера.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці.
В залежності від фази економічного циклу фіскальна політика обумовлює неоднакові бюджетні наслідки. Під час спаду виробництва ефективною вважається стимулююча (експансіоністська) політика – збільшення державних закупівель або зниження чистих податків, або застосування цих заходів одночасно. Наслідком такої політики є формування або збільшення бюджетного дефіциту. В умовах інфляції, обумовленої надмірним сукупним попитом, використовують стримуючу (рестриктивну) політику – зменшення державних закупівель, підвищення чистих податків, або застосування таких заходів одночасно. Наслідком такої політики стає скорочення бюджетного дефіциту або бюджетний профіцит. Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними джерелами погашення дефіциту державного бюджету є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики.
Державний борг – заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов‘язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий “тягар боргу”). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ
1.                Міжнародна економіка та основні форми міжнародних економічних відносин
Економіка більшості країн світу є відкритою економікою. Для сучасного світу характерною є взаємозалежність економік країн, які, вирішуючи свої проблеми, спираються не тільки на власні можливості але і на ті можливості, які пов'язані з їх участю у світовому господарстві. Світове господарство – це внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних всесвітнім поділом праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство можна розглядати і як сукупність світових ринків: ринку ресурсів, продуктів, фінансових ринків із відповідною світовою інфраструктурою. Світове господарство ґрунтується на міжнародному поділі праці. Міжнародний поділ праці – це спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов. Основними чинниками, що зумовили поділ праці між країнами, були відмінності у володінні природними ресурсами, у їх природно-кліматичних умовах, географічному розташуванні, історичних традиціях виробництва та інше. В сучасний період основний вплив на міжнародний поділ праці здійснює продовження поділу праці в середині країни, який охоплює різні види спеціалізації -- міжгалузеву, внутрішньогалузеву і технологічну. Сучасний етап міжнародного поділу праці характеризується інтернаціоналізацією господарського життя та міжнародною економічною інтеграцією. Інтернаціоналізація економіки – це формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв’язків між країнами завдяки відкритості національних економік. Міжнародна економічна інтеграція – процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму. Таким чином, характерною особливістю сучасного світового господарства є його глобалізація.
При екстенсивному розширеному відтворенні збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок залучення додаткової кількості ресурсів.
 Звужене (спадне) відтворення характеризується зменшенням обсягів виробництва із кожним наступним циклом. Такий тип відтворення відбувається в період економічної кризи.
2.Фактори виробництва і ефективність їх використання.
Процес виробництва можна представити як поєднання факторів виробництва. Фактори виробництва – це всі чинники виробництва, що залучені до господарської діяльності людей, це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. Для виробництва того чи іншого блага є свій набір факторів. Тому виникає потреба у їх класифікації, в об’єднанні у певні групи. В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва. Марксистська теорія, наприклад, поділила фактори виробництва на речові і особисті. Під речовими факторами розумілась сукупність предметів праці, природних ресурсів та засобів праці, а під особистими – робочу силу як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини. За цим підходом сукупність усіх ресурсів, що використовуються у господарській діяльності людей, становлять продуктивні сили суспільства, що об’єднують засоби виробництва і робочу силу. Такий розподіл факторів виробництва має яскраво виражену соціальну спрямованість, яка виходить з класового підходу до аналізу природного процесу виробництва. Відповідно до цього підходу єдиним фактором, що створює вартість та прибуток, є праця найманого робітника. Це занадто спрощений розподіл факторів виробництва, який не враховує тих змін, що відбулися в структурі факторів виробництва за останні півтора століття.
У другій половині ХІХ ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу. На початку ХХ ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий – підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництва. Така класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і завершеною. Однак економічна наука постійно розширює і доповнює класифікацію факторів виробництва. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: землю, капітал, працю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію. Земля, як фактор виробництва - це всі природні ресурси, які використовуються під час виробництва. Цей фактор характеризується з трьох позицій:
1.                Земля є безпосереднім ресурсом у сільськогосподарському виробництві (с/г угіддя);
2.                Земля, як джерело мінеральних, водних, лісових, біологічних, рекреаційних ресурсів;
3.                Земля – місце під забудову інфраструктури .
При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:
- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею планети і становить лише 29% від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн. га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь – 42 млн. га;
- по-друге, земля є невідтворним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;
 - по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для господарюючих суб’єктів;
 - по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;
 - по-п’яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.
Все вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та не відтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати. Капітал – це інвестиційні ресурси, тобто усі матеріальні чинники виробництва, що створені працею людей і використовуються ними для виробництва товарів і послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. У цьому випадку капітал опосередковано бере участь у процесі виробництва. Праця як фактор виробництва – це сукупність усіх фізичних сил і розумових здібностей людей, що використовуються у виробництві життєвих благ, тобто здатність людей до праці. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція „людського капіталу”, згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства, особливий, специфічний фактор виробництва. Людський капітал – сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною повний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров’я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.
Підприємницькі здібності (хист) – це здатність людей організувати поєднання ресурсів для виробництва товарів і послуг, ухвалювати відповідні рішення, здійснювати інновації і йти на ризик. Підприємницькі здібності – особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки господарюючого суб’єкта, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, цього постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю порівнюється до витрат висококваліфікованої праці.  Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва, збагачує їх якісно новим змістом. Інформація в сучасних умовах є одним із найважливіших факторів суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері. Вона виступає опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом і суттєво впливає на розвиток економічних процесів, тому значно зростає інформаційно місткість виробництва, праці та продукту. У наш час стало зрозумілим, що науково-технічна революція поступово починає перевтілюватись у інформаційну, яка стає вирішальним фактором економічного і соціального розвитку сучасного суспільства. І в таких умовах саме те суспільство, котре перейшло до інформатизації і радикальних змін на її основі, прийде до успіху, а те, що не проводить змін – приречене на відставання та поступову деградацію.
Екологічний фактор виробництва. В другій половині ХХ століття у зв’язку зі змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили. Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів. Кінець ери дешевої сировини та безвідплатного споживання природних ресурсів призвів до зростання витрат в добувних та обробних галузях, збільшення витрат на впровадження очисних технологій, вжиття природоохоронних та природно відновлюваних заходів. Виходячи з викладеного, екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення. Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого значення як на мікро - так і на макрорівні. На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск конкретної продукції, або навпаки, значно збільшувати витрати виробництва. Практика господарювання показала, що впровадження дорогих за вартістю, але економно споживаючих дорогу сировину та природозаощаджуючих новітніх технологій, є, безумовно, економічно вигіднішим за всіма параметрами, ніж витрати підприємств на очищення та утилізацію відходів, що утворюються на кінцевій стадії виробничого процесу. На макроекономічному рівні стало очевидним, що зростання суспільних екологічних витрат справляє суттєвий вплив на динаміку окремих показників господарської діяльності держави – продуктивність суспільної праці, обсяги ВВП та національного доходу. Знаючи роль і значення вищенаведених факторів виробництва, потрібно зауважити, що вони переплітаються і взаємодіють один з одним. Жоден з них сам по собі не спроможний виробити продукт і принести дохід. Відсутність хоча б одного з них може призвести до руйнування системи і зробити неможливим сам виробничий процес. Крім того, факторам виробництва властива взаємозамінність, котра обумовлена специфікою споживчих властивостей і конструктивними особливостями продукту, що виробляється, а також обмеженістю того чи іншого виду ресурсу. Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція – це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва і максимальним обсягом випуску продукції.
Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою:
Q = f (L, K),
де Q – обсяг випуску продукції;
L – затрати праці;
K – затрати капіталу;
f – функція.
Якщо врахувати весь набір факторів виробництва (працю, капітал, матеріали та інші фактори), то виробнича функція матиме такий вигляд:
Q = f (L, K, C, ..., X_n),
де C – витрати матеріалів;
X_n – витрати інших ресурсів.
Виробнича функція вказує на існування альтернативних можливостей, за яких різне поєднання факторів виробництва або їхня взаємодія забезпечують такий самий максимальний обсяг випуску продукції.
3. Ефективність суспільного виробництва
Усі фактори виробництва є кількісно визначеними, обмеженими, рідкісними. Це виражається законом рідкості ресурсів. Ресурси є обмеженими насамперед відносно потреб суспільства. У зв’язку із цим перед суспільством постає проблема ефективного використання ресурсів. Ефективне використання ресурсів передбачає:
по-перше: повну зайнятість ресурсів, тобто залучення усіх наявних, придатних ресурсів у процес виробництва;
по-друге: повний обсяг виробництва, тобто ресурси повинні використовуватися у такий спосіб, щоб найповніше задовольняти потреби суспільства.
Ефективність характеризує зв’язок між кількістю отриманих благ і кількістю ресурсів витрачених у процесі їх виробництва, тобто, віддачу, результативність виробництва і визначається як відношення результату виробництва до витрат, що зумовили цей результат. Вона дозволяє показати, якою ціною досягається приріст обсягів виробництва, відображає якість економічного зростання.
Розрізняють економічну і розподільчу (соціальну) ефективність. Економічна ефективність – це досягнення виробництвом найкращих результатів за умови найменших витрат виробництва або зниження витрат виробництва на одиницю продукції. Розподільча (соціальна) ефективність – це ступінь відповідності результатів виробництва потребам суспільства загалом і кожної людини зокрема.
Ефективність виробництва визначається низкою показників, серед яких можна виділити: продуктивність праці (обсяг виробленої продукції у розрахунку на одного зайнятого у суспільному виробництві, або на одну людино-годину); трудомісткість (кількість праці, витраченої на виробництво одиниці продукції); фондовіддача (кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів); фондомісткість ( вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції); матеріаловіддача (обсяг виробленої продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів); матеріаломісткість; капіталомісткість.
4.Науково-технічний прогрес і його роль у підвищенні ефективності суспільного виробництва
Науково-технічний прогрес (НТП) забезпечує зростання ефективності суспільного виробництва. Його суть полягає у якісних змінах, що відбуваються в науці і техніці. Наука – це особливий вид людської діяльності, спрямований на виробництво нових знань про природу і суспільство. Техніка – це сукупність усіх засобів праці, що використовується у виробничих цілях і для задоволення виробничих потреб.
НТП здійснюється у двох формах:
1) еволюційна форма НТП – коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, вдосконалюються на снові уже відомих знань;
2) революційна форма НТП – це перехід до технічних і технологічних засобів, що побудовані на принципово нових знаннях, наукових ідеях.
Науково-технічна революція (НТР) – це якісний стрибок у розвитку продуктивних сил на основі докорінних зрушень у науці. Таким чином, наука перетворилася на безпосередній елемент продуктивних сил, вона є новим джерелом економічного зростання.

ТЕМА 3. ЦЕНТРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
1.                Економічні потреби суспільства та їх структура. Економічні інтереси
Основною рушійною силою суспільного прогресу є людина, яка є водночас і діючим суб’єктом економічної системи та системи економічних інтересів. Тільки реалізуючи свої інтереси, людина суттєво й активно впливає на економіку загалом, бере участь у всіх галузях і сферах суспільного життя. Визначальним чинником доцільної поведінки економічних суб’єктів є все зростаючі потреби. Побудувати ефективну, раціональну систему господарювання, досягти вагомих успіхів у соціально-економічному зростанні суспільство може, виходячи з певних інтересів людини, лише реалізуючи найрізноманітніші потреби людей. Потреби – це відчуття необхідності в тих чи інших благах, бажання володіти ними, тобто у той чи інший спосіб усвідомлене внутрішнє спонукання до певного блага. Потреби можна характеризувати як нужду у чому-небудь, необхідному для життєдіяльності і розвитку кожної людини зокрема і суспільства загалом.
Потреби розвиваються разом із поступальним розвитком суспільного виробництва, прогресом в науці тощо. Потреби людей є безмежними, вони постійно змінюються, вдосконалюються, на місце одних потреб завжди приходять інші. Безмежність потреб зумовлена: фантазіями людей; конкуренцією між виробниками; розвитком інформації; розвитком науки і техніки; модою. Потреби у своїй різноманітності утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями. Розрізняють: біологічні потреби і соціальні потреби; за характером виникнення: базові (первинні), що зумовлені фізіологією людини і вторинні, що породжені розвитком цивілізації; за нагальністю задоволення: першочергові і вишукані (другорядні); за засобами задоволення: матеріальні і нематеріальні; за суб’єктами вияву: індивідуальні, колективні (групові), суспільні; відносно виробництва: виробничі і невиробничі; за можливістю задоволення: насичені, вгамовані і ненасичені, невгамовні. Потреби в економічних благах (обмежених, обсяги яких менші за існуючі потреби, які створюються в результаті виробничої діяльності людей) називають економічними потребами. За критерієм нагальності потреб визначають їх ієрархію. Найпоширенішою такою моделлю є піраміда потреб А. Маслоу.
Усвідомлення потреб і прагнення задовольнити їх зумовлюють мотивацію поведінки людини. Формою вияву потреб є інтерес.
Економічний інтерес є сукупністю тих потреб певного суб’єкта господарювання, реалізація яких забезпечує відтворювальну діяльність. Економічні інтереси – це усвідомлені потреби, для задоволення яких люди обирають певний вид економічної діяльності. Суб’єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім’ї, колективи, групи людей, суспільство в цілому, держава, а об’єктом – економічні блага.
Розрізняють:
Ø    особисті інтереси – інтереси індивідів;
Ø    інтереси підприємств, організацій, фірм;
Ø    інтереси окремих груп людей;
Ø    загальнодержавні інтереси.
Інтереси не лише збігаються, але й вступають у суперечність. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації. Механізм узгодження інтересів визначається сутністю економічної системи.
2.                Фундаментальні проблеми організації економіки
Жодне суспільство не має безмежних можливостей. Блага є обмеженими, тоді як потреби є безмежними. Недостатність благ стосовно потреб людей зумовлена обмеженістю ресурсів. Іншими словами ресурси є рідкісними, тобто має місце закон рідкості (обмеженості) ресурсів. Згідно із ним блага є обмеженими, оскільки немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для задоволення потреб. У зв’язку із безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів, перед будь-яким суспільством постає три фундаментальні, взаємопов’язані проблеми організації економіки:
1. Що і в якій кількості потрібно виробляти? Скільки кожного з товарів повинна виробляти економіка і які та скільки послуг має бути запропоновано? Які із благ слід виробляти негайно, сьогодні, які в майбутньому? Чи це мають бути блага для широкого кола споживачів, чи вишукані, дорогі товари і послуги? Чи слід виробляти більшу кількість товарів споживчого призначення чи виробничих товарів?
2. Як виробляти? Хто повинен виробляти ті чи інші товари? Як процес виробництва впливатиме на довкілля? Це вибір технології виробництва, постачальників сировини, організаційно-правових форм підприємств, вибір організації виробництва. Вирішення даної проблеми сприятиме досягненню найбільшої ефективності виробництва.
3. Для кого виробляти? Хто буде споживачем вироблених життєвих благ? Визначається система розподілу вироблених благ між різними людьми, сім’ями, підприємствами. Чи дане суспільство прагне мати більше багатих людей і менше бідних? Як забезпечити існування непрацездатних?
Що, як і для кого виробляти – це найважливіші, найуніверсальніші економічні проблеми, притаманні будь-якій економіці. усі вони повинні вирішуватись у виробництві, результативність якого значною мірою залежить від технології. При цьому різні суспільства використовують різні підходи для їх вирішення.
Шукаючи відповідь на ці питання, виникає проблема технологічного вибору.
3.                Технологічний вибір у суспільстві. Крива трансформації
Невідповідність потреб людей і можливостей їх втамування внаслідок обмеженості виробничих ресурсів змушує усіх людей, їх груп, суспільства в цілому вирішувати, які потреби необхідно задовольнити негайно, а які можна відкласти на потім. Обмежені ресурси можна використати на задоволення різних потреб, тобто одні й ті ж фактори виробництва можна витратити на створення різних життєвих благ. Тобто виробничі ресурси є альтернативними. Це все створює проблему економічного (технологічного) вибору, суть якого полягає в тому, як слід розподілити обмежені ресурси, щоб виробити ті блага, які є найнагальнішими для суспільства сьогодні. Правильний економічний вибір дозволить найповніше задовольнити зростаючі потреби людей, а хибний приведе до значних втрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб. Ціною технологічного вибору є та кількість інших товарів і послуг, від яких ми відмовляємося в процесі вибору, ціна тих потреб, які залишилися невтамованими, від задоволення яких відмовились, надавши перевагу суттєвішим із них .Витрати також є альтернативними і кожне благо має альтернативну вартість. Альтернативна вартість – це ціна тих благ, від яких слід відмовитися в процесі вибору на користь даного блага.
Проблема економічного вибору і альтернативність витрат виробництва зумовлюють пошук способів використання виробничих можливостей підприємства, галузі, регіону, чи економіки загалом. Виробничі можливості суспільства визначаються:
1.                кількістю і якістю виробничих ресурсів;
2.                рівнем розвитку технологій та організації виробництва;
3.                вдалістю економічного вибору у суспільстві та розподіл наявних факторів;
4.                законом спадної доходності (віддачі) ресурсів. Згідно з цим законом збільшення кількості певного змінного ресурсу при незмінній кількості інших ресурсів веде до зменшення віддачі (кількості виготовлених благ) в розрахунку на кожну його додаткову одиницю.
Проблему технологічного вибору ілюструє крива виробничих можливостей, або крива трансформації.
Крива виробничих можливостей або трансформації показує різні комбінації виробництва двох альтернативних товарів за умов повної зайнятості товарів, повного обсягу виробництва при незмінній кількості ресурсів та незмінних технологіях.
Для ілюстрації технологічного вибору за допомогою кривої трансформації припускають, що:
1.                економіка функціонує за умов повної зайнятості і досягає повного обсягу виробництва;
2.                кількість і якість ресурсів залишається незмінною;
3.                технологія виробництва є постійною;
4.                в економіці виготовляється два продукти ( комп’ютери і піца).
Крива відображає різноманітні варіанти вибору стосовно двох товарів(рис.3.1).
Будь-яка точка в середині кривої (точка К) показує можливий, але не ефективний варіант виробництва двох альтернативних товарів і говорить про неповне і нераціональне використання ресурсів, що зменшує виробничі можливості. Будь-яка точка поза кривою трансформації (точка N) відображає бажанішу альтернативу, але за цих умов ( в короткостроковому періоді за фіксованої кількості ресурсів) є недосяжною.
Рис. 3.1. Крива трансформації
комп’ютери

А
В N
К
 С
Піцца D
В майбутньому, у результаті збільшення кількості ресурсів та впроваджень досягнень НТП у виробництво, можна збільшити виробництво обох альтернативних товарів, при цьому крива трансформації зміститься праворуч. Таке зміщення означає економічне зростання в суспільстві (рис.3.2).
Рис.3.2. Крива виробничих можливостей у динамічній економіці
комп’ютери комп’ютери


       піцца                                                     піцца
Динаміка трансформації суспільства (зміщення кривої трансформації) залежить від розподілу ресурсів між інвестиційними товарами, витратами на науку та споживчими товарами, витратами на поточне споживання.
Крива трансформації ілюструє, що за умов повної зайнятості збільшення обсягу виробництва одного продукту означає відмову від певної кількості іншого (крива нахилена вправо і вниз, опукла). Це пов’язано із дією закону зростання альтернативної вартості. Його суть полягає в тому, що із збільшенням виробництва одного блага (піцци) на додаткову одиницю, доводиться відмовлятися від щоразу більшої кількості іншого блага (комп’ютерів).
4. Зростаючі витрати, закон спадної доходності. Фактори зростання доходності
Криву трансформації використовують для ілюстрації одного із найважливіших економічних законів – спадної віддачі (доходності). Даний закон визначає залежність між витратами виробництва і його результатами. Згідно із законом спадної доходності послідовне збільшення кількості використовуваного одного із виробничих факторів при незмінній кількості інших, забезпечуватиме все менший приріст обсягу виробництва. Слід зауважити, що за незначних обсягів виробництва збільшення змінного ресурсу спричинятиме зростання приросту обсягу виробництва ( зростаючу віддачу), але тільки до певної межі. Тобто, закон спадної віддачі діє лише після залучення деякої кількості певного ресурсу і підтверджується для всіх технологій. Таким чином, закон спадної віддачі (доходності) вказує, що збільшення частки одного з факторів виробництва за решти незмінних факторів призводить до збільшення обсягів виробництва. Проте з деякого моменту зумовлений цим приріст обсягу виробництва стає все меншим і меншим. При цьому витрати виробництва зростають. Витрати зростають як за рахунок зміни структури виробництва, так і подорожчання факторів виробництва, а їх зменшення (зокрема за рахунок досягнень НТП), зумовлює зростання доходності.

ТЕМА 4. ПОДІЛ ПРАЦІ, ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО І ГРОШІ
1. Виникнення товарного виробництва та його історичний розвиток. Товар і його властивості
Форма суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності. Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство. Натуральне (самодостатнє) виробництво – це такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Його ознаки:
- виробництво здійснюється для власних (внутрішніх) потреб виробника;
- замкненість економічної діяльності (економічно самостійне господарство опирається на власні ресурси і забезпечує себе усіма життєвими благами);
- нерозвинений поділ праці (універсалізація праці);
- переважає ручна праця, примітивні засоби виробництва та найпростіша організація праці;
- визначальна роль у збільшенні обсягів виробництва належить приросту ресурсів;
- відсутність, або випадковий характер обміну;
- примітивність, рутинність виробництва.
На зміну натурального господарства прийшло товарне виробництво, розвиненіша і ефективніша форма суспільного виробництва.
Товарне виробництво – це такий тип організації виробництва, за якого продукти виробляються для продажу на ринку, для їх обміну, який базується на суспільному поділі праці та економічній відокремленості виробників.
Основні передумови і ознаки товарного виробництва:
-                     суспільний поділ праці;
-                     економічна відокремленість виробництва на основі приватної власності;
-                     ринковий зв’язок між виробником і споживачем;
-                     еквівалентність обміну;
-                     виробництво для задоволення не власних потреб, а для обміну;
-                     економічна конкуренція.
Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинене. Просте товарне виробництво – при якому процес виробництва здійснюється власниками засобів виробництва. Це дрібне виробництво самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Гроші, отримані від продажу своєї продукції використовують для задоволення власних потреб у певних товарах. Розвинене товарне виробництво базується на найманій праці і машинній індустрії. Це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, притаманний капіталістичному суспільству.
Просте і розвинуте товарне виробництво мають як спільні, так і відмінні риси.
Спільним для обох типів є приватна власність, суспільний поділ праці, ринкова форма зв’язків, конкуренція.
Усі результати товарного виробництва виступають у формі товарів.
Товар – продукт виробництва, виготовлений для продажу, а не для власного споживання; це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну. Він характеризується:
Ø    споживчою вартістю – здатністю задовольняти певну потребу;
Ø    вартістю – витратами праці на його виробництво. Вартість товару проявляється у своїй зовнішній формі – міновій вартості. Це певне кількісне співвідношення, у якому один товар обмінюється на інший.
Наведена характеристика властивостей товару узгоджується із теорією трудової вартості, вона була започаткована класичною політичною економією, а згодом розроблялась марксистською політекономією.
Вартість за трудовою теорією визначається уречевленими в товарі суспільно необхідними витратами праці. Споживча вартість у класиків є об’єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, щоб задовольняти потреби людей. Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва, він регулює зв’язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умовах товарного виробництва.
Закон вартості – це закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів можуть здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції:
 - стихійно регулює суспільне виробництво;
 - стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;
 - обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.
Згідно сучасної неокласичної теорії товар характеризується корисністю, цінністю, рідкістю. Корисність блага у неокласиків на відміну від споживчої вартості , є поняттям суб’єктивним, індивідуальним для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення, яке отримує людина від споживання того чи іншого товару чи їх наборів. Ступінь корисності блага – це його цінність. А цінність залежить від запасу (кількості) даного товару, нагальності у ньому споживача, тобто, цінність благ залежить від їх рідкості. Рідкість відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Цінність виступає основою для визначення вартості товару. Таким чином, люди оцінюють товари і послуги не тільки тому, що на їх виробництво затрачена праця, а й тому, що вони мають корисність.
2.Спеціалізація і поділ праці в сучасних умовах
Основою переходу від натурального до товарного виробництва стали суспільний поділ праці і економічна відокремленість виробників. Поділ праці – історичний процес відокремлення, закріплення, видозміна окремих видів господарської діяльності, спеціалізації виробників, який проходить у формі диференціації і співіснування різноманітних видів трудової діяльності. Суспільний поділ праці – спеціалізація виробників на виконанні окремих видів діяльності, на виробництві тих чи інших товарів і послуг. Історично розрізняють три великих поділи праці, які заклали основи товарного виробництва. Перший великий поділ праці – відокремлення скотарів від землеробів; другий – виділення класу ремісників; третій – виділення купців і формування торгівельного капіталу. Така спеціалізація обов’язково передбачає обмін продуктами праці. З точки зору рівня самостійності, спеціалізації, економічних і технологічних зв’язків між різними видами виробництва виділяють три основні форми суспільного поділу праці:
- загальний поділ праці – відокремлення великих видів ( сфер) діяльності, які вирізняються між собою формоутворенням продукту (промисловість, с/г);
- частковий поділ праці – відокремлення окремих галузей в межах великих видів виробництва, випуск готових однорідних і однотипних продуктів, об’єднаних техніко-технологічною спільністю (металургія, машинобудування та ін.);
- одиничний поділ праці – виділення окремих технологічних операцій, виробництво окремих складових компонентів, продуктів (подетальний поопераційний).
Розрізняють поділ праці усередині підприємства і в межах країни. Усередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями, робітниками тощо. Поділ праці всередині національної економіки виявляється в існуванні різних галузей і сфер виробництва, у спеціалізації регіонів та окремих країн.
До основних організаційно-економічних форм реалізації суспільного поділу праці відносять:
-                     спеціалізацію виробництва 9відокремлення певних виробничих процесів та їх стадій);
-                     кооперацію виробництва (зв’язок спеціалізованих виробничих підрозділів, одиниць. Обмін різними видами діяльності і продуктами)
-                     концентрацію виробництва (зосередження виробничих факторів у межах єдиного виробництва);
-                     комбінування виробництва 9використання різних видів праці у єдиному процесі виробництва).
Суспільний поділ праці і спеціалізація мали надзвичайно велике значення у розвитку людського виробництва. Вони забезпечують підвищення продуктивності праці. Подальше поглиблення поділу праці є передумовою збільшення обсягів суспільного виробництва, нагромадження національного багатства, підвищення рівня реального споживання.
3. Суть, функції та види грошей. Грошові агрегати
Як відомо, розвиток товарного виробництва і обміну включає виникнення особливого механізму для покращення процесу обміну. Таким механізмом стають гроші. Вони є одним з найдавніших економічних явищ, що впливають на всі сторони життя людей („гроші рухають світом”). Це складний і один із найважливіших елементів ринкової економіки. Гроші мають тисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична і еволюційна. Згідно раціоналістичної теорії (П. Самуельсон, Дж.К. Гелбрейт) гроші виникли в результаті домовленості між людьми про введення спеціального інструменту для здійснення обміну товарами. Еволюційна концепція (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва і обміну. Незважаючи на ці два підходи, можна стверджувати, що гроші з’явилися із розвитком товарного виробництва і поділу праці, тому спочатку були товарні гроші. Товарні гроші - це торговий еквівалент, що використовувався як засіб обміну, але він міг вступати в обмін і як звичайний товар. Товарними грошима були: худоба, міра зерна, шовк (Китай),шкіра хутрових звірів (у мисливців Півночі), какао боби (Центральна і Південна Америка), перлини, корали, мушлі (побережжя Африки і Азії), хутро куниці чи бобра (південна Європа, північна Америка), хутро соболя (Сибір), ікла моржів, шкури тюленів (Чукотка, Аляска). А потім роль грошей стало відігравати золото (властивості найвдаліші для цього). Із розвитком обміну і ринку гроші втрачають товарну природу. З’являються паперові гроші, вони не мають внутрішньої вартості, а купівельну спроможність їм надає держава, яка гарантує обіг паперових грошей на своїй території. Вони є символічними грошима, вартість яких (купівельна спроможність) значно перевищує витрати на їх виробництво.
Таким чином, гроші - це загальний еквівалент, за допомогою якого здійснюється обмін товарами. Деякі сучасні економісти визначають сутність грошей у їх функціях. Зокрема, К.Р. Макконнелл і С. Брю вважають, що «гроші – це те, що вважають грошима», «все, що виконує функції грошей, і є грошима». Дж. Хікс вказує, що гроші – це «те, що використовується як гроші». Враховуючи такі тлумачення, гроші – все те, що використовується для укладання угод купівлі-продажу та виконує функції грошей.
Гроші виконують ряд функцій, що дозволяють повніше розуміти їх суть.
1.                Гроші – міра вартості: у певній кількості виявляється вартість товарів та їх ціна. Ціна – це грошова оцінка товару, тобто, це та кількість грошей, яку необхідно заплатити за одиницю товару.
2.                Гроші – засіб обігу і платежу, тобто, вони є посередником у обміні товарів, виступають засобом купівлі-продажу товарів і здійснення різноманітних платежів (перші паперові гроші, прообраз сьогоднішніх, виникли в Китаї у ХІІІ ст.).
3.                Гроші – засіб нагромадження, тобто гроші мають здатність до нагромадження, не втрачаючи своєї цінності. Ця функція пов’язана зі здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.
Із розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі функції грошей еволюціонували. Процес еволюції функцій грошей та їхніх форм триває дотепер, породжуючи нові форми і якісні особливості їхнього прояву.
Розрізняють такі види грошей:
- Готівка (банкнота, розмінна монета);
- Безготівкові (кредитні) гроші. Кредитні гроші – це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди і виражають відносини між кредитором і боржником. Існують такі види кредитних грошей як вексель, чек, банкнота, кредитна картка, електронні гроші. Вексель – письмове боргове зобов’язання, завірене відповідним чином, яке видається боржником кредитору при купівлі товару в кредит і є інструментом комерційного кредиту. У ньому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право власника 9 векселедержателя) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого терміну. Вексель використовується для розрахунку замість грошей, в результаті чого виникає вексельний обіг. Векселі бувають простими і переказними. Простий вексель – це вексель, підписаний однією особою на ім’я іншої, який не може бути переданий третій особі. Переказний вексель (тратта) – це вексель, який може передаватися третій особі для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк. Банкнота – це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель. Чек (з’явилися на основі чекових розрахунків) – це грошовий документ, який видається власникові чекового рахунку в банку в оплату за куплені товари і послуги. Це письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей. Кредитна картка – це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою. В сучасних умовах дедалі більше поширюються електронні гроші. Це магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем. Сукупність усіх залишків грошових засобів у всіх їхніх формах (готівковій і безготівковій), що знаходяться в економіці у певний період часу і забезпечують реалізацію товарів, послуг і всі нетоварні платежі, називається грошовою масою. Вона включає декілька елементів (агрегатів), залежно від рівня ліквідності грошових засобів.
С (М₀) – це готівкові гроші: монети, банкноти, що перебувають в обігу поза банками;
М₁ = М₀ + поточні чекові рахунки в банках;
М₂ = М₁ + заощаджу вальні рахунки і невеликі строкові депозити в комерційних банках і ощадних установах;
М₃ = М₂ + особливо великі строкові банківські рахунки і внески у спеціалізованих установах (депозитні сертифікати тощо).
1.                Система грошового обігу. Закон грошового обігу
Форма організації грошового обігу, яка історично склалася у даній країні і закріплена законодавчо називається грошовою системою.
Грошова система включає такі елементи:
Ø    Найменування національної грошової одиниці;
Ø    Види грошей і характер їхнього забезпечення;
Ø    Порядок емісії грошей, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг;
Ø    Форми і умови безготівкового платіжного обігу;
Ø    Порядок обміну національної грошової одиниці на іноземні, встановлення курсу національної валюти;
Ø    Наявність державних фінансових інституцій, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.
Історично відомі два типи грошової системи: металева і паперово-кредитна. Металева система поділяється на два види:
- Біметалізм - це система, за якої роль загального еквівалента законодавчо закріплюється за двома благородними металами – золотом і сріблом.
 - Монометалізм – це система, в якій роль загального еквівалента закріплюється тільки за одним металом – золотом. Розрізняють такі види золотого монометалізму:
- система золотомонетного стандарту ( проіснувала до Першої світової війни);
- система золото зливкового стандарту (Англія, Франція), яка передбачала вільне карбування золотих монет і обмін їх на банкноти. Обмін банкнот проводився лише на золоті зливки.
- система золотодевізного стандарту ( Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія та ін.), при якій зв’язок грошей із золотом здійснювався через іноземну валюту (девізу), яка мала золоте забезпечення;
- система золото доларового стандарту, за якої розмін національних валют на золото був відмінений у всіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн – членів МВФ. У 1971 році було припинено обмін доларів на золото.
З 1976 року за результатами Міжнародної конференції на Ямайці (м. Кінгстон) здійснено перехід до системи паперово-кредитного обігу, основу якої становлять кредитні гроші, що не обмінюються на золото. Відповідно до цієї системи було юридично закріплено демонетизацію золота; скасовано масштаб цін; припинено виконання золотом ролі загального еквівалента; золото перетворилося у звичайний товар, який продається і купується на світових ринках дорогоцінних металів за ринковою ціною; впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів. Рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і послуг та нетоварні платежі називають грошовим обігом. Він здійснюється на основі певних законів. Одним із найважливіших є закон грошового обігу, який визначає кількість грошей, необхідних для обігу. Він передбачає, що в обігу протягом певного періоду має бути об’єктивно зумовлена кількість грошей і відображає внутрішні зв’язки між грошовою масою і кількістю товарів, рівнем цін, швидкістю обігу грошей.  Для визначення грошової маси, згідно неокласичної теорії, застосовується рівнянням обміну, запропоноване американським економістом І. Фішером ( рівняння грошового обігу Фішера):
М *V = Р * Q,
де М – маса грошей в обігу( включає готівку і чеки);
V – швидкість обігу грошової одиниці;
Р – рівень цін на товари і послуги;
Q – кількість товарів і послуг на ринку, тобто реальний ВВП.
З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:
М = (Р * Q)/ V
Згідно з класичним підходом кількість грошей, необхідних для обігу визначається за формулою:
КГ = (СЦ – К + П – ВП)/О,
Де КГ - кількість грошей, необхідних для обігу;
СЦ – сума цін товарів, тобто пропозиція товарів у поточних цінах;
К – обсяг товарів, проданих у кредит, термін погашення по яких наступить у майбутньому;
П – термінові платежі, терміни погашення по яких надійшли цього року;
ВП – платежі, які взаємопогашаються;
О – швидкість обігу грошової одиниці за рік.
Однак у сучасних умовах потреба в грошах не обмежується лише товарними угодами. Вона доповнюється попитом на гроші, зумовленим заощадженнями готівкових гроше1й населенням, придбанням комерційних та державних цінних паперів тощо. В умовах паперово-кредитної системи грошового обігу має місце тенденція випереджаючого зростання фактичної грошової маси у порівнянні з об’єктивно необхідною для обігу масою грошей. Тому порушення закону грошового обігу стає майже хронічним, а в обігу знаходяться зайві гроші, купівельна сила яких зменшується. Гроші знецінюються внаслідок інфляції.

ТЕМА 5. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУЧАСНОГО СВІТУ
1.                Загальна характеристика економічних систем сучасного світу
Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов’язаних і взаємозалежних елементів. В економічній літературі існують різні підходи до визначення суті економічної системи та її типізації. Зокрема, згідно позиції Б.Гаврилишина економічна система визначається цінностями того чи іншого суспільства та його політичним правлінням. Інші економісти стверджують, що економічна система визначається продуктивними силами і виробничими відносинами та їх взаємодією. Характер виробничих відносин визначається рівнем розвитку продуктивних сил. За рівнем розвитку продуктивних сил розрізняють до індустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. За панівною формою власності згідно даного підходу розрізняють: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний способи виробництва. Американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему залежно від того як вирішуються основні фундаментальні питання: Що? Як? Для кого виробляти?
Економічна система – це форма організації національної економіки, яка базується на відповідній їй формі власності на виробничі ресурси, характеризується специфічною метою виробництва та його управлінням; це певним чином впорядкована система взаємозв’язків між виробником і споживачем суспільних благ. Вона включає сукупність інститутів та механізмів, які здійснюють регулювання економічних процесів в державі та забезпечують її розвиток. У процесі свого розвитку економічна система проходить декілька стадій:
 - становлення (висхідний розвиток нової системи);
 - зрілість ( найповніший розвиток усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);
- занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток нової системи).
Основні риси (ознаки) будь-якої економічної системи:
- панівна форма власності;
- мотиви господарської діяльності, спосіб координації і управління нею;
- характер розподілу створеного продукту.
Власність – це категорія, яка відображає відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження і користування об’єктами власності. Відносини власності виражаються через суб’єкти і об’єкти власності. Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності. Основними суб’єктами власності є окрема особа (індивідуум), юридичні особи (організації, підприємства, установи, об’єднання усіх організаційно-правових форм), держава в особі органів державного управління і органів місцевого управління та самоврядування, об’єднання держав. Об’єкти власності – це все, що можна привласнити чи відчужити. Відчуження – це позбавлення суб’єкта власності права на володіння, розпорядження і користування тим чи іншим об’єктом власності. До об’єктів власності належать засоби виробництва, нерухомість, особисте майно, природні ресурси, гроші, цінні папери, продукти духовно-інтелектуальної діяльності, культурні та історичні цінності, робоча сила. Власність має юридичний аспект, який реалізується через право власності.
Розрізняють два типи власності:
- індивідуальну або приватну;
- колективну чи суспільну.
Приватна власність – це тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній особі. Вона виражається у формі одноосібної або сімейної власності. Суспільна (колективна) власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Вона існує у формі державної ( загальнодержавної і муніципальної) і колективної власності. Державна власність характеризується виключним правом на управління і розпорядження власністю інститутів державної влади. Колективні форми власності - це акціонерна або корпоративна, кооперативна, партнерська власність, власність громадських організацій чи трудового колективу. На основі поєднання різних форм власності виникає змішана форма власності.
Виходячи із найбільш поширеного підходу до класифікації економічних систем сучасного світу, можна виділити такі їх основні форми:
- адміністративно-командна, яку інколи називають соціалістичною;
- ринкова економіка, яка виросла із капіталістичної та зберегла її окремі ознаки;
- традиційна економіка. Вона характерна для слаборозвинених країн, де релігійні та національні цінності домінують над економічною вигодою. Власність на засоби виробництва, розподіл продуктів та доходів відповідають національним традиціям. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання. Широким застосуванням ручної праці, бідністю населення тощо.
- перехідна економіка. Характерна для країн, в яких здійснюється перехід з однієї форми в іншу. Найчастіше стосується країн, в яких здійснюється перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки;
- змішана економіка, яка передбачає поєднання приватної форми власності і державного регулювання економіки, тобто є між ринковою і командною економіками.
2.                Адміністративно-командна система та її основні риси
Теоретичною основою адміністративно-командної системи (АКС) послужила марксисько-ленінська ідеологія. Адміністративно командна система сформувалася в 20-х рр. ХХ ст. спочатку в країнах СРСР, а потім поширилась на всі країни соцтабору. Визначальними ознаками цієї системи є:
–                   панівна (домінуюча) власність держави на землю, інші природні ресурси, фабрики та заводи, підприємства транспорту та зв’язку, банки та інші фінансові інститути, оптову та значну частину роздрібної торгівлі, об’єкти соціальної інфраструктури та ін.
–                   економічні рішення, які обумовлюють діяльність суб’єктів господарювання (що, скільки, для кого і як виробляти), приймались партійними та державними органами. Розподіл природних ресурсів та продукції виробничого призначення між виробниками здійснювався не за допомогою ринкових механізмів, а чиновниками. Всі підприємства працювали на основі директивних, обов’язкових до виконання планів, які були основною метою їх роботи;
–                   встановлення державних цін на всі види товарів (крім тих, які продавались на колгоспному ринку) та послуг. В основі формування цін були галузеві витрати на виготовлену продукцію;
–                   повний контроль державою за зовнішньоекономічною діяльністю;
–                   державне фінансування всієї соціальної сфери – освіти і науки, охорони здоров’я, культури, житлового будівництва та ін. Поглиблювались диспропорції між різними галузями, виробництвами, регіонами, між попитом та пропозицією. На ринку панував дефіцит на одні товари, іншими були переповнені складські приміщення. Державна форма власності виключала конкуренцію, у підприємств не було достатніх стимулів до використання досягнень НТП, зниження витрат, та нарощення обсягів виробництва, яке характеризувалось високою енерго- та матеріаломісткістю, низькою конкурентоспроможністю, низькою була мотивація до праці. Життєвий рівень переважної частини населення був досить низький, його споживання не відповідав існуючим для цього періоду нормам. Усі ці ознаки вказують на недостатню життєздатність командної системи, що закономірно призвело її до кризи, а потім і розпаду. Економіка країн, де відбувається перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки називається перехідною або трансформаційною.
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально – економічних форм. Перехідна економічна система – це складне явище. Зміст перехідної економіки полягає у формуванні нових елементів та їх системоутворення , яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого. Перехідна економіка характеризується: нестійкістю; невизначеністю; високою ризиковістю; альтернативністю (багатоваріантністю) розвитку; виникненням і функціонуванням перехідних економічних форм; особливим характером суперечностей; ієрархічністю перехідних економік.
В умовах перехідного періоду від адміністративно-командної до ринкової економіки необхідно вирішити ряд невідкладних завдань:
·                   докорінно змінити відносини власності, шляхом роздержавлення і приватизації, запровадження різних форм власності.
Роздержавлення – це обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до вилучення, відмова від прямого управління держави економікою.
Приватизація – це перехід у приватну власність значної частки державної власності;
·                   сформувати ринкову інфраструктуру і сприяти поширенню товарно-грошових (ринкових) відносин;
·                   лібералізувати ціни (вивільнити ціни з державного контролю);
·                   демонополізувати економіку і створити конкурентне середовище;
·                   здійснити структурну перебудову економіки;
·                   створити умови для фактичної реалізації особистої та економічної свободи на основі відповідної нормативно-правової бази;
·                   реформувати соціальну політику;
·                   здійснити стабілізацію грошово-кредитної системи;
·                   забезпечити макроекономічну стабілізацію. Тобто сприяти мінімізації дефіциту державного бюджету, припиненню надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування.
·                    Основними концепціями трансформації адміністративно-командної економіки у ринкову є інституціонально- кейнсіанський варіант еволюційних змін та ліберально- монетарний варіант радикальних змін (політика «шокової терапії»).
3. Ринкова економічна система. Її ознаки, механізм функціонування та еволюція
Ринкова економічна система – це система економічних відносин, пов’язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів; це система, що функціонує згідно принципу „невидимої руки ринку”. Цей принцип означає бажання усіх учасників економічних відносин максимізувати економічну вигоду. В результаті через реалізацію приватних цілей, досягається спільна суспільна мета, а саме економічне зростання, покращення добробуту. Ринкова економічна система характеризується: пануванням приватної форми власності на інвестиційні ресурси і продукти виробництва; наявністю великої кількості виробників і споживачів товарів і послуг; економічною свободою, свободою підприємництва; мотивацією до господарської діяльності (основним мотивом є прибутковість); вільною конкуренцією і вільним ціноутворенням; автоматичним регулюванням господарських відносин і розподілу вироблених благ через ринок (втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене); мобільність ресурсів; поінформованістю господарюючих суб’єктів (однаковий доступ їх як до інформації так і до досягнень науково-технічного прогресу); глобалізацією економічних зв’язків. Наявність на ринку значної кількості незалежних покупців та продавців, свобода вибору при прийнятті ними економічних рішень створюють передумови виникнення конкуренції як характерної ознаки ринкової економіки. Економічна свобода та конкуренція властиві ринковій економіці служать основою вільного ціноутворення. Свобода економічного вибору та вільне ціноутворення лежить в основі механізму функціонування ринкової економіки та забезпечують її рівновагу. Кожен виробник, переслідуючи особисті інтереси – збільшення прибутку, виготовляє тільки необхідні суспільству товари та послуги, раціонально використовує виробничі ресурси, що в кінцевому забезпечує зростання економічної ефективності. Тут спрацьовує “невидима рука ринку”. Втручання держави в господарську діяльність є обмеженим: вона здійснює макроекономічне регулювання, нейтралізує негативні сторони функціонування ринкової економіки, виконує ті функції, що їх не можуть чи не хочуть виконувати інші суб’єкти господарської діяльності.
Таким чином важливими принципами функціонування ринкової економіки є принцип раціональності поведінки господарюючих субєктів, що полягає в прагненні максимізувати корисність; свобода підприємництва і вибору; принцип егоїстичного індивідуалізму ( те, що вигідно індивіду, - вигідно суспільству), тобто особиста зацікавленість як головний мотив господарської поведінки; конкуренція і обмеженість державного втручання в економіку. Сучасна ринкова економіка характеризується наявністю взаємопов’язаних ринків – товарів і послуг, виробничих ресурсів, фінансових ресурсів, науково-технічних розробок та ін . Ринок – це місце взаємодії покупців та продавців (попиту та пропозиції), де формуються ціни та визначається обсяг реалізації товарів та послуг. Ринок споживчих товарів і послуг є визначальним, тут домогосподарства купують необхідні для задоволення особистих потреб товари і послуги. Ринок виробничих ресурсів включає: ринок праці, де продавцями є населення працездатного віку, а покупцями – приватні та державні підприємства та установи; ринок природних ресурсів; ринок засобів виробництва – машин, обладнання, комплектуючих та ін. Ці ресурси продаються фірмами виробниками та посередниками (дилерами, брокерами, дистриб’юторами). На фінансових ринках продаються грошові засоби та цінні папери – акції, облігації, векселі та ін. На грошовому ринку об’єктом купівлі-продажу є тимчасово вільні грошові засоби, які надаються фінансово-кредитними інститутами. Акція – цінний папір, який засвідчує, що його власник вклав певну кількість грошей а акціонерне товариство. Облігація – цінний папір, який дає право його власникові одержати в визначений термін номінальну вартість облігації (повернути вкладені гроші) разом із встановленим під час продажі процентом. Вексель – цінний папір, який засвідчує зобов’язання боржника (векселедавця) виплатити власникові одержаного векселя у визначений термін зазначену суму грошей. Ефективне функціонування ринкової економіки можливе за наявності досконалої та стабільно функціонуючої ринкової інфраструктури. Вона включає сукупність елементів, які забезпечують безперебійне функціонування господарських зв’язків між суб’єктами ринкової економіки – підприємствами, установами та державою. Визначальними складовими інфраструктури ринкової економіки є: дворівнева банківська система, яка включає центральний банк (в Україні Національний банк України) та комерційні банки. Центральний банк – це некомерційна, як правило, державна установа, яка здійснює емісію (випуск) грошей та контроль за їх пропозицією (кількістю в обігу), зберігає резерви комерційних банків і ощадних установ та надає їм кредити, здійснює міжбанківські розрахунки, проводить грошово-кредитну політику в державі; комерційні банки – це приватні установи, які можуть бути універсальними та спеціалізованими (ощадними, інвестиційними, іпотечними, інноваційними, зовнішньоторговельними). Основна функція комерційних банків – це акумулювання (прийом на зберігання) тимчасово вільних грошових засобів підприємств, організацій і населення та надання їх у позику клієнтам під проценти. Вони здійснюють грошові розрахунки між клієнтами, випускають по їх дорученню цінні папери та здійснюють довірчі операції. Комерційні банки працюють заради прибутку. Біржі – організовані ринки, які, як правило, мають фіксований склад членів та строгі правила функціонування. Розрізняють такі види бірж: товарні, фондові, праці (бюро по працевлаштуванню), де зосереджується облік безробітних та збирається інформація про вільні робочі місця, валютні. Інвестиційні фонди (компанії) та трастові компанії ,страхові компанії тощо.
Ринкова система господарювання порівняно з командно-адміністративною є гнучкішою і мобільнішою. Вона здатна пристосовуватись до внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, які безперервно змінюються, завдяки державному регулюванню. Еволюція ринкової економіки довела, що ринок з його принципами і регулювання здатні до взаємодії і взаємо доповнення. Ринкову економіку другої половини ХХ ст. можна визначити як змішану економічну систему. Змішана економіка – це економічна система, яка базується на ринкових відносинах і передбачає використання елементів адміністративно – командної економічної системи. Вона характеризується:
- плюралізмом форм власності, тобто пануючою є приватна власність, але разом з тим має місце державна та інші форми власності;
- розвиток приватного підприємництва і формування державного сектору економіки;
- наявність макроекономічного прогнозування і програмування;
- модифікація ринкового ціноутворення на основі впровадження державного регулювання цін;
- розподіл і перерозподіл національного доходу на основі формування державного бюджету та державних фінансів;
- соціальний захист населення, регулювання умов, оплати і ринку праці;
- підтримка конкурентного середовища і запобігання монополізації економіки;
- грошово-кредитне регулювання;
- державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку.
Отже, змішана економічна система базується на гнучкому механізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, яке спрямоване на подальше зростання ефективності суспільного виробництва, забезпечення безкризового розвитку, економічне зростання і покращення добробуту населення.

ТЕМА 6. СУЧАСНА РИНКОВА ЕКОНОМІКА ТА ЇЇ ІНФРАСТРУКТУРА
1.                Суть, функції та види ринку
Ринок – це механізм, який забезпечує купівлю і продаж товарів і послуг та процес ціноутворення. З політекономічної точки зору ринок можна визначити як сукупність економічних відносин між людьми з приводу купівлі-продажу товарів та визначення їх ціни. Серед основних функцій ринку слід виділити:
- визначає ціну товару;
-                     інформаційну функцію, тобто ринок несе інформацію про ціни, обсяг попиту і пропозиції певних товарів, про те, що вигідно виготовляти на ринок а що - ні;
-                     регулюючу функцію, тобто через процес ціноутворення ринок визначає пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- і макроекономічному рівні та кінцевих товарів серед усіх груп споживачів за рахунок зменшення або збільшення попиту і пропозиції;
-                     контролюючу функцію, тобто ринок забезпечує виробництво оптимальної комбінації товарів і послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів;
-                      стимулююча функція, яка реалізується через механізм конкуренції. Ринок створює дієвий механізм стимулювання до зниження витрат виробництва, підвищення якості і споживчих властивостей товарів, мотивації до праці, впровадження у виробництво новітніх досягнень НТП і на цій основі підвищення ефективності економіки;
-                     сануюча функція, тобто ринковий механізм конкуренції дозволяє очищати економічне середовище від неконкурентспроможних господарств і забезпечує підтримку найефективніших;
-                     розподільчу функцію, тобто через ціни відбувається диференціація доходів виробників і споживачів, що зумовлює соціальне розшарування суспільства за доходами;
-                     інтегруюча функція, тобто ринок об’єднує економіку в єдине ціле, розвиваючи систему горизонтальних і вертикальних зв’язків, у тому числі і зовнішньоекономічних.
Для сучасного ринку характерні економічна свобода, конкуренція, мобільність ресурсів, автономність дій учасників ринку, поінформованість суб’єктів, соціалізація та глобалізація економічних зв’язків.
Ринок є складним і різноманітним явищем економіч6ного життя. Тому для його структурування виділяють різні критерії. Види ринку можна виділяти за:
§    адміністративно-просторовою ознакою: місцевий; регіональний; національний; міжнародний; світовий;
§    ступенем конкуренції: вільний ринок; ринок недосконалої конкуренції (олігополістичний, монопольний, монополістично конкурентний);
§    суб’єктами ринкових відносин: ринок продавця; ринок покупця; ринок посередників; ринок державних установ;
§    ступенем легальності, відповідності ринку до чинного законодавства: легальний (офіційний ринок); тіньовий.
§    ознакою економічного призначення об’єктів купівлі-продажу: ринок товарів і послуг (ринок споживчих товарів, засобів виробництва, послуг, ринок науково-технічних розробок та інформації); ринок ресурсів (ринок праці, капіталу, землі і нерухомості); фінансовий ринок (ринок цінних паперів, грошовий, валютний ринки).
Ринок товарів і послуг об’єднує ринок споживчих товарів і ринок засобів виробництва. Споживчий ринок – це той, на якому домашні господарства купують товари і послуги для задоволення власних потреб.
Ринок засобів виробництва – це той, де купуються і продаються засоби виробництва, тобто елементи фізичного капіталу, інвестиційні товари з метою задоволення виробничих потреб.
Ринок ресурсів об’єднує:
-                      ринок землі, де купуються і продаються земельні ділянки і формується ціна землі. Ціна землі залежить від попиту на землю, оскільки пропозиція землі є абсолютно нееластичною.
-                      ринок праці, який забезпечує працевлаштування робочої сили. Ціною праці є заробітна плата, яка формується залежно від співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці. Попит на працю – це вакантні робочі місця. Попит на працю створюють підприємці. Його величина в першу чергу залежить від продуктивності праці. Пропозиція праці – це працівники певної кваліфікації, фаху, спеціальності, які хочуть і спроможні працювати за певного рівня заробітної плати.
Фінансовий ринок об’єднує ринок грошей і капіталів, ринок цінних паперів і валютний ринок. Фінансовий ринок – це місце, де продають фінансові активи (гроші, векселі, облігації, іноземну валюту), у результаті чого формується процентна ставка, курс цінних паперів і валюти.
Ринок грошей – це ринок, де надаються короткострокові кредити з метою купівлі будь-яких товарів, перш за все споживчих.
Ринок капіталів – це ринок, де надаються довгострокові кредити терміном понад 1 рік з метою купівлі капітальних благ.
Спільним для цих ринків є те, що тут продається право використовувати певну суму грошей протягом певного періоду часу за відповідну плату. Ціною на ринку грошей і капіталу є банківський відсоток. Кредит – це надання грошей у позику на засадах терміновості, повернення і платності. До фінансового ринку відносять ще ринок цінних паперів (фондовий) – це ринок, де купуються і продаються акції та облігації. Цінні папери – це кредитно-боргові зобов’язання продавця цінних паперів перед покупцем. Вони представлені акціями, облігаціями, векселями, варантами, ф’ючерсними контрактами, сертифікатами, чеками та ін. Основними видами цінних паперів є акції та облігації, всі інші – похідні від них. Акція – це безтерміновий цінний папір, який засвідчує участь його власника у статутному фонді акціонерного товариства, дає право на отримання прибутків у вигляді дивідендів, а також на участь в управлінні акціонерним товариством і розподілі майна при його ліквідації. Акції бувають:
·                   прості – вони дають право на один голос і на відповідну частку активів компанії та її доходу, дивіденди залежать від суми прибутку товариства за підсумками року;
·                   привілейовані – дають гарантований дохід у вигляді фіксованих відсотків незалежно від розміру прибутку, але не дають права голосу на зборах акціонерів. Вони дають власнику право на отримання в першу чергу частини майна у разі ліквідації товариства і повернення йому номінальної вартості акції за вимогою. Певні акції цього виду дають право отримувати надприбуток (додатковий дивіденд) або заощаджений дивіденд (невиплачені дивіденди за кілька років). Такі акції називають кумулятивними;
·                   іменні – це грошовий документ, зареєстрований у книгах компанії на ім’я власника, продати їх можна лише з дозволу компанії, рух таких акцій реєструється у спеціальних книгах;
·                   на пред’явника – ім’я їх власника не вказується.
 Облігація – це цінний папір, що засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому термін із виплатою фіксованого відсотка.
Ринок цінних паперів складається з:
-                      первинного ринку – тут здійснюється емісія та продаж державних облігацій, а також акцій і облігацій, які випускаються акціонерними компаніями, за номінальною ціною;
-                      вторинного ринку – тут відбувається перепродаж цінних паперів за курсовою ціною, яка формується під впливом попиту і пропозиції.
Курс акцій залежить від розміру дивідендів і банківського відсотка по депозитних вкладах:
KA= (D/R)*100%, де
КА – курсова ціна акції;
R – банківський відсоток;
D – розмір дивідендів.
 До фінансового ринку також відносять валютний ринок – це система відносин щодо купівлі-продажу іноземних валют і визначення їх ринкової ціни (курсу) і платіжних документів у різних національних валютах за вільними ринковими.
2. Ринкова інфраструктура, її елементи і загальна характеристика
Ринкова інфраструктура – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які опосередковують, прискорюють і полегшують укладання і виконання ринкових угод. Оскільки будова інфраструктури ринку дуже складна, В. Д. Базидевич виділяю такі її елементи: організаційно-технічна, фінансово-кредитна, державно-регулятивна підсистеми і науково-дослідне та інформаційне забезпечення.
 Найважливішими елементами ринкової інфраструктури є :
 - біржі;
 - інститути роздрібної і оптової біржі (аукціони, ярмарки та ін.);
 - банківська система.
Біржа (в перекладі „шкіряний гаманець”) – це постійно діючий регульований ринок. Це торгівельний посередник між покупцем і продавцем, який виступає у формі об’єднання фізичних і юридичних осіб, які розробляють правила, що сприяють проведенню торгівельних операцій. З організаційно-правової точки зору, біржі є акціонерними товариствами закритого типу.
Торгівля на біржі здійснюється за допомогою посередників. Такими посередниками є брокери, дилери, маклери.
Брокер – торговий посередник, який виступає агентом інвестора, укладає угоди за бажанням клієнтів і за його гроші. Їхньою винагородою є комісійні.
Дилери (джобери) – ті, що торгують на біржі від свого імені, на свій власний страх і ризик. Різниця між ціною купівлі і продажу є їхнім заробітком.
Маклери – працівники біржі, які забезпечують порядок проведення торгів на біржі.
На біржі укладаються угоди двох типів:
1.                на реальний товар;
2.                на термін (ф’ючерсні і форвардні).
Розрізняють такі види біржі:
§    товарна – це оптовий товарний ринок, для якого характерні: котирування (формування цін на основі співвідношень попиту і пропозиції), торгівля товарами за стандартами і зразками, регулярність торгів на основі певних правил, свобода вибору контрагента за угодою;
§    фондова – це організований певним чином, постійно або регулярно діючий ринок цінних паперів. Він забезпечує мобілізацію грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку і фінансування державних програм;
§    валютна – біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами;
§    біржа праці – державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманими працівниками;
§    фрахтова – постійно діючий ринок, на якому укладаються угоди щодо фрахтування та від фрахтування суден;
§    універсальна – біржа, яка здійснює операції не тільки з широким асортиментом товарів, а й з валютою, цінними паперами і фрахтовими контрактами.
 До елементів ринкової інфраструктури на лежить також банківська система. Це сукупність банківських і небанківських фінансово-кредитних установ у їх взаємозв’язку. Банки – фінансово-кредитні установи, що обслуговують рух грошей і капіталів. В Україні банківська система є дворівневою і об’єднує сукупність комерційних банків і центральний банк. Комерційні банки – це комерційні фінансово-кредитні установи, метою діяльності яких є отримання прибутку. Вони виконують пасивні та активні операції. Пасивні операції – це операції по залученню тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб. Активні операції – це операції щодо розміщення коштів комерційних банків, тобто надання кредитів. Комерційні банки обслуговують фізичні особи та підприємства, вони зберігають цінні папери, та інші цінності клієнтів, відкривають заощаджувальні рахунки тощо.
Центральний банк (ЦБ) є «банком банків» і його діяльність не пов’язана з отриманням прибутку. Він не має жодних стосунків із фізичними особами чи підприємствами, але працює із державними установами та комерційними банками.
Особливі функції ЦБ:
-                      емісія грошей;
-                      контроль за пропозицією грошей.
ЦБ регулює і контролює діяльність комерційних банків через видачу інструкцій. Він здійснює операції на ринку цінних паперів, а також зберігає обов’язкові резерви комерційних банків, валютні резерви держави і проводить відповідні розрахунки держави, регулює норму облікової ставки тощо.
3. Попит, пропозиція та ціноутворення у ринковій економіці. Еластичність попиту і пропозиції та методи їх визначення
Щоб зрозуміти як формуються ціни на товарному і ресурсному ринках слід з’ясувати суть механізму взаємодії попиту і пропозиції та їх законів. Попит – це бажання і можливість споживачів купити певну кількість товару за того чи іншого рівня цін протягом певного періоду часу. Бажання людей забезпечені необхідною кількістю грошей перетворюються у попит. Отже попит можна визначити як платоспроможні потреби споживачів. Величина попиту – це та кількість товару чи послуги, яку готовий купити споживач за певного рівня його ціни.
Попит залежить перш за все від ціни товару, тому може бути представлений як функція від ціни:
D=f (P).
Обсяг попиту знаходиться в оберненій залежності від ціни. В цьому і полягає суть закону попиту. Він означає, що із збільшенням ціни товару попит на нього зменшується і навпаки. Тому крива попиту в графічній моделі є спадною кривою (рис.6.1)

Р₁
 Р₂
                0 Qd₁        Qd₂                                 Q
Рис. 6.1. Крива індивідуального попиту на товар ( Р – ціна товару, Qd – величина попиту)
Попит залежить не лише від ціни. Є ще інші нецінові чинники, що впливають на нього:
1.                зміна доходів споживачів;
2.                ціни на інші (взаємозамінні або взаємодоповнюючі) товари;
3.                мода, смаки, вподобання;
4.                очікування споживачів щодо зміни ціни товару;
5.                кількість покупців товару.
Під впливом даних факторів відбуваються зміни в попиті, міняється його структура, а крива попиту на даний товар зміщується або праворуч і вверх, або ліворуч і вниз ( рис. 6.2).
                        D₁  D₂ D₀
 
                                                                     


     Pn
 
             0          Qd₂       Qd₀  Qd₁       Q_D
Рис. 6.2. зміщення кривої попиту.
Пропозиція – це бажання, можливість та готовність виробників запропонувати на ринок певну кількість товарів при кожному із рівнів цін протягом певного періоду часу.
Залежність пропозиції та ціни є прямою, отже із збільшенням ціни на товар величина пропозиції цього товару зростає, і навпаки. В цьому полягає суть закону пропозиції (рис. 6.3).

S=f (P)

Р
Р₂                                                                               a
b
Р₁
             0                    Qs₁        Qs₂                     Q
Рис. 6.3. Крива пропозиції.
Нецінові фактори, що впливають на пропозицію:
1.                ціни на сировину, матеріали, ресурси;
2.                рівень техніки і технологій;
3.                податки і субсидії;
4.                ціни альтернативних товарів;
5.                очікування продавців щодо зміни цін.
Під впливом цих факторів відбуваються зміни в пропозиції, а крива пропозиції зміщується або праворуч і вниз, або ліворуч і вверх (рис. 6.4).

 Р       S₁
                                                                   S₀
                                                                    S₂
Рп
        0         Qs₁    Qs₀    Qs₂                Q
Рис. 6.4. зміщення кривої пропозиції.
Співвідношення між попитом і пропозицією забезпечує встановлення ринкової ціни товару. Ринкова ситуація, коли обсяг попиту на товар дорівнює обсягові пропозиції на даний товар називається ринковою рівновагою. Ціна товару, при якій обсяг попиту дорівнює обсягу пропозиції називається ціною ринкової рівноваги. А кількість товару, яка при цьому продається і купується становить рівноважний обсяг продажу. На графіку ціна ринкової рівноваги визначається точкою перетину кривих попиту і пропозиції (рис. 6.5).
Р
                                                                    S
                                    надлишок
 Р₂
 Р* E        
Р₁ дифіцит D
                   0                           Q*                                    Q
Рис. 6.5. Ціна ринкової рівноваги.
Якщо ціна нижча від рівноважної, то на ринку виникає дефіцит товарів; якщо ж ціна на товар вища від рівноважної, то на ринку виникає надлишок товарів. В сучасних умовах в межах державного регулювання встановлюються верхні і нижні межі цін. Верхня межа ціни – це максимальна ціна, вище якої вона підніматися не може. Нижня межа ціни – це мінімальна ціна, встановлена державою, нижче якої вона опуститися не може, незалежно від кон’юнктури ринку. Кон’юнктура ринку – це співвідношення між попитом і пропозицією на ринку певного товару чи товарів загалом. Міру чутливості попиту чи пропозиції щодо зміни ціни товару характеризує еластичність відповідно попиту чи пропозиції. Вимірюється еластичність за допомогою коефіцієнта еластичності (Е). Коефіцієнт еластичності показує на скільки відсотків зміниться величина попиту/ пропозиції, якщо ціна (або дохід, ціна інших товарів) зміниться на 1 %. Розрізняють еластичність попиту за ціною, за доходом і перехресну еластичність та еластичність пропозиції. Коефіцієнт цінової еластичності попиту і пропозиції визначається як відношення зміни обсягу попиту/пропозиції у % до зміни ціни у %.
Е_p^d = ∆Qd, % / ∆P,% ;
E_p^s = ∆Qs, % / ∆P,% , де
∆Qd, % - відсоток зміни обсягу попиту;
∆Qs, % - відсоток зміни обсягу пропозиції;
∆P,% - відсоток зміни ціни товару.
Попит і пропозиція можуть бути еластичними і нееластичними.
Якщо коефіцієнт еластичності > 1, то попит/пропозиція еластичні; якщо коефіцієнт еластичності < 1, то попит/пропозиція нееластичні; якщо Е_p = 1, то наявна одинична еластичність; якщо Е_p рівне нескінченності, попит/пропозиція є абсолютно еластичними; якщо Е_p = 0, то має місце абсолютно нееластичний попит/ пропозиція.
 Цінова еластичність попиту залежать від ряду чинників, зокрема: значимості товару для споживача; наявності товарів-субститутів; питомої ваги даного товару у витратах споживача; фактора часу. Перехресна еластичність попиту характеризує чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися у ціні супутнього товару В. Еластичність попиту за доходом характеризує міру чутливості величини попиту щодо зміни доходу споживача. Цінова еластичність впливає на обсяг доходу продавця, який визначається як добуток ціни за одиницю товару на кількість проданого товару. Для еластичного попиту зменшення ціни на 1% викликає значніше зростання обсягу попиту, тому доходи від продажу зростають. Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1% спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1%, тому загальний дохід від продажу зменшується. Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від реалізації залишається незмінним.
4.Підприємницька діяльність та її види
Ринкова економіка базується на свободі підприємництва, конкуренції та вільному ціноутворенні. Підприємницька діяльність базується на економічному інтересі, тобто здійснюється з метою отримання прибутку. Вона охоплює такі сфери: виробничу, торгівлю, фінансову, посередницьку та страхову. Підприємництво – це самостійна, ініціативна діяльність, що спрямована на виробництво товарів і надання послуг з метою отримання прибутку і передбачає здійснення нововведень, використання власних коштів, а також готовність ризикувати. Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу. Суб’єкти підприємницької діяльності: приватні особи, група юридичних або фізичних осіб, держава.
Типи підприємницької діяльності:
-          виробнича (виробництво товарів і послуг);
-          фінансова;
-          торговельна;
-          інноваційна;
-          посередницька;
-          страхова.
Підприємство – це відокремлена господарська одиниця, яка забезпечує поєднання факторів виробництва і виробництво на цій основі товарів і послуг з метою отримання прибутку.
Фірма – об’єднує кілька підприємств. Це юридична особа, від імені якої підприємство здійснює свою господарську діяльність.
Види підприємств:
1.     за формою утворення статутного капіталу:
-                унітарні (1 особа власник);
-                корпоративні (2 і більше осіб об’єднують свою власність);
2.           за організаційно-правовою формою:
-                одноосібне володіння (індивідуальне) – це підприємство, власником якого є одна особа чи сім’я, яка здійснює господарську діяльність від свого імені і на умовах повної відповідальності;
-                товариство (партнерство) – 2 і більше осіб об’єднують своє майно і зусилля з метою здійснення підприємницької діяльності на засадах розподілу доходу і ризику.
Види товариств:
Ø    повне товариство – співвласники несуть повну, необмежену відповідальність по своїх зобов’язаннях, яка поширюється і на їх особисте майно, на однакових умовах.
Ø    товариство з обмеженою відповідальністю – співвласники несуть обмежену відповідальність по своїх зобов’язаннях, тобто лише майном підприємства.
Ø    товариство з додатковою відповідальністю – співвласники ризикують майном підприємства і при потребі своїм власним майном.
Ø    змішане (командитне) товариство – складається з дійсних членів, які несуть повну відповідальність за зобов’язаннями товариства, та членів-вкладників, які відповідають за зобов’язаннями товариства лише своїми внесками.
-                корпорація (акціонерне товариство) - це підприємство, яке виникає шляхом об’єднання капіталів великої кількості співвласників на основі випуску і розповсюдження акцій.
Види акціонерних товариств:
Ø   відкрите (ВАТ) – це акціонерне товариство, акції якого вільно купують і продають на фондовому ринку;
Ø   закрите (ЗАТ) – це акціонерне товариство, акції якого не випускаються або випускаються без права вільної купівлі/продажу.
3.           за розміром ( насамперед за кількістю працівників ):
-                малі;
-                середні;
-                великі;
4.           за формою власності:
-                державні – повністю знаходяться у державній власності;
-                колективні – знаходяться у власності колективу;
-                комунальні;
-                приватні.
5.           за національною належністю капіталу:
-                спільні – власниками є фізичні або юридичні особи;
-                іноземні – належать іноземним власникам;
-                національні.
6.           за метою та характером діяльності:
-                комерційні;
-                некомерційні.
Підприємства можуть об’єднуватись у різні структури: асоціація, концерн, картель, синдикат, трест, консорціум, конгломерат, франчайзинг, фінансово-промислові групи.
3.     Капітал підприємства, його кругообіг і обіг. Витрати виробництва
Фактори виробництва, що перебувають у власності або розпорядженні підприємства становлять його кошти або капітал. Вони постійно перебувають у русі і проходять при цьому три стадії: дві з них – у сфері обігу і одна – у сфері виробництва:
І стадія - закупівля необхідних факторів виробництва (засобів виробництва (ЗВ) та робочої сили (РС) ), відбувається у сфері обігу. У цій фазі кошти підприємства набувають грошової форми;
ІІ стадія - виробництво визначених товарів, відбувається у сфері виробництва, а кошти підприємства набувають продуктивної форми;
ІІІ стадія - продаж створеної продукції, відбувається у сфері обігу, а кошти перебувають у товарній формі.
Таким чином, кругообіг коштів (капіталу) підприємства – це проходження ними трьох стадій та послідовне набуття трьох форм – грошової, продуктивної і товарної ( рис.6.6).
                                                   ЗВ
  Г — Т              ...   В  ...            Т '   —   Г '
                                                  РС
                                 І стадія           ІІ стадія            ІІІ стадія


 SHAPE  \* MERGEFORMAT

Грошовий капітал

Продуктивний капітал

Товарний капітал

Рис. 6.6. Кругообіг коштів підприємства.
Кругообіг коштів (капіталу) як процес, що постійно повторюється називається оборотом коштів. Він характеризується часом та швидкістю.
Час обороту капіталу об’єднує час виробництва і час обігу. Залежно від особливостей участі різних складових капіталу підприємства у процесі виробництва розрізняють: основний і оборотний капітал. Основний капітал підприємства – це частина продуктивного капіталу підприємства, яка бере участь у багатьох кругообігах і свою вартість переносить на новостворений продукт порціями, частинами. До основного капіталу відносять: машини, устаткування, інструменти тощо. Процес перенесення вартості основного капіталу підприємства на новостворений продукт називається амортизацією. Вартість основного капіталу, що переноситься протягом року становить річні амортизаційні відрахування. Сума усіх амортизаційних відрахувань зосереджується в амортизаційному фонді, кошти якого використовується на капітальний ремонт чи зміну зношеного обладнання. Річна норма амортизації визначається за формулою:
А' = (А_р / ОК_заг)*100%, де
А' – річна норма амортизації;
А_р – амортизаційні відрахування;
ОК_заг – загальна вартість основного капіталу підприємства.
Розрізняють різні методи амортизації, зокрема: лінійний метод, метод прискореної амортизації. Оборотний капітал підприємства – це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь в одному кругообігу і свою вартість повністю переносить на новостворений продукт. До оборотного капіталу відносять: сировину, матеріали, комплектуючі тощо. Час обороту основного капіталу визначають як відношення певної початкової його вартості до суми річних амортизаційних відрахувань. Час обороту оборотного капіталу визначається як відношення разової вартості оборотних коштів до суми вартості перенесеної протягом року. Основний капітал підприємства зношується фізично і морально. Втрата частини вартості основного капіталу, разом із втратою його техніко-експлуатаційних властивостей в процесі експлуатації чи бездіяльності називається фізичним старінням (зношенням). Втрата вартості основного капіталу в результаті впровадження досягнень НТП у виробництво називається моральним старінням. Формою руху авансованого підприємством капіталу є витрати виробництва. Витрати виробництва – вартість усіх економічних ресурсів, залучених підприємцями для виробництва певного обсягу продукції. Усі витрати виробництва передбачають відмову від їх альтернативного використання. Отже витрати є альтернативними. Платежі, які повинна робити фірма для залучення до виробництва необхідних ресурсів становлять економічні витрати. Вони об’єднують:
зовнішні або явні витрати – витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми, які фірма купує на ринках ресурсів. Явні витрати належать до бухгалтерських витрат;
внутрішні або неявні витрати – витрати фірми на використання власних ресурсів.
Залежно від терміну, впродовж якого фірма може змінювати економічні ресурси, залучені нею до виробництва, розрізняють:
витрати в короткостроковому періоді, тобто в періоді, коли хоча б один вид ресурсу неможливо змінити;
витрати в довгостроковому періоді, періоді часу достатньому для зміни всіх задіяних ресурсів.
Витрати в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні, граничні.
Постійні витрати – це витрати, які не залежать від обсягу виробництва і мають місце навіть при нульовому обсязі виробництва. Це витрати на орендні платежі, проценти по кредитах, утримання будівель, заробітну плату керівників, службовців тощо.
Змінні витрати – це витрати, які безпосередньо змінюються із зміною обсягу виробництва. До них належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію комплектуючі, транспортні послуги, оплату праці робітників тощо.
Сукупні (загальні) витрати – це витрати на придбання усіх необхідних факторів виробництва ( сума постійних і змінних витрат).
Середні витрати – це витрати в розрахунку на одиницю продукції. Виділяють середні постійні, середні змінні і середні загальні витрати виробництва.
Граничні витрати – це приріст витрат на виробництво кожної наступної (додаткової) одиниці товару.
У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані. До них належать втрати, які здійснюються раз і назавжди і не компенсуються в разі припинення діяльності фірми, а також втрачені можливості у зв’язку з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, що відшкодовуються з прибутку).

ТЕМА 7. НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОДУКТ. РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ
1.                 Національний продукт та його форми
Проаналізувати результати суспільного відтворення дає змогу система національних рахунків (СНР), згідно з якою основним показником національного продукту є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний дохід (ВНД), чистий внутрішній продукт (ЧВП), національний дохід (НД), особистий дохід (ОД), використовуваний дохід (ВД).
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – сума вартості кінцевих товарів і послуг вироблених на території певної країни протягом певного періоду часу, здебільшого року.
Кінцеві продукти – це ті продукти, що остаточно покинули сферу виробництва і призначені для кінцевого споживання.
При визначенні ВВП не враховують вартість проміжного продукту. Проміжний продукт – це той продукт, який підлягає подальшій обробці, переробці чи перепродажу.
При визначенні ВВП не враховують вартість реалізації потриманих речей та операції з цінними паперами. ВВП є дуже важливим показником функціонування національної економіки. Проте він не враховує результатів економічної діяльності у тіньовому секторі економіки. За різними джерелами в тіньовій економіці України виробляється біля 50% усієї продукції. У ВВП не враховується обсяг продукції, виробленої домогосподарствами для власного споживання. Це дає підстави для висновку про те, що величина ВВП є заниженою.
З метою уникнення подвійного рахунку ВВП можна визначати як суму доданої вартості одержаної на всіх стадіях виробництва. Додана вартість - це різниця між виторгом фірми і сумою загальних витрат виробництва.
Крім вказаного методу визначення ВВП є ще два підходи:
1.           Видатковий підхід, згідно з яким ВВП визначається як сума видатків на купівлю кінцевих товарів і послуг.
ВВП=С+І+G+X_n, де
С – видатки домогосподарств на споживчі товари,
І – інвестиційні витрати фірм,
G – витрати держави на купівлю товарів і послуг,
X_n – витрати іноземців на купівлю товарів і послуг, тобто чистий експорт. Це величина, на яку видатки іноземців на вітчизняні товари і послуги перевищують витрати вітчизняних споживачів на закупівлю імпортних товарів, тобто різниця між експортом і імпортом.
2.           Дохідний або розподільчий підхід, згідно з яким ВВП є сумою доходів одержаних вітчизняними постачальниками ресурсів та інших платежів (амортизації та інших непрямих податків на бізнес).
ВВП=ЗП+ПЦ+ПБ+РП+А+НПБ, де
ЗП – заробітна плата найманих працівників;
ПЦ – проценти за кредит, одержані власниками грошового капіталу;
ПБ – прибуток підприємців;
РП – рентні платежі, одержані власниками землі;
А – амортизаційні відрахування;
НПБ – непрямі податки на бізнес.
Розрізняють номінальний і реальний ВВП.
Номінальний ВВП – це ВВП виражений у цінах поточного року.
Реальний ВВП – це номінальний ВВП, скорегований на індекс цін, тобто виражений у цінах базового року.
На основі ВВП визначають ряд інших взаємопов’язаних макроекономічних показників.
Валовий національний дохід (ВНД) – це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених як правило за рік усіма факторами виробництва, що належать резидентам певної країни. ВНД відрізняється від ВВП на величину чистих факторних доходів з-за кордону. Щоб визначити ВНД треба додати до ВВП доходи від вітчизняних факторів виробництва, що використовуються за кордоном і відняти доходи, одержані іноземцями в даній країні. Чистий внутрішній продукт (ЧВП) визначають як різницю ВВП і суми амортизації. Він вимірює загальний обсяг продукції, який економіка країни загалом може спожити, не погіршуючи своїх виробничих можливостей. Національний дохід (НД) – визначається як різниця ВНД та амортизації і непрямих податків на бізнес. Це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, чи ці ресурси використовуються у власній країні чи за кордоном. Це означає, що НД можна вирахувати додаванням усіх факторних доходів – заробітної плати, прибутку, процента і ренти. Особистий дохід (ОД) – дохід, одержаний домогосподарствами із урахуванням трансфертних платежів до сплати податків. Трансфертні платежі – ті виплати, які одержує населення із бюджету, незалежно від безпосередньої участі у створенні ВВП (пенсії, стипендії, субсидії тощо). Використовуваний дохід (ВД) – це особистий дохід за мінусом податків, тобто це та частина особистого доходу, яку використовують домогосподарства на свій власний розсуд. Він поділяється на споживання і на заощадження.
2.Теорія розподілу доходів та ціноутворення на фактори виробництва
При створенні національного доходу беруть участь чотири фактори виробництва і відповідно до їх вкладу здійснюється його розподіл. Розподіл національного доходу – це процес визначення частини виробленого продукту для окремих суб’єктів економічної системи чи виробничих факторів. При цьому, робітники одержують зарплату, власники землі – земельну ренту, власники грошового капіталу – процент, а підприємці – прибуток. Розподіл здійснюється через ринки виробничих ресурсів і готових товарів. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва, а ринок товарів – товари особистого споживання, визначаючи тим самим частку виробників у доході. Розподіл здійснюється насамперед на грунті власності. Економічна функція розподілу національного доходу полягає у його впливі на національну економіку через систему потреб, інтересів, стимулів. Соціальна функція розподілу національного доходу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб. Одна із перших теорій розподілу національного доходу була запропонована Ф.Кене в «Економічній таблиці» (18 ст.). Наступною була класична теорія, відповідно з якою розподіл пов’язується із теорією вартості. Первинними джерелами доходу є заробітна плата, земельна рента і прибуток, які визначають вартість товару. Тому розподіл визначає частки власників землі, капіталу і найманих працівників. Відповідно до маржинальної теорії (теорії корисності) основою розподілу є поняття граничної продуктивності факторів виробництва, а також зумовленість. Зумовленість – це прийняття рішень підприємцем, що визначають частку участі окремого фактора у виробництві, змінюють комбінацію використання усіх факторів у сукупності. Двигуном розподілу факторів виробництва є їх ціна, яка регулюється попитом і пропозицією. Таким чином, у ринковій економіці національний дохід розподіляється між власниками факторів виробництва відповідно до функції, яку виконує той чи інший фактор. Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів. Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості і межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств. Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці панував марксистський підхід функціонального розподілу національного доходу. Згідно з ним, лише один фактор виробництва – праця – створює національний дохід. Усі інші фактори беруть участь у привласненні того, що створили наймані працівники. Результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу. Національний дохід має дві складові: затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, і затрати змінного капіталу, які набувають форми додаткової вартості. Якщо земля і капітал перебувають у приватній власності, то в суспільстві неминуче має місце експлуатація. Пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату і додаткову вартість показує ступінь експлуатації. Додаткова вартість, у свою чергу, у функціональному розподілі набуває таких форм: прибуток промислового капіталіста; прибуток торгівельного капіталіста; позичковий процент як форма доходу капіталіста-власника грошового 9позичкового) капіталу; рента, що є доходом землевласника. Тому прихильники марксистської схеми розподілу національного доходу виступають за одержавлення землі і капіталу. Проте більшість сучасних економістів поділяють неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежить від цін факторів виробництва. Ціна фактора - це сума грошей, яку платять за фактор виробництва. Вона й визначає розмір доходу власника відповідного ресурсу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попиті пропозиція на ресурси і рівень цін є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Величина доходу на кожен із факторів визначається граничним внеском кожного фактора у валовий дохід. Такий принцип розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та підприємців, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів. Таким чином в процесі розподілу НД формується ціна усіх факторів виробництва. Це відбувається відповідно до їх граничного вкладу у виробництво національного продукту.
Ціна на ресурси залежить від попиту на них. А попит на ресурси є похідним від попиту на продукт, який виготовляється за його допомогою. Це означає, що попит на ресурси залежить:
по-перше, від ціни товару, що виробляється при допомозі даного ресурсу;
по-друге, від продуктивності цього ресурсу у процесі створення товарів і послуг;
по-третє, від ціни цього ресурсу.
Прибутковим є використання того чи іншого ресурсу доти, доки величина граничного продукту цього ресурсу у грошовому вираженні (MRP_x) буде дорівнювати величині граничних витрат на цей продукт (MRС_x):
MRP_х = MRС_x
Формування факторних часток НД називається первинним розподілом національного доходу. Вторинний розподіл передбачає крім цього і перерозподіл національного доходу, тобто формування доходів із врахуванням трансфертних платежів. Тобто сучасна теорія розподілу національного доходу включає аналіз так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб’єктам державою незалежно від їх вкладу у створення національного продукту. Розподіл національного доходу між окремими фізичними особами, сім’ями чи домогосподарствами називають персональним або родинним розподілом доходів. Це поняття характеризує розподіл національного доходу без посилання на джерело доходу чи суспільну верству, до якої належить домогосподарство. Такий аналіз дозволяє виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей. Доходи домогосподарств або особисті доходи – це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу. Джерелами формування доходів домогосподарств є заробітна плата, доходи від власності, від особистого підсобного господарства, від індивідуальної трудової діяльності, від підприємницької діяльності, державні (соціальні) трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога з безробіття тощо), доходи з інших джерел (наприклад, спадщина). Доходи домогосподарств бувають натуральними (продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання) і грошовими. Усі грошові доходи, одержані домогосподарствами без урахування оподаткування і зміни цін, називають номінальними особистими доходами. Якщо із номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, одержимо номінальні використовувані доходи. Це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Вони характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів (інфляції). Реальні доходи визначають як відношення номінальних використовуваних доходів до індексу споживчих цін.
3.           Заробітна плата, її форми, системи та види
Заробітна плата – це винагорода, яку одержує найманий робітник за виконану ним роботу. Заробітна плата є ринковою ціною праці. Розмір заробітної плати залежить від складності і умов виконання роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці. Рівень заробітної плати зумовлений попитом на працю і її пропозицією, а попит – продуктивністю праці, рівнем кваліфікації працівника, а також ціною тих товарів і послуг, які виробляються працівником. Матеріальним змістом заробітної плати є кількість благ, які забезпечують відтворення робочої сили. Слід розрізняти заробітну плату основну та додаткову. Основна зарплата визначається посадовим окладом, відрядними розцінками, тарифними ставками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Величина додаткової заробітної плати зумовлена кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премії, винагороди, заохочувальних виплат, а також доплат, що перевищують встановлені законодавством. Розрізняють такі основні форми заробітної плати:
- відрядна – виплачується за обсяг виробленої продукції чи виконаних робіт. Вона включає: пряму відрядну, непряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну, акордну оплату. Основою її нарахування є норма праці – відрядна розцінка;
- погодинна – виплачується за відпрацьований робітником час. Вона може бути простою погодинною і погодинно преміальною. Основою її нарахування є погодинна ставка;
- комісійна – використовується, щоб оплатити працю, коли не можна визначити ні обсягу виробництва, ні відпрацьований час. Виплачується вона як відсоток від суми укладених угод, обсягу реалізованої продукції тощо;
- комбінована – поєднує в собі усі перелічені форми.
Зв’язок між рівнем складності праці, кваліфікацією працівників і рівнем заробітної плати забезпечують через певні системи оплати праці (тарифна система, яка передбачає залежність оплати праці від тарифу і тарифної ставки, преміальна, акордна, система участі у прибутках, згідно з якою заздалегідь встановлюється частка прибутку, яка розглядається як преміальні виплати працівникам, пропорційно до тарифної ставки, особистих трудових характеристик).
Залежно від рівня заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, нарахована чи отримана працівником за відпрацьований час чи виконаний робітником обсяг робіт. Реальна заробітна плата - це та кількість товарів і послуг, яку можна придбати за номінальну заробітну плату, тобто це купівельна спроможність заробітної плати. Вона залежить від розміру номінальної заробітної плати і від динаміки рівня цін.
Індекс реальної заробітної плати визначається із врахуванням індексу цін:
Ірзп = Інзп /Іц,
Де Ірзп – індекс реальної заробітної плати;
Інзп – індекс номінальної заробітної плати;
Іц – індекс цін.
Рівень заробітної плати диференціюється залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідальності тощо. Вона здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцям. З метою забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили використовують показник мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата – це грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах нормативної інтенсивності праці. Згідно із законом України «Про оплату праці» держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
4.           Земельна рента. Ціна землі
Земля та інші природні ресурси належать до факторів, кількість яких є обмеженою, тому за користування ними треба платити. Плата за користування орендованими природними ресурсами називається економічною рентою. Плата за користування чужою землею виступає у формі земельної ренти. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Земельна рента виступає у формі диференційної ренти. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, особливо обмежена площа кращих щодо родючості земельних ділянок. Потреби ж у продукції сільського господарства постійно зростають. Тому людство, щоб забезпечити свої потреби, змушене одночасно обробляти всі землі (в тому числі і середні та гірші), придатні для використання. Умови виробництва і реалізації продукції у сільському господарстві повинні забезпечувати можливість покриття витрат на виробництво і отримувати середній прибуток не лише на кращих і середніх, а й на гірших землях. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих земельних ділянок (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і становить земельну ренту – диференційну. Розрізняють дві форми диференційної ренти – першого і другого роду. Диференційна рента першого роду – це рента (додатковий дохід) отримана в результаті використання кращих і середніх за природною родючістю земельних ділянок та ділянок вигідно розташованих відносно ринків збуту і споживача.
Диференційна рента другого роду – це рента, одержана в результаті послідовних додаткових капіталовкладень в одну і ту ж земельну ділянку.
Крім диференційної ренти визначають монопольну ренту. Вона утворюється на землях особливої якості або в особливих кліматичних умовах. Монопольна рента – це різниця монопольно високою ціною і вартістю товарів високого попиту (наприклад кава, какао, окремі сорти винограду, цитрусових, тютюну). Виробництво яких нарощувати неможливо через обмеженість земель. Тобто це надлишковий прибуток, що перетворюється у ренту. Формами вилучення ренти можуть бути орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни. Орендна плата – це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. Сума орендної плати включає крім самої ренти амортизаційні відрахування на основні кошти і проценти на вкладений у землю капітал. На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умов платежу. В умовах ринкової економіки земля не лише здається в оренду, а є об’єктом купівлі-продажу, отже, має ціну. Ціна землі як форма доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання природних ресурсів. Ціна землі залежить від поточної вартості її граничного продукту і від вартості її граничного продукту в майбутньому. Вона залежить від доходу (ренти), який принесе її власнику земля в майбутньому. Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти. Отже, ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна величині процентної ставки. Вона визначається за формулою:
ЦЗ=(R/S)*100%, де
R – рента;
S – банківський відсоток.
5.           Теорія капіталу і проценту
Ринок капіталу має складну структуру, оскільки капітал існує у різних формах, отже. Поняття капіталу – це багатогранне явище. Серед економістів і досі немає єдності щодо визначення суті капіталу. Класична політична економія визначає капітал як сукупність матеріальних благ, що задовольняють людські потреби у зростанні вартості. Марксистська політична економія характеризує капітал як сукупність певних виробничих відносин, характерних для системи найманої праці, з приводу привласнення власником засобів виробництва частини неоплаченої вартості. Згідно монетаристської теорії, капітал – це гроші, або кредитні гроші. Автори теорії корисності (зокрема представники австрійської школи) стверджують, що капітал – це усе, що приносить дохід як результат різної оцінки окремими економічними суб’єктами наявних і майбутніх споживчих благ.
Капітал (із латинської мови capitalis – головний) – це само зростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід. Його матеріально-речовим змістом є речові, особисті, інтелектуальні, фінансові фактори виробництва, його продукти.
Багатоаспектність категорії «капітал» виявляється у різноманітних конкретних формах його існування:
1)                 за сферами застосування: промисловий, торгівельний, позичковий;
2) за джерелами формування: власний, залучений;
3) за напрямами інвестування: речовий, людський;
4) за масштабами функціонування: національний, міжнародний;
5) щодо змінності у короткостроковому періоді виробництва: постійний і змінний;
6) за особливістю обороту і перенесення вартості: основний і оборотний;
7) за значенням у створенні і перерозподілі доходу: реальний і фіктивний;
8) за формами функціонування: індивідуальний, колективний, суспільний.
Капітал у грошовій формі виступає опосередковуючим фактором виробництва. Він не бере безпосередньої участі у процесі виробництва, проте є необхідним для започаткування виробництва, його розширення і безперервності. Грошовий капітал у своєму русі перетворюється у позичковий капітал. Позичковий капітал – це грошовий капітал, що надається його власником у позику іншим економічним суб’єктам з метою одержання доходу у формі позичкового відсотка. Позичковим капіталом характеризується чистою продуктивністю. Чиста продуктивність – це річна норма відсотка, за якої витрати на позичений капітал повинні окупитися.
Плата за користування грошовим капіталом виступає у формі відсоткової ставки або у формі позичкового відсотка. Процент – це плата або ціна грошового капіталу, яку одержує його власник. Розмір процента виступає у вигляді процентної ставки. Процентна ставка – це відносна величина процентних виплат, які виплачуються покупцем продавцю-власнику грошового капіталу за його надання у тимчасове розпорядження.
Класична теорія щодо процентної ставки базується на уявленні, що норма процента – це частина вартості додаткового продукту, створеного працею, а боржник згідний поступитися його частиною, оскільки позичений капітал передував початку виробництва. Отже, норма процента похідна від прибутку, тому вона є нейтральною від пропозиції і попиту на грошовий капітал. Неокласики (А. Маршалл, монетаристи) виходять із реального продукту, а не його грошового виразу. Отже, ставка процента визначається продуктивністю (попитом на інвестиційні засоби) і ощадливістю (пропозицією заощаджень). Ставка процента залежить від норми прибутку.
Згідно кейнсіанської концепції процентна ставка – це грошовий феномен, який визначає пропозицію грошей і попит на них. Суспільство змушене винагороджувати власників капіталу за їх відмову від його самостійного використання. Дж. Кейнс вказує, що позичковий відсоток – це винагорода за розлучення з ліквідністю, за зменшення активів власника. Але Дж. Кейнс, як і класики, пов’язує природу процента із нормою прибутку, адже від норми процента залежать мотиви до інвестування. Проте, норма процента у кожний даний період безпосередньо визначається співвідношенням попиту і пропозиції на позичковий капітал. Маржиналізм залучає до аналізу природи процента психологію господарюючих суб’єктів. Для власника грошового капіталу він (капітал) має більшу граничну корисність сьогодні, ніж у майбутньому. Позика веде до втрат частини граничної корисності, тому від позичальника вимагається повернення більшої суми грошей з метою компенсації ймовірних втрат. Цей надлишок і утворює процент. Сучасна економічна теорія здебільшого трактує процент як ціну, яка виплачується за право користуватися певною сумою грошей зараз, щоб не чекати доки ми її накопичимо в майбутньому. Це пояснюється дією закону спадної віддачі, оскільки гроші мають сьогодні більшу цінність (корисність) ніж будуть мати в майбутньому. Отже, позичковий відсоток є ціною грошового капіталу. Його можна розглядати як дисконт – компенсацію за втрату частини вартості, як винагороду за ризик при наданні грошового капіталу у позику. Норма відсоткової ставки – це та сума грошей, яку треба заплатити із кожної позиченої грошової одиниці.
Розмір або норма відсоткової ставки зумовлена:
1.                 факторами попиту (насамперед, чистою продуктивністю позичених грошей);
2.                 факторами пропозиції, до яких належать: рівень інфляції, рівень облікової ставки, ступінь ризику, термін, на який береться позика, величина позики, величина податків, конкуренція на грошовому ринку.
З огляду на інфляцію розрізняють номінальну і реальну відсоткову ставку.
Номінальна відсоткова ставка – це ринкова ціна кредиту, виражена в грошових одиницях за поточним курсом ( у поточних цінах). Реальна відсоткова ставка – це відсоткова ставка, виражена у незмінних грошових одиницях або скоригована з урахуванням інфляції. Вона визначається за формулою:
R_р = R_н – Т _{і ,}
де
R_р – реальна відсоткова ставка,
 R_н – номінальна відсоткова ставка,
Т _і - темпи інфляції.

6.                 Прибуток, його форми та функції
Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом такого ресурсу як підприємницький хист. Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку. Прибуток – це винагорода підприємця за його організаційні здібності, управління виробництвом, інновації і ризиковий характер діяльності.
Розрізняють бухгалтерський, економічний та нормальний прибуток.
Щоб їх визначити необхідний валовий дохід. Валовий дохід (TR) – це виручка від виробництва і реалізації певного обсягу продукції. Він визначається за формулою:
TR = P*Q, де
Р – ціна товару;
Q – кількість виробленої та реалізованої продукції.
Бухгалтерський прибуток – це різниця між валовим доходом, отриманим від реалізації товарів і послуг, і сумою бухгалтерських (явних) витрат на виробництво і реалізацію цих товарів і послуг.
Пб = TR – ТС, де
Пб – прибуток бухгалтерський;
ТС – сукупні явні витрати.
Економічний прибуток – це різниця між валовим доходом і сумою усіх економічних (явних і неявних) витрат виробництва.
Нормальний прибуток – це мінімальний дохід, який дає можливість підприємцю здійснювати виробництво без збитків і залишитися в галузі. Він визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можливостей підприємця, тобто, це альтернативні, або неявні витрати. Нормальний прибуток дорівнює сумі економічних витрат. Прибуток, одержаний за всіма видами господарської діяльності фірми, становить балансовий прибуток. Він характеризує кінцевий фінансовий результат виробничої і невиробничої діяльності підприємства. Із балансового прибутку сплачують податки, проценти за кредит та інші неподаткові обов’язкові платежі. Чистий прибуток – це та частина прибутку, що залишається після сплати обов’язкових платежів. Чистий прибуток є джерелом розширення і розвитку виробництва, поповнення страхових і резервних фондів, виплати дивідендів по акціях та процентів по облігаціях, задоволення соціальних потреб і стимулювання праці працівників. Отже, частина чистого прибутку розподіляється між співвласниками підприємства, із нього сплачують дивіденди, відсотки по облігаціях, а все, що залишається, становить нерозподілений прибуток. Нерозподілений прибуток залишається в розпорядженні підприємства і використовується для інвестування виробництва, тобто є джерелом розширення, вдосконалення, оновлення виробництва.
Ефективність господарської діяльності підприємства виражають за допомогою рівня прибутковості або рентабельності.
Джерела прибутку:
·              раціональне поєднання та ефективне використання виробничих ресурсів;
·              зниження витрат праці та капіталу в розрахунку на одиницю продукції;
·              запровадження у виробництво впроваджень НТП, інноваційність та ризик господарської діяльності;
·              прискорення оборотності коштів підприємства;
·        наявність певного ступеня монопольної влади.
Функції прибутку:
v   первинна, рушійна сила виробництва;
v   засіб (інструмент) до ефективного використання ресурсів і їх розподілу серед альтернативних видів виробництва;
v   прибуток є одним із засобів розподілу національного доходу;
v   прибуток стимулює нововведення та інвестування підприємствами.

ТЕМА 8. СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ
1. Економічне зростання та його чинники
Економічне зростання являє собою збільшення кількості матеріальних благ і послуг, що виробляється в країні. Це розвиток національної економіки протягом певного періоду, який вимірюється приростом чи темпами приросту валового внутрішнього продукту, національного доходу, або темпами приросту цих показників у розрахунку на душу населення. Показники абсолютного приросту використовують для оцінювання темпів зростання економічного потенціалу країни, а приріст на душу населення – для аналізу динаміки добробуту населення країни та порівняння рівнів життя в різних країнах. Збільшення суспільного виробництва зумовлене зростанням потреб людей або збільшенням їх кількості. В залежності від чинників, що зумовлюють зростання суспільного виробництва, розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання. Екстенсивний тип економічного зростання досягається шляхом залучення додаткової кількості виробничих ресурсів за їхнього незмінного технічного рівня. За таких умов обсяг ВВП зростає за рахунок збільшення чисельності працівників, обсягу капіталовкладень, сировини, ресурсів, продовження тривалості робочого часу та за незмінної ефективності виробництва. При інтенсивному типі економічного зростання збільшення обсягів виробництва забезпечується шляхом впровадження новітніх технологій, раціонального використання ресурсів, удосконалення організації виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності праці та ефективного використання усіх ресурсів. Економічне зростання може досягатися за наявності певних чинників або факторів. Важливим чинником економічного зростання є фактор попиту, тобто наявність потенційних покупців, готових спожити додатково вироблену в країні продукцію. Фактори пропозиції відображають реальні можливості економіки, щодо забезпечення економічного зростання. Ці можливості визначаються кількістю і якістю трудових ресурсів та їх освітньо-кваліфікаційним рівнем; відношенням людей до праці; кількістю капітальних благ та їх технічним рівнем; рівнем розвитку технології та організації виробництва; якістю природних ресурсів. Фактори розподілу відображають вдалість суспільного вибору щодо розподілу і використання наявних ресурсів; структуру народногосподарського комплексу. На можливість реалізації потенціалу вказаних прямих факторів економічного зростання впливають непрямі фактори: рівень цін на виробничі ресурси, рівень податків, норма позичкового процента, ступінь монополізації ринку, стабільність нормативно-правової бази.
2.                Циклічність економічного розвитку
Так само як в економіці може спостерігатися зростання обсягів національного виробництва, так і може мати місце зниження обсягів ВВП, тобто важливою особливістю сучасної економіки, яка базується на ринкових засадах, є нестабільність. Довгострокове економічне зростання переривається спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості та зростанням цін. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить хвилеподібно-зростаючий, циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку 19 ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва. Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто, це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості та постійно повторюється. Його ще називають циклом ділової активності або діловим циклом.
Циклічність як об’єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Серед критеріїв класифікації циклів слід виділити тривалість, тобто час (місяць, рік) між двома сусідніми вищими або двома сусідніми нижчими точками ділової активності. За тривалістю економічні цикли поділяють на малі (короткі) цикли, які продовжуються 3-4 роки; середні цикли – строком 7-11 років; великі цикли (довгі хвилі), періодичність яких становить 40-60 років. У структурі циклічного економічного розвитку найбільш вираженими є середні промислові цикли. Історія середніх циклів починається із кризи перевиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл тривав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза охопила економіку Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857р.стала першою світовою циклічною кризою. Пізніше більшість криз були світовими. В цілому у 20ст. у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося 14 циклічних криз.
Кожен економічний цикл є унікальним. Але водночас усі цикли характеризують певні загальні ознаки. Насамперед, це загальна послідовність у зміні фаз циклу. Більшість учених – економістів поділяють цикли на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно, піднесення. Пік або вершина є найвищою точкою піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а ріст ділової активності припиняється. Найнижча точка економічного спаду (дно) характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають зростати (мал.1).
Вихідною фазою економічного циклу є криза, спад виробництва, який ще називають рецесією. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Фаза піднесення завершується і змінюється фазою кризи ( рецесії ) на так званій верхній поворотній точці піку чи вершини.

пік

час

пік

Рівень економічної активності

дно

 

 

 

 

 

 

 

Мал. 1 Економічний цикл

Таким же чином фаза кризи ( спаду, рецесії ) завершується і створює умови для нового піднесення через фазу депресії на її поворотній найнижчій точці – на дні. Початок піднесення, що настає за спадом, називають пожвавленням, а глибокий і тривалий спад – депресією. Внаслідок дії різноманітних факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення – з фазою піднесення, і цикл функціонує як двофазний. Спад і піднесення є його головними фазами, а пік і дно позначають поворотні пункти циклу. Отже, діловий цикл триває від одного економічного спаду до іншого. Основними індикаторами фази циклу виступають обсяг реального виробництва, рівень зайнятості і рівень безробіття.

Фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, фазою, яка є найвідчутнішою за своїми соціально – економічними наслідками, є фаза кризи або рецесії. Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менше як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду – дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.