ХЕРСОНСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ

СЕКЦІЯ “ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО”

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять...

(спогади про затоплені села в 50-тих роках)

науково-дослідницька робота

учня 11 класу

Золотобалківської

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів

Коломоєць Юрія Івановича

керівник

Коломоєць Раїса Аркадіївна

Зміст

Вступ.

1. Характеристика сіл Нововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення.

1. Леонтіївка

2. Гирла Малі і великі

3. Золота Балка

2. Села району, які зникли як неперспективні

2.1 Ленінське

3. Зустріч з леонтянами 2006 року

3.1 До рідного порога

3.2 Син

Висновок

Додаток

Література

Вступ

Село моє, для мене ти єдине.

Безмежне небо і таврійський степ.

І хоч куди далеко я полину,

Я завжди пам’ятатиму тебе.

Село! Мій вишневий солов’їний краю, моя зірка ясна! Ти для мене ніжний дотик шовкової травиці на отчому подвір’ї. Ти – земля моїх дідів і прадідів, які дбайливо тебе обробляли. Ти високе небо, розписане лебединими крилами!

У своїй роботі я хочу розповісти про села, які зникли у зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС і утворенням Каховського водосховища. Села, що були на самому березі Дніпра, так, що заливи доходили аж до селянських дворів, перестали існувати у п’ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили їх. Жителі цих сіл розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хто подався у світи, відірвані насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.

Дніпро. Плавні. Острівці з пишною рослинністю, родючим ґрунтом, заливчики, вкриті лататтям, у глибинах яких риби видимо-невидимо... Схиляються до прозорої води верби й осокори, полощуть у ній свої віти, бродять по піщаному березі чайки, курличуть над водою... Хто з старожилів не пам’ятає цю неповторну красу?

Розповідь про деякі села, які знаходилися поряд з нашим селом Золота Балка і піде в моїй роботі. Леонтіївка, Гирла Малі і Великі та Золота Балка, Дудчани, які також майже повністю були затоплені. Крім того на території нашого району є села, які зникли, як неперспективні.

Гортаючи сторінки газет, усе частіше в Україні з’являються дані про села, які зникають. За статистикою щороку зникають 74 села з карти нашої країни. А ось іще замітка в газеті “Сільські вісті” від 13/10 – 2005р., що Чернігівська обласна рада зняла з обліку 5 населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає. Основним чинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівень безробіття, демографічна криза.

Саме в цьому я бачу актуальність своєї роботи. Адже взяти наше село, скільки пустих хатинок стоїть, з кожним роком зменшується кількість учнів у школі, за 2005 рік народилося лише п’ятеро дітей. Навіть сумно уявити, що буде з нашим прекрасним селом через якісь 10, 20 років.

І Розділ

Характеристика сіл Нововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення

1.1 Леонтіївка

На території нинішньої Херсонської області Нововоронцовський район є найбільш цікавим у плані вивчення українського козацтва. Це зумовлено його розташуванням, що охоплює близько 65 км узбережжя Дніпра і не більше як 20 км до останніх Запорізьких Січей, що були розташовані близько Покровки і Чортомлика. Дуже скупі відомості про заселення цього краю, який відомий як буферна зона між Запоріжжям та татарським Кримом. Але все-таки з того матеріалу, який дійшов до нас у вигляді народних переказів та записок таких відомих іноземців, які відвідували і проживали на Україні деякий час, як француз Гійом ле Васер де Боплан (1650 – 1651рр.) в “Описі України”, посла Венецької республіки Альберта Віміні в рукописі “Реляція” про походження і звичаї козаків, ми знаємо, що тут осідали “біглі” від гніту польських панів, литовських та руських князів селяни, а також заснували зимівники запорозькі козаки.

Упродовж Дніпра на видних точках (в основному це були могили давніх часів, які, як свідчить археологія, неодноразово досипалися), виставлялася сторожа, яка могла в будь-який час подати сигнал тривоги, сповістивши про наближення чи пересування ворожих загонів.

Супроти однієї найбільш вигідної, з військової точки зору, могили і був заснований козацький зимівник, який, напевне, був пов’язаний із сторожовим постом запорожців. Хто був першим засновником зимівника невідомо, можливо, він тут був не один, але останній зимівник був на ім’я запорожця Леонтія, від якого і пішла назва села Леонтіївка.

Перші історичні архівні довідки свідчать, що село Леонтіївка у 1776 році вже існувало. І якщо за сусідні села з півночі – Золота Балка, а з півдня – Михайлівка (Мазикіно) в довідках та інших документах стверджується, що вони були власністю поміщиків, і селяни-кріпаки були завезені з Полтавської губернії та з Далекої Росії – то Леонтіївка значиться вільним селом. У ті далекі часи після перемоги над Турцією та зруйнуванням Запорозької Січі у 1775 році неймовірно важко було відстоювати свої права і землі. Адже відомо, що графи, полковники, поручики Росії наділялися великими земельними наділами. Та, незважаючи на це, стиснута з усіх боків Леонтіївка аж до 1917 року залишалася вільним селом.

І тут зринає легенда про велику медаль, яка по переказах корінних жителів була надана селу і була собі таким талісманом чи оберегом поневолення (і дуже дивним в історії цієї легенди є те, що медаль та ще є, має знайтися на місці колишнього села).

Про те, яким було село у ХІХ столітті можна судити із записів відомого українського та російського етнографа і письменника Афанасія Чужбинського. Він пише, що вниз після села Золота Балка, біля самого Дніпра, стоїть гарне село Леонтіївка, в якому проживають наполовину державні селяни та вільні моряки. Пише, що перші живуть заможно, а другі – бідні, а ще – дуже гарні голоси і пісні, що їх співають леонтіївці.

Пізніше в архівних справах показано, що в селі була школа, млин, магазин, коптильня, по господарствах числились коні, воли, птиця. Національний склад становить 98 відсотків українців, декілька сімей росіян, а також одна єврейська сім’я. Найбільш достовірною пам’яткою було кладовище. Ще в 60-тих воно було зруйноване і прочитувались прізвища жителів, які вже тепер мало кому відомі. Це такі, як Коробка, Ляховець, Печериця, Ткаченко, Богуш, Клименко, Довгий, Яценко, Пухальський, Пузир. Сама найімовірніша версія села є та, що після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році частина запорожців осіла у цій місцевості. Найбільше ця лінія простежується за прізвищем Богуш. Нащадки відомого на Запоріжжі лицаря Якима Богуша були хліборобами, вільними і заможними, протягом півтора століття, аж до червоного терору 1930 року, коли їх разом іще з п’ятьма сім’ями було насильно вивезено до Вологодської області.

У 1953 році у зв’язку із спорудженням Каховської ГЕС і затопленням низовини села Леонтіївка, людей було виселено. Уданий час це село являє собою безлюдне узбережжя, із скель якого виглядають залишки фундаментів колишніх осель, а після тимчасового відступу води знаходять уламки посуду, ножі, сокири, фрагменти других побутових речей тощо. Такі ж речі можна відшукати і на місцях колишніх кріпацьких сіл Бажанівки та Михайлівки. Але знахідки з села Леонтіївка відрізняються тим, що знайдені речі належать вільним селянам – нащадкам запорожців. Посуд тут більш дорогий і гарний: вази, пляшки (штофи) і скляні та металеві шкатулки, та різна зброя від списа до 4-ри ствольного пістоля.

Ще довго після зруйнування Січей відчувався дух волі козацького удальства в цій стороні. Не для показу зберігалися шаблі та пістолі в таких острівцях волі і незалежності як село Леонтіївка.

На жаль, ми мало знаємо про життя та помисли наших предків. Унікальним явищем сьогодні є постійна прив’язаність леонтян до рідного краю. Уже скоро буде п’ятдесят років з часу виселення села, але кожного року в останню неділю травня, на старому цвинтарі (що якось передбачливі предки розмістили на високім березі навпроти села) з’їжджаються вже друге, а то і третє покоління леонтян на вшанування пам’яті своїх предків.

(Див. Додаток с.32 – 33 )

Живи Вкраїно! Згинь сумна імла,

Що стала нам в’їдатись в душу й тіло.

Ми ще розправим сильні два крила

І злетимо над тим, що наболіло.

Надія Кущій

м. Херсон

Зустріч з Ляховцем Михайлом Федоровичем

і його односельцями

Ми сиділи з Ляховцем Михайлом Федоровичем на ґанку його будинку, По подвір’ю декілька разів ліниво пройшовся кіт. З собачої будки не надоїдливо погавкував на чужих з вулиці невеликий, і по всьому видно, з добрим норовом песик. Чистенька оселя, доглянуте подвір’я з декількома фруктовими деревами і квітами, маленький город, не заперті на ніч ворота – все на виду. На життя пенсії вистачає, хоч, звісно, малувата, та й здоров’я Михайла Федоровича вже не те, що було у молоді роки.

(Див. Додаток )

Зітхнувши, Михайло Федорович замовк і довго дивився в бік дніпровського берега. Туди, де колись стояла його батьківська хата, пройшла його молодість, де точилися жорстокі бої за звільнення цієї таврійської милої серцю землі. Спогади – лиш мить, пам’ять він збереже назавжди.

Ляховець Михайло Федорович народився 23 серпня 1926 року в селі Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області, що у 1956 році навіки поховане під товщею Каховського водоймища.

Леонтіївка. Зеленим островом з гарними будинками, квітучими садами виділялась вона серед просторих подніпровських ланів.

Село Леонтіївка належить до тих рідкісних на Україні сіл, в якому можеш прожити все життя й так до кінця не знатимеш усього. Не зможеш охопити цього дивовижного світу, з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен і тишею зим.

Село тягнулося вздовж Дніпра, воно розлягалося між плавнями, хат у ньому ніхто ніколи не лічив, людей здається теж. Воно розкинулося вільно серед левад, у які заскакувала щовесни Дніпровська розклекотіла спінена вода.

З переказів дідів і прадідів відомо, що сюди стікались селянські сім’ї, які прагнули волі: - й насправді, Леонтіївка не належала жодному з поміщиків, що володіли навколишніми селами. Трохи пізніше багато сімей знайшли тут прихисток під час столипінської реакції, після першої революції.

З часом село розрослося, будівлі підійшли до дніпровських плавнів. Під час весняних повеней і злив селяни зазнавали великих збитків: з городів змивало родючий шар ґрунту і з ним усе посаджене і посіяне. А для жителів села городи були основним джерелом існування, бо орної землі вони майже не мали.

1920 рік. Наступ врангелівців. Село опиняється у фронтовій зоні. Тут дислокується дивізія латишських стрільців, ще деякі частини Червоної армії. Починаються кровопролитні бої.

У травні в селі відбулися загальні збори жителів, на яких вирішили одночасно прийняти до виконання подвірну продрозверстку на землю, худобу, картоплю і виконати її в залежності від кількості наявних лишків. Створилась комісія з найбідніших селян, котрі були зобов’язані у триденний строк провести продрозверстку по дворах (здали по два пуди з десятини землі).

Після розгрому врангелівських військ почалася відбудова селянських господарств. Ця робота велася у дуже важких умовах: не вистачало продуктів харчування, палива, тягла, поля заростали бур’янами. Жителі села намагались засіяти якнайбільшу кількість землі, щоб ліквідувати продовольчу кризу. А селян чекав новий іспит. Засуха майже повністю знищила посіви зернових. Почався голод.

1921 рік. Голод. У Леонтіївці жителі їли тільки курай і вербові бруньки, ловили рибу. Була організована їдальня для голодуючих, у Малих Гирлах відкрився дитячий будинок для сиріт. Лише у п’яти сімей хліб був без сурогатів – курай, рогоза, вербові бруньки, щавель, просяна полова, кора дерев. Це була страшна картина.

1922 рік. У селі до голоду додалося ще одне нещастя – епідемія холери. Розносили її люди, що блукали з місця на місця у пошуках їжі. В селі почалася чистка дворів, вулиць від сміття. Відкрилась їдальня для голодних, здешевлюються ціни на базарі.

1923 рік. Широкого розмаху набула боротьба з неписемністю. Ходили від хати до хати, записували у лікбез і молодих, і старих. Дуже багато у селі було таких, що не вміли бодай написати своє прізвище. В селі відкрито товариство “друзів лікнепу”, яке провело облік неписемного населення. Була відкрита хата-читальня. Тут відбувалися лекції на політичні, антирелігійні та медичні теми.

***

Цей сніг, як сон пройшов – розтане,

Село лежить в тумані.

Голодний рік, голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих.

М. Будянський

Основними продуктами харчування нашого села вважається хліб (зерно), картопля, молоко, м’ясо. Коли в сільському дворищі є всі чотири продукти, сім’я розкошує. Якщо ж родина має в себе лише один продукт з отих чотирьох, то вона все-таки житиме і місяць, і два, і навіть ряд років, з труднощами, хворобами, а таки житиме... Що таке хліб (зерно)? Це і крупи, і борошно, і коржі, і лапша, і т.д., це також десятки страв – варених, печених, смажених. Отак і молоко, і м’ясо.

Картопля у наших селах родить слабо. Вона є додатком до хліба. М’яса і молока теж не матимемо без зерна, як фуражу. Отже, все у нашому селі упирається в хліб (як харч і як корм). Якщо ж уявити собі, що хліб, у широкому розумінні цього слова, протягом чотирьох – п’яти років вимітали майже під мітлу із села, то про яке ж м’ясо чи молоко може йти мова! Та й сама худоба, особливо корови й молодняк, забирались, знищувались. Внаслідок чотирирічної руйнівної акції наше село на початок тридцять третього року залишилося без хліба, молока, м’яса, опинилося під загрозою голоду.

Край у нас був багатий, але тільки до 1929 року. А потім упродовж чотирьох літ, те багатство весь час ловили, вбивали і їли. Дрохв, стрепетів, перепелів, посмітюх та куріпок били палицями в осінню чи весняну ожеледицю, коли в них змерзались крильця. Ховрахів, хом’яків, кротів, тушканчиків за допомогою лопати чи відра води вилучали з нірок. Їжаків шукали в старих загатах та канавах. А зайців нищили мисливці та активісти, хто мав рушницю.

Ось так і вийшло, що в нашім краї спільними зусиллями (і згори, і знизу) спустошили все – і льохи та комори, і хліви та повітки, і двори та городи, і садки та поля, і засіки та горища... Одне слово довели ту всеоб’ємну пустоту до ідеальної. Хоч лягай та помирай... І воно так і сталося.

Якщо де в кого й лишилися найсокровенніші запаси крупи, висівок, гороху та квасолі, то все ретельно переховувалося у потаємних місцях, недоступних навіть найзнаменитішій у ті часи ключці – щупові. Період голоду над Леонтіївкою наступив якраз у січні, тобто, коли корови не дояться. Та й з кормами було сутужно. Крім сухої соломи – нічого. Вимирали цілими дворами, кварталами. В селі померлих звозили до кладовища підводами. Хоронили, а вірніше вкладали загиблих у братні ями.

Деякий спад того страхітливого голоду намітився з кінцем зими та настанням весняної відлиги. Закінчилися суворі зимові холоди, котрі було примножили число конаючих. У коморі колгоспу з’явилося пшоно, крупа, олія.

12 серпня 1990 року поблизу села Золота Балка спорудили Курган Скорботи. Там освятили місце вічної пам’яті землякам своїм (села Золота Балка, Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка, Великі Гирла, Малі Гирла), які залишили життя земне у пекельних муках. На Кургані Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.

Життя села після голодомору 1932-1933 років

(спогади жителів села Шкуропат Фекли Тимофіївни та Артименко Олени Йосипівни)

Щоб якось вижити, жителі села створили колгосп “Калініна”. В нього ввійшли села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка. У колгоспі були створені виробничі бригади, з’явилася колгоспна ланка як форма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалася земля і реманент на весь виробничий сезон. Водночас колгосп оснащувався сільськогосподарською технікою. Трактористами і комбайнерами були вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Першими трактористами і комбайнерами були: Максименко Федір, Картушинський Іван Петрович, Шиховцов Харитон Устинович, Калениченко Андрій Гаврилович.

Шоферами працювали: Кучеренко Федір Іванович, Іващенко Павло Юхимович.

Селяни поступово звикали працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де і коли що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай. За таких умов селяни поступово втрачали вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

(Див. Додаток с.34)

У селі була відкрита школа. Першим директором леонтіївської початкової школи був Баган Петро Максимович, учителями працювали Митюк Іван Іванович та Марія Селіфанівна. Школа розміщувалася у той час у звичайній сільській хаті і була чотирикласною. В основному діти вчилися взимку і до початку польових робіт. Після закінчення школи йшли учитись далі в золотобалківську семирічну школу.

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

До війни головою колгоспу був Іващенко Гнат Григорович, а мій батько, Бережний Федір Гурович, працював агрономом. Багато бачила я гарних людей, але такого, як батько, не бачила. Голова у нього була темноволоса, велика, і великі розумні сірі очі... Весь у полоні сумного і весь у той же час з якоюсь внутрішньою культурою думок і почуттів. Скільки він працював на землі, скільки хліба накосив. Як вправно робив, який був дужий і чистий. Жарт любив, точене слово і шанобливість. Декілька разів поранений на фронті, з опаленою душею не повернувся він додому. Його “ура” – патріотичні настрої, розбились об скелю смерті і насильства.

У довоєнний час одержало широкий розвиток сільськогосподарське виробництво, розвивалась освіта, культура.

У передвоєнні роки значно зміцнилась матеріально-технічна база колгоспу, будувались нові житлові будинки. Було споруджено приміщення лікарні, школи, бібліотеки, будинку культури.

Напередодні нашестя

Їхали чи йшли на степ з піснями і повертались з ними, - згадує господар Михайло Федорович Ляховець. І хоч яке важке життя було у повоєнні роки, але все ж знаходили ми час для веселощів і для нехитрих розваг. Люди якось ріднішими себе відчували, ділили все навпіл – і радість, і горе.

А справжня біда прийшла у ці краї тоді, у 41-му році. Михайлу Федоровичу виповнилося тоді лише п’ятнадцять років. Про фашистів він наслухався ще до початку війни, тому крім страху й огиди нічого більше до них не відчував.

Війна. У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

22 червня 1941 року повідомили нам про початок війни. Навколо всі стояли і плакали. Мати пригорнула мене до себе, немов намагаючись переконати нас і себе в тому, що все буде добре.

Я навіть не здогадувався, що станеться через місяць...

На заході йшли тяжкі бої. У фашистів було багато танків, артилерії, авіації.

У далекому ще тоді від фронту селі Леонтіївка спішно йшла підготовка до опору ворогові. Проводилась евакуація окремих груп населення, будувались оборонні споруди. Докладались зусилля, щоб зібрати весь урожай зернових, овочевих культур та вивезти вглиб нашої території, аби все це багатство не дісталося ворогові. У селі керівники господарства (голова колгоспу Іващенко Гнат Григорович 20.12.1987р.н.) організували евакуацію техніки та худоби. Але це вдалося лише частково, бо ворожі війська швидко наближались.

Спогади жительки села Леонтіївки Мазуренко

Соломії Микитівни

01.08.1897 року народження

З великими труднощами довелося проводити евакуацію худоби. Через бомбардування переправи в м. Нікополі овець і коней було перебито, розігнано (переправа через село Михайлівку не могла справитись із великим потоком людей, техніки). Залишились лише корови. Дорога була тяжкою і небезпечною. Через річки переправлялись плавцем і корови, і люди. Корови хворіли, та все ж деяку частину їх вдалося врятувати, загнавши їх аж у Ставропольський край. Там доглядали їх аж до кінця війни. В евакуації місцева влада вишукала можливості для забезпечення нас житлом, постачала продовольством, одягом. Жителі села з розумінням та співчуттям ставилися до нас, допомагали усім, чим могли.

Я працювала на фермі. Робота доярки не з легких. Наш робочий день розпочинався рано-вранці. Часто цілий день перебували на фермі, додому приходили пізно ввечері. Я жила в сім’ї, де крім нас було ще шість душ. Вони ділилися з нами всім: хлібом та іншими продуктами. Ворожнечі між нами не було.

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

На толоці літньої пори 1941 року розважалися леонтіївські парубки і дівчата. Раптом з безхмарного неба до них долинув якийсь дивний звук. А через хвилину – другу в бік села Осокорівка почав швидко знижуватись великий літак, який зник за невеликим пагорбом і швидко вибухнув. Вибух, а затим суха стрілянина налякала частину молоді. Дівчата з криком побігли до берега: краще втопитися, аніж потрапити до рук ворога живими, а хлопці дременули до місця літака. Все трапилося дуже швидко, тому ніхто не помітив, як майже одночасно з падінням літака, неподалік приземлився парашутист. Він і розповів про все, що трапилось з літаком та іншими членами екіпажу: “Ми втратили орієнтир під час польоту на румунську територію, пошкоджені зенітним вогнем, залетіли аж до вас та втратили висоту. Мені вдалося вистрибнути з літака на парашуті, інші троє врізались у землю разом з літаком.”, - а стрілянину, як з’ясувалося, зчинили боєприпаси, які вибухнули від пожежі у загиблому літаку.

Залишки трьох героїв обережно зібрали, ховали їх на кладовищі в Нововоронцовці з воїнськими почестями. Попрощатись зі своїми товаришами прибули льотчики із Сімферополя. На табличках з’явилися імена перших загиблих воїнів: Шульга Б. А., Шепель А. З., Швачко А. Л.

– Наївними ми тоді були, - посміхаючись, перебирає думки в пам’яті Олександр Афанасійович, - через дівчат топитися хотіли і зовсім не знали, що рівно через рік нас усіх захочуть втопити у дніпровських плавнях фашисти. Так, в окупованому ними нашому селі довго ходили чутки про те, що фашисти збираються зігнати всіх жителів Леонтіївки в одне місце і там порішити. Тоді натерпілися ми справжнього страху.

Нашестя. Під гнітом фашизму.

Ті жителі села, які не встигли евакуюватись раніше, тепер намагались добратись до переправ через Дніпро біля села Михайлівка нашого району та переправи в місті Нікополі. Але було вже пізно. Німецька авіація буквально висіла над переправами. Залишився один вихід – плавні. Це могли зробити небагато людей: не було достатньої кількості плавзасобів, для багатьох у плавнях не було підготовленої відповідної бази. А як же з сім’ями? Усі знали, що плавні навесні заливаються водою. Треба перебиратися на великі гряди, а далі що?

У серпні 1941 року передовий загін німецьких мотоциклістів увірвався до села. Жителі села, а крім них було багато з інших місць, які не змогли вчасно евакуюватись і залишились у селі, поховались у хатах, сараях, інших місцях.

Через деякий час слідом за мотоциклістами прибули перші роти і батальйони німецьких і румунських загарбників. Голодні, вони швидко розбіглися по селі, заскакували на подвір’я, у хати, і першими їх словами були: “Бабка, млєко, яйка, курка”. Загрожуючи автоматом, кричали: “Шнель, шнель”, тобто швидше давай їсти. Господарки плакали, розводили руками, мовляв, немає чого дати. Фашистські виродки самі вдиралися в сараї, ловили курей, якщо птиця не давалася їм у руки, строчили з автоматів. Все, що було їстівне – забирали. Всі кращі будинки реквізували на постій солдатів, їх мешканців викидали просто на двір.

Через два тижні передові частини військ, трохи підгодувавшись і привівши себе в порядок, виїхали далі, залишивши в селі румун та їх прибічників.

За ці два дні в селі з’явилась окупаційна влада і місцеве начальство, тобто, староста, поліція, дільничні.

Особливо відзначався нелюдською жорстокістю місцевий офіцер – комендант Циммерман.

Увели примусові роботи в полі, на фермах та інших об’єктах. Хто не підкорявся німецькій окупаційній владі, того чекав арешт, концтабір або висилка на примусові роботи до Німеччини.

Місцева влада в особі поліції робила все, щоб залучити на свій бік якнайбільше молоді, насаджували сліжку один за одним, тому люди боялися провокацій. Тяжко було навіть вільно вдихнути повітря. Порівняно невелике село повністю охопило пильне око жандармерії і поліції.

Окрема частина молоді в той час була палкими прихильниками українських націоналістів. Але таких була мізерна купка (керівником була вчителька школи Митюк Марія Єпіфанівна, за що одержала 10 років сталінських таборів). Здебільшого вони брали участь у художній самодіяльності, а також намагалися залучити до своєї організації юнаків і дівчат.

То був страшний час для мешканців села. Одних вивозили до Німеччини на примусові роботи, інші мали виживати тут.

На власні території, землі, жителі перетворилися в людей “третього ґатунку”. Їхнє життя регламентувалося різними наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами (село Михайлівка) або розстрілом.

Обпалені війною.

Спогади Ляховця Михайла Федоровича, “остарбайтера”

	Прізвище, ім’я, по батькові:	Ляховець Михайло Федорович.
	Рік народження:	23 серпня 1926 року.
	Місце народження:	Херсонська область, Нововоронцовський район, село Леонтіївка.
	Де проживали до початку війни:	Село Леонтіївка.
	За яких обставин залишилися на окупованій території?	Ми нікому не були потрібні.
	Чи були ваші родичі у частинах Червоної Армії?	Батько Федір Савелійович, який повернувся із фінської війни і був мобілізований на початку війни, загинув 12 вересня 1941 року.
	Ваші враження про перші дні війни:	Ніхто не думав, що війна дійде до нас. Навколо всі стояли і плакали. Батьки намагалися нас і себе переконати, що все буде добре.
	Ваші враження про переддень окупації:	Допомагали копати окопи. Війська відступали через село Михайлівку (там була переправа, але вона не могла справитись з таким потоком людей, військової техніки). В селі залишилися тільки старі, жінки і ми, діти. Мародерства не було, правда магазин і комору розібрали. Німці в село ввійшли без бою, населення старалось менше попадати їм на очі, ніхто не знав, що буде далі.
	Ваші спогади про встановлення нового порядку у Вашому населеному пункті:	Німців пізніше замінили румуни. Провели облік населення, централізованого постачання продуктів харчування не було (кормився хто як міг. Уже пізніше, хто ходив на роботу, то видавали по 13 кг. ячнєвої муки). В школу ходили в молодші класи, а лікарні в нас не було.
	Коли були відправлені до Німеччини?	Нас, однолітків 1926 року, забирали в Німеччину, п’ятеро втекло, а двоє поїхало. Переховувалися разом із Митюком Юрком. А у 1943 році зробили облаву в селі та забрали всіх і тримали в лагері села Михайлівка. П’ятого лютого 1944 року погнали пішки до міста Миколаєва (до села Велика Олександрівка гнали австрійці, а потім калмики й козаки верхом на конях). Біля Великої Олександрівки була спроба тікати. Вже за селом у полі незібраної кукурудзи нас побачили якісь вершники. Ними виявилися німецькі прихвосні – калмики. Розповідали, що це були якісь звірі з людськими обличчями і в людській одежі, жорстоко побивши нас – утікачів нагаями, знову повернули до колони. Від м. Миколаєва до м. Одеси везли на машинах, а потім поїздом. Скільки їхали до Німеччини, Михайло Федорович не пам’ятає. Але дорога здавалася безкінечно довгою.

Везли нас гірше худоби. Людей натрамбували стільки, що й стояти було тісно. І на весь вагон одне маленьке заґратоване віконечко. Спека стояла неймовірна. Задуха. А поїзд гуркоче без упину. Людям ні їсти, ні пити (зупинка на кілька хвилин на станції Перемишль, щоб набрати води). Куди їдемо, ніхто не знає. І ця невідомість лякала всіх. Привезли нас у місто, вокзал, читаємо напис: “Дахау”. Відправили у санітарний блок, одержав номер 5900. знову посадили в поїзд. Привезли нас у місто Мюнхен, у табір 17 (будівельний, розбирали руїни після бомбардування).
	Розкажіть про умови утримання в таборі:	Жили в бараках, обнесених кількома рядами колючого дроту під напругою, спали на трьохярусних нарах. Мучив голод, на день давали черпак якогось варива, 50-100 грамів хліба. Весь час бомбили.
	Коли ви були звільнені і ким?	30 квітня 1945 року американськими військами (додому не пускали, ми пішли пішки до міста Хемнін, де були наші).
	Як відбувалося повернення?	У м. Хемнін був призваний до лав Радянської Армії в запасний полк важкої артилерії, місце розташування полку – місто Дрезден. Служив у Чехословакії, Австрії, Угорщині, Середній Азії (місто Фергана), закінчив службу на афганській границі м. Термез. Дома опинився 6 листопада 1950 року. Репресованим не був.

Довгожданий 1944-ий

Фронт все ближче і ближче підступав до наших місць. Осінь і зима в ту пору видалися несприятливими для проведення операцій наших військ проти німецько-фашистської армії.

18 лютого буран посилився. Через ожеледицю і снігові замети рух автотранспорту майже припинився, а маневр військ до неймовірності став тяжким. Ускладнилася доставка всього неохідного військам..., не дивлячись на неймовірні труднощі, наші війська продовжували, хоч і маленькими темпами, просуватись вперед. Ніщо – ні стихія, ні відчайдушний опір німців не могли зупинити воїнів.

Бої за звільнення села Леонтіївки були затяжними й запеклими. Вісім діб з перемінним успіхом для обох сторін: то наші закріплюються і почнуть наступати, то німці натиснуть вогнем. Багато селянських хат перетворились на суцільні руїни. При звільненні села загинуло багато наших бійців і офіцерів. Їх зносили в одне місце і ховали. Доставляли снаряди для наших аж у Хрещенівку. Жителі села готові були терпіти будь-які труднощі, тільки б ворога з нашої землі прогнати швидше. Отак і діждались світлого і радісного дня Перемоги...

Визволення

Звільнення району від німецько-фашистських загарбників зв’язано з так званою Нікопольсько-Криворізькою операцією 3 і 4-го Українських фронтів. Ця операція була проведена з 30 січня по 29 лютого 1944 року.

На початку лютого 1944 року основні сили 5-ої ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта А. А. Гречкіна зосередилася на лівому березі Дніпра і вели жорстокі бої за розширення відвойованих плацдармів, готуючись до форсування ріки.

Переправа радянських військ велась в надто складних умовах. Відступаючи, гітлерівці знищували всі засоби форсування. На Дніпрі почався льодохід, котрий перешкоджав наведенню понтонних мостів і обмежував роботу поромів.

Не дивлячись на великі труднощі, протягом перших п’яти днів з 7 по 12 лютого 1944 року три стрілецькі корпуси 5-ої ударної армії були на правому березі Дніпра, зайнявши плацдарм між Золотою Балкою та Гаврилівкою, 9-ий стрілецький корпус (командир генерал-майор О. І. Бєлов) закріпився в районі села.

Протягом 13 лютого німці контратакували в районі села Леонтіївки 14 разів, 14 лютого 5-а ударна армія відбила 8 контратак.

25 лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-ої ударної армії в районі села.

26 лютого 1944 року 5-а ударна армія перейшла в наступ. Протягом дня вона відбила 5 контратак ворога і заволоділа селом Леонтіївка.

Відбудова. Відродження

Окупанти підривають і спалюють промислові споруди, житло, готуючись до втечі. Заклали міни, бомби, снаряди, щоб затримати просування наших військ. Жах і мерзоту сіяли відступаючі фашисти. Все було розорено, розграбовано. Скільки всього необхідно відроджувати, зводити, будувати, створювати заново.

Весна 1944 року. Ще йшла війна. Але військові, які тимчасово знаходились в селі, по мірі можливостей виділяли колгоспові коней (вибракувані армійські коні), сприяли в ремонті того чи іншого реманенту (фашисти поспішно залишали, кидаючи всю техніку і все те, що не могло рухатись по розкислих ґрунтових шляхах). Цього було мало. Доводилось більш міцним жінкам надівати на себе шлейки і тягти борону, щоб хоч трохи загорнути в землю зерно, яке вручну розсипали старі діди й бабусі, бо молодих і дужих чоловіків не було, вони були на фронті.

Яким міг бути врожай. Але він був. На пункт “Заготзерно” с. Малі Гирла тягнулися візки, запряжені коровами, жінки везли цей добутий потом і мозолями хліб.

Відразу розпочалась відбудова народногосподарських та соціальних об’єктів. Насамперед почали лагодити телефонний та радіозв’язок. Для цього використовували трофейні німецькі кабелі.

З березня 1944 року працювала сільрада, яка почала свою роботу з перепису населення (до Леонтіївської сільської ради входили села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка). Головою сільської ради була Тіменко Марія Андріївна, а потім її змінив Молчанов Григорій Якович.

Для відбудови народного господарства введено самооподаткування. Всі жителі села вносили по 20 карбованців з двору. Роботи було багато, але люди працювали зранку до пізнього вечора.

Завгосп займався закупівлею тварин в інших областях: телят, лошат, щоб розводити в господарстві.

У полі та на тваринницьких фермах працювали переважно жінки, старики і діти.

(Див. Додаток с.35)

Збирати і молотити зерно комбайном – це була виснажлива праця. Пшеницю збирали у снопи, а потім від стогу до стогу жінки та підлітки котили комбайн руками. Так про це розповідає Ткаченко (Бережна) Любов Федорівна, 1927 року народження.

Техніка нікчемна, часто доводилося ремонтувати. Були поля, що заросли високими бур’янами і окопи на цих же полях, і розкладені трупи в бур’янах. Були й морози ранньої осені, бо працювали до тих пір, поки плуг міг брати землю. Радчук Ніна Карпівна, 03.01.1915р.н. на той час працювала бригадиром на тракторній бригаді.

Одним із першочергових завдань, поставлених перед нашим народом у 1944 – 1945 роках, була відбудова зруйнованих фашистами медичних, освітніх закладів. Люди розбирали завали і ремонтували, споруджували лікарні, школи.

Відновив роботу фельдшерсько-акушерський пункт села. Заклад був напівзруйнованим, інструментарій розграбовано, та Погоріла Віра Дмитрівна, Хімчук Майя Терентіївна та Кучеренко Олександра Лаврентіївна знайшли вихід зі скрутного становища і надавали необхідну медичну допомогу жителям села.

У селі запрацював магазин. У ньому працювала Печериця Уляна Федорівна, 24.07.1903 року народження.

У селі школа була зовсім зруйнована, дітей вчили в уцілілих жилих будинках. Працювати доводилось у дуже складних умовах: не було програм, підручників, зошитів, будь-якої наочності. Замість парт учні сиділи за довгими дошками, на принесених саморобних стільцях. Писали на газетах, на будь-якому папері. Але вчились наполегливо, крім цього ще й працювали в позаурочний час на колгоспних полях. У школі працювали Шишко Олександра Денисівна, Шрам Єфраксинія Іванівна, Дяченко Галина Омелянівна.

Ось так, не шкодуючи сил, здоров’я і навіть життя, працелюбний народ підіймав його з руїн. Нехай у пам’яті нащадків не згасає ваш героїзм та мужність, стійкість та відданість рідній землі.

З Волги – на Далекий Схід

Іван Гнатович Іващенко, 14.03.1922р.н., уродженець села Леонтіївка, у 1938 році закінчив 7 класів Золотобалківської семирічної школи і працював у колгоспі “Калінін” до військового призову. У серпні 1941 року виїхав до міста Мелітополь на формування.

Перше бойове хрещення одержав за оборону міста Мелітополь. У бою його легко поранило в ногу. Після цього частина, в якій служив Іван Гнатович, відступала аж до Волги. Після жорстоких та виснажливих боїв частину відправили на формування і за наказом Верховного Головнокомандуючого відправили на Далекий Схід, де вона влилася у 40-у стрілецьку дивізію, яка стала на охорону державного кордону від японських самураїв.

Після початку війни з Японією, Іващенко Іван Гнатович брав участь у звільненні Північної Кореї і міста Пхеньяна у складі Першого Далекосхідного фронту.

По закінченню воєнних дій він ще певний час служив у Кореї. Демобілізувався у листопаді 1946 року. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. Повернувшись додому, працював у колгоспі до виходу на пенсію. Проживає зараз у селі Михайлівка.

Радісний день

9 травня 1945 року – День Перемоги над фашистською Німеччиною. Це – свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи за втраченими долями, за нездійсненими надіями.

Однією з найбільших трагедій є війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди відлунюється тяжким болем у людських душах.

Будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.

Засуджуючи війну, ми не приховуємо гірку правду. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі кривава м’ясорубка. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ми не зможемо зупинити війну, але ми можемо ненавидіти її і протиставити їй непереможну людську гідність.

Голод 1946 – 1947 років

Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946 – 1947 років. Трагедія повторювалась.

Хліб завжди був і є основним продуктом харчування. Тому в народі він святий. Його так гарно називають: паляниця, хлібина, коровай, калач... І місце хлібові в господарстві відведене найпочесніше: на столі, на вишиваному рушнику, під іконами. Лежав він високий, білий та пишний, і був гордісю господині, показником її вміння випікати хліб, бо не кожній це вдавалося. Найбільшою бідою для людей був неврожай на хліб.

А 1946 року був великий неврожай, почався голод, люди пухли, вмирали. Врятувало їх те, що домішували до борошна лободу, картоплю, буряк, листя липи, жолуді.

Спогади Ляховець Феодори Денисівни, жительки села Леонтіївка, 28.11.1902 року народження

Сільськогосподарський податок нещадно душив нас. Вирощувати городину, мати сад, виноградник, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Зима була малосніжною, а весна і початок літа – найпосушливішими. Зерно в колгоспі не видавалось зовсім. Ходили по полях і зрізували та збирали колоски. За це багато жителів села були ув’язнені від семи до десяти років з конфіскацією майна. Голод було подолано лише після жнив 1947 року, коли зібрали новий урожай. Хліб одержали ті, хто виробив мінімум трудоднів (на трудодень отримали по 1 кг зерна). Жертвами голоду ставали ж хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

Рівень життя та побуту населення

Ціною незвичайних зусиль жителів села на кінець четвертої п’ятирічки вдалося досягти рівня довоєнного виробництва. Але в селі збереглося встановлене ще до війни обмеження у пересуванні жителів. Люди не мали паспортів для того, щоб влаштуватись на роботу в місті, або переїхати; потрібна була відпускна довідка з колгоспу.

У 1951 році у Леонтіївці отримали високий врожай городніх культур: по 400ц огірків з 1 га, по 108ц помідорів з 1 га, колгосп став учасником другої районної сільськогосподарської виставки, що відбулася 21 жовтня 1952 року.

Держпоставки – достроково

Трудящі села Леонтіївка взяли на себе зобов’язання достроково розрахуватися з державою по всіх видах продукції тваринництва.

Ініціаторами виступили Микола Горлов і Сергій Брага, які першими виконали держпоставки продукції тваринництва. Брага Сергій Іванович здав державі у рахунок 1952 року 40,7 кг м’яса (кроликами). Приклад передовиків наслідують Лук’янов Іван, Яценко Сергій, Ляховець Федора – вони також розрахувались з державою по здачі молока, м’яса і інших продуктів.

Газета “Ленінський шлях” 2 вересня 1951 року

Будівництво Каховської ГЕС

Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все, передбачалось створення на Дніпрі могутньої греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу. Його води потрібні були для зрошення посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.

У зв’язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції рівень Дніпра підніметься і вода затопить нинішні береги, де розташовані поселення.

1951 року розгорнулося будівництво Каховської гідроелектростанції. Активну участь в її спорудженні взяли комсомольці і молодь Леонтіївки. В селі створили механізований лісгосп, завданням якого було викорчовувати дерева і підготувати чашу майбутнього Каховського водосховища до затоплення. Із зони затоплення були переселені всі жителі села. Для них до 1957 року спорудили житла в селах Золота Балка, Михайлівка та Осокорівка. У 1960 році жителі села на новому місці почали користуватись електроенергією Каховської ГЕС.

Дніпровські плавні

Плавні – це не безмежні ліси північного чи західного районів України. Дніпровські плавні – це порівняно невелика територія з безліччю річок, озер, боліт, де єдиним способом пересування влітку були човни, де гарячої пори роїлися мільярди комарів та іншої нечисті, від якої не було життя. Єдиним продуктом харчування була риба та в деяких місцях ягоди. В плавнях населення садило городи, пасло худобу.

Спогади Ляховця Олександра Федоровича

Одного серпневого дня, рано-вранці, я з двома товаришами були вже на річці Татарка, що до появи Каховського водосховища протікала неподалік села Леонтіївка. Сіли в човен і потихеньку попливли вниз за течією, спішити було нікуди.

По той бік річки кілька чорногузів походжали понад берегом, вихоплюючи з води жаб чи в’юнів, як циркачі, підкидали їх вгору, ловили в повітрі, і здобич враз опинялась у животі. А окремо походжали дві чаплі. Це були гурмани, ловили тільки срібненьку рибку або золотистого карасика. А вода тихо-тихо пливе, жодного подиху вітру...

Проїхавши з кілометра півтора, повернули на річку Басарка. Глибина тут метра два, ширина – чотири чи п’ять. Круті береги. Тут у норах жили соменки.

З річки Конки виїхали в Глуху Підпільню. Тихо їдемо, понад берегом. Розбуджені невеликі щуки, що спали біля самого берега, спросоння кидаються вглиб річки.

В’їжджаємо в Межовий жолоб. Річка неширока і покручена, як гадюка. По обидва боки ростуть могутні верби. Високо вгорі, розправивши свої метрові крила, плавно планує плавневий орел.

Нарешті добралися до Скарбного. Це була широка і могутня річка зі швидкою течією.

Їдемо далі. Посередині Скарбного грає риба. А он, вдалині над поверхнею води з’явилась голова якогось чудовиська. То – господар глибин і швидкої течії – сом.

Ось і острів Комаров. Швидко наловили риби. Де пообідати? Вирішили на стрілці Скарбного з Бочками. У Скарбного швидка течія. У Бочках – зовсім тиха. Швидко зібрали хмиз, почистили рибу. Розпалили вогонь. Риба зварена. Затовкли старим салом і часником. Додали лавровий лист, сіль, кріп. Поруч були городи золотян. Там росли смачні огірки, помідори, зазеленіла своїми косами цибуля. Ну що ж? Прийшлось трохи “позичити” з цього городу смачної чистої в екологічному розумінні продукції.

Так, все це було колись. Не вернеться. Під товщею вод Каховського водоймища поховане навіки неоціненне багатство.

Леонтіївська Мадонна

Інна Іванівна волею своєї долі приїхала на роботу в Леонтіївку у 1950 році. Народилася Рубцова Інна Іванівна 28.11.1929 року у місті Фергана в сім’ї військового (Батько Рубцов Іван Іванович, 1910 року народження). Мама померла, коли їй було два роки. Виховала друга дружина батька Рубцова Галина Василівна, а допомагала їй бабуся – Кулик Марія Євстафіївна. Скільки всього пережито – словами не описати: холод, голод, війна (евакуація, місто Ульянівськ, жили на квартирі Грачова Миколи Івановича, він був майстром по золоту), розруха і відбудова технікуму після німецької окупації (у 1945 році батько проходив службу в Житомирі і там у 1947 році після закінчення школи поступила у фельдшерсько-акушерський технікум, директором працював Словак Ісак Мойсейович). Тяжка, інколи непосильна праця, збирання снарядів, - все це перенесли молоді дівочі плечі. Вже тоді батько розгледів у ній не лише красу й доброту, а це була її природна обдарованість, а й розум і вміння спілкуватись з людьми. І їй знову усміхалася доля – після закінчення технікуму у 1950 році, приїхала працювати за направленням в Нововоронцовський район, село Леонтіївку. Спочатку працювала акушеркою, а з 1951 року завідуючою сільської лікарні. Вона була здібним, енергійним спеціалістом.

Сьогодні, листаючи сторінки свого життя і переглядаючи фотографії, вона пригадує патріотичні піші походи по Михайлівці, Бажанівці, Анастасіївці, Леонтіївці і закінчуючи Нововоронцовкою, її можна було побачити у Великих і у Малих Гирлах. Тоді це було нормою, а якщо траплялося, що підвезуть кіньми від села до села, то це вже було щастям.

Життя йшло. На її шляху зустрівся гарний, добрий, красивий, культурний, інтелігентний чоловік – фронтовик Ляховець Михайло Федорович. Сталося так, що їхнє чисте і світле кохання супроводжувало їх все життя (вони одружилися 25.12.1950 року). І все в житті йшло паралельно: улюблена справа, домашні сімейні турботи.

Все як і повинно бути. Вдвох із коханим чоловіком вони виростили і вивчили двох дітей: Віктора і Зінаїду. Вони подарували подружжю Ляховців чотирьох онуків: два хлопчики і дві дівчинки. А онуки Сергій і Олександр – двох правнуків: Дмитрика і Катерину.

Сім’я – діти, внуки, правнуки. Що треба ще для жіночого щастя? При зустрічі Інна Іванівна посміхається, а очі випромінюють тепло і добро. Не віриться в її поважний вік.

***

у 1956 році село Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області було навіки поховане під товщею води Каховського водоймища. Залишилась тільки висока могила. Біля неї жителі села зустрічаються кожного року. На цьому місці стоїть знак “Тут було село Леонтіївка”.

1.2 Гирла Великі і Малі

Воістину райськими куточками були місця, де у XVI – XVII століттях ставили свої зимівники сімейні запорізькі козаки, а з припиненням існування Запорізької Січі у 1734 році облюбували їх для постійного проживання.

Села Малі і Великі Гирла утворились у цих благословенних місцях правобережжя нижнього Дніпра. Розміщались вони біля самого берега, на високій Дніпровій кручі, а розділяла їх висока лугова балка і широкий вигін – тирло, куди приганяли худобу на водопій.

Ось як описує свої рідні Малі Гирла Надія Митрофанівна Панченко, яка нині живе у Запоріжжі: “Село було дуже красиве, потопало в зелені. Хати стояли в два ряди біля підніжжя гори вздовж берега Дніпра і один ряд над кручею. За селом починалась крута гора і на її узвишшя тягнулась лугова балка, з обох боків укрита різноманітними кущами, шипшиною. Десь із середини балки текло джерело з чистою і надзвичайно смачною водою. Люди із задоволенням користувались цією природною криничкою. Навесні під час паводка балка майже вся і наше село під саму кручу затоплювалось прибулою водою.

До травня вода поверталась у свої береги і починалась благодатна пора. На піщаному березі стояли вряд човни – кожен житель Малих Гирл мав човен. Жили у нас тільки виробничники – до колгоспу ми не мали ніякого відношення. Кожна сім’я тримала одну корову, козу, два десятка курей, одного-двох підсвинків, городи саджали лише в плавнях. Рибу ловили вудками, а навесні, коли плавні звільнялися від води, рибалили у їх затоках сітками. Карась, щука, лини, коропи, судак – риби було багато. За гроші, виручені від її продажу купували у колгоспників пшеницю для птиці і худоби, борошно на хліб. Хліб випікали у Фирсівці, або купували у продуктовому магазині, а в роки війни пекли самі.

У селі Малі Гирла було 64 хати і в кожній жило по 4 – 5 чоловік. Була у нас і початкова чотирикласна школа. Старші діти ходили у Фирсівку, у семирічну школу. Клуб хороший був, молоді в ньому кожного вечора – повно. Приходили з Великих Гирл та Золотої Балки. Молодь цих трьох сіл організувала у клубі сильну художню самодіяльність. Пам’ятаю, в 1940 році ми їздили в Нововоронцовку на конкурс і зайняли друге місце по району. Я також танцювала і співала, багато було у нас талановитих дівчат та хлопців. У 1945 році ми поставили п’єсу “Запорожець за Дунаєм”, запам’яталась ця постановка, робота над нею, той гарний, піднесений настрій на все життя.

До війни мій батько і брат працювали в лозпромартілі. Виготовляли прекрасні меблі з лози: ліжка, дивани, стільці, столи, етажерки. Лозу заготовляли у плавнях, варили її у великому котлі, знімали кору. Я також почала працювати а артілі в 1943 році – лакувала готові меблі. До війни всю продукцію відправляли в місто Херсон, а у війну возили по навколишніх селах і продавали. Виручку використовували на зарплату робітникам і закупку заготовок.

Про сусідні Великі Гирла я знаю мало. Хати там розміщались так, як і в нас, у три ряди вздовж берега Дніпра, але на горі було багато будівель. Населення було значно більше, діяли колгосп, початкова школа. Та мені здається, що там було не так цікаво, як у нас, у Малих Гирлах. Адже село знаходилося вже навпроти відкритого Дніпра і таких місць купання, як у нас, там не було.

У нас текла мілкувата річка Гирло. Залив виходив у Дніпро, звідки заходили до нас на пристань пароплави – один йшов із Запоріжжя на Херсон, інший – у зворотному напрямку. Біля пристані стояв невеличкий базарчик. Ми, діти, за дорученням батьків носили туди продавати пасажирам пароплава кавуни, дині, помідори, огірки. Все це швидко розкуповувалось, і ми були щасливі підраховувати, хто скільки вторгував. Життя кипіло.”

Малі і Великі Гирла поглинули води Каховського водосховища, а їх жителі роз’їхались хто куди.

3. Золота Балка

Для кожного з нас найсвятішими є слова: Матір, Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки наша країна, а й рідна домівка і те місце, де народився і виріс, де минули найкращі роки твого життя. Для мене це село Золота Балка:

Скільки сіл у районі, Назви різні кожен знає, А красивої такої, Як у нашого немає

Знаю гарну я легенду Про село чудове наше. Ви послухайте уважно, Я про нього вам розкажу.

Золота Балка – село Нововоронцовського району, розташоване на березі Каховського водосховища. Засноване в кінці XVIII століття на місці запорізьких зимівників. На картах XVII – XVIII століть показана Золота Долина, так як тут проходив французький інженер-мандрівник Боплан, шукаючи місце для будівництва укріпленої фортеці Речі Посполитої проти запорізьких козаків, виявив урочище і назвав його Золота Долина. Назва походить від того, що запорожці ховали тут золото. Згідно іншої легенди – в давніх поселеннях в долині знаходили золото. До наших днів дійшла ще одна версія. До будівництва Каховської ГЕС біля нашого села була дуже гарна природа: плавні, Дніпро, річечки, острівці і родючі чорноземні ґрунти.

Більшу частину села Золота Балка поглинули води Каховського водосховища, вода забрала і чарівні куточки наших плавень. І тепер лише спогади старожилів можуть свідчити про минулу красу та багатство нашого краю. Моя бабуся часто розповідала про природу села. Перед плавнями розкинулись широкі родючі землі – левади. Кожної весни левади затоплювалися водою. З плавнів вода приносила “топливо”, як тоді називали, - це гілки дерев, а іноді і цілі дерева, міцні трав’янисті рослини, люди їх збирали, щоб взимку обігрівати свої житла.

Десь всередині червня вода відступала, залишаючи родючий мул на леваді і на підставах до плавень. Ця безліса площа використовувалася під різні сільськогосподарські угіддя: тут вирощували овочеві культури, картоплю, косили сіно, випасали худобу.

Поволі висихали тимчасові озерця і вже можна було бачити буйні ліси плавень. Тут переважали найбільш вологостійкі породи дерев: вербові, осокорові, в’язові. Чагарникові зарослі – це сіра лоза, шелюга, жостір, калина, ожина та ін. Широко розвинена була в плавнях і лучна рослинність: осока, житняк, пирій стоколосий, молочаї, кукотина. В прибережній частині зустрічалися осока, рогоза, водяна стрілка, очерет, тілоріз, болотяна папороть та інші.

У плавнях було багато видів цінних лікарських трав: алтейник, валеріановий корінь, дурман, блекота, костір проносний, ромашка, полин, шипшина. Плавні мали дуже важливе природогосподарське значення, бо природні ліси є водоохоронними захисниками, що оберігають водойми від заболочення, ґрунти – від ерозії. Ліси плавень люди використовували як будівельний матеріал та на дрова, а також виготовляли кошики, плетені меблі з лози. А з комишу, який утворював цілі зарослі, виготовляли комишеві плити, мати, плели ліси-паркани та інше.

Багатство плавень врятувало багато людей під час голодомору 1932 – 1933 років. Копали водяні горіхи, їстівні корінці, сушили, перетирали на муку і пекли “линдики”. Вони тамували голод.

Під час Великої Вітчизняної війни у плавнях ховалися партизани, хоч, на жаль, їх видали ворогам, одного було розстріляно, а іншому вдалося втекти. Було багато озер, які заросли куширями, квітучим білим лататтям, а поверхні озер вкривала суцільним килимом зелена ряска. А яка водилась тоді риба! Окуні, карасі, в’юни, щуки, лящі, та й розміри їх були не аби які. Моя прабабуся дуже любила ловити рибу і сітками, і неводом, а потім сушила і на повітрі, і в печі, і було чим смакувати.

А скільки водилось водоплавних птахів: качки, гуси, чирки, чаплі, які давали цінне пір’я. А яке чисте повітря – прохолодне, прозоре, наповнене духмяним різнотрав’ям. У верховіттях дерев розносився гучний спів соловейка.

У дніпровських плавнях водилися і тварини: куниця кам’яна, норка, видра, єнот, нутрія, тхір, заєць-русак, лисиця. Вони давали цінне хутро.

Затоплення плавнів, а також сіл проходило з 1951 по 1954 рік. Наша сім’я остання залишила те село Золота Балка, яке було засноване у XVIII столітті і поселились нагорі. Багато золотян, залишивши рідні місця, роз’їхались по білому світу, а дехто, як і наша сім’я, залишились у Золотій Балці.

На превеликий жаль, не зберігся цей чудовий дарунок природи ні для нас, ні для наших нащадків, і, як в народі кажуть, що поробиш – маємо те, що маємо; плавні, села вже не повернеш. Каховське водосховище вже не висушиш.

ІІ Розділ

Села району, які зникли як неперспективні

2.1 Ленінське

Де зараз розкинулися мальовничі села Шевченківської сільської ради, до Великої Жовтневої революції не було жодного будинку. Вся ця земля належала княгині Святополк-Мирській, маєток якої знаходився у селі Золота Балка.

І лише після революції в цих багатих степах почали виникати поселення. Так, у 1923 році з’явилося село Хрещенівка, в якому налічувалося 94 двори з 524 жителями. Тоді ж виникло село Покровка з 28 дворами і 161 жителем. Уже пізніше у 1927 – 1928 роках з’явилась Петрівка і Шевченівка, а також виселок Ленінський.

До 1929 року жителі цих населених пунктів вели одноосібне господарство. На обробіток землі не вистачало тяглової сили. Всі будинки були покриті соломою, не було електроосвітлення, радіо, кіно. На всі села була лише одна початкова школа і два вчителі.

У 1929 році тут почалася колективізація. Більшість селян вступали до колгоспу добровільно, бо розуміли, що громадський обробіток землі дасть більшу користь.

За ініціативою комуніста Мамалиги Н. Є. у Шевченівці в 1929 році було засновано першу артіль “Робоча бригада”, до складу якої ввійшло 50 сімей. Ця артіль мала 25 коней, декілька плугів. Пізніше колективне господарство дістало назву артілі імені Т. Г. Шевченка. Головою її було обрано К. Г. Колінька. Першими активістами по зміцненню господарства були П. П. Свинаренко, Н. Є. Мамалига, П. К. Горб, І. Є. Бондаренко та інші.

Пізніше організувались колгоспи і в Шевченівці, і в Хрещенівці, і в Петрівці.

Усі ці села до 1933 року відносились до осокорівської сільради, відстань до якої була п’ятнадцять кілометрів. Згодом створили Шевченківську сільраду. До неї ввійшли Шевченівка, Хрещенівка, Петрівка та виселок Ленінський. Тоді ж було засновано партійну та комсомольську організації.

Колгоспний лад швидко почав зміцнюватись. На ланах з’явилися трактори та інший сільгоспінвентар. Різко підвищилась врожайність, помітно зріс добробут у трудящих, їх культурний рівень, велася робота по ліквідації неписьменності. У Петрівці та Хрещенівці було збудовано початкові школи та семирічну – у Шевченівці.

У той час були вже медпрацівники, агротехніки, ветпрацівники. В кожному селі зводились клуби, жителі мали змогу дивитися кінофільми, займатись в гуртках художньої самодіяльності.

У 1941 році мирну працю людей порушили німецько-фашистські загарбники. Разом з тисячами радянських громадян на боротьбу з ворогом піднялись і жителі сіл Шевченківської сільради, 37 чоловік з них загинули в боях.

З серпня 1941 року по березень 1944 року села знаходились під фашистським ярмом, колгоспне господарство було зруйноване, школи та приміщення складів – спалені. Немало юнаків та дівчат було вивезено до Німеччини.

Минав час. Поступово заліковувались рани, нанесені війною, відроджувалась економічна могутність господарства. У 1950 році два колгоспи було об’єднано в одну сільгоспартіль “Маяк” з центром у Хрещенівці. У ньому налічувалося 4661 гектар орної землі. Виросли нові тваринницькі комплекси, олійний цех. Є тракторний та автомобільний парки. На ланах широко застосовуються передові технології, добрива.

ІІІ Розділ

Зустріч з леонтянами 2006р.

До рідного порога

Село Леонтіївка, що розкинулося на самому березі Дніпра так, що заливи доходили аж до селянських дворів, перестало існувати у п’ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили його разом з іншими прибережними селами. Його жителі розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хто подався у світи, відірваний насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.

Серед останніх був Георгій Іванович Ткаченко, представник великого роду Ткаченків. Його доля закинула в столицю України. Став робітником. Одружився, і нині гілка роду, що веде від Сергія Степановича, справедливо вважає себе киянами.

Зате сам Сергій Степанович не забуває, звідки пішов у світ, його тягне до отчого порога, до тієї землі, що давала йому сили й снаги з перших кроків на ній.

Кожного року, коли Леонтіївні збираються останньої неділі травня на традиційну зустріч (Див. Додаток с.36 – 39), він поспішає сюди, щоб зустрітися зі своїми земляками, торкнутись серцем рідної землі, ставши на пагорбі над Дніпром., поглядом, затуманеним тихою сльозою, долинути до того місця на водному плесі, де колись стояла їх дідівська хата. Там, у цьому тихому й гарному колись селі, народжувались, жили, ділячи між собою радощі і горе, помирали три покоління Ткаченків. Тут продовжували б свій родовід і представники четвертого покоління, до якого належить Сергій Степанович, якби їх не відірвали силоміць від рідної землі.

Життя кожного з поколінь цього великого роду представляє в собі інтерес хоча б тим, що їх доля і історія є маленькою часточкою історії нашого краю.

Син

Найбільш болючі спогади Сергія Степановича пов’язані з війною. Тоді він був уже підлітком. І перед тим, як наші мали форсувати Дніпро, фашисти налагоджували біля села Михайлівка переправу. Вище рвали лід (був лютий), а їх, хлопчаків, змушували витягувати кригу, щоб не порвала понтон. Витягували голими руками, і ті, зранені гострим льодом, синіли від невимовного холоду.

Але найважче, найболючіше згадувати не те. Довелося йому разом із ровесниками пережити трагедію – 5 лютого, за кілька днів до визволення рідного села їх попхали у товарні вагони і повезли у Німеччину. Опинились вони аж у Хемніці, далі у Радеберзі. Працювали на залізобетонному заводі. Обірвані, взуті у колодачах з дерев’яними підошвами, як проходили по бруківці, то їх вицокування роздавалось далекою луною. Чи то час давався взнаки, бо йшлося до капітуляції Німеччини, чи просто живою залишалась доброта й після такого довгого часу тотальної жорстокості, але деякі німкені тихцем кидали їм хліб, підгодовуючи виснажених голодом і працею хлоп’ят з невідомої України...

Дуже багато жаху довелося пережити напередодні самого визволення. Особливо як бомбили американці місто. “Заховаємось у підвалі, перехрестимось, пообнімаємось та й чекаємо... Може, прийде смерть, а може, й обмине...”.

Радеберг визволяли американці. Проте ніхто не поспішав переправляти хлопців додому. Різні перевірки, пересортування. Тут у німецькому місті 17 червня 1945 року йому виповнилось 18 років. І звідти його мобілізували на військову службу.

Служив в артилерії до 1951 року. Повернувся додому – а тут руйнація, затоплювати село будуть.

А скільки у неволі ходив снив рідним селом, вулицею, хатою, як мріяв, що колись повернеться сюди!

Назавжди...

Самому довелося розбирати будинок з тесаного каменю, збудований дідом за 1000 золотих. Душа не витримувала. Вирішив податися подалі, аби не ятрити собі серце. І подався. Аби потім чи не щороку повертатися. Роки трохи пригасили біль від утрати. Але щем у душі залишився назавжди. Поки буде жити, кличе і буде кликати до себе те місце, де народився і виріс, де стільки пережив. Кличе батьківський поріг, якого вже немає. Кличе людська пам’ять.

Висновок

У моїй пам’яті часто зринають спогади бабусі про села, які знаходились поруч із нашою Золотою Балкою: Леонтіївка, Анастасіївка, Бажанівка, Гирла Великі і Малі...

Тему моєї роботи підказали ще статистичні дані на території України щорічно зникають 74 села. Була замітка, що Чернігівська обласна рада у 2005 році зняла з обліку 5 населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає. Основним чинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівень безробіття, демографічна криза.

Мене зацікавила стаття в газеті “Вісті” за 14 квітня 2001 року Іллі Миколайовича Довгого з с. Михайлівка, який багато років працює в українському товаристві охорони пам’яток археології козацької доби на території Нововоронцовського району, “Леонтіївка – відлуння козацької вольности”, в якій він розповів про заснування села. (Див. Додаток с.40, 41) Особливий науковий інтерес для наукових працівників представляли малюнки геральдичних знаків (Див. Додаток с. 42), відтворені з уламків посуду, знайденого на місці села Леонтіївки. (Див. Додаток с. 43)

Я зустрічався з нашими односельцями, які проживали в с. Леонтіївці: Ляховці Михайло Федорович та Олександр Федорович, Інна Іванівна, Ткаченко Любов Федорівна, а вони в свою чергу розповідали спогади іще старших людей, яких вже немає з нами. Їхні розповіді були про розвиток життя селян, їх боротьбу з фашистами, відбудову села, а також його затоплення.

Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все передбачалось створення могутньої греблі з електростанцією Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу, його води потрібні були для зрошення земель посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.

Жителі з великою радістю, з захопленням розповідали про своє село, яке, як вони вважали, належало до тих рідкісних навіть на Україні сіл, в якому можеш прожити ціле життя й так до кінця не знатимеш усього. Не збагнеш цього дивовижного світу з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен та тишею зим.

Тому у кожного з наших співвітчизників чути голос смутку за своїм рідним гніздечком, своїм селом. Але як не сумно, це вже наша історія. Багато людей залишили свої насиджені місця і назавжди покинули свою маленьку Батьківщину, а дехто оселився у сусідніх селах: Золота Балка, Михайлівка, Осокорівка.

Про це йдеться в першому розділі моєї роботи.

Але на території нашого району є села, які зникли з карти, як неперспективні: Фирсівка, Ленінське, Майське, Ганнівка.

Та навіть якщо взяти наше село Золота Балка, скільки стоїть пустих будиночків, які залишили люди у пошуках роботи, кращого життя. В нашому селі у 2005 році народилось лише п’ятеро дітей, а померло дванадцять чоловік. Зменшується кількість учнів у школі з кожним роком. І страшно уявити, що буде з нашим прекрасним селом через якісь 10 – 20 років.

І саме в цьому я вбачаю актуальність своєї роботи. І в майбутньому я планую продовжити роботу над темою затоплених сіл, а ще більше уваги звернути на неперспективні села нашого району.

Люблю тебе, моє диво-село! Люблю, коли пестять тебе промені сонця, мов матуся дитя своє люблю. Люблю тебе завжди... і вірю, що буде щасливою твоя доля!

Література

	Білявський Г. О. Основи екологічних знань. “Підручник”, - К.: “Либідь”, 1995р.,-225с.
	Грибовський З. Біля моря Каховського.-Д.:1973р.,-53с.
	Газета “Вісті”, 22 квітня 1996р.
	Газета “Вісті”, 28 липня 1999р.
	Газета “Вісті”, 14 квітня 2001р.
	Газета “Ленінський прапор” 15 жовтня 1966р.
	Історія міст і сіл Української РСР – Київ, 1972р.
	Ляшенко Г. Це було у нашому краї. – “Ленінський шлях”, 1987,-№107.
	Мятяш М. Дно нинішнього рукотворного моря дійсно колись було золотим. “Вісті” – 2003р.
	Охорона природи. Посібник для учнів старших класів загальноосвітніх шкіл за редакцією Бровдія В. М. – К.: “Генез”,-1997р.,-с.32-40.
	Філіпченко В. Плавні були легенями нашого краю. – “Вісті”, - 2003р.
	Фізична географія УРСР за редакцією Маринича О. М. – Київ: “Радянська школа”. 1989р. – с.80-90.
	Херсонщина – Фотоальбом-К.: “Мистецтво”, 1978р.-200с.
	Спогади жителів села Леонтіївка: Артименко Олени Йосипівни Ляховця Олександра Федоровича Ляховця Михайла Федоровича Ляховець Федори Денисівни Мазуренко Соломії Микитівни Шкуропат Фекли Тимофіївни Ткаченка Сергія Степановича