Петро Лебединець народився в 1956 році,  в 1984 закінчив Київський державний художній інститут, а з 1990 є членом Національної Спілки художників України. Такі от сухі факти, разом з інформацією про місця проведення виставок, нагороди тощо звичайно не можуть дати нам вичерпної відповіді на питання, яким же є цей художник. Для розуміння цього треба заглибитись не тільки в його біографію, але також в особливості творчого світогляду, художнього бачення. Часто за художника можуть говорити тільки його картини, але у цьому випадку все дещо інакше. Петра Лебединця складно назвати інтуїтивним митцем, глибоке теоретичне підґрунтя його творчості вражає своєю логічністю, поміркованістю та інтелектуальністю. Полотна його захоплюють буянням теплих, чистих і яскравих кольорів, які тим не менш не справляють враження агресивних чи епатажних. Гармонійно поєднані відкриті кольори захоплюють своєю життєрадісністю, теплом і навіть певною музичністю. Пан Лебединець не любить давати назви своїм полотнам, але й вони цього не потребують – його живопис як мелодія, що плавно перетікає з одного полотна на інше, залишаючи враження абсолютної гармонії. Фактурно прописані, ці картини створюють ефект об`єму, суміщення двомірного та тримірного простору і це складає дивовижне враження.

Але, не дивлячись на сказане вище, треба, мабуть, все ж таки звернутись дещо до даних художньої біографії пана Лебединця. Живопис цікавив його з дитинства, працювати в майстерні він почав вже в 12 років і в подальшому отримав фундаментальну академічну освіту. В часи навчання, шукаючи себе в мистецтві, пробував займатись графікою, чеканкою, різьбою, навіть ліпкою, але в кінці кінців прийшов до найближчого для себе, до живопису, пройшовши стадію фігуративного і звернувшись нарешті до абстрактного живопису, який надихає його і понині. В юності захоплювався античним мистецтвом, мистецтвом Відродження, також особливо виділяв російських художників, таких як Суриков, Сєров і особливо – Врубель. Після закінчення інституту в Петра Лебединця дещо змінились мистецькі орієнтири та бачення, він почав більше звертатись до творчості імпресіоністів та постімпресіоністів, особливо захоплюючись Гогеном. Але, на його думку, кумири все ж таки можуть існувати лише у свідомості не до кінця сформованої особистості, з віком кумири йдуть, їх витісняють унікальні, індивідуально сформовані певною особистістю задачі. Для Лебединця такими задачами стали абстрактний живопис, праця в естетичній системі, все те, про що говорилось вище.

Розглядаючи творчість кожного художника, особливо цікаво звертатись до власне творчої «кухні» - особливостей створення картини саме даним конкретним митцем. Для пана Лебединця все починається з внутрішньої ідеї кольору, гештальт-проектом найчастіше стають фактури з оточуючої дійсності – наприклад, текстури старих стін, багатошаровий тиньк на них тощо. Але звичайно і мови не йде про копіювання з дійсності, ідея взята з натури абстракціалізується в свідомості і виступає вже як чиста думка, ідея кольору. Після виникнення подібної ідеї думки художника звертаються перш за все до можливості втілення цієї колористичної ідеї в форму. Взагалі, на думку Лебединця, основною мистецькою задачею художника є пошук «своєї» форми, без цього неможливо досягти досконалості. Отже, коли форма нарешті знайдена, полотно прописується, вибудовується композиція, вдосконалюється колористика, кольори врівноважуються, враховуючи тональність кожного з них і їх взаємовплив. Живопис Петра Лебединця є дуже фактурним, тому особливі складнощі складає на цьому етапі правильне вибудування ілюзії внутрішнього простору, оскільки важко розрахувати як верхні шари будуть пасувати до нижніх, а все це - разом. В процесі такої роботи, за словами художника, технічна сторона приглушує ідею, тому є потреба на певний час зупинити роботу над картиною, звернувшись до неї дещо пізніше, коли первинний гештальт знову освіжиться в свідомості і його можна буде повно виплеснути на вже напівоформлений полотно. Картини Лебединця пишуться довго, протягом декількох місяців,  і зважаючи на специфічну авторську методику одночасно опрацьовується багато робіт: картини постійно дописуються, відставляються на певний період, дописуються знову… І звичайно, найскладніше в цій роботі - це поставити в картині остаточну крапку, завершити роботу над нею.

На думку Петра Лебединця, робота тільки за натхненням – це доля любителів, професійні художники мають працювати постійно, не чекаючи надходження певного специфічного стану. Особисто в нього натхнення з`являється завжди в процесі активної роботи, як певне «друге дихання», яке дозволяє додати картині досконалості, остаточної цілісності, дописати її. Початок і середина роботи – це більш інтелектуальна ніж інтуїтивна праця, але в кінці, коли картина має набути остаточного виду,  натхнення все ж таки необхідно – треба на певний час дозволити рукам працювати без контролю свідомості, і це є дуже складним.

Але весь цей довгий, працевитратний процес, для чого він? Пан Лебединець вважає, що мистецтво, крім втілення особистих почуттів, переживань та ідей художника, є також головним потенціалом нації, явищем, що цю націю репрезентує. І кожен художник роблячи свій внесок в цей потенціал, має бути максимально чесним зі своїми глядачами. І можна сміливо сказати, що внесок його самого є надзвичайно великим і непересічним.