Слід сказати, що не всі засади судочинства виявля­ються в усіх стадіях однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини, забезпечення обвинува­ченому права на захист повинні діяти в кожній стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх перекон­ливості, гласність судового процесу та його повне фіксу­вання технічними засобами, обов'язковість рішень суду в стадіях досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором, забезпе­чення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно пов'я­зані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємо­діють між собою і порушення будь-якої з них призво­дить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кри­мінального судочинства тягне за собою скасування по­становлених у справі рішень. У літературі підкреслюєть­ся, що оскільки всі засади тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно стикається, взаємодіє з інши­ми засадами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст[9;103-104].
За обсягом змісту та сферою дії засади кримінально­го процесу різняться, але відмінність ця скоріше суто кількісна, ніж якісна. Перебуваючи у тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні засади сприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні засади «підкоряються» іншим, що існують засади, які є тільки гарантіями здійснення інших, а тим більше такими, що випливають з інших. Необхідно забезпечити розумний компроміс між окре­мими засадами. Це зумовлює потребу передбачити в за­коні розумні винятки майже з кожної засади криміналь­ного процесу, крім законності і презумпції невинуватос­ті. Але це мають бути саме винятки, які не перекреслю­ють саму засаду, інакше вони можуть перетворитися на загальне правило, на протилежну, конкуруючу засаду.
Не можна недооцінювати значення засад судочин­ства. Саме вони є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі; є юридичною базою для тлумачення конкретних кримі­нально-процесуальних норм, а також для вирішення всіх суперечностей, які виникають у ході кримінально-проце­суальної діяльності; створюють основу окремих інститу­тів процесуального права; служать основою для вдоско­налення окремих кримінально-процесуальних інститу­тів, розвитку процесуальної форми. Це вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушен­ням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що засади судочинства вносять упорядкованість у разі застосуван­ня права за аналогією. Знання засад судочинства сприяє правильному розумінню змісту інших правових норм [7;26].
Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демокра­тичний зміст, розширила сферу застосування, вдоскона­лила формулювання деяких з них. Вона закріпила лише ті засади кримінального судочинства, які мають особли­ве значення. Те, що в Конституції 1996 р. названо більше засад, ніж у будь-якій попередній Конституції, поясню­ється значним зростанням ролі судової влади в Україні, яка прагне стати правовою державою.
Проведення судової реформи в Україні включає по­дальше вдосконалення нормативного закріплення засад судочинства і визначення механізму їх реалізації, зокре­ма забезпечення права потерпілого на судовий захист, гарантій прав обвинуваченого, підозрюваного на захист, змагальності сторін та інше.
Характеристика окремих принципів  кримінального процесу.
Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу   України.
У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод,  для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також  історичними традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.
Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції ,а й у кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянемо деякі з них.
Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю(суд), а також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства.  Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.
У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність – це  правовий режим неухильного і точного додержання законів при здійсненні  правозастосовчої  діяльності. Принцип законності полягає в єдиному  порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.
Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання.     По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє  на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом[11;56-57].
Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосуван­ня та виконання всіх норм кримінального та криміналь­но-процесуального закону, що застосовуються в криміналь­ному судочинстві, а також у необхідних випадках вико­нання норм інших галузей права (цивільного, адміністра­тивного тощо).
Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорсь­кого нагляду, а також відомчим контролем (процесуаль­ним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення криміналь­ної справи на додаткове розслідування.
Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочин­ство і лише як виняток — мовою більшості населення да­ної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послу­гами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мо­вою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).
Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам про­цесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розумі­ти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі по­казання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.
Принцип державної мови судочинства забезпечує ви­ховний вплив кримінального процесу, рівність усіх гро­мадян перед законом та судом незалежно від їх національ­ної приналежності, робить судочинство зрозумілим та до­ступним для місцевого населення, дозволяє широко залу­чати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу[12;66].
Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу пе­ред законом і судом полягає в тому, що відповідно до Кон­ституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед зако­ном, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або інши­ми ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей прин­цип також закріплений у ст. 16 КПК.
Рівність і свобода — невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедли­во лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.
Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення про­цесуальних прав будь-якому громадянину, рівну мож­ливість використання громадянами їх процесуальних мож­ливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.
Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених зако­ном процесуальних обов'язків або навпаки, бути наділе­ним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради [13;42].
Рівність громадян перед законом означає, що при пору­шенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.
Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її осо­бисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдсь­кому або такому, що принижує його гідність, поводжен­ню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослі­дам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).
В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, до­пускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'яза­но з необхідністю оголювати освідувану особу, може про­водити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допус­каються дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтво­рення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).
Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла. Свобода є найціннішим надбан­ням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волеви­явленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].
Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеже­ною. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, - є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»[14;289].
Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому об­шуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інак­ше як на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].
Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися пра­вовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідом­лено родичам заарештованого або затриманого.
Конституція України проголошує, що кожному гаран­тується недоторканність житла. Не допускається проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішен­ням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з уряту­ванням життя людей чи майна або з безпосереднім пере­слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).
Працівникам міліції для забезпечення виконання покла­дених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).
Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.
Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституцій­ним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія вста­новлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що га­рантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обви­нуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнен­ня законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забез­печенням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.
У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештова­ному чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість з моменту затримання захи­щати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз­рюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого зви­нувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.
За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсуд­ного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинувачено­му і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та за­безпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Порушення права на захист завжди означає істотне по­рушення вимог кримінально-процесуального закону і є од­нією з найбільш поширених підстав для скасування виро­ку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за яки­ми людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.
Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскіль­ки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стан­дартів. Через це перед законодавчим органом нашої дер­жави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесу­ального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.
Згідно з Законом України «Про дію міжнародних дого­ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. укла­дені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не­від'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.   
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяж­ко покараний, законодавець забезпечує право на захист.
На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегро­ване вираження цих прав[16;17].
Встановлюючи право на захист як один з основних прин­ципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодав­ство вводить розгорнуту систему процесуальних прав об­винуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачен­ня, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнан­ня, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обстави­ни. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.
 Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були при­тягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, за­плутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обви­нуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.
Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охо­роні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведен­ню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочин­ністю.
Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та пра­во на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як ствер­джують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на за­хист означає також право заперечувати обставини, що по­в'язані з характеристикою його морального обліку тощо [18;13].
Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:
а)   не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;
б)   не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;
в)   без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрю­вані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;
г)    не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому,   яке призначено без урахування характеру і сту­пеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжу­ють відповідальність;
д)    не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;
е)   щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.
Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосову­ватись заходи процесуального примусу. Забезпечити за­конність на всіх етапах руху кримінальної справи – на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримі­нального судочинства та окремі процесуальні норми.
Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням  цих питань займалися такі вчені-правознавці, як   М.С. Строгович,  Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська, 
Г. П. Саркисянц та інші.
Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе­речення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначен­ня захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвину­вачення (повністю або частково), на доказування невину­ватості обвинуваченого або меншої його винуватості» [20;340].
Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостері­гати підміну понять та категорій.
Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його на­слідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом‘якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено­го, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» [22;26]. У поняття захи­сту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчо­го, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинува­ченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокуро­ра, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вка­заних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражаєть­ся в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалі­зації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприк­лад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло­потання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист поля­гає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють кло­потання обвинуваченого, то право обвинуваченого на за­хист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»[22;26].
Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесу­ально-правовий інститут являє собою сукупність юридич­них норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або по­м'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захи­сту і є частиною кримінально-процесуального права. Про­цесуальне значення захисту полягає в тому, що він пере­дусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що прин­ципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'я­зані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вив­чення принципу забезпечення підозрюваному, обвинува­ченому й підсудному такого права належить до найваж­ливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нор­мах кримінально-процесуального права.
Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літера­турі існувала думка, що принцип презумпції невинува­тості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних об­ставин даної справи... Вони мають елементи формаліз­му, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» [23;60].
Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність  додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював  положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано-                         вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.
Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».
Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.
Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов’язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.
Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність  не буде встановлена в законному порядку шляхом при­людного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та рати­фікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен об­винувачений у кримінальному злочині має право вважа­тися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» [25;32].
У цих самих документах як найважливіші права лю­дини проголошені свобода від самообвинувачення та сва­вільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про грома­дянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільно­му арешту чи триманню під вартою; кожному, хто поз­бавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вар­тою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран­ню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забез­печує невикористання будь-якої заяви, що, як встанов­лено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].
Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра­вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід­но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).
У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер­ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер­жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного дер­жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».
Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображено­му в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинуваче­ний в кримінальному злочині має право вважатися неви­нуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.
Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.
За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнан­ням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення зло­чину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.