План
Вступ……………………………………………………………………3
1. Етнополітика, її суб’єкт та об’єкт ……………………………………………4
2. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні ………..….………...10
Висновок………………………………………………………………….……....16

Література……………………….……………………………………………….18

 

 

Вступ
У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу полі­тики називають «етнополітикою», або «етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів (родо­племінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави.
Тема етнополітики актуальна, адже весь світ поліетнічний, складається з держав – націй, майже всі держави поліетнічні.  Україна поліетнічна, нещодавно стала незалежною. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополітологія — складова частина політології. У демократич­них державах Заходу етнополітологія є самостійною ав­торитетною наукою та навчальною дисципліною. Знання основ етнонаціональної політики дає грома­дянам України можливість активніше включатися у су­спільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.
У рефераті були використані такі джерела:
·        Підручники та учбово – методичні матеріали [2, 3, 7, 8, 10, 11, 12];
·        Монографії [1, 5];
·        Матеріали періодики [4, 6 ];
·        Словники [9].
Підручники та учбово – методичні матеріали дають нам загальну характеристику політики, її структуру, функції, цілі, завдання тощо.
Монографії ґрунтовно розглядають результати досліджень одного питання або декількох пов’язаних між собою питань.
Матеріали періодики дають нам уявлення про власні думки політологів стосовно даних питань.
Словники надають визначення понять.
Реферат містить: вступ; основну частину, яка складається з 2 глав; висновок; список літератури.
1. Етнополітика, її суб’єкт та об’єкт
Етнонаціональна політика за складних і неоднознач­них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба­гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво­рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі­зації імперської політики, не витримали випробування часом і розвалилися під тис­ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд­ських цінностей, який став головним принципом у дія­льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо­нального питання [5, с 46].
Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихи­льники першої точки зору А. Степен, Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реа­лізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ре­сурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твер­дять, що держава стосовно етносів є відносно автоном­ною силою, а політична її еліта має на меті власні кор­поративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна). Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. На­явність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проб­лем у різних державах, а з іншого — ускладнює розу­міння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко) [5, с 50].
Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зо­крема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як ці­леспрямовану діяльність держави й етносів (або їх пред­ставників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог [5, с 57].
Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політи­кою. До них належать:
1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститута­ми влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатона­ціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.
2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперерв­ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування націо­нальних еліт.
3. Етнополітична організація як частина організацій­них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ви­значеної спрямованості процесові міжетнічних відно­син. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві [7, с 74 ].
Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функ­ція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, тра­дицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетні­чний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють сто­сунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації націо­нальних інтересів, етнополітика забезпечує моделюван­ня і прогнозування етнополітичних ситуацій, що мо­жуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має ба­зуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології насе­лення, традицій тощо [11, с 284].
Одним із найважливіших завдань етнополітики є за­хист прав людини. До таких прав, зафіксованих у документах міжнарод­ного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:
— право на етнічну ідентичність, збереження і роз­виток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задо­волення національних звичаїв, обрядів та ін.;
— право нації, народу на самовизначення, яке, залеж­но від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;
— право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компен­сацію від наслідків цих антигуманних дій [11,     с 290].
Людство складається з багатьох різних етносів, тобто на­родів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Віт­чизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спіль­ностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.
У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають ет­нос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як природний феномен.
Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві­домості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протистав­ляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за прин­ципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відоб­раженням компліментарності як підсвідомого відчуття взаєм­ної симпатії та спільності людей. Визнання людською спіль­нотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територі­альна єдність, спільність економічного життя, самоназва (ет­нонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етно­сом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи [9, с 42] .
Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління за допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворю­ють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип по­ведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає куль­турні й світоглядні засади, форми співжиття і господарст­ва — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.
Зміни у складі й засобі життя певного етносу або навко­ло нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному се­редовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структур­них елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динаміч­ному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різнови­дах: етно-еволюційному й етнотрансформаційному.
Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціаль­но-економічними і політико-культурними чинниками, кон­тактно-дисконтактними відносинами одного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими [7, с 134].
Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взає­модією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє змі­ни самосвідомості всього етносу або його частин, включен­ня периферійних його груп і елементів до складу інших ет­носів і навіть припинення існування одних етносів та ви­никнення на історичній арені інших.             
Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як "етнічна група", "нація", "народ", "на­ціональність" та ін.
Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у чомусь вони спо­ріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно [9, с 48].
Використання поняття "народність" слід розуміти як на­слідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна полі­тологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй [9, с 134] .
Сучасна західна концепція нації грунтується на найваж­ливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тоб­то державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист еко­номічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими риса­ми національної ідентичності, за Смітом, є: 1) історична те­риторія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукуп­ність людей, що має власну назву, свою історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра­ва та обов'язки для всіх членів" [6, с 35].
2. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні
Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент у данній державі. Щоб добитися того чи іншого руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов.
Перший етап: визначається як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стихієн. Він складається з пошука збереженних етнічних корінь, із створення різних національних товаришеств, асоціацій, центрів та ін.
         Другий етап – це “мобілізація етничних груп”, коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом етнічної групи в данному суспільстві.
         Третій етап – “політизація етнічності”. Це – вступлення в якесь протистояння у відношенні з державою. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:
·        за визнання своєї національної незалежності;
·        боротьба за досягнення автоносності;
·        діяльність, спрямована на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;
·        тягнення до єднання своїх етничних груп, що мешкають у різних державах [1, с 198].
Декларація про державний суверенітет (1990), прого­лошення незалежності 24 серпня 1991 р. стали законо­мірним результатом багатовікового прагнення українсь­кого народу бути господарем на власній землі. Першу частину української національної ідеї було втілено в життя: реалізовано право народу на самовизначення, утворено незалежну державу. Нині поряд із досягнутим постає друга, не менш складна частина завдання — консо­лідуюча ідея незалежної України як Вітчизни для грома­дян усіх національностей, що пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення на цій те­риторії, у цій країні нового суспільства, де пануватимуть мир і злагода, добробут людей, де додержуватимуться не декларативних, а реальних прав вільної особи. Інтеграль­ним показником єднання, згуртування всіх національно­стей в український народ — суб'єкт політичної влади — мають стати громадянське суспільство й правова держава [5, с 174].
За станом на 1 люте 2007 року чисельність постійного населення України — 46 614 828 чоловік, з них 31 761 522 — міське населення і 14 853 306 — сільське. Українці складають 77,8%. усіх жителів держави. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціо­нальної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм вра­хування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) предста­вників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора) [3, с 156].
Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних сто­сунків держави й етносів, оскільки ще донедавна націо­нальну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законо­давчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнаро­дний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.
При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати  стереотип імперського мис­лення про те, що ніби українці не є нацією, а лише ма­лоросами, складником нації великоросів. Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окреми­ми політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що існують два етноси — східний і західний, — між якими більше відмінностей, ніж спільного.
Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була держа­вою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися при­низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич­ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній ет­нічній території, мали свою державність у різних фор­мах понад 850 років і завжди боролися за її відроджен­ня. Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, оста­точно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політич­ний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком втрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, україн­ська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі ко­лонії та тотально русифікована в Російській імперії. З по­валенням Австро-Угорської та Російської імперій україн­ський народ знову став на шлях відродження й воз­з'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро­дилася як держава знову [3, с 225 ].
Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності, дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати закриття україномовних газет, театрів та інших культур­них закладів. Скорочується випуск літератури українсь­кою мовою, що нібито не витримала конкуренції за умов ринкових відносин. Конституція України визначає природно державною українську мову. Україна має за­безпечити її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя і водночас виявляти державне піклу­вання про вільний розвиток і використовування всіх національних мов.
Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Згідно з вимогами міжнародної спів­дружності в Україні ухвалено закони про національні меншини, про громадянство, про етнокультурну полі­тику та ін., функціонують міністерство у справах націо­нальностей, національно-культурні центри та їх філії на місцях та ін. Держава гарантує всім національностям рівні права у всіх сферах громадського життя. Дискримінація за національною ознакою заборонена і переслідується законом. Усі національності користуються правом на збереження традиційного розселення, збереження влас­них національно-адміністративних одиниць, на викори­стання й розвиток рідних мов, національної культури [3, с 236].
Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії, використовування національної символіки, влаштування національних свят. Пам'ятки історії та культури народів, що живуть на території України, пе­ребувають під охороною закону. Національно-культурні центри видають газети, журнали та інші видання рід­ною мовою, створюють художні колективи, театри та ін.
Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю історич­ною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на порушення територіальної цілісності України [3, с 248].
Створюючи необхідні умови для відродження і де­мократичного розвитку національних меншин, україн­ська держава вперше в історії одержала можливість ви­явити піклування про українську діаспору, розсіяну практично по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський період таврували як «при­служників імперіалізму» та «буржуазних націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для збере­ження і розвитку своєї національної самобутності (укра­їнські школи, вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і керів­ництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків України із зарубіжними країнами, у розв'язанні питань українського відродження на етнічній Батьківщині [8, с 356].
Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує, за офіційною статистикою  до 7 млн. чоловік. У багатьох регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть мають відповідні неофі­ційні назви, як, наприклад, «український екватор», що йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до При­мор'я. На Далекому Сході українці складали більшість населення цього регіону, тут функціонували 24 націо­нальних райони, з яких складалося національно-дер­жавне об'єднання «Зелена Україна» (Зелений Клин). За роки радянського тоталітаризму українців східної діаспори було позбавлено прав на національний розвиток, насильно русифіковано.
Нині в короткий строк українці східної діаспори утво­рили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на тери­торії яких вони живуть. Українська держава, незважаю­чи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої пред­ставництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'яз­ки для створення інформаційної бази, пільгового забез­печення періодичними виданнями та українською літе­ратурою бібліотек, шкіл, культурних центрів .
Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, по­важаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:
— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;
— виховувати національне взаєморозуміння, толе­рантність до думок і поглядів представників різних ет­носів;
— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного рене­сансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;
— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;
— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використову­вати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;
— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання [8, с 359].
Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріорите­тів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від­родження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталі­тет української нації (поважання прав усіх національно­стей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) за­безпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важли­вій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

Висновок
Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є ет­нос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символіч­ний зв'язок із нею, спільні культурні та психо­логічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах тери­торіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадян­ським, так і етнічним принципами.
                 Нація на від­міну від етносу має такі ознаки:
1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;
2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку;
3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етно­культурної ідентичності корінного етносу;
4) змагається за державу або функціонує в дер­жаві, яка поширює свою юрисдикцію на всю тери­торію;
5) має спільну правову й економічну систему;
6) має спільну громадянську культуру.
Націоналізм розуміють як весь процес фор­мування нації, національний рух і національну ідеологію.
Типологізуготь націоналізм за такими критерія­ми: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.
Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.
Причини національних рухів пояснюють такі кон­цепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різно­манітні чинники — політичні, економічні, культурні, психо­логічні).
В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за те­риторіально-громадянським і етнічним принципами. Фор­мування сучасної української нації відбувається на заса­дах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

Література

1.     Вебер М. В. Избранное. Образование общества : Монографія. - М.: Наука, 2004. – 370 с.
2.     Веретенников С. В.  Бесконечно длящее­ся настоящее. Украина: четыре года пути. — К.: Вища школа, 1999. – 375 с.
3.     Видрін Д. М. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. — К.: КНЕУ, 2003. – 368 с.
4.     Дахин В. К. Независимость, свобода, суверенитет // Политика.— 1993. — № 5. –  с. 23. 
5.     Іванишин В. Л. Нація. Державність. Націоналізм: Монографія. — Львів: Світ, 2002. – 468 с.
6.     Кононенко С. М. Новітня великодержавність // Політична думка.— 1997. — № 1. – с. 35.
7.     Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол.   
Кирилюк Ф.М.-К.: Либідь, 2003. – 336 с.
8.     Політологія / під ред. акад. Української академії політичних наук, проф., д-ра іст. Наук Семківа О. І.. – Львів: Світ, 2004. – 428 с.
9.     Політологія // Словник термінів і понять. – К.: Тандем, 1996. – 480 с.
10.                       Політологія. Під заг. ред. Дзюбка І.С. -  К.: Знання, 2004. – 547 с.
11.                       Політологія: Навчальний посібник/під ред. Сазонова М.І. - Харків.: “Фоліо”, 2002. – 517 с.
12.                       Політологія: Підручник/ Дзюбко І.С., Лемківський К.М.  та ін. - К.: Вища школа, 2003. - 415 с.