У природному стані росте в тропічних лісах Захід­ної Африки: в Того, Дагомеї, Нігерії, Камеруні, Конго, аж до Анголи. Поширений цей вид і в культурі у всій тропічній Африці, а також у Південній Америці.
«Горіхи» коли дає також кола кільчаста [Соlа vеrticillata  (Stарf.). Сhеv.], яка зростає в тропічних лісах Гани та Конго. Культивується у Західній тропічній Африці, як і попередні види. Окрім згаданих напоїв, із насіння коли виготовляють ще спеціальний тонізуючий шоколад-колу для туристів, альпіністів, а також тонізуючі таблетки.
Насіння використовують африканці в народній ме­дицині, а також і в офіційній медицині у вигляді екс­тракту, настою та олії як тонізуючий та збуджуючий засіб.
Деревця коли можна вирощувати в оранжереях але тут вони не цвітуть і не плодоносять.

IV. Чудодійні плоди
У тропічних лісах Західної Африки в дикому стані росте невелике дерево до 4,5м заввишки, а іноді кущ. Це путерія солодкувата (Роuteria dulcsfsa  (Sсhum. еt Тhоnn.) Ваесhni), у якої є й інша синонімна назва — сінсепалум солодкотворний (Synsepalum dulcificum Dannell). Місцеві назви його також різні: так, у Конго цю рослину називають діка, а в Нігерії ассаа. Це деревце охоче культивують у Гані, Нігерії, Конго та інших тро­пічних країнах заради великої кількості плодів, які формою та величиною схожі на наш терен. Кісточка плода оточена нетовстим шаром їстівного м’якуша, посеред­нього на смак. Спочатку плоди зелені, а в міру дости­гання вони стають матово-червоними. Та вирощують путерію солодкувату не заради смаку плодів, а заради чудодійного впливу їх на смаковий апарат людини. Європейські поселенці в Африці нерідко їх називають чародійними або чудотворними ягодами. Таке наймену­вання дається цим плодам зовсім недаремно. Справа в тому, що вони мають справді унікальні властивості, єди­ні серед всіх рослин світу: після того як людина з’їсть кілька плодів, усе, що б вона не вживала в їжу пізніше,  буде здаватись надзвичайно солодким. Такий стан три­ває протягом однієї-двох годин, а часом і довше, залеж­но від кількості спожитих плодів. Встановлено, що ре­човини м’якуша плодів путерії солодкуватої притупляють чутливість сосочків язика, які сприймають кислий та гіркий смак. Навіть дуже гіркі та надзвичайно кислі дикі лимони здаються людині після вживання плодів путерії вельми солодкими, а тим більше редька чи ква­шений огірок. Цікаво використовують ці плоди місцеві жителі. У тропічній Африці охоче вживають пальмове вино, але само по собі воно досить-таки кисле. Тому спочатку з’їдають трохи плодів путерії, а тоді вже вволю п’ють вино, яке здається дуже смачним і солод­ким. Чудодійні плоди вживають і з найрізноманітніши­ми кислими фруктами. Такий дивовижний вплив плодів на смакові органи людини довгий час залишався загадкою для науки. Вче­ні не знали, які саме речовини мають таку неймовірно унікальну дію. Лише порівняно недавно в цих чудо плодах відкрито речовину, яка так чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею виявилась особлива речовина — глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання білків з цукрами. Назвали цю невідому раніше сполуку міракуліном. Так була розкрита ще одна таємниця дивосвіту рослин. Вчені вважають, що при багатьох захворюван­нях, при яких протипоказано вживання солодощів, міракулін може виявитись справді цілющим замінником, бо в людини лише виникає відчуття солодкого, а на­справді цукри в організм не надходять.
Цікаво зазначити, що путєрія солодкувата має ряд близьких родичів, поширених у Південній Америці, на Антільських островах. Проте плоди жодного з них не мають таких чудодійних властивостей. Інші види роду під назвами антільські абрикоси, каіміто, каністель, лу-кум та інші вирощують у Південній Америці як плодові культури. Всі вони дають досить смачні плоди, які уза­гальнено називають мармеладовими сливами.

V. Найважливіші та найбільші горіхи в світі

Усім добре знайомий хрестоматійний малюнок узбе­режжя тропічних морів: на самому березі, біля приплив­ної лінії, понад бірюзовими хвилями прибою дугою вигнуті височезні стовбури з пучком перистого листя на вершині. Дуже образно і влучно називають цю чудову тропічну рослину королевою океанських берегів.
Кокосова паль­ма (Сосоs nuсіfеrа L.) з великої родини пальмових, яка поширена по морських узбережжях всієї тропічної зони землі.
Вона досягає 20—25 м заввишки при діаметрі стовбура в нижній частині 50—60 см, Цей стовбур не має гілок ї листя, гладенький і лише на верхівці увінчаний розкішним віялом з 20—30 перистих листків. Кожен з них досягає 3—6,5 м завдовжки та понад 1 м завширшки. Там же на верхівці розвиваються суцвіття з тичин­кових та маточкових квіточок завдовжки до 1,5 м. Спо­чатку відцвітають тичинкові квітки на верхівці суцвіть і тільки потім починають квітувати маточкові. Цвітіння триває цілий рік, відповідно розтягнуте і плодоношення. Запилення відбувається завдяки комахам.
Плід кокосової пальми — фіброзна, тобто волокниста кістянка овальної форми до 30 см завдовжки та 20 см завширшки, яку повсюдно називають кокосовим горіхом. Середня маса його становить до 1,5 кг, хоч окремі екземпляри досягають 7 кг. Завдяки особливостям будо­ви плоди чудово плавають і не псуються в морській во­ді, розносяться океанськими течіями на нові місця. Ви­кинуті на берег, вони проростають і дають нові пальмові гаї. Наприклад, на острові Кракатау внаслідок грандіоз­ного вулканічного виверження була повністю знищена вся рослинність. Проте через десяток років на узбереж­жі цього вулканічного острова з’явились різні рослини, в тому числі й кокосові пальми, плоди якої були занесе­ні сюди морськими течіями без будь-якого втручання людини.
Будова плода досить складна. Зовні він обгорнутий дуже щільною тонкою плівкою, яка не пропускає води, потім волокнистою товстою оболонкою, під якою знахо­диться тверда шкаралупа, а вже всередині останньої — малий зародок та ендосперм. В міру достигання плода з останнім відбуваються цікаві зміни. Спочатку увесь ендосперм рідкий, прозорий, кисло-солодкий і приємний на смак. Якщо в цій фазі у горісі пробити отвір, можна одержати приблизно півлітра прохолодної рідини, яка чудово вгамовує спрагу в жаркі дні. Для тропіків це має особливу цінність. Добре, що прохолодні напої рос­туть собі прямо на дереві. Поступово в цій рідині з’яв­ляються краплини жиру, які перетворюються в емульсію, за кольором та консистенцією схожу на молоко. У цій фазі плоди дають кокосове молоко, його вживають свіжим, а також збродженим. Воно містить 7% цукрів, близько 1 % протеїнів та жири.
Якось прибережного жителя Індонезії запитали: «Чому ви зовсім не утримуєте молочних тварин, скажімо, корів? — «А навіщо вони нам, — відповів той, — ось наша корова! — і показав на кокосову пальму. — Вона поїть нас своїм молоком від дитинства до глибокої ста­рості».
Справді, кокосове молоко відіграє важливу роль в харчуванні народів Океанії та Індонезії. Взагалі коко­сові горіхи є основним джерелом харчування жителів багатьох тропічних країн.
При остаточному достиганні ендосперм твердіє і пе­ретворюється на м’якуш молочного кольору, схожий на білок круто звареного яйця, але трохи дерев’янистої консистенції. З внутрішнього боку він прилягає до шка­ралупи товстим шаром, а сама середина ще залишається рідкою. Цей затверділий шар ендосперму і є знамени­тою копрою, заради якої так широко культивують ко­косову пальму. Копра дуже багата на жир: свіжа міс­тить його 30—35%, а висушена — аж 55—70%. Кокосо­вий жир має велике харчове значення при виробництві маргаринів, у харчуванні місцевого населення, а також промислове значення в миловарінні, парфюмерії, виготовленні свічок тощо. Кокосове масло майже не посту­пається за калорійністю перед вершковим. Воно без­барвне, твердне при температурі 23°С, має приємний запах та смак, широко використовується в кулінарії, хлібопеченні, приготуванні багатьох страв для повсяк­денного харчування місцевих жителів. Кокосову макуху використовують як чудовий концентрований корм.
Завдяки копрі кокосові пальми у світовій економіці є найважливішими серед горіхоплідних рослин. Судіть самі: загальна площа їх плантацій становить близько 3,5 млн. гектарів, а річне виробництво кокосових горі­хів досягає астрономічної цифри — близько 28 млрд. штук. Найбільші площі під цією культурою мають такі країни, як Філіппіни, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка, Малайзія, Мексика, Бразилія. Перші п’ять дають 90% світо­вого збору копри.
В середньому на гектарі росте 100 кокосових пальм, а одна пальма щорічно дає 60 плодів, тобто з гектара одержують близько 1 т копри. Світове виробництво коп­ри становить понад 3 млн. тонн. Та використовують не лише саму копру. Вимочуючи волокнисту частину обо­лонки плода протягом трьох тижнів, одержують грубе волокно — койру, яке використовують для виробництва шнурків, канатів, килимів, доріжок, щіток та інших по­дібних виробів. З гектара плантації одержують 400— 800 кг койри. Наприклад, в Індії мільйони селян-кустарів виробляють близько 120 тис. тонн такого волокна. Ця країна щороку його експортує близько 50 тис. тонн.
Не залишається без використання і стовбур пальм, який дає добру деревину для будівництва, виготовлен­ня човнів, столярних і токарних виробів, а також па­ливо.
Великі листки використовують як чудовий покрі­вельний матеріал, а також для добування волокна. Та й на цьому ще не кінець різнобічного використання кокосової пальми. На місці зрізаного суцвіття виділяється дуже багато солодкого соку протягом тривалого часу. В ньому міститься від 12 до 17% цукрів. Сік використо­вують свіжим, випаровуючи його, одержують рудуватий пальмовий цукор. Крім того, після бродіння з соку ви­готовляють пальмове вино, а після перегонки — пальмо­ву горілку.
Як говорить старовинна поговірка індусів, кількість видів використання кокосової пальми дорівнює кількос­ті днів у році. Народна мудрість народів Океанії ствер­джує, що хто посадив кілька кокосових пальм, залишив у спадщину своїм дітям житло, одяг і харч на все життя.
Слід ще зазначити, що кокосова пальма відома тільки в культурі, причому налічують понад вісім десят­ків її різноманітних сортів.
А ось родичка кокосової — сейшельська пальма (Lоdoicea maldivca Pers.) у дикому стані відома тіль­ки на Сейшельських островах у західній частині Індійського океану, Але в наш час її культивують у багатьох ботанічних садах тропічної зони як вельми цікаву вузькоендемічну рослину.
Дорослі пальми з пучком великих, до 5 м завбільш­ки, віялоподібних листків досягають висоти 25—30 м. Одні екземпляри мають лише тичинкові квітки, інші — маточкові. Саме на останніх розвиваються дивовижні плоди — найбільші в світі горіхи з найбільшим на на­шій планеті насінням. Один такий «горішок» може мати в окружності понад 1 м і важити від 13 до 18 кг, а де­які навіть 25 кг. Уявляєте собі, якби такий «горішок» упав на голову з висоти 30 м. Отож, перебування під цими пальмами, особливо під час сильного вітру, не таке вже й безпечне. На одній пальмі виростає до 70 таких велетенських горіхів. Особливо цікаво те, що окремий горіх дозріває протягом 6—7 років. Звільнений від зовнішньої оболонки горіх сейшельської пальми має ори­гінальний вигляд: він складається з двох овальних часток, з’єднаних між собою посередині. Інколи таких час­ток буває три або й ще більше — чотири чи шість, хоч останнє — це велика рідкість. У віці 10—12 місяців го­ріхи досягають максимального розміру. В цей час міс­цеве населення вживає їх в їжу. Желеподібний ендо­сперм горіхів у цій фазі свого розвитку вважається делікатесом на всіх Сейшелах. Пізніше, в міру дости­гання ендосперм поступово твердіє й перетворюється у тверду, наче слонова кістка, масу. Оболонка стиглих горіхів також дуже тверда й стійка. Місцеве населення виготовляє з неї чудовий посуд.
Горіхи важчі від води і не мають волокнистої обо­лонки, як кокосові, тому спочатку тонуть, але коли внут­рішня частина підгниє, спливають і розносяться течією. Перебуваючи в морській воді, горіхи втрачають схо­жість, і тому за межі Сейшельських островів природним способом пальма не поширилась.

VI. Хлібини на дереві
Мабуть, всім добре відомо, якими корисними для  здоров’я людини являються плоди таких рослин, як фі­нікова пальма, банан, ананас, манго тощо. Та, певно, не всі знають, що у тропічних країнах зростає дерево, яке дає людині хліб, йдеться про хлібне дерево (Atrocarcuc altilis) поширене на островах Тихого океану, яке також зустрічається в культурі у тропіках обох півкуль. Хлібне дерево належить до роду артокарпус (Atrocarcuc) родини шовковичних (Моrасеае). Рід артокарпус включає до 40 видів, розповсюджених переважно в Індо-Малезійській флористичній області.
Хлібне дерево надзвичайно красиве і своєю розло­жистою пишною кроною здалека нагадує наш каштан. Його розводять тепер майже у всіх країнах тропічної смуги: воно годує багато людей у світі.
Хлібне дерево невисоке, до 10—20 м заввишки, дов­говічне, з великими овальними від 0,3 до 0,6 м завдовж­ки шкірястими, біля основи цільнокраїми, на верхівці розділеними на 3—9 загострених лопатей листками схожими на листки фікуса. Рослина однодомна, але чоловічі та жіночі квітки зібрані в окремі суцвіття: чоловічі—в густі жовті дубиноподібні сережки, а жіночі— у досить великі колючі голівки, кожна з яких за фор. мою нагадує булаву. Після запилення квітки протягом кількох місяців розвиваються, а потім зростаються у суцільну м’ясисту масу, яка і є «плодом», а насправді— супліддям хлібного дерева.
Отже, плід хлібного дерева формується так само, як і супліддя шовковичного дерева, але замість цукру та соку в ньому міститься крохмаль. Плід збірний і складається з великої кількості дрібних плодиків, має круг­лу або овальну форму, у діаметрі досягає 10—25 см. Незрілі плоди — зелені, а стиглі набувають буроватого відтінку з жовтими смужками. Плід хлібного дерева дещо нагадує плід маклюри (Масіига), яка вирощуєть­ся у нас на півдні. Зовнішня оболонка плоду часто вкри­та невеличкими восьмикутними випуклинами, проте є й бородавчасті плоди, і такі, що вкриті лусками або шпичками, трапляються також і гладенькі. М’якуш во­локнистий, білий та твердий у незрілих плодів і жовтий, м’який та тістоподібний у стиглих. Плоди розміщуються на дрібних гілках і коротких товстих плодоніжках, ча­сто групами по два-три.
Культура хлібного дерева, можливо, виникла в Ма­лайзії і є дуже древньою. До цього часу тут у лісах зустрічається чимало диких форм хлібного дерева, супліддя яких містять насіння, подібне до каштана. Кращі культурні різновидності  цього дерева  насіння  не утворюють  і їх  розмножують  вегетативним  способом.  Зустрічаються напівкультурні форми з насінням.
Плоди хлібного дерева містять у середньому близько 55% води, 12 цукру, 19 крохмалю, 1,5 білку, 0,2 жиру та  1 % клітковини. їх вживають у їжу в сирому, вареному та печеному вигляді. Напівстиглі плоди йдуть на приготування різних напоїв, а стиглі — на пудинги, ви­пічку хліба та бісквітів тощо. Крім того, стиглі плоди обгортають листям і запікають у вогні, після чого одер­жують паляниці, що за своїми властивостями не по­ступаються перед тим хлібом, який ми, європейці, споживаємо. Насіння хлібного дерева, як і м’якуш, остро­в’яни вживають в їжу.
Хлібне дерево відіграє велику роль у харчуванні народів Океанії: одне восьмирічне дерево дає 700—800 плодів щороку. Відомо понад 100 форм хлібного дерева, які культивуються у багатьох тропічних країнах світу.
Чимале значення мають й інші два види: хлібне дерево кемпедак (Аrtocarpus integer) та індійське хліб­не дерево, дерево джек, або джекфрут (Аrtocarpus heterophyllus).
Хлібне дерево кемпедак — високе довговічне вічнозе­лене дерево з густою кроною темно-зелених, опушених довгими волосками простих еліптичних листків, кожний із яких буває від 4 до 25 см завширшки. Стовбур дерева прямий, з сірувато-коричневим відтінком, деревина жов­та, при надрізанні витікає клейкий білий молочний сік. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у кауліфлорні (що ростуть на стеблах) суцвіття, які з’являються на стеблах і гілках. Супліддя до 20— 25 см завдовжки і 10—15 см завширшки, видовжено-циліндричні, кремово-жовті або злегка коричнуваті, мають неприємний запах. Пульпа плодів схожа з пла­центою гарбуза, вона золотисто-жовтого кольору, напів­прозора, хрумка. Плоди їдять сирими, варять або пе­чуть. Вони нагадують гарбуз або картоплю. Насіння за своїм смаком нагадують каштани. На одному дереві у середньому дозріває понад 100 плодів.
Хлібне дерево кемпедак — культурний вид, пошире­ний у Малайзії, на островах Океанії, Антільських ост­ровах і в Бразилії. Проте у лісах півострова Малакка і Молуккських островів зростає дике хлібне дерево, дикий кемпедак (Atrocarcuc integer var. sylvestris), що має сіруваті листки і видовжено-еліпсоподібні без запаху плоди. Пульпа у них кислувато-солодка. Цей вид хлібного дерева надзвичайно цінується завдяки твердій деревині, яка йде на виготовлення меблів, різних музичних інструментів, використовується для будівництва. Деревина не пошкоджується білими мурашками та грибками.

Динне дерево золотопелюсткове поширене в Андах Еквадору. Росте воно на висоті 1500—3000 м над рівнем моря. Його плоди, 10—15 см завдовжки, споживають вареними.
Динне дерево кундинамарське, або хамбуру, зустрі­чається на півночі Південної Америки в Андах. Зростає воно на висоті 1800—3000 м над рівнем моря. Це неви­соке дерево з пальчастороздільними, знизу сизуватими, до 40 см завдовжки листками і дрібними зеленкуватими квітками, зібраними у суцвіття, що розвиваються прямо на стовбурі. Плоди гранчасті, гострокінцеві, яскраво-оранжеві, зовні схожі на плоди какао, до 10 см завдовж­ки. Дерево широко культивується у тропіках заради смачних, з тонким ароматом плодів, які споживають вареними.
Та найбільш цінним і поширеним є динне дерево звичайне, за яким і закріпилася назва «папайя». Воно було відомо майя і ацтекам, його здавна культивують в усій тропічній Америці. У Полінезію папайя попала, можливо, ще до Колумба. У XVI ст. вона з’явилася на Сході, де знайшла свою другу батьківщину.
Більшість вчених вважають, що папайя має гібридне походження. Проте дехто з дослідників доводить, що папайя зрідка зустрічається в дикому стані на узліссях лісів у північній частині Аргентини.
Головними центрами культури папайї являються Ве­ликі Антильські острови,
Шрі-Ланка, Індія, Малайзія, Гавайські острови, Мексика, Бразилія, Індонезія, Таїті, Ямайка.
Промислові плантації папайї, що дають високоякісні плоди, закладають у тропіках не вище 1000 м над рів­нем моря. Динне дерево за своєю природою надзвичайно ніжне і тому погано росте там, де ночі бувають вогкі та прохолодні. Воно гине не лише від морозу, а навіть від низьких позитивних температур. До ґрунтів ця рос­лина невибаглива, але не витримує болотних і надмір­но сухих ґрунтів.

Х. Авокадо

Звичай прикрашати лавровим вінком людей, що від­значилися в різних сферах людської діяльності, дістав­ся сучасному людству від древніх еллінів, у яких лавр був присвячений Аполлону — богу мудрості, покровите­лю мистецтв. Листя лавра благородного (Laurus nobilis ) здавна широко відоме як прянощі, його застосо­вують при виготовленні м’ясних та рибних консервів та для інших цілей.
А от родича лавра благородного мексіканське вічно­зелене дерево персею американську (Реrsеа аmеrісаnа), що також належить до родини лаврових (Lauraceае), мало хто знає. А між тим персея відома з глибокої дав­нини: при розкопках усипальниці фараона Рамзеса II, що правив Єгиптом близько 3000 років тому, знайдено ритуальні  гірлянди з листків персеї.
Рід персея (Реrsеа) включає 50 видів рослин, поши­рених переважно в тропічних і субтропічних країнах Америки та на Канарських островах. Цей рід представ­лений в основному деревами і лише зрідка кущами. Листки у персеї прості, чергові, більш-менш шкірясті. Квітки дзвоникуватої форми, двостатеві, з простою оцві­тиною, 8—12 тичинок розміщені у 3—4 колах, є стамі­нодії (редуковані тичинки), пиляки відкриваються кла­панами. Плід — однонасінна ягода грушовидної або круглястої форми.
Найцікавішим і широко розповсюдженим видом є персея американська, дерево авокадо або, як ще кажуть, алігаторова груша, що в дикому стані зустрічається у Мексіці, Центральній та Південній Америці до Півден­ного Перу.
Росте авокадо у лісах на схилах гір, у вологих райо­нах з рівномірним розподіленням опадів, головним чи­ном на висоті від 600 до 1500—1800 м над рівнем моря. У Гватемалі воно іноді підіймається до висоти 2400— 2700 м і росте у дубово-соснових лісах разом з лузітанським кипарисом (Сuprеssus lusitаnіса). Авокадо тіньовитривале, але гине на надмірно зволожених грунтах.
Авокадо — високе дерево, до 20—30 м заввишки, з довгастими або еліптичними, 10—12 см завдовжки і З—10 см завширшки, темно-зеленими, наче лакованими, листками. Суцвіття розташовані у пазухах листків.
Плоди авокадо дуже оригінальні і варіюють за своєю формою, розмірами та кольором. Форма їх найчастіше буває грушовидною, яйцевидною або сферичною, зав­довжки 7—20 см, а колір — зелений, каштановий, пур­пурний, пурпурно-чорний і навіть фіолетовий. Важать вони залежно від сорту 50—600 г. Жовтувато-зелений м’якуш плодів має маслянисту консистенцію.
Плоди авокадо надзвичайно цінні, високохарчові, дієтичні та лікувальні за своїми властивостями. Вони складаються з 60—70% води, 5—10% вуглеводів, 10—30% жирів, які засвоюються організмом людини так само, як і вершкове масло, і 1,2—1,8% протеїну. В них є ві­таміни В, В₂, С, Е, РР, К і Н, а також провітамін А. У складі зольних речовин міститься 14 елементів, серед них калій, натрій, фосфор, залізо та кальцій, необхідні для організму людини.
100 г плодів авокадо еквівалентно 218 калоріям. Ці плоди перевищують за калорійністю у 2 рази нежирне м’ясо, калорійніші за яйця, але поступаються перед ри­сом та пшеничним хлібом.
Плоди авокадо відрізняються від усіх знайомих нам овочів та фруктів. У них, як вже зазначалось, незвично багато жирів, білків, різних мінеральних солей, є великий набір вітамінів, проте мало цукру, тому вони дуже корисні для діабетиків. А деякі спеціалісти взагалі до­держуються думки, що плоди авокадо можуть замінити людині всю їжу і людина зможе нормально існувати, якщо вона їстиме лише ці плоди та питиме воду. За своїм хімічним складом плоди авокадо скоріше овочі, ніж фрукти. їх вживають в їжу сирими, приправ­ляючи такими гострими спеціями, як перець, оцет тощо. Найчастіше з плодів авокадо роблять салат або ви­користовують як приправу у вигляді пюре, іноді го­тують супи. Застосовують їх також для приготування різних сортів морозива. Авокадова олія цінується як високоякісна приправа для салатів. Вона використо­вується в косметиці та медицині, зокрема з неї виготов­ляють різні мазі, якими лікують опіки та різні захворю­вання шкіри. Невелику кількість її одержують в основ­ному з дикорослих дерев або з понівечених плодів куль­турних сортів рослини. Листки, гілки та шкірку плодів рекомендують вживати при шлункових захворюваннях, а плоди — при катарах шлунка та для зниження кро­в’яного тиску.
Авокадо розводять вирощуванням прищеплених сад­жанців у розсадниках з наступною висадкою їх на план­тації. Рослини розташовують на відстані 6—8 м одна від одної так, щоб на одному гектарі було 200—300 де­рев авокадо. Одне дерево дає за сезон понад 100 плодів. Різні сорти авокадо мають різну шкірку плодів, яка найчастіше буває тонша за 1 мм. Сорти, які дозрівають влітку та восени, мають тоншу шкірку, а в тих, що до­зрівають взимку та весною, вона буває трохи дерев’янистою.
Аборигени Центральної Америки та Вест-Індії за­довго до відкриття Америки протягом багатьох століть вирощували авокадо. Було відомо понад 500 сортів трьох географічних рас: мексиканської, гватемальської, вест-індської. У Мексиці, Центральній та частково Південній Аме­риці плоди авокадо є одним із найпоширеніших харчо­вих продуктів.
Велика увага культурі авокадо поза межами її ареа­лу приділяється в США, особливо у Каліфорнії та Флориді. В посушливих районах ця культура потребує зрошення.
Авокадо досить добре пристосувалося до континен­тального клімату Мексики, і тому це дерево може пере­носити незначні зниження температури. І все-таки морозостійкість його незначна — така, як у апельсина та лимона. У Західному Закавказзі в районі Зеленого Мису, Сухумі, Гагри та Сочі вирощують персею дрімісолисту (Реrsеа drymifoliа), яка є древньою мексиканською культурою. Дерево росте швидко і вже в 10—12 років досягає 8—12 м заввишки, однак у суворі зими потребує захисту. Плодоносить воно рясно, але врожайність цього виду авокадо нестабільна. Плоди дрібніші, ніж у аво­кадо, вони грушовидні, м’ясисті, важать 300—400 г, містять від 18 до 30% цінної твердої олії, значну кіль­кість білкових речовин, а також вітаміни А, С, Б і Е. Ефірна олія, що її одержують з листків персеї дрімісолистої, має запах анісової олії.
На Азорських і Канарських островах, а також на островах Мадейра зростає персея індійська (Реrsеа іndisa), яка разом з ендемічною персеєю азорською (Реrsеа аzоrіса) утворює ліси в нижньому поясі гір. Персея індійська — високе, до 40 м заввишки, дерево з темнопурпурними малом’ясистими плодами. Дерево досить декоративне, воно зрідка зустрічається в парках Сухумі, де цвіте і плодоносить.

ХІ. Кофейне дерево

Всім добре відомо: ніщо так швидко не знімає втоми, як чашечка гарячої кави.
Кофейне дерево займає значно більші площі, ніж чай: у світовому виробництві гарячих напоїв воно посі­дає перше місце. На початку другої половини XX ст. вироблялось близько 2,5 млн. т кофе. Незважаючи на те що батьківщина кофе — Африка, найбільші площі під цією рослиною знаходяться у Латинській Америці.
Довгий час центром культури кофе була Бразилія, яка давала понад 50% світової продукції. Проте 5—6 років тому кофейні плантації тут померзли і їх площі значно скоротилися. Це призвело до кофейної кризи, до підвищення цін на кофе на світовому ринку. А порівняно недавно, в 60—70-х роках у Бразилії викорчовували цілі кофейні плантації. У роки кризисів «у плановому порядку» знищували величезну кіль­кість цінного продукту. Кофе топили в океані, спалю­вали, переробляли на пластмасу — і все це робилося заради підтримання високих цін на нього. І відбува­лося це в країні, яка, за висловом прогресивного бразильського вченого Жозуе де Кастро, є країною го­лоду.
Друге місце по вирощуванню кофе належить Колум­бії. Країни Центральної Америки дають до 15% світо­вої продукції.
Майже 13% кофе експортує тропічна Африка, де близько 5% виробництва кофе припадає на Ефіопію і 2—3%—на країни північно-західної частини.
Із азіатських країн до 1% світової продукції вироб­ляє Індонезія і приблизно стільки ж — Океанія.
А взагалі, цю тропічну рослину вирощують 31 краї­на Америки, 14 країн Азії, Океанії й Австралії і 36 країн Африки.
Рід кофейне дерево (Соffеа), що належить до ро­дини маренових (Rubiaceaе), об’єднує понад 40 видів рослин, поширених у Центральній і Південній Америці, Південно-Східній Азії, на Шрі-Ланка, Яві, в Африці.
Найбільше значення має кофейне дерево аравійське (Соffеа аrаbіса), що займає 90% площі усіх кофейних плантацій. Це великий гарний кущ або невисоке вічно­зелене дерево, до 5—9 м заввишки. Стовбур стрункий, кора зеленкувато-сірового відтінку. Крону дерева скла­дають довгі гнучкі розложисті або звисаючі гілки, які несуть численні листки. М’які листки цільнокраї, злегка хвилясті, яскраво-зелені, блискучі, 5—20 см завдовжки та 1,5—5 см завширшки, на коротких черешках. Розмі­щені вони супротивно. Квітки білі або трохи зеленку­ваті, двостатеві, правильні, п’ятичленні, з тонким ніжним ароматом, по 3—7 у пазухах листків. Довжина трубочки віночка 1 —1,2 см завдовжки, часточки ланцетні, до 0,7 см завдовжки.
Плід — двонасінна, овальна або округла ягода 1—1,5 см у діаметрі, оплодень м’ясистий. Плоди кофей­ного дерева дозрівають, поступово змінюючи своє забарвлення від зеленого через жовте та червоне до ма­линового і навіть фіолетового. Дерево квітне і плодоно­сить одночасно протягом всього року. Цвітіння залежить від раптового падіння температури, що відбувається після сильної грози. Можливо, йому сприяє і озон, що виникає у повітрі після сильних розрядів блискавки, ад­же тропічна гроза незрівняна з грозою помірних широт.
У кожній ягоді міститься дві зеленкувато-сірих з сріблястою оболонкою насінини. У деяких сортів, що дуже високо цінуються, буває по одній насінині в плоді. У дикому стані кофейне дерево аравійське зростає в Ефіопії, у річкових долинах на висоті 1350—1800 м над рівнем моря. Цілі лісові зарості його зустрічаються і зараз у провінції Каффа. Кофейні дерева — надзви­чайно теплолюбні тропічні рослини. Температури нижче 15° для них занадто холодні. Кофейні дерева для свого росту потребують достатнього зволоження, і тому їх плантації закладають звичайно лише в тих областях, де річна кількість опадів становить не менше 1250 мм на рік, причому з рівномірним випаданням протягом веге­таційного періоду без різких періодів посухи.
Плантації кофейного дерева аравійського, як прави­ло, розміщуються не нижче 1200 м над рівнем моря. Ці дерева погано переносять жару тропіків, і тому в нижньому гірському поясі вирощують більш жаровитрива­лий вид — кофейне дерево могутнє (Соffеа rоbusta). При недостатній кількості вологи застосовують штучне зро­шення. Кофейні дерева добре розвиваються і на вулка­нічних грунтах.
Розмножується кофейне дерево насінням, яке зви­чайно висівають у спеціальних розсадниках. Через один два роки сіянці, що досягли заввишки 30—50 см, висаджують на постійні плантації на відстані 3,5—4,5 м один від одного. У Бразилії існує й інший спосіб: посів відбу­вається прямо на плантацію. По кілька насінин кидають у гнізда, розташовані на певній відстані одне від одного, а потім сіянці розріджують. Плантації кофе іноді при­тіняють. Притінювачами можуть бути банан, інколи моринда або якісь інші рослини. Одначе питання, чи треба притінювати кофейні дерева, і досі лишається спірним. Кофейні дерева починають плодоносити у віці 3—5 років. Найбільші врожаї одержують, коли дерева досягають 15—18 річного віку, а потім продуктивність план­тації значно знижується і в віці 30—40 років стає вже нерентабельною. Плоди збирають вручну.
Існує два способи одержання кофейних зерен: «мок­рий» та «сухий». При першому плоди током води по­даються у спеціальну машину — пульпер, усередині якої обертається борозенчастий валик. Плоди, які попадають у проміжок між валиком і оточуючим його напівциліндром з поздовжніми металевими смужками на його внутрішній поверхні, звільнюються від м’якуша і над­ходять у підставлені посудини. Далі насіння вміщують у цистерни з водою, де воно поступово очищається від залишків пульпи. Потім його знову пропускають через пульпер і висушують.
При другому, «сухому», способі плоди спочатку ви­сушують на сонці, а потім пропускають через спеціальні машини, де хрумкі залишки м’якуша розпадаються на дрібні часточки, від яких вони звільнюються за допомо­гою сильного струменя повітря. З 1 га одержують у середньому 2,5 т «бобів» кофе. Насінини тверді, з світло-сірим відтінком, мають овальну форму, плоскоопуклі, з глибокою борозенкою на плоскому боці. Зверху вони вкриті тонкою «срібля­стою» або пергаментною оболонкою.
Найкращим за якістю здавна вважається Йєменське кофе. Широко відомий дрібнонасінний сорт мокко одер­жав свою назву від одноіменного порту, через який від­бувається вивіз цього сорту кофе. Справжнє Йєменське кофе виробляється у невеликій кількості й вивозиться переважно в Англію та деякі інші країни. Бразильське та колумбійське кофе також високоякісні. Існуючі зараз сорти кофе задовольняють різні смаки, проте чи не найбільшою популярністю користується те, що виробляє Колумбія.
Природні умови Колумбії виключно благодатні для вирощування «брунатного золота», як кажуть у цій країні. Кофейні плантації розміщуються, як правило, на схилах гір і їх доводиться обробляти вручну. «Кофе під­тримує третину колумбійців, але нікого не робить бага­тим» — ці слова часто можна чути серед збирачів пло­дів на кофейних плантаціях.
Стрункі ряди кофейних дерев зростають у тіні тро­пічних велетнів, які немовби прикривають плантацію від пекучого сонця. Кращі сорти колумбійського кофе розводять у затінку, і це є однією з особливостей місце­вого способу вирощування кофейних дерев.
Кофейні дерева обов’язково підрізають, щоб вони не були вище 2 м. Це не тільки посилює плодоношення, а й поліпшує якість плодів. Грона кофейних плодів обліплюють усі гілочки. Плоди, як правило, різнобарв­ні, бо на гілках одного й того самого дерева і навіть на одній гілці в одному гроні вони дозрівають у різний час. Для одержання високоякісного кофе вибираються вруч­ну лише зовсім стиглі ягоди, таким чином до однієї і тієї ж гілки збирачу доводиться повертатися кілька ра­зів. Плоди не повинні також перезріти, бо це знижує їхню якість.
Ґрунт під деревом регулярно прополюється, і лише де-не-де видніються невеликі килимки з дрібних росли­нок, що трохи нагадують наші фіалки.
Проте не лише чудовий клімат, тінь, належний до­гляд за плантацією та збирання виключно стиглих пло­дів визначають якість кофе. Біля домівок колумбійців, серед квітучих гібіскусів та яскравих бугенвілей, можна побачити спеціальні машини, котрі служать для від­окремлення м’якуша від насіння. Одержане сухе на­сіння і є товарною продукцією, яка надходить у країни, що споживають кофе. Там воно піддається остаточному обробленню: з нього знімають оболонки, полірують, сортують. Сухі зерна кофе містять 34% клітковини, 12 води, 10—13 жирів, 15—16 цукрів, декстринів і кислот, 10% білків. Цінність кави залежить від наявності в ній ал­калоїдів кофеїну, якого залежно від сорту буває від 0,65 до 2,7%.
Високі і лікувальні властивості кофе. Першим звер­нув увагу на нього як на лікувальний засіб італійський лікар і ботанік П. д’Альпіно. Вже давно доведено, що кава знімає головний біль, покращує кровообіг, обмін речовин, посилює дихання. Настій сирого кофе корис­ний при коклюші та нервових розладах, а також при артриті та подагрі. Напій з піджарених зерен кофе збу­джує нервову систему, серцеві м’язи, зменшує виділення вуглекислоти у легенях. Кофе позитивно діє при спазмах шлунка, його вжи­вають від зубного болю та при отруєннях наркотиками. Настояне, але не кип’ячене кофе ефективно впливає на перистальтику кишечнику. Не так давно з’явилися дані, які стверджують, що кава у суміші з молоком або червоним угорським вином допомагає при тифі та епі­демічній дитячій холері. Корисна дія кофе при загроз­ливій анемії головного мозку, коли людина знепритомніє. Його не слід вживати при повнокров’ї та високому кров’яному тискові, при певних видах іпохондрії, тубер­кульозі та деяких інших захворюваннях.
Відходи від оброблення кофе, що   становлять   60% урожаю, багаті на кальцій, фосфат, фосфорну кислоту, і тому їх використовують як добриво, йдуть відходи на паливо і на виробництво кофелїту — пластичного мате­ріалу з високими ізоляційними властивостями.
Про кофе немає літературних даних до початку XV ст., і тому можна вважати, що це порівняно молода культура. Походження її пов’язане з двома країнами — Ефіопією, як зазначалося  вище, та  Йєменом.
У XV—XVI ст. Аравія була єдиною країною кофе — «кахва». З того часу йємен утопає у кофейних садах. Кофейні дерева вирощують на терасах, застосовуючи штучне зрошення. Відомо, що відносини Ефіопії з Йєме­ном існували ще в IV ст. і тому природно, що кофе було запозичене Йєменом з Ефіопії.
В Ефіопії кофейні дерева не культивувалися; ще довго після того, як в Йємені їх почали вирощувати, ефіопи все-таки не вживали його, бо, будучи христия­нами, вони дотримувались заборони на каву, накладе­ної церквою та негусом. Кава вважалась магометан­ським винаходом.
Дикоросле кофейне дерево аравійське було знайде­но ботаніком Ротом 1843 р. у Південній Ефіопії. Вчений писав, що в Ефіопії вживали каву таємно, нехтуючи законом. Відомо також, що кочівники та караванщики в цій країні давно знали про збуджувальні властивості кофе. Дію кофе на нервову систему помітили пастухи Ефіопії, спостерігаючи, як кози та вівці, наївшись пло­дів, що опали з диких чагарників кофе, не спали вночі.
Каву могли вживати провідники караванів, бедуїни. І зараз, виряджаючись в дорогу, вони беруть з собою все необхідне для приготування кави. Та ніхто, мабуть, не вміє приготувати такий ароматний, густий і міцний напій, як араби Йємена та бербери Північної Африки. Європейці же дізнались про кофе значно пізніше, у пер­шій половині XVII ст., а першу кав’ярню відкрито у
 Лондоні 1652 р.
Наприкінці XVII ст. голландці почали культивувати кофейні дерева на острові Шрі-Ланка, де з 1825 р. план­тації їх зайняли значні площі. Через кілька десятків років вони були знищені грибом-паразитом Неmileia vastatrix.
У Південну Америку кофе було завезене 1740 р., а дещо пізніше у Бразилію, де його культура швидко по­ширилась. Крім кофейного дерева аравійського, культивуються і інші, серед яких заслуговують на увагу кофейне дере­во ліберійське (Соffеа liberica) та кофейне дерево мо­гутнє (Соffеа гоbustа).
Кофейне дерево ліберійське — досить високе, до 12 м заввишки, з пірамідальною кроною із великих, 16—35 см завдовжки і 6—15 см завширшки шкірястих листків. Плоди трохи більші, ніж у кофейного дерева аравійського, видовжені, 2—3 см у діаметрі. Насіння містить 1,06—1,45%  кофеїну.
У дикому стані зростає у тропічній Західній Африці, а культивується від Сенегалу до Східної Африки, на Шрі-Ланка, в Індонезії. В культурі воно не потребує притінення, стійке до грибкових захворювань листків. Якість цього виду кофе задовільна.
Кофейне дерево могутнє — невисокий чагарник, 2—5 м заввишки, з світло-зеленими еліптичними або ланцетними листками до 20 см завдовжки та 5—11 см завширшки. Квітки білі або рожеві, квітує дерево 2—3 дні. У дикому стані зростає в екваторіальних лісах і саванах Конго, до 1300 м над рівнем моря.
Вирощується нині на великих площах, бо цей вид виявився найпридатнішим для одержання розчинного кофе. Кращі посадки його розміщуються на рівнині. Культивується воно на Яві, Шрі-Ланка, в Індії, Малай­зії, на острові Суматра, а також в Конго, на Мадагаска­рі, в Кенії та інших країнах.
В Європі плоди цього дерева відомі з 1900 р.Кофейне   дерево    могутнє    надзвичайно    врожайне, містить  1,5—2,4%  кофеїну. Напій, виготовлений з його зерен, за  смаком  нагадує каву з  кофе  аравійського  з легким  ароматом  шоколаду. Цей вид кофе дуже перспективний.

ХІІ. Звідки походить шоколад

Зараз важко знайти людину, якій не доводилося ла­сувати шоколадною цукеркою або смакувати напій какао. Та, мабуть, не всім відомо, що шоколад є про­дуктом дерева, яке зростає у тропічних країнах.
Шоколадне дерево, або дерево какао, (Тheobroma caсао) належить до родини стеркулієвих (Sterсuliaceae). 60 родів і до 1000 видів представників цієї родини є переважно мешканцями тропічних та зрідка субтропічних областей обох півкуль. Рід теоброма (Тhеоbrоmа), за останніми даними, об’єднує 22 види, поширені у Південній та Центральній Америці і в Південній Мексиці.
Культивують в основному шоколадне дерево. Загаль­на площа під його насадженнями становить близько 1 млн. га; щорічний збір плодів какао на Землі —  1,2 млн. т, або 900 тис. т порошку. Основну масу на сві­товий ринок постачає не Америка — батьківщина ка­као, а Африка, де воно вирощується на площі понад 500 тис. га: Гана дає 36% світової продукції, Нігерія — 13, Бразилія—18—20%; за ними йдуть Берег Слонової Кості та Камерун (5—6%), потім Еквадор, Венесуела, Домініканська Республіка (2—4%)- Близько 1% при­падає на Океанію.
Дерево какао називають шоколадним, бо саме його насіння  є основою сировини, з якої  виготовляють шоколад. Напій какао готують з порошку, одержаного з ферментованих насінин шоколадного дерева. Достоїн­ством какао є не лише своєрідний смак і аромат, а й наявність алкалоїда теоброміна, що тонізує і підбадьорює.
В Європі какао вперше з’явився в XVI ст. його першовідкривачем мало не став Колумб. Роз­повідають, що 1502 р. Колумб під час свого четвертого і останнього плавання у Новий Світ побачив поблизу одного з островів біля північного узбережжя Гондурасу велике каное майя і загарбав його. Ні золота, ні коштовностей в каное не було. Увагу Колумба привернули великі череп’яні глечики з маїсовим пивом незвичного смаку та велика кількість якогось «мигдалю», який індіанці, мабуть, цінили досить дорого. Але Колумб не надав значення цим червоним «бобам».
І лише через сімнадцять років іспанці при завою­ванні Південної та Центральної Америки звернули ува­гу на те, що індіанці, жителі тропічних лісів, широко використовують насіння дерева какао.
Ацтекам какао було відомо ще до приходу європей­ців, вони називали плоди цього дерева «какухуатль», звідки, можливо, і походить назва «какао». Піджарені насінини какао очищали від дерев’янистої оболонки, варили з водою, домішуючи трохи кукурудзяного бо­рошна. Потім цю масу ароматизували ваніллю і збива­ли в піну. Споживали її застиглою і холодною. То була щоденна їжа мексіканських індіанців — «чокоатл», По­ходить ця назва від слів: чоко — піниста, атл — вода, або ще гірка вода.
Іспанські солдати спостерігали, як ацтекський імпе­ратор Монтесума щодня випивав п’ятдесят золотих чаш шоколаду, виготовленого в такий спосіб.
Коли Кортес 1528 р. з тріумфом повернувся до Іспа­нії, він привіз з собою не лише значну кількість бобів, а й описав, як їх використовують мексиканці. Шоколад дуже сподобався у метрополії і колоніях Іспанії, і його почали привозити в Європу спочатку в тому вигляді, в якому споживали ацтеки.
Величезна популярність какао відображена К. Ліннеєм у назві самої рослини, що в перекладі з грецької мови означає «їжа богів» — від слів «теос» — бог і «брома» — їжа.
Гарячим і солодким напій какао почали виготовляти в Іспанії ще у XVI ст. Цей напій за своїми якостями значно кращий за холодний, який вживали в їжу інді­анці. Деякий час Іспанія мала монополію на продукти Нового світу, але недовго, бо вже в цьому ж столітті какао знала вся Європа.
Напій какао настільки сподобався, що навіть під час богослужіння у провінції Чьяпас (Мексика) його пода­вали   знатним   дамам.
Зростає шоколадне дерево у вологих тропічних лісах Америки, де утворює підлісок, місцями досить густий. Дерево невисоке, 3—8 м заввишки, інколи досягає 12 м, із стрижневим (завдовжки 1 м) і численними боковими коренями. Стовбур дерева прямий, гілки мутовчасті.
Темно-зелені листки овальні за формою, цільнокраї, блискучі і досить великі. Довжина листка коливається в середньому від 20 до 40 см, а ширина від 7 до 15 см.
Дрібні білі, жовті, рожеві або злегка червонуваті 5-членні квітки зібрані у невеликі багатоквіткові кауліфлорні суцвіття, що з’являються на стовбурі або на корі так званих основних, «скелетних» гілок, причому досить часто біля самої основи стовбура, а не на кінцях тонких гілок, як у більшості наших дерев.
Кауліфлорія характерна і для інших рослин тро­пічного лісу і є біологічним пристосуванням до запи­лення метеликами. Метелики, як відомо, літають не дуже високо, вони не можуть підніматися до верхівок дерев. Проте навіть і за таких умов не всі квітки запи­люються і дерево дає лише 20—50 плодів, які розміщуються на стовбурі в 5—8 рядів. А взагалі, процес запилення у шоколадного дерева вивчений недостатньо. Науковці відзначають, що йому властиве і самозапи­лення. Шоколадне дерево цвіте і плодоносить протягом цілого року, цвітіння інколи може перериватися посухою та зниженнями температури, але те й те дуже шкодить рослині. Так, посуха викликає повне опадання зав’язей. За сприятливих умов цвітіння настає на 2—3 році жит­тя сіянця і триває до 25—50-річного віку. Переважна більшість зав’язей опадає і лише 0,4—0,6% квіток дають плоди. Дозрівання плодів відбувається від 4 до 9 місяців залежно від сорту та умов догляду за де­ревами.
Плоди шоколадного дерева великі, видовженоовальні, сегментовані, на кінці загострені, нагадують товстий ребристий огірок до ЗО см завдовжки і 10 см у діаметрі. Вони зморшкуваті, важать від 300 до 800 г кожний. Зрілі плоди зрізають спеціальними ножами і складають у купи для пом’якшення оболонки. Плід містить рожеву кислувато-солодку пульпу з 25—60 червонуватими або брунатнуватими мигдалеподібними насінинами, розмі­щеними у 5 рядів по 5—12 насінин у кожному. Плоди розкривають і виймають насіння, а кислувато-солодку пульпу споживають на місці. Овальні насінини («боби») завдовжки 2,5 см, більш-менш стиснуті. Основну їх масу складають м’ясисті маслянисті сім’ядолі. Одне дерево дає 1—4 кг насінин на рік. Насіння складають у купи, ящики або спеціаль­ні баки і піддають ферментації. Всю масу час від часу перелопачують, не допускаючи нагрівання вище 50°. Бро­діння відбувається за допомогою особливого дріжджо­вого грибка, що руйнує причеплену до насіння пульпу. Після тижневого бродіння насіння відстає від пуль­пи, набуває фіолетово-брунатного або червонуватого відтінку,  втрачає   гіркоту,   стає   ніжним,   характерним для какао, солодкуватим на смак, має тонкий аромат, що залежить від особливої ефірної олії, якої в їх складі лише 0,004%. Потім насіння повільно сушать. Висушене насіння білуватого кольору, терпке, трошки гіркувате, без за­паху. Якість насіння залежить від його оброблення. Насінини какао вкриті темно-брунатною, тонкою крих­кою дерев’янистою оболонкою, містять дрібні кам’я­нисті та великі слизисті клітини. Тканина сім’ядолей тонкостінна, до складу паренхими входять жирна олія, алейронові зерна і незначна частина крохмальних зерен, темно-фіолетові пігменти.
Насіння какао переробляють на спеціальних фаб­риках. Спочатку його піджарюють, після чого оболонка легко знімається машиною. Оболонка, що займає 10— 15% об’єму насінини, називається какаовелою; у ній до 1% теоброміну. Деякі промисловці добавляють какаовелу у дешеві низькосортні сорти шоколаду. Очищене від оболонки насіння містить 45—55% жирної олії, білкові речовини, 1—2% теоброміну. Ядро насінин по­дрібнюють в однорідну напіврідку пасту — так званий гіркий шоколад. Ця маса і є тим матеріалом, з якого потім виробляють плитки шоколаду та шоколадні цу­керки, какаові порошок та олію. Для приготування плиток у «гіркий шоколад» до­дають цукор, ваніль, деякі спеції і обов’язково какаову олію. Так одержують шоколад, що містить 40—60% цукру, 20—25 жиру, 1—2 води, 1—2 клітковини і близь­ко 3% мінеральних речовин. Залежно від того, які ре­човини і в якій кількості додають у пасту, виготовляють різні сорти шоколаду: з молоком — молочний, з «горі­хами» кола — шоколад для туристів. У діабетичний шоколад замість цукру входить сахарин.
Щоб одержати какаову олію, пасту піддають гаря­чому пресуванню. Гарячу олію фільтрують і виливають у форми, де вона  швидко застигає при  кімнатній температурі. Подріблений жмих, що залишається після пре­сування, дає порошок, відомий у побуті під назвою «какао». І шоколад, і какаова олія містять алкалоїд теобромін, який збуджує нервову систему і посилює серцеву діяльність.
Какаова олія являє собою куски жовтуватого кольо­ру, які при прогорканні біліють, з приємним запахом і шоколадним смаком. Вона містить тригліцериди — прості й змішані з кислотами: стеариновою, пальмітино­вою, лауриновою, арахіновою та олеїновою. За кімнат­ної температури вона має тверду консистенцію, пла­виться при 30—34°, тобто нижче температури людсько­го тіла, на чому й грунтується її застосування у ме­дицині.
Какаова олія під назвою Оlеum сасао входить в усі фармакопеї і використовується при виготовленні супо­зиторіїв, глобул та інших лікарських препаратів. Використовується вона в основному в кондитерському вироб­ництві. Крім того, її застосовують у косметиці для виробництва губних помад.
Шоколадне дерево — надзвичайно теплолюбна рос­лина і може розвиватися лише при середній температурі близько 21° (мінімум — не нижче 15°). Оптимальною температурою для нього є 40°. При 28° ріст дерев при­пиняється. Тому плантації розміщуються в дуже низь­ких широтах (між 20° північної і 20° південної широ­ти) і не дуже високо (450—600 м над рівнем моря). Саме у цих районах випадає 1100—1200 мм опадів на рік, що є оптимальною дозою для нормального існуван­ня шоколадного дерева. Проте слід зазначити, що воно не переносить близьких ґрунтових вод.
За природних умов шоколадне дерево росте без пе­ріоду спокою. Основним способом закладання планта­цій є насіневе розмноження, в той час як дикі форми відновлюються паростками від лежачих гілок. Галу­ження симподіальне, тому дерево утворює багато гілок.
Насіння вирощують у розсадниках з наступною висад­кою сіянців на плантації на відстані 3—4 м. У перші три роки сіянці досягають 1 м приросту щороку, а на третьому році життя ріст уповільнюється і від 3 до 10 років дерева збільшуються лише на 2 м. Таким чином, за 10 років шоколадне дерево досягає звичайної висоти.
Будучи за своєю природою елементом підліску, шо­коладне дерево в перші роки свого життя не переносить прямої сонячної радіації і тому потребує притінення, для чого на молодих плантаціях використовують маніок і банан, а для старших плантацій — високорослі дерева.
На плантаціях шоколадне дерево починає плодоно­сити у 4—5 років, найбільші врожаї вони дають у 12— 50 років. З 1 га одержують 1,5—2 т «бобів».
У культурі переважно поширені досить примітивні, близькі до диких, форми, відомі під назвою форастеро (fоrаstеrоs), з товстою кожурою у плодів. На зміну їм приходять досконаліші форми з ніжними плодами, такі, як кріольо (сriоllоs) і тринітаріо (trіnitаrіоs). Але ос­танні дві ще мало розповсюджені.
Найповніші колекції шоколадного дерева є на Три­нідаді, в Гані, Камеруні, Коста-Ріці, Флоріді (Міамі). Велика секційна робота провадиться в Гані, Еквадорі та Тринідаді.
Поряд з шоколадним деревом мають певне значення й інші види цього роду. Так, дерево какао вузьколисте (Тhеоbrоmа аngustifolia), поширене у Південній Мексиці і Центральній Америці, дало якісні сорти «соко-пуско» і «есмеральда», а другий вид — дерево какао пе­руанське (Тhеоbrоmа bісоlоr), що містить мало теобро­міну і багато олії, йде для приготування різних напоїв, а також використовується як притінювач та підщепа для шоколадного дерева.
Дерево какао великоцвітне (Тhebrоmа grandiflorа), поширене у Бразилії, має великі, до 1 кг вагою, аромат ні та смачні  плоди. З   нього   виготовляють   освіжаючі напої.
Різні сорти шоколаду роблять з двох інших дерев какао: дрібноплодного (Тhеоbrоmа mісrосаrра) і пре­красного (Тhеоbrоmа sресіоsа).

XIII. Цукеркове дерево
Мало хто, особливо в дитинстві, не любить смачні цукерки. Всім добре відомо, що виготовляють їх на кондитерських фабриках і, мабуть, нікому не спаде на думку твердити, що груші ростуть на вербі, а цукерки — на деревах.
Та не поспішайте з висновками, бо на світі є вид дерева, на якому ростуть справжнісінькі «цукерки». У побуті його так і називають — цукеркове дерево, бо­таніки ж іменують його говенія солодка (Ноvеnіа dulcis) і відносять до родини крушинових (Rhamnaceae), тобто тієї самої родини, до якої належить відомий свої­ми лікувальними властивостями чагарник крушина лам­ка  (Franguia alnus).
У природному стані цукеркове дерево поширене на півдні Китаю, в Індії, Японії, Кореї. Це невеликі ли­стопадні дерева, 8—15 м заввишки, з прямими стовбу­рами та шатровидними кронами, за зовнішнім виглядом дещо нагадують липу. Листки широкоовальні з гострим кінчиком, рідкозубчасті на краях, зверху яскраво-, а знизу   білувато-зелені.   Квітки   запашні, зеленкуваті, зібрані у напівзонтичні суцвіття. Після відцвітання на їх місці утворюються кулясті, завбільшки з горошину, сухі плоди-коробочки з насінням.