Міністерство освіти і науки України
Реферат з української літератури на тему:
«Художнє відтворення проблеми українізації у комедії «Мина Мазайло» Миколи Куліша»
Виконала: студентка групи
                                                                                    
Викладач:
Київ 2006

Микола Гурович Куліш народився 6 (за новим стилем – 19) грудня 1892 року в селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз – територія Херсонської області).
Він зворушливо й ніжно любив свій край – його людей, природу, степ, любив Чаплинь, так називав батьківське село у своїх листах. Часто думками повертався до рідних місцин, краєвидів, знаходячи у цьому духовну насолоду й надійну відраду. Натхненно розповідав про Таврію своїм рідним, а також письменникам близьким за духом.
Спочатку Микола навчався у церковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем. Добрі люди є в будь-які часи і за будь-яких режимів. Були вони і в рідному селі М. Куліша. Чаплинські інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопцеві. Зібрали кошти – близько ста карбованців, - щоб він міг продовжити освіту. Миколу зарахували до Олешківського міського училища.
В Олешках Куліш також вирізнявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте його стосунки з керівництвом училища складалися непросто. Різкий за вдачею, відвертий, рішучий, гострий на язик підліток мав значний вплив на ровесників.
Миколу Куліша декілька разів відраховували з училища, як він писав в автобіографії, «за организацию кружков молодёжи и непочтение к начальству», і все ж таки його здібності були настільки непересічними, що навіть деякі учителі підтримували бунтівного підлітка. Саме завдяки допомозі таких педагогів Кулішеві 1908 року вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
Однак його навчальна одіссея на цьому не завершилася. Коли до закінчення прогімназії залишалося зовсім небагато, заклад було закрито. Щоб все-таки закінчити навчання, Микола разом з товаришами поїхав через Одесу на Кавказ, до міста Поті, де іспити хотів здати екстерном. Однак захворів на малярію, й тому екзамени за гімназійний курс склав пізніше, вже після одужання.
У літературному розвитку М. Куліша таврійське містечко Олешки посідає особливе місце. Тут він починає писати. Перші сатиричні вірші, фейлетони, епіграми з’являлися в учнівських рукописних журналах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і виступав, а недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді. Учні жваво сприймали сатиричні виступи М. Куліша, швидко підхоплювали його дотепні вислови та думки. В Олешках з’являються перші драматургічні спроби Куліша – колоритні малюнки з навколишнього життя. 1913 року він пише п’єсу «На рыбной ловле» (російською мовою), з якої пізніше виросла комедія «Отак загинув Гуска».
Кулішеві йшов двадцять другий рік. Він збирався вчитися далі, надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його навіть уже зарахували на перший курс. Проте здобути університетську освіту не вдалося: почалася Перша світова війна, й у серпні 1914 року його узяли до війська. В армії він несподівано для себе робить військову кар’єру.
Після закінчення Одеської школи прапорщиків Куліш вирушає на фронт.
Там він дослужився до чину штабс-капітана. Три роки – від 1915 до 1917 – проводить на передовій. Однак якими небезпечними й складними не були б перипетії його долі, вони не могли спинити літературного потягу М. Куліша.
На фронті, продовжуючи олешківські традиції, Куліш пише вірші й невеличкі драматичні сцени. Його гострі, актуальні поезії друкували в армійській газеті, а одноактні п’єси солдати залюбки розігрували.
Перша світова війна важко відбилася на Кулішеві: поранення, контузія та посилення критичних настроїв. У березні 1917 року молодий офіцер робить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєві шляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційного табору. Цілком природно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди щодо кардинальної перебудови існуючого ладу. Як і багато інших, пов’язував з цим надії на побудову гуманістичного й справедливого суспільства.
У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, він формує Дніпровський селянський полк (у складі червоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях з військами Денікіна, відступаючи, дійшов до Києва, побачив Україну в огні. Усе пережите в ті часи пізніше відбилося в незавершених романі та кіноромані, а також у драматичній поемі «Патетична соната» - одному з найвищих творчих досягнень Миколи Куліша.
Від 1921 року Микола Куліш знову на цивільній службі.
Певний час М. Куліш обіймає адміністративні посади в Олешках, редагує газету, з головою поринає в освітянську службу в Дніпровському повіті. Антоніна Куліш писала про його суспільну й педагогічну діяльність цього періоду: «З новим запалом взявся він до праці: організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки, на початку 20-х років як освітянський керівник і педагог-практик склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її «Первинка». Це була перша українська абетка. Учителі українських шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві».
Організовуючи школи, дбаючи про учнів і вчителів, М. Куліш часто мандрував хуторами, селами й містечками Херсонщини, знайомився з освітянськими справами у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти численні невеликі школи. Свої враження від цих років драматург відтворив у значній літературно-публіцистичній роботі «По весям и селам» (російською мовою), жанр якої можна ще визначити як документально-нарисову повість.
Мандруючи степами й селами Таврії, Куліш зустрічається з різними людьми, фіксує в пам’яті життєві конфлікти й ситуації. У його творчій уяві поступово складається задум майбутньої драми «97». З’являються перші ескізи до неї. Однак ім’я Куліша як літератора ще нікому не відоме.
Наприкінці 1922 року Куліш отримав підвищення по службі й переїхав до Одеси. На новому місці – турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де він працює інспектором шкіл, безліч проблем, постійні засідання, термінові завдання. У листі до Івана Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що «немає хвилинки присісти», а в іншому (від 9 червня 1924 року) зізнається : «Стомився я. Хитаюсь, тіні немає». І все ж таки, незважаючи на брак часу, він викроює нічні години, щоб писати.
В Одесі М. Куліш стає членом письменницької спілки «Гарт», відвідує засідання її художньо-літературної студії, стежить за новинами в мистецькому житті в Україні. Незважаючи на величезну зайнятість, Куліш закінчує п’єсу «97» і з маловідомого літератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці у журналах та газетах. Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаються із замовленнями і пропозиціями співпраці режисери, театри, актори.
Понад місяць – з кінця квітня до початку червня 1925 року – М. Куліш працює в Зінов’євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету «Червоний шлях». Журналістська справа забирала в нього практично увесь час, на драматичну творчість не залишалося ані часу, ані сил. Куліш відчував, що газетярська діяльність не сприяє реалізації творчих намірів і планів.
 Микола Куліш починає наполегливо шукати можливості для продовженя своєї письменницької праці.
Феноменальний успіх драми «97», що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широкий розголос Кулішевого імені сприяють тому, що керівництво «Гарту» ставить питання про переїзд Миколи Куліша до Харкова, тодішньої столиці України.
Й з літа 1925 року драматург живе й працює у Харкові. Олешки, Одеса, Харків – така географія становлення літературного таланту М. Куліша. Харкову в цьому ланцюжку належить найзначніша роль.
У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття. Видатне письменницьке оточення – М. Хвильовий, Остап Вишня, В. Сосюра, Ю. Яновський, П. Тичина, І. Дніпровський, Г. Епік. Дружні й творчі контакти збагачували його художній світогляд. Для Куліша Харків – це літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких і художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом.
Навколо М. Куліша групуються письменники. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ – чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років XX століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України «Червоний шлях», друкується в альманасі «Літературний ярмарок», пише концептуальну полемічну статтю «Критика чи прокурорський допит?», де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.
У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час Куліша знала вся Україна. «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса» стали новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні європейських літератур.
На межі 20-30-их років для М. Куліша настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з яких були надзвичайно популярними, зазнають як політичної, так і естетичної критики. Його ім’я роблять символом негативних тенденцій в українській літературі. Драматургові закидають, що його п’єси сповнені ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність.
На Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. У той час це було одне з найнебезпечніших звинувачень для митців і літераторів. 19 серпня на ранковому засіданні І. Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури схарактеризував М. Куліша як митця, що є представником «виявів націоналізму» в драматургії, та як художника, «більшість п’єс якого є відверто націоналістичними і ворожими нам» і зазначив, що «на них базувалася робота театру «Березіль», коли ним керував Курбас».
У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського. Додому він не повернувся…
Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п’ятому році життя, у радянському концтаборі на Соловках.          
У кожній національній літературі є твори з особливим статусом, з особливими резонансом та популярністю. Їх стисло й багатогранно можна схарактеризувати одним словом – легендарні.
В українській літературі одним із таких творів є комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло». Комедію було закінчено наприкінці 1928 року.
«Мина Мазайло» - комедія типів. Ґрунтовно розроблені дійові особи складають сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. Це Мина Мазайло і Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас. Їхні репліки, діалоги, дії формують основний фабульний та конфліктний каркас твору і виступають чинниками та носієм суто комічного начала.
Варто наголосити на тому, що «Мина Мазайло» є лірико-соціальною комедією. Суспільне явище українізації та пов’язані з ним різноманітні культурно-духовні, національно-світоглядні тенденції та процеси Микола Куліш поєднує з глибоко розробленою інтимною лінією, з мотивами закоханості й ніжного кохання.
«Мина Мазайло» - це не лише феєрверк художніх типів, концептуальних зіткнень, світоглядних поєдинків, чітко виписаних сцен, дотепних діалогів, епатажних реплік, афористичних висловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень, мовленнєво-фонетичної гри. Це й вишукана у структурно-композиційному відношенні п’єса, що характеризується численними знахідками, «секретами» організації та динаміки комедійної дії.
Українізація – короткочасний і малодосліджений період в історії нашої країни. Це була слабка спроба протиставити хоч щось повальній русифікації, яка тривала в Україні кілька століть, починаючи з царських часів і до радянських. Віками утверджувана думка про другосортність української нації, мови привела до незворотних процесів. Ті з українців, які хотіли добитися чогось у житті, особливо зробити кар’єру, усіма способами відхрещувалися від свого українства, відмежовувалися від своїх коренів. У цих людей ніхто не намагався виховати почуття патріотизму, ніхто не знайомив їх із правдивою, справжньою історією народу. Тому й виросли такі безбатченки, як Мина Мазайло з однойменної п’єси Куліша, Рина, Лина, тьотя Мотя.
Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого цураються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами, що запам’ятовуються надовго. Разом з тим не можна не відчути того болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед українців (колишніх, як вони вважають!) знаходяться найзапекліші вороги української мови, національної історії.
Головний герой комедії Мина Мазайло – чутливий і рознервований, багатослівний. Він упертий і сентиментальний, довіряє лише власному серцю. Скільки ж зусиль він, як і мольєрівський міщанин-шляхтич та Мартин Боруля Карпенка-Карого, докладає, щоб змінити своє прізвище на російське і більш, на його погляд, благозвучне – Мазєнін! Мазайло зазнає великого страху, ледь не непритомніє, поки дізнається у загсі, як можна поміняти прізвище. Іде на сварку і розрив із власним сином Мокієм, який любить «укрмову» і не хоче міняти своє прізвище. Наймає вчительку «правільних проізношеній», бере участь у родинній дискусії, до якої підключилися вже й родичі та знайомі. Анекдотичність такої ситуації очевидна, і сам герой уже не помічає, наскільки він жалюгідний і смішний у своїх мріях.
Художній геній драматурга, на наш погляд, полягає у тому, що сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчинках, типові і разом з тим неповторно-самобутні. У своїй комедії М. Куліш зумів гостро висміяти і засудити національну упередженість і зверхність – від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського шовінізму.
Від часів Куліша дуже змінилося життя людей, їх побут. Але «Мини Мазайли», на наш погляд, залишилися, і чинять опір впровадженню української мови як державної. То їм не завадило почитати «Мину Мазайла» і подивитися на себе з боку. Великий український поет Т. Г. Шевченко говорив: «Учітесь, читайте, й чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Цього мудрого заповіту нам усім і слід дотримуватися.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Куліш М. Мина Мазайло: Посібник для 11 класу / Автор-укладач Паращич В.В. – Харків: Ранок, 2000. – 64с.
2. УСЕ для школи / Українська література / 11 клас. Випуск 11. // 2001 р.
3. Семенюк Г. Українська драматургія 20-х років. – К., 1992.
4. Кононенко П. та ін. Українська література: Підручник. – К., 1993.