Реферат на тему Господарське життя в Україні доісторичної доби
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-07-30Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Реферат на тему:
Господарське життя в Україні доісторичної доби
Виконав: студент курсу
Київ-2007
План:
1) Господарське життя первісної доби. Трипільська культура
2) Господарство скіфів
3) Економічний лад грецьких та римських колоній Північного Причорномор’я
4) Економічне життя слов’янських племен часів розселення на території України
Список використаної літератури
1) Господарське життя первісної доби. Трипільська культура
Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад 3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій.
Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю.
Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла.
Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.
У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.
Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення.
Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну.
За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль.
Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 pp. до н. е.) і латенський (500 p. до н. е. — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.
Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.
Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.
Племена доби трипільської культури. За чотири тисячі років до нашої ери первісні люди освоїли перший метал — мідь, який легко піддавався обробці. З нього виготовляли знаряддя праці, зброю і прикраси. Але поряд з мідними виготовлялися предмети й з каменю. Період, коли співіснували вироби з міді й каменю, археологи назвали мідно-кам'яним віком (енеолітом). Саме в цей період на території України жили численні племена трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археолог В. Хвойко досліджував їх поселення). Протягом 4—2 тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор'ї та інших місцевостях.
Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень й знайшли там немало важливих матеріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці, зброю тощо.
Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10—15, а в період розквіту трипільської культури — з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.
Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вкладишами служили трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці виготовлялися з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший механічний пристрій — лучковий дриль з крем'яним свердлом.
Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображались птахи, тварини, люди, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою.
Трипільські племена відіграли визначну роль у формуванні первісного суспільства на території України й були найдавнішими предками слов'ян-праукраїнців.
2) Господарство скіфів
Скіфи у VII ст. до н. е. витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.
Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотири- або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.
В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.
3) Економічний лад грецьких та римських колоній Північного Причорномор’я
З елліно-римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство. Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів.
Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.
Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.
У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.
Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи.
У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.
У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.
Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.
Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших цивілізацій.
У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства. В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.
Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура. Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.
У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.
Головною формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа, комерційне і боргове лихварство. Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв'язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.
Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, пережило себе і тому зазнало закономірного краху. В Європі, як і в усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.
4) Економічне життя слов’янських племен часів розселення на території України
Українські слов’янські племена. В самій середині території сиділи Поляни. Це було дуже невеличке племя. На північному заході воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на Дніпрі). На сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а заходились се робити ближче до Київа – по річці Стугні. Сей малий трикутник – то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не українські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніще місто у Полян було Київ.
На лівому боці Дніпра сиділи Сіверяне, Сівера. Се було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були – на півночи Любеч, Чернигів, на полудні – Переяслав.
Далі, за річкою Сулою, найдавніша літопись не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в Х віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині Х віку натиснули на Подонських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.
Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревляне. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному сході досягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні – доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Коростень.
Далі на полудень од Полян сиділи Уличі – спочатку на нижньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.
Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.
На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст – і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході – в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.
Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході – Великоруське племя (Вятичі), на схід – фінське (Мордва). На заході – як уже згадувалося – український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів – із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами – з Уграми (Венграми), на полудні – з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у ІХ столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.
Як і з чого жили Слов’яни
Слов’яни, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа. Орали кіньми й волами. Зібраний хліб складали „на гумні" і там молотили „на току", а зерно ховали „в клітях" (коморах). Зерно мололи ручними жорнами. Вміли товкти зерно (пшоно).
Любили Слов’яни й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви. Їли мясо найчастіш волове та овече, але споживали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, журавлів, лебедів.
Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора" (шкура), „скора, віск, мед і челядь" – се головне багацтво Слов’ян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато уживали й дома – пили його й прості люде й пани.
В багатих лісом та звіром краях своїх Слов’яни ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, соболів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).
Дуже розвинуте було у Слов’ян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене – ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів", що будовали стіни, мости, а пізніш – як перейняли христіянство – церкви.
Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото – робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни. Поруч з тим були свійські майстрі, що уміли виробляти дуже делікатні речі для людей заможніх.
Що їли тоді Слов’яни? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина – певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний – риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити" – розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате було річ дуже дорога – тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.
Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи – „сапоги" або постоли, часом черевики; на голові „клобук" – шапка, плетена або шкуратяна.
Жили в „домах", з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни" (холодна хата), у низу – комори („клъти") та тепла хата, „истобка". На князівських дворах були ще осібні „мовниці"– бані (лазні).
Зброя була така: для того щоб нападати – спис, ніж, меч (пізніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони – щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.
Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).
Торгівля
Торгівлю вели Слов’яни з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) – все це мусіли Слов’яни добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на полудень був Дніпро. Їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IX та Х в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та коріння. З Криму вивозили сіль.
На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в полудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).
На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Болгару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й арабські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.
Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в самій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило всячини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш – сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Балтицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.
Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги – шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний – на Курськ, на полудневий схід – на Переяслав і инші. Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.
Список використаної літератури
1) М. Грушевський - «Історія України-Руси». Том I. Розділ I. Стор. 2
2) Микола Аркас – «Історія України – Русі»
3) Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Чайковський В.Ф. – «Економічна історія: курс лекцій»
Реферат на тему:
Господарське життя в Україні доісторичної доби
Виконав: студент курсу
Київ-2007
План:
1) Господарське життя первісної доби. Трипільська культура
2) Господарство скіфів
3) Економічний лад грецьких та римських колоній Північного Причорномор’я
4) Економічне життя слов’янських племен часів розселення на території України
Список використаної літератури
1) Господарське життя первісної доби. Трипільська культура
Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими даними науковців, людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад 3 млн років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій.
Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки. Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю.
Палеоліт, або давній кам'яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся з льодовиковим періодом в історії Землі. Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам'яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки. Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З'явилися постійні житла.
Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів.
У мезоліті (середньому кам'яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природно-кліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою. Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стовбурів дерев). Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З'явилися макроліти — кам'яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.
Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва. Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення.
Неоліту (новому кам'яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства. Цей процес дістав назву "неолітична революція". Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з'явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну.
За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль.
Перехід до виробництва заліза на межі П—І тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 pp. до н. е.) і латенський (500 p. до н. е. — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з'явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство. На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура.
Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори.
Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.
Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у зв'язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд. Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.
Племена доби трипільської культури. За чотири тисячі років до нашої ери первісні люди освоїли перший метал — мідь, який легко піддавався обробці. З нього виготовляли знаряддя праці, зброю і прикраси. Але поряд з мідними виготовлялися предмети й з каменю. Період, коли співіснували вироби з міді й каменю, археологи назвали мідно-кам'яним віком (енеолітом). Саме в цей період на території України жили численні племена трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археолог В. Хвойко досліджував їх поселення). Протягом 4—2 тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на Волині, Поділлі, у Північному Причорномор'ї та інших місцевостях.
Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень й знайшли там немало важливих матеріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці, зброю тощо.
Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися з 10—15, а в період розквіту трипільської культури — з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.
Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вкладишами служили трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці виготовлялися з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва. Трипільці винайшли перший механічний пристрій — лучковий дриль з крем'яним свердлом.
Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображались птахи, тварини, люди, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою.
Трипільські племена відіграли визначну роль у формуванні первісного суспільства на території України й були найдавнішими предками слов'ян-праукраїнців.
2) Господарство скіфів
Скіфи у VII ст. до н. е. витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.
Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотири- або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.
В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.
3) Економічний лад грецьких та римських колоній Північного Причорномор’я
З елліно-римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство. Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів.
Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.
Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.
У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.
Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи.
У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.
У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.
Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.
Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших цивілізацій.
У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства. В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.
Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура. Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.
У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.
Головною формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа, комерційне і боргове лихварство. Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв'язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.
Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, пережило себе і тому зазнало закономірного краху. В Європі, як і в усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.
4) Економічне життя слов’янських племен часів розселення на території України
Українські слов’янські племена. В самій середині території сиділи Поляни. Це було дуже невеличке племя. На північному заході воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на Дніпрі). На сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а заходились се робити ближче до Київа – по річці Стугні. Сей малий трикутник – то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не українські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніще місто у Полян було Київ.
На лівому боці Дніпра сиділи Сіверяне, Сівера. Се було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були – на півночи Любеч, Чернигів, на полудні – Переяслав.
Далі, за річкою Сулою, найдавніша літопись не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в Х віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині Х віку натиснули на Подонських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.
Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревляне. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному сході досягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні – доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Коростень.
Далі на полудень од Полян сиділи Уличі – спочатку на нижньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.
Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.
На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст – і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході – в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.
Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході – Великоруське племя (Вятичі), на схід – фінське (Мордва). На заході – як уже згадувалося – український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів – із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами – з Уграми (Венграми), на полудні – з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у ІХ столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.
Як і з чого жили Слов’яни
Слов’яни, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа. Орали кіньми й волами. Зібраний хліб складали „на гумні" і там молотили „на току", а зерно ховали „в клітях" (коморах). Зерно мололи ручними жорнами. Вміли товкти зерно (пшоно).
Любили Слов’яни й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви. Їли мясо найчастіш волове та овече, але споживали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, журавлів, лебедів.
Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора" (шкура), „скора, віск, мед і челядь" – се головне багацтво Слов’ян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато уживали й дома – пили його й прості люде й пани.
В багатих лісом та звіром краях своїх Слов’яни ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, соболів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).
Дуже розвинуте було у Слов’ян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене – ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів", що будовали стіни, мости, а пізніш – як перейняли христіянство – церкви.
Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото – робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни. Поруч з тим були свійські майстрі, що уміли виробляти дуже делікатні речі для людей заможніх.
Що їли тоді Слов’яни? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина – певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний – риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити" – розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате було річ дуже дорога – тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.
Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи – „сапоги" або постоли, часом черевики; на голові „клобук" – шапка, плетена або шкуратяна.
Жили в „домах", з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни" (холодна хата), у низу – комори („клъти") та тепла хата, „истобка". На князівських дворах були ще осібні „мовниці"– бані (лазні).
Зброя була така: для того щоб нападати – спис, ніж, меч (пізніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони – щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.
Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).
Торгівля
Торгівлю вели Слов’яни з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) – все це мусіли Слов’яни добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на полудень був Дніпро. Їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IX та Х в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та коріння. З Криму вивозили сіль.
На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в полудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).
На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Болгару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й арабські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.
Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в самій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило всячини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш – сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Балтицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.
Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги – шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний – на Курськ, на полудневий схід – на Переяслав і инші. Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.
Список використаної літератури
1) М. Грушевський - «Історія України-Руси». Том I. Розділ I. Стор. 2
2) Микола Аркас – «Історія України – Русі»
3) Лановик Б.Д., Лазарович М.В., Чайковський В.Ф. – «Економічна історія: курс лекцій»
