Дуб
Що не кажіть, а найбільшої пошани у нашого народу впродовж його багатовікової історії зажив дуб. Щедро оспіваний у піснях і думах, каз­ках та легендах, він і сьогодні залишається символом незламності на­родного духу, невмирущості його душі.
Як і в багатьох інших народів, у східних слов'ян дуб вважався свя­щенним деревом. Язичники поклонялися дубу як оселі і храму Перуна — найбільшого божества. У Києві на Володимирській горі був го­ловний пантеон язичеських богів. Тут ріс могутній дуб в одинадцять об­хватів. З прийняттям християнства цей пантеон був зруйнований, а дуб за наказом князя Володимира зрубали й скотили схилом. Прихильники старих богів, які намагались стати на перешкоді, були розчавлені ма­сивним стовбуром. І сьогодні нерідко знайдеш скам'янілі дуби ви­являються тотемними. Про це свідчать вбиті у стовбур кабанячі, ведмежі й вовчі ікла — зображення Перуна, якому молились наші пра­щури.
Після прийняття християнства дуб не переставав захоплювати людей своєю величчю та красою, могутністю і довголіттям. Під віковіч­ними дубами — нелинями, як їх називають у народі, збирались вій­ськові ради і народні віча, суди, тут зустрічались закохані...
На Україні є дуби, вік яких вимірюється століттями. Окремі дере­ва «пам'ятають» княжі часи, козацьку вольницю. Як правило, такі дуби отримали охоронні свідоцтва. У нашій республіці нараховується 70 нелинів-довгожителів, що відсвяткували 500-річний ювілей. Патріар­хом серед них, гадають, є найстаріший дуб, який росте в урочищі Юзефині Рокитнівського району на Ровенщині. Цьому старожилові, за підрахунками вчених, вже за 1300 років.
На схилах Кириківського яру біля села Мельники Чернігівського району росте 1100-літній дуб заввишки до 3О м, діаметр його стов­бура — 8,65 м. У затінку його крони збирались учасники визвольної боротьби 1596 р. під проводом Северина Наливайка. Бували тут Пав-люк і Богдан Хмельницький. Під ним гайдамацькі загони на чолі з Максимом Залізняком присягали на вірність Вітчизні. У 1843 р. цей дуб малював Т. Г. Шевченко. Шість разів його вражала блискавиця, а він живе. Місцеві довгожителі кажуть, що це саме про нього, Залізняків дуб, складена пісня «Ой чого ти, дубе, на яр похилився».
Славнозвісному хортицькому дубу — 700 років. Його висота — 36 м, діаметр стовбура — 6,32, а крони — 43 м. Звідси йшли боронити рідну землю від татарів і турків, тут навесні 1648 р. збирались козаки, повставши проти польської шляхти. Був хортицький дуб свідком і того, як кошове товариство писало листа турецькому султанові.
В урочищі Маньківці на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його на­зивають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.
Багато легенд оспівують славний на Тернопільщині Довбушів дуб, на Львівщині та Івано-Франківщині лісові велетні бережуть пам'ять про Великого Каменяра, на Волині — про Лесю Українку, на Харків­щині — про Григорія Сковороду. Особливою пошаною користується і дуб Шевченка на Михайловій горі (Черкащина). Тут на березі Дніпра Тарас Григорович зустрічався з Михайлом Максимовичем — першим ректором Київського університету.
Неоціненне й практичне значення дуба, що також немалою мірою прислужилося його славі. Відомо 600 видів дуба, в СРСР ця порода становить лише 1 % вкритої лісом площі. На Україні росте 23 види дуба. Діброви займають 1,5 млн га, тобто чверть усього зеленого по­криву республіки.
Велике значення має дуб звичайний. При особливо спрятливих умовах він досягає висоти 40—50 і діаметра 1 —1,5 м. У більшості ви­падків він живе 500, а іноді й 2000 р.: 120—200 перших років життя росте у висоту, а в товщину — весь час, хоча після 100—120 років при­ріст у діаметрі дуже уповільнюється. Дуб звичайний має дві форми (різновиди) — літню і зимову. Перша скидає листя на зиму, друга — лише навесні наступного року. Справа в тому, що у зимового листя з'являється на 2—3 тижні пізніше, ніж у літнього. У місці прикріплен­ня листків до гілок не встигає утворитись корковий відокремлювальнии шар і вдарене приморозком листя не опадає (очевидно, його предки були вічнозеленими і зростали в умовах м'якого клімату).
Як релікти особливу цінність мають дуб пухнастий, що росте у Кри­му, та дуб скельний, який, крім Криму та Карпат, біолог Григорій Смик виявив у зоні Словечансько-Овруцького кряжу на Поліссі.
Дуб росте на родючих грунтах, але може й на бідних супіщаних. Хоч він і світлолюбний, проте в суборах і судібровах непогано почу­вається й під покровом сосни. До 8 років дерево росте повільно. В цей час воно розвиває могутню кореневу систему. Уже за перший рік життя коріння дуба проникає на глибину 1 м і більше. З 8 до 15—20 років він росте швидко — на 50—70 см щорічно, іноді за вегетаційний пе­ріод дає два і навіть три прирости.
Дуб цвіте після розпускання листя і запилюється вітром. Плодоно­сити починає з 30—40 років у вільному стані і з 50—60 — у насадженні. Квіти непоказні і дуже дрібні. У нього два типи квіток — чоловічі та жіночі. Перші зібрані у жовтувато-зеленуваті суцвіття — се­режки, які пучками звисають з гілок. Жіночі ще непоказніші і розташо­вані на кінчиках гілок по кілька штук. Дозрівають жолуді у вересні. Плодоносить дуб хоч і щедро, однак рідко — раз на 6—8 років.
Дуб, вирощений з жолудя, має один, а порослевий — кілька стов­бурів, які зростають з того місця, де колись був пень. Господарська цінність порослевих дубів значно менша, ніж насіннєвих, оскільки вони нижчі і в нижній частині стовбура викривлені.
За несприятливих обставин дуб часто суховершить, а його стовбур вкривається водяними пагонами. Таке явище спостерігається також при вирубці супутників дуба і значному його освітленні.
Завдяки розгалуженню густої крони, великій висоті і глибокому корінню дуби надійно захищають землю від водної ерозії і пилових бур, посіви — від посух та суховіїв. Дуб добре скріплює землю, сприяє нагромадженню вологи в грунті, переводить поверхневий стік вологи у підґрунтовий, а за вітростійкістю і впливом на вітровий режим він посідає перше місце. Дуб відмінно очищає повітря від пилу та інших шкідливих домішок. Він виділяє велику кількість фітонцидів, тому в ду­бовому лісі почувають себе добре всі, особливо хворі на гіпертонію.
За твердістю та міцністю деревини дуб і справді богатир. Особливо цінується деревина мореного дуба, який багато століть пролежав у во­логому непроникному для повітря середовищі. У воді без доступу повітря дуб не лише не гниє, а стає ще міцнішим. Його дубильні речо­вини вступають у реакцію з солями заліза і поступово забарвлюють дерево у сріблясто-чорний колір. Деревина мореного дуба відзначає­ться високою міцністю й стійкістю (в р. Дон у піску на глибині 6 м зна­йшли дубовий човен, який пролежав під водою 4000 років), відмінно полірується, зберігає колір і блиск. З мореного дуба виготовляють особ­ливо цінні інкрустовані меблі, сувеніри. Взагалі дуб широко використо­вують не лише у меблевій та машинобудівній промисловості, а й при будівництві житла,  гідротехнічних  споруд,  в  суднобудуванні тощо.
У давнину з дубових колод зводили фортеці, будували мости, господар­ські будівлі, вітряки і водяні млини, ними цямрували криниці, мостили шляхи й гатки. З деревини дуба виробляли відра, діжки, ряжки, колеса до возів.
Велику цінність має і кора дуба. У ній міститься до 20 % дубиль­них речовин — танідів, без яких не виготовити добротного шкіряного взуття.
Танін, виділений з кори та листя дуба, легко розчиняється у воді і спирті. Розчин його використовують при запальних процесах у порож­нині рота і горла, для лікування виразок та опіків. Кору молодих гілок вживають як в'яжучий і зміцнюючий судини засіб. При надмір­ному потінні ніг роблять ванночки з відваром дубової кори (50—100 г на 1 л води). При поносі такий самий відвар кори, змішаний з суспен­зією крохмалю в співвідношенні 1:3, використовують для клізм. Відва­ром дубової кори у суміші з відваром інших рослин лікують флюс, стоматит, рахіт, шлункові кровотечі, золотуху, пролежні та деякі інші хвороби. Відваром кори миють голову при лупі. Дубову кору збирають у квітні в молодняках віком до 30 років. Кору заготовляють тільки на тих деревах, які вирубують під час рубок догляду.
Багаті вони на танін і гали — ідеально круглі утворення на листках дуба. Гали — хвороботворне розростання тканин у місцях укусів та уколів дубової горіхотворки, у центрі цих круглячків восени можна побачити черв'ячка — личинку комахи.
Дуб гарний медонос. Велику цінність мають і жолуді. Вони корисні і поживні, оскільки містять 57 % крохмалю, 7 — білків, 10 — цукру і 5 % жиру. З них роблять борошно і каву. В Кіровоградській області археологи знайшли поселення, мешканці яких ще 5000 років тому пекли хліб із розтертих на борошно жолудів. Сьогодні жолуді — ви-сокопоживний корм для тварин.
Дуб приносить людині велику користь і його треба берегти, сади­ти на непридатних для сільськогосподарського використання землях, скрізь, де він може рости. З літописів відомо, що на Україні дуб садили вже у часи Київської Русі. Нині в республіці щорічно його сіють і ви­саджують на площі 24—25 тис. га, а вирубують до 3,5 тис. га.
Слід відмітити, що дубові ліси України дуже виснажені надмір­ними рубками в минулому. Особливо скоротились площі дубо­вих лісів у Карпатах. Якщо у 1888 р. вони становили понад 300 тис. га, то тепер — лише 100 тис. га, тобто в 3 рази зменшились. Площа дубо­вих лісів у республіці досягає 1,6 млн га, у тому числі стиглих — 84 тис. га. Питома вага останніх у високостовбурній секції становить лише 3,9 %, що в 5 разів нижче норми. Для того, щоб щорічний відпуск лісу був постійним і оптимальним, структура лісів за віком повинна бути рівномірною. Отже, зусилля лісівників необхідно спрямувати на опти-мізацію вікової структури дубових лісостанів. Друге не менш важливе завдання — створення на значних площах мішаних, біологічно стійких і високопродуктивних дубових лісостанів у Лісостепу, на Поліссі та в передгірних поясах Карпат і Криму.
ВЕРБА
Верба на Україні у пошані здавна. Ще у давніх слов'ян вона вважа­лась деревом священним, символом безперервності й постійності жит­тя. Саме верба символізує язичеського бога сонця Ярила, який пода­рував людям вогонь. До наших днів зберігся звичай в ніч на Івана Ку­пала на честь Ярила прикрашати вербу квітами, палити біля неї ку­пальські вогнища. По закінченні ж свята гілки верби садять у дворах.
Чим же прислужилась нашому народові верба, що її так любовно оспівано у народних піснях та приказках? Мабуть, своєю красою, ве­ликою користю, невибагливістю до грунту і клімату. З 500 видів верб, які поширені майже на всій земній кулі, 30 припадає на Україну. Най­поширеніші у нас біла, гостролиста, ламка, попеляста, білолоз, роз-маринолиста, козяча, верболіз та пурпурова, що зростає серед пісків.
Верби біла і ламка — дуже декоративні. Вони найперші серед де­ревних порід розвиваються навесні і одними з останніх скидають лист восени. Біла верба сягає у висоту ЗО, а в діаметрі — 3 м. Росте вона дуже швидко і доживає до 100 років. Крона у неї розлога, кора сіра, старі дерева часто дуплисті. Молоді пагони на кінцях сріблясто-пух­насті, старі — голі, жовтого і лимонного кольору. У корі міститься 4—5 % саліцилу та 5—11 — танідів, деревина м'яка, легка, її викори­стовують у будівництві, для виготовлення човнів, тари тощо. В сухому місці ця деревина довговічна.
Верба ламка рідко виростає у висоту до 20 і в товщину — до 1 м. Гілки настільки ламкі, що навіть граки легко обламують їх для гнізд. Пагони ї молоді паростки відзначаються гнучкістю. Доживає дерево до 75 років. На відміну від верби білої, яка, крім берегів річок та водойм, зростає і вздовж доріг, верба ламка любить добре зволожений глибокий глинистий грунт.
Шелюга — деревовидний чагарник або дерево висотою до 12 м з темною корою та яскраво-жовтим лубом. На півдні України і Поліссі зарості шелюги є надійним захисником від пісковіїв, добре витримують сухий клімат і безводдя.
Кущові верби найчастіше зустрічаються на берегах річок, їх вико­ристовують для заготівлі прутів, з яких споконвіку селяни плетуть не­обхідні для господарства речі.
Найбільше, мабуть, верби прислужились річкам та ставам. Важко знайти ріку, над якою б не росло це дерево. Міцно пустивши коріння в землю, верби стримують зсуви, не допускають підточування грунту водою, запобігають ерозійним процесам. Коріння верби у землю про­никає на 2,5—3 м, сягаючи водоносних шарів і ніби відкупорює їх: Мо­гутня коренева система верб розростається і в боки — до 70 см за рік і сягає далеко за межі крони. Малій річці без верб не вижити — це під­тверджено наукою. Якби можна було усі стоки з полів пропустити через зарості чагарникових верб, які ростуть на дні ярів, балок та на берегах рік, то ріки стали б чистими і повноводими. Під час повеней верболози виявляють виняткову життєздатність у боротьбі з водною стихією, приймаючи на себе шалені натиски води, вони захищають береги від руйнівної сили повенен. Часто у зонах, які прилягають до канав, утворюються болота й озе­ра, піднімаються грунтові води і земля засолюється. Виявляється, що верба може бути справжнім насосом для відкачування води. Вчені під­рахували: якщо на 1 км каналу створити п’ятирядну захисну смугу з 1000 деревовидних верб, то вона здатна перехопити 100 тис. м³ води за рік. Це відмінний біологічний дренаж.
Верба є природним фільтром усіляких домішок, що містяться у во­дах річок та озер, недаремно люди завжди брали воду для пиття під вер­бою. А в селах, де копають колодязі на куток, тобто на 10—15 дворів, люди у відра з водою кладуть невеличку вербову дощечку: це дезин­фікує воду, поліпшує її смакові властивості. Літньої пори під вербою прохолодніше, ніж під будь-яким іншим деревом. Це пояснюється тим, що вона містить багато води. Верба очищає не лише воду, а й по­вітря — кожне дерево на метрів десять оточене непомітною аурою, де немає жодної хвороботворної бактерії.
Зацвітає верба рано навесні, період цвітіння триває два-три тижні. Після цього тичиночні сережки опадають, а маточкові видовжуються і грубішають. На початку червня (через місяць після цвітіння) на них дозріває багато продовгуватих коробочок, які розкриваються і з них випадає насіння, що негайно проростає. За час еволюції верба присто­сувалася до життя в заплавних умовах: її насіння дозріває одночасно із спадом води після паводку. Маса 1000 свіжозібраних насінин стано­вить лише 0,12 г. Воно не має насіннєвого періоду спокою і майже по­збавлене поживних речовин. Відразу після достигання у них починає­ться процес росту. Сім'ядолі дозрілого насіння починають зеленіти че­рез 2 год після висіву у вологий грунт, за добу все воно проростає, при несприятливих умовах швидко гине. Найпростіший спосіб вирощуван­ня сіянців — нарізати пагони довжиною 25—30 см разом з розкритими плодами — коробочками і посадити у грядки з добре обробленим і во­логим грунтом. Відстань між пагонами у рядку 5—10 і між рядками — 20—25 см.
Квіти верби дають багато нектару і пилку в той час, коли інші види деревних і трав'янистих порід ще не цвітуть. Перший взяток бджоли беруть саме з вербових сережок. З 1 га вербняків вони збирають до 150 кг меду, щоправда, він менш корисний, ніж гречаний або липовий. Але найсмачніша медівка буває саме з вербового меду.
Високо цінуються вулики з вербових дощок, у них бджоли добре розмножуються і менше хворіють. У сухих вербових дошках пори за­повнені повітрям, яке є чудовим теплоізолятором.
На Україні здавна виробляли з верби музичні інструменти. Особли­во прославилася вона в кобзах, а потім у бандурах.
З вербової деревини виготовляють меблі, човни, ложки. На Запо­різькій Січі кожен козак мав свою вербову ложку. Добровольця, який такої не мав, запідозрювали як ворога.
На півдні України та Подніпров'ї більшість осель зводили у давнину із лози (глинобитні і турличні будівлі). Незамінною була лоза при ви­готовленні ясел, кошар, кліток для свійської птиці. На Поліссі з верби плели кошики, тини, хлібнички, інші речі.
У лісовому фонді республіки різні види верб займають незначні площі і в основному як домішки головних порід. У молодниках при проведенні рубок догляду вербу як малоцінну породу вирубують, тому що вона пригнічує головні лісоутворюючі породи.
Верба — дерево цілюще. У її корі містяться смоли, флавоноїди та глікозид саліцин. Настій з кори знижує температуру, оскільки спирт окислюється в організмі, перетворюючись на саліцилову кислоту. Від­вар вербової кори вживають по 1 —2 столових ложки тричі на день за 20—ЗО хв перед їдою при грипі, гострих респіраторно-вірусних інфек­ціях, подагрі, ревматизмі, відкладенні солей, артрозо-артритах, неврал­гіях, радикуліті, міозиті, травмах м'яких тканин, кровотечах, безсонні, захворюваннях шлунка, печінки та жовчного міхура, в гінекології, при шкірних захворюваннях тощо.
Кора верби входить до складу потогінних чаїв при простуді. Зо­внішньо її відвар застосовують для лікування екземи і дерматиту, ви­разок і гнійних ран. Ним полощуть горло при ангінах, стоматитах, фа-ринголарингітах. Порошком з вербової кори посипають кровоточиві рани та порізи. А при випаданні волосся та лупі відваром кори верби і коріння лопуха миють голову.
При запаленні нирок п'ють відвар чоловічих суцвіть верби козячої. Потовчене листя прикладають до фурункулів для їх розм'якшення.
Для лікарських потреб кору збирають ранньою весною (до розпус­кання листя) з гілок завтовшки з палець. Чоловічі сережки зривають під час цвітіння.
Про користь, яку отримує людина від верби, відомо багато. Але сказаного вище, мабуть, досить для того, аби переконатися, на­скільки уважними ми повинні бути до цієї дивовижно витривалої, ніж­ної провісниці весни. Верба була священною для наших предків, свя­щенною вона повинна залишитися і для нас.