Реферат на тему Поняття неосудності
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-08-05Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
План
Вступ;
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у чинному законодавстві;
Розділ 2. Суб’єкт злочину, загальна характеристика:
2.1. Поняття суб’єкта злочину;
2.2. Ознаки суб’єкта злочину;
Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб’єкта злочину:
3.1. Осудність: поняття та риси;
3.2. Обмежена осудність;
3.3. Неосудність;
3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння;
Висновок;
Список використаної літератури;
Додатки.
Вступ
На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.
На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов’язаних з осудністю і неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі – лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.
Теоретична і практична зацікавленість проблемою осудності обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.
Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у
чинному законодавстві.
Проблема осудності й неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.
Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.
Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.
Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права – в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.
Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.
Відносно розгорнута формула неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати до осіб, які вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій або керувати ними. У Кримінальних кодексах союзних республік були відтворенні положення Основних начал з тією лише відмінністю, що в Основних началах мова йшла про неосудність як умову застосування заходів медичного характеру, а в Кримінальних кодексах союзних республік – про неосудність деякою термінологічною різницею як про підставу звільнення від покарання. Тільки до Кримінального кодексу УРСР було внесене суттєве уточнення. У ньому йшлося не про вчинення злочину неосудною особою, а про вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння.
Прийняті в 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік дали більш повну характеристику поняття неосудності.
Ця формула неосудності була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.
Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з’їзді юристів у 1904 р.
Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп’яніння, недостатній психічний розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві тощо. У всіх випадках передбачалось зменшення покарання.
Питання про обмежену осудність по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві європейських країн в минулому.
Російському кримінальному законодавству термін обмеженої осудності не був відомий, але у Зводі кримінальних законів 1857 р. в числі обставин, які пом’якшують вину, визначали слабоумство, легковажність, крайню неосвіченість.
“Руська правда” передбачала лише зменшення відповідальності залежно від психофізіологічного стану Суб’єкта. Так, якщо вбивство сталося під час сварки на бенкеті у стані сп’яніння, то в цьому разі застосовувалась відповідна норма, якою передбачалась зменшена відповідальність. В Артикулі військовому Петра І також передбачалось зменшення покарання, якщо злочин вчинено, за сучасною термінологією, у стані крайнього збудження (афекту).
Надалі визнали обмежену осудність за кримінальним законодавством таких держав, як Швеція 1864 р., Данія 1886 р., Фінляндія 1889 р., де передбачалось і пом’якшення покарання обвинуваченому.
Серед різних шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної та вульгарно-соціологічної) не було єдиної думки щодо обмеженої осудності.
Давньонімецький криміналіст Клейшнод розрізняв кілька ступенів осудності –на Ѕ; 1/3; ј/.
За радянських часів питання про “динаміку” осудності (неосудності) як юридичне поняття виникло кримінально-правовій доктрині в 20-х роках. М.Паше-Озерським була висловлена думка, що осудність (неосудність) є поняттям рухомим, динамічним.
На захист поглядів Клейшнода виступав за радянських часів і Ю.Сущенко, який виокремлював повну, зменшену і часткову осудність. Дехто з прихильників обмеженої осудності відносив її до неосудності, дехто – до межового стану між осудністю та неосудністю.
Незважаючи на те, що ідея невизначених критеріїв осудності (неосудності) була піддана різкій, але справедливій критиці і відхилена юридичною наукою і практикою, питання про динаміку осудності (неосудності) залишилося без відповіді. Це дало підстави деяким фахівцям пізніше стверджувати, що поняття осудності (неосудності) динамічне, що між осудністю і неосудністю або між особами психічно здоровими і хворими є щось середнє, проміжне, що є низка перехідних ступенів тощо.
Ті вчені, юристи і психіатри, які за часів виступали проти обмеженої осудності, вважали, що ніхто не може бути суб’єктом злочину частково, в зменшеному розмірі, що неможливе визначення критеріїв обмеженої осудності, бо діагностування психічних захворювань взагалі важка справа при їх численності, й відповідно неможливо встановити відтінки, ступені обмеженої осудності, зафіксувати її межі, що в обмежено осудної особи можливість усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними хоча й знижена, зменшена, але зберігається. Якщо в особи така здатність є – то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності не має – то вона неосудна.
У 1991 р. в СРСР були прийняті нові Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, де в ст. 15 було вперше закріплено поняття обмеженої осудності, але можливо у зв’язку з розпадом СРСР жодна з союзних республік не встановила цю правову норму в своєму національному кримінальному законодавстві.
Протягом майже двох століть обмежену осудність визнали й закріпили в кримінальному законодавстві Австрії, Азербайджану, Бразилії, Грузії, Італії, Казахстану, Латвії, Лівії, Німеччини, Польщі, Росії, Угорщини, України, Франції, Чехії, Швейцарії, Японії та деяких інших держав.
На сьогодні питання обмеженої осудності залишається спірним та дискусійним у доктрині кримінального права і в судовій психіатрії. Зараз кримінальній доктрині загалом відомо вже більше тридцяти її “видів” і “ступенів”, практично всі вони є синонімами обмеженої осудності. Стосовно науки кримінального права і психіатрії були як прихильники визнання і юридичного закріплення обмеженої осудності (психіатри – І.Фарбер, Б.Алмазов, Д.Майер; юристи – Ю. Антонян, С.Бородін та інші), так і ті, хто заперечує необхідність визнання правової норми (психіатри – В.Сербський, В.Кандинський, О.Насінник; юристи – М.Таганцев, А.Кістяківський, І.Карпець та багато інших).
Насамперед слід зазначити, що переважна більшість країн світу, такі як Болгарія, Велика Британія, Голландія, Ізраїль, Румунія, США, Узбекистан, не визнають обмежену осудність. [ 7 ]
Розділ 2. Суб’єкт злочину, загальна характеристика:
2.1. Поняття суб’єкта злочину:
У нормах кримінального закону термін “суб’єкт злочину” не вживається. У багатьох статтях Кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчиненні злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. [ 2 ]
У Кримінальному кодексі України 2001 року приписи щодо суб’єкта злочину об’єднані в окремому IV- му розділі, який має назву “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)”. У цьому розділі використано відомі науці кримінального права два види суб’єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки (критерії), які характерні для кожного виду суб’єкта злочину. [ 4 ]
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК “Суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.” [ 1 ]
Спеціальним суб’єктом злочину, говориться в ч. 2 ст. 18, є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути певна особа. [ 4 ]
Таким чином, спеціальний суб'єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину. [ 3 ]
2.2. Ознаки суб’єкта злочину:
Отже, в ст. 18 КК визначені загальні ознаки (критерії) настання кримінальної відповідальності, які характеризують суб’єкт злочину, а саме: 1) фізична особа;
2) особа, яка досягла до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку;
3) осудна особа.
Ці загальні ознаки характерні і для спеціального суб’єкта злочину, який ще володіє додатковими ознаками, виписаними в окремих нормах Особливої частини кодексу, зокрема такими, як громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій. Наприклад, суб’єктом злочину одержання хабара (ст. 368) може бути лише посадова особа, суб’єктом військових злочинців – лише військовослужбовець, суб’єктом державної зради (ст. 111) – лише громадяни України, суб’єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271) лише особа, на яку були покладені обов’язки щодо відповідальності за додержання правил про охорону праці на виробництві тощо. [ 4 ]
У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб’єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб’єктом, на відміну від поняття “загальний суб’єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік. [ 2 ]
Окремо зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності з вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб’єктом злочину не може бути юридична особа (установи, організації. підприємства)[1]. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це. Зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважений тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи і безпосередньо вчинив злочин. Наприклад, за випуск на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам неякісної продукції, що створює при наявності відповідних ознак склад злочину, передбачений ст. 227, підлягає кримінальній відповідальності лише особа, на яку покладено обов’язки щодо випуску продукції належної якості або контролю за її випуском або реалізацією.
Суб’єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.
Схема 1
Суб’єкт злочину, його види та ознаки
SHAPE \* MERGEFORMAT
У теорії кримінального права прийнято розрізняти такі поняття, як “суб’єкт злочину” і “особа злочинця”. Суб’єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Як уже зазначалося, складовими поняття “суб’єкт злочину” вважаються фізична особа, її осудність, вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб’єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище тощо). Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні), тобто комплекс його ознак: особливі властивості, його зв’язки та стосунки з іншими людьми, його моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, його життєві настанови. Врахування ознак, властивих злочинцеві, є однією з умов призначення судом справедливого покарання. Поняття “особа злочинця” широко користується наука кримінологія.
Сучасне міжнародне кримінальне право визнає лише індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинення ними злочинів проти миру і безпеки людства. Якщо злочинні дії таких осіб були пов’язані зі злочинними діями держави, остання має відповідати за загальними нормами міжнародного права (застосування до такої держави економічної блокади, виключення її представників з міжнародних організацій, розрив дипломатичних відносин тощо), а фізичні особи – кримінальну за нормами міжнародного кримінального права.
Офіційний статус особи (голова держави або уряду) не може бути підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності за злочини проти миру і безпеки людства.
Вступ;
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у чинному законодавстві;
Розділ 2. Суб’єкт злочину, загальна характеристика:
2.1. Поняття суб’єкта злочину;
2.2. Ознаки суб’єкта злочину;
Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб’єкта злочину:
3.1. Осудність: поняття та риси;
3.2. Обмежена осудність;
3.3. Неосудність;
3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння;
Висновок;
Список використаної літератури;
Додатки.
Вступ
На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.
На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов’язаних з осудністю і неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі – лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.
Теоретична і практична зацікавленість проблемою осудності обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.
Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.
Розділ 1. Загальна характеристика осудності і неосудності у
чинному законодавстві.
Проблема осудності й неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.
Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.
Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.
Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права – в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.
Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.
Відносно розгорнута формула неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати до осіб, які вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій або керувати ними. У Кримінальних кодексах союзних республік були відтворенні положення Основних начал з тією лише відмінністю, що в Основних началах мова йшла про неосудність як умову застосування заходів медичного характеру, а в Кримінальних кодексах союзних республік – про неосудність деякою термінологічною різницею як про підставу звільнення від покарання. Тільки до Кримінального кодексу УРСР було внесене суттєве уточнення. У ньому йшлося не про вчинення злочину неосудною особою, а про вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння.
Прийняті в 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік дали більш повну характеристику поняття неосудності.
Ця формула неосудності була відтворена в усіх Кримінальних кодексах союзних республік, прийнятих у 1959-1961 рр. Фактично залишилось таке визначення неосудності і у кримінальному законі України 2001 р.
Про так звану “обмежену” або “зменшену”, “пограничну”, “відносну”, “часткову”, “спеціальну”, “незначну”, “суміжну” осудність вперше згадують Кримінальні кодекси німецьких держав: Брауншвейгський 1840 р., Гессенський 1841 р., Саксен-Альтенбургський 1841 р., Баденський 1845 р., а взагалі сам термін “зменшена” осудність вперше був виголошений на Інсбрукському з’їзді юристів у 1904 р.
Виділяють фактори, що обумовлювали обмежену осудність: слабоумство, стан сп’яніння, недостатній психічний розвиток, надто несприятлива і така, що розбещує обстановку в дитинстві тощо. У всіх випадках передбачалось зменшення покарання.
Питання про обмежену осудність по-різному вирішувалось у кримінальному законодавстві європейських країн в минулому.
Російському кримінальному законодавству термін обмеженої осудності не був відомий, але у Зводі кримінальних законів 1857 р. в числі обставин, які пом’якшують вину, визначали слабоумство, легковажність, крайню неосвіченість.
“Руська правда” передбачала лише зменшення відповідальності залежно від психофізіологічного стану Суб’єкта. Так, якщо вбивство сталося під час сварки на бенкеті у стані сп’яніння, то в цьому разі застосовувалась відповідна норма, якою передбачалась зменшена відповідальність. В Артикулі військовому Петра І також передбачалось зменшення покарання, якщо злочин вчинено, за сучасною термінологією, у стані крайнього збудження (афекту).
Надалі визнали обмежену осудність за кримінальним законодавством таких держав, як Швеція 1864 р., Данія 1886 р., Фінляндія 1889 р., де передбачалось і пом’якшення покарання обвинуваченому.
Серед різних шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної та вульгарно-соціологічної) не було єдиної думки щодо обмеженої осудності.
Давньонімецький криміналіст Клейшнод розрізняв кілька ступенів осудності –на Ѕ; 1/3; ј/.
За радянських часів питання про “динаміку” осудності (неосудності) як юридичне поняття виникло кримінально-правовій доктрині в 20-х роках. М.Паше-Озерським була висловлена думка, що осудність (неосудність) є поняттям рухомим, динамічним.
На захист поглядів Клейшнода виступав за радянських часів і Ю.Сущенко, який виокремлював повну, зменшену і часткову осудність. Дехто з прихильників обмеженої осудності відносив її до неосудності, дехто – до межового стану між осудністю та неосудністю.
Незважаючи на те, що ідея невизначених критеріїв осудності (неосудності) була піддана різкій, але справедливій критиці і відхилена юридичною наукою і практикою, питання про динаміку осудності (неосудності) залишилося без відповіді. Це дало підстави деяким фахівцям пізніше стверджувати, що поняття осудності (неосудності) динамічне, що між осудністю і неосудністю або між особами психічно здоровими і хворими є щось середнє, проміжне, що є низка перехідних ступенів тощо.
Ті вчені, юристи і психіатри, які за часів виступали проти обмеженої осудності, вважали, що ніхто не може бути суб’єктом злочину частково, в зменшеному розмірі, що неможливе визначення критеріїв обмеженої осудності, бо діагностування психічних захворювань взагалі важка справа при їх численності, й відповідно неможливо встановити відтінки, ступені обмеженої осудності, зафіксувати її межі, що в обмежено осудної особи можливість усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними хоча й знижена, зменшена, але зберігається. Якщо в особи така здатність є – то вона осудна, винна, бо вина неподільна. Якщо ж особа такої здатності не має – то вона неосудна.
У 1991 р. в СРСР були прийняті нові Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, де в ст. 15 було вперше закріплено поняття обмеженої осудності, але можливо у зв’язку з розпадом СРСР жодна з союзних республік не встановила цю правову норму в своєму національному кримінальному законодавстві.
Протягом майже двох століть обмежену осудність визнали й закріпили в кримінальному законодавстві Австрії, Азербайджану, Бразилії, Грузії, Італії, Казахстану, Латвії, Лівії, Німеччини, Польщі, Росії, Угорщини, України, Франції, Чехії, Швейцарії, Японії та деяких інших держав.
На сьогодні питання обмеженої осудності залишається спірним та дискусійним у доктрині кримінального права і в судовій психіатрії. Зараз кримінальній доктрині загалом відомо вже більше тридцяти її “видів” і “ступенів”, практично всі вони є синонімами обмеженої осудності. Стосовно науки кримінального права і психіатрії були як прихильники визнання і юридичного закріплення обмеженої осудності (психіатри – І.Фарбер, Б.Алмазов, Д.Майер; юристи – Ю. Антонян, С.Бородін та інші), так і ті, хто заперечує необхідність визнання правової норми (психіатри – В.Сербський, В.Кандинський, О.Насінник; юристи – М.Таганцев, А.Кістяківський, І.Карпець та багато інших).
Насамперед слід зазначити, що переважна більшість країн світу, такі як Болгарія, Велика Британія, Голландія, Ізраїль, Румунія, США, Узбекистан, не визнають обмежену осудність. [ 7 ]
Розділ 2. Суб’єкт злочину, загальна характеристика:
2.1. Поняття суб’єкта злочину:
У нормах кримінального закону термін “суб’єкт злочину” не вживається. У багатьох статтях Кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни: “особа, яка вчинила злочин”, “особа, винна у вчиненні злочину”, “особа, яка засуджується”, “особа, яка засуджена” тощо. [ 2 ]
У Кримінальному кодексі України 2001 року приписи щодо суб’єкта злочину об’єднані в окремому IV- му розділі, який має назву “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)”. У цьому розділі використано відомі науці кримінального права два види суб’єкта злочину: загальний і спеціальний, а також дано визначення кожного з цих видів і зазначено ознаки (критерії), які характерні для кожного виду суб’єкта злочину. [ 4 ]
Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК “Суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.” [ 1 ]
Спеціальним суб’єктом злочину, говориться в ч. 2 ст. 18, є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути певна особа. [ 4 ]
Таким чином, спеціальний суб'єкт – це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину. [ 3 ]
2.2. Ознаки суб’єкта злочину:
Отже, в ст. 18 КК визначені загальні ознаки (критерії) настання кримінальної відповідальності, які характеризують суб’єкт злочину, а саме: 1) фізична особа;
2) особа, яка досягла до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку;
3) осудна особа.
Ці загальні ознаки характерні і для спеціального суб’єкта злочину, який ще володіє додатковими ознаками, виписаними в окремих нормах Особливої частини кодексу, зокрема такими, як громадянство, посадове становище, виконання професійних чи спеціальних функцій. Наприклад, суб’єктом злочину одержання хабара (ст. 368) може бути лише посадова особа, суб’єктом військових злочинців – лише військовослужбовець, суб’єктом державної зради (ст. 111) – лише громадяни України, суб’єктом порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271) лише особа, на яку були покладені обов’язки щодо відповідальності за додержання правил про охорону праці на виробництві тощо. [ 4 ]
У теорії кримінального права особу зі спеціальними ознаками суб’єкта, передбаченими у конкретній кримінально-правовій нормі, прийнято називати спеціальним суб’єктом, на відміну від поняття “загальний суб’єкт”, для якого характерними ознаками завжди є осудність і певний вік. [ 2 ]
Окремо зазначимо, що встановлення кримінальної відповідальності з вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб’єктом злочину не може бути юридична особа (установи, організації. підприємства)[1]. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння. Це. Зокрема, може бути керівник (голова, начальник, уповноважений тощо), його заступник або керівник відповідного підрозділу чи галузі, який використав певні повноваження юридичної особи і безпосередньо вчинив злочин. Наприклад, за випуск на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам неякісної продукції, що створює при наявності відповідних ознак склад злочину, передбачений ст. 227, підлягає кримінальній відповідальності лише особа, на яку покладено обов’язки щодо випуску продукції належної якості або контролю за її випуском або реалізацією.
Суб’єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним.
Схема 1
Суб’єкт злочину, його види та ознаки
SHAPE \* MERGEFORMAT
| Суб’єкт злочину |
| Фізична особа (людина) |
| Загальний суб’єкт |
| Спеціальний суб’єкт |
| вік |
| осудність |
| вік |
| осудність |
| Додаткові ознаки: громадянство, поса- дове становище, спеціальні обов’язки |
У теорії кримінального права прийнято розрізняти такі поняття, як “суб’єкт злочину” і “особа злочинця”. Суб’єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Як уже зазначалося, складовими поняття “суб’єкт злочину” вважаються фізична особа, її осудність, вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб’єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище тощо). Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні), тобто комплекс його ознак: особливі властивості, його зв’язки та стосунки з іншими людьми, його моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, його життєві настанови. Врахування ознак, властивих злочинцеві, є однією з умов призначення судом справедливого покарання. Поняття “особа злочинця” широко користується наука кримінологія.
Сучасне міжнародне кримінальне право визнає лише індивідуальну кримінальну відповідальність фізичних осіб за вчинення ними злочинів проти миру і безпеки людства. Якщо злочинні дії таких осіб були пов’язані зі злочинними діями держави, остання має відповідати за загальними нормами міжнародного права (застосування до такої держави економічної блокади, виключення її представників з міжнародних організацій, розрив дипломатичних відносин тощо), а фізичні особи – кримінальну за нормами міжнародного кримінального права.
Офіційний статус особи (голова держави або уряду) не може бути підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності за злочини проти миру і безпеки людства.
Водночас у багатьох кримінально-правових нормах як Загальної, так і Особливої частини кодексу, вживаються щодо суб’єкта злочину спеціальні дефініції різноманітна термінологія, що відповідає змісту такої норми і з якою кримінальний закон пов’язує певні юридичні наслідки. Мова йде про вживання таких дефініцій і термінів: А) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; Б) особа, яка вчинила умисний злочин; В) особа, яка вчинила злочин з необережності; Г) особа, яка вчинила злочин у віці від 14 до 16 років; Д) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); Е) особа, до якої застосовується примусові заходи медичного характеру (ст. 93); особа до якої застосовується примусове лікування (ст. 96); Ж) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо.
У статтях Особливої частини КК суб’єкт злочину частіше за все не означено тому, що суб’єкт злочину – це людина, і лише вона може вчинити й нерідко вчиняє діяння, що заборонено кримінальним законом. Водночас у Загальній частині кодексу дано визначення суб’єкта будь-кого злочину. Іншими словами, суб’єкт злочину є обов’язковим елементом кожного конкретного, виписаного в Особливості частині кримінального кодексу складу злочину. [4]
. Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб’єкта злочину:
3.1. Осудність: поняття та риси:
Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Поняття осудності дано в ч. 1 ст. 19 КК: «Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».
Осудність пов'язана з психікою людини, а психіка — це функція головного мозку, його здатність відображати об'єктивну дійсність.
Отже, осудність в широкому її розумінні - це такий психічний стан людини, за якого вона усвідомлює характер поведінки, розуміє її значення і керує своїми вчинками.
Злочинні дії, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються психічною організацією людини, її свідомістю і волею.
Психічні прояви людини полягають у повній спроможності (осудності) чи зменшеній спроможності (обмежена осудність) або неспроможності (неосудність) усвідомлювати свою поведінку або керувати своїми діями.
При вчиненні злочину особа розуміє зміст і значення с поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки й спроможна обирати правомірне рішення. Сама здатність людини усвідомлювати характер і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними відрізняє осудну особу від неосудної.
Осудність — це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідомо керувати ним і пов'язана з нею здатність відповідати за вчинений злочин.
При сумніву щодо психічного стану особи, яка вчинила злочин, слідчий, прокурор або суд, відповідно до кримінально процесуального законодавства, призначають проведення судово-медичної експертизи щодо осудності такої особи. Суд перевіряє висновок експертизи і дає йому оцінку разом із іншими доказами по справі та приймає остаточне рішення щодо осудності або обмеженої осудності чи неосудності особи, яка вчинила злочин.
Особа, не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною. [ 5 ]
3.2. Обмежена осудність:
Якщо встановленням неосудності особи під час вчинення нею передбаченого КК суспільно небезпечного діяння вирішуються питання про відсутність вини, самого суб'єкта злочину і підстав для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності, то визнанням особи обмежено осудною вирішуються лише питання про можливість пом'якшення покарання за вчинений нею злочин та застосування до неї примусового заходу медичного характеру.
Стаття 20. Обмежена осудність
1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. [ 1 ]
Обмежена осудність визначається за допомогою тих же критеріїв, які використовуються при вирішенні питання про осудність чи неосудність, тобто медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). Йдеться про оцінку впливу психічних розладів на сферу свідомості та волі особи, а саме про врахування ступеня здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Медичний (біологічний) критерій обмеженої осудності означає, що особа страждає певним психічним розладом, а юридичний (психологічний) - що в неї зменшена здатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або при збереженні такої здатності в повній мірі) ослаблена здатність керувати ними.
До психічних розладів відносяться аномалії психіки, що є наслідком психопатій, неврозів, невротичних та неврозоподібних реакцій, затяжних соматичних захворювань (скажімо, грипу, герпесу), а також психопатоподібні стани, залишкові явища черепно-мозкової травми, глибока акцентуація характеру (тобто посилення певних психічних властивостей, наприклад, істерії). Це можуть бути й хронічний алкоголізм, олігофренія в стадії дебільності тощо.
Прерогатива встановлення наявності у особи під час вчинення нею злочину психічного розладу належить слідчим органам, прокурору, суду, які мають оцінювати висновки комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. До питань, які ставляться перед експертами, відноситься не лише питання про наявність у підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) того чи іншого психічного розладу, а й про вплив на злочинну поведінку особи, характер такого впливу.
Особа, яка в стані обмеженої осудності вчинила злочин, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова йде лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покарання та застосування примусового заходу медичного характеру.
З законодавчого формулювання (ч. 2 ст. 20) можна зробити висновок про обов'язковість врахування судом факту визнання особи обмежено осудною при призначенні покарання, хоча не обов'язково наслідком такого врахування має бути пом'якшення покарання. Серед пом'якшуючих покарання обставин, перелічених в ст.66, вчинення злочину обмежено осудною особою не фігурує.
Смисл вперше введеної до КК України норми про обмежену осудність полягає в послідовному втіленні принципу справедливості. При вирішенні питання призначення покарання обмежено осудній особі суд має вичерпно ретельно його індивідуалізувати. Призначаючи покарання такій особі, суд має враховувати не лише ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65), а й наявність (чи відсутність) факту впливу психічного розладу на вчинення злочину, ступінь можливої обумовленості злочину таким розладом (суттєвість ролі психічного розладу як ланки в загальному ланцюгу причинного зв'язку між таким розладом і вчиненням злочину), ступінь звуження можливостей усвідомлювати фактичний бік вчинюваного діяння, його соціального значення та (або) керування ним, причини виникнення (етнологію) психічного розладу - був він викликаний об'єктивними чи суб'єктивними факторами, залежними від самої особи (зокрема, чи не був такий розлад наслідком анти суспільної звички чи аморальної поведінки особи, скажімо, її схильності до зловживання алкоголем). Потрібно враховувати і характер впливу психічного розладу на злочинну поведінку. Так, навряд чи є підстави для пом'якшення покарання, коли такий вплив проявився в особливій жорстокості під час вчинення злочину.
Визнання особи обмежено осудною може бути (але не обов'язково є) підставою для застосування до неї одного з примусових заходів медичного характеру, види яких перелічені в ч. 1 ст. 94. Враховуючи, що серед підстав звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст. 44-49) відсутня така, як вчинення злочину обмежено осудною особою (навпаки, в ч. 1 ст. 20 підкреслюється, що "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною"), а також положення ч. 2 ст. 20, примусовий захід медичного характеру має призначатись одночасно з призначенням покарання. У разі призначення такого заходу він має виконуватись паралельно з виконанням покарання. Це може бути перш за все надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (п. 2 ст. 93, п. 1 ч. 1 ст. 94) - безвідносно до виду призначеного покарання. КК України, на відміну від КК Російської Федерації (ч. 2 ст. 99), не виключає призначення обмежено осудним особам примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з різними типами нагляду, коли покарання пов'язане з позбавленням волі. [ 5 ]
3.3. Неосудність:
Неосудність - це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв'язку з відсутністю її вини. В той же час таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені в статтях 36-43 КК). З урахуванням протиправності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може бути застосовано примусовий захід медичного характеру надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду.
Стаття 19. Осудність
1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
2. Не підлягає кримінальний відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлений вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. [ 1 ]
Неосудність в коментованій статті визначається за допомогою використання двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного), перший з яких вказує на обумовлюючі її фактори, а другий - на недоліки в психічній діяльності особи.
Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів хворобливого стану психіки, про які йде мова в ч. 2 ст. 19. Під хронічним психічним захворюванням розуміються важко виліковні хронічні захворювання, що мають довготривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, маніакально-депресивний психоз, атеросклеротичний і старечний психози, інфекційні психози з затяжним протіканням тощо. Тимчасовий розлад психічної діяльності - це психічні захворювання, які характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і звичайно закінчуються повним одужанням особи: гострий алкогольний психоз, реактивний , тобто хворобливий розлад психіки, викликаний тяжким душевним потрясінням, так звані виняткові стани, що викликають затемнення свідомості на короткий час (патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо). Недоумство - це розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція) внаслідок перенесених хвороб. Воно характеризується зменшенням або повним занепадом інтелектуальних здібностей особи, що пов'язано з необоротними дефектами центральної нервової системи. Найтяжча форма олігофренії - ідіотія, середня - імбецильність, найлегша - дебільність. Остання не завжди пов'язана з втратою здатності розуміти суспільну небезпечність діяння, що залежить від глибини ураження центральної нервової системи та змісту діяння. До іншого хворобливого стану психіки відноситься розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій: тяжкі форми психопатій, стани, що виникають внаслідок марення при тяжких інфекціях (наприклад, тифі), черепно-мозкових травмах (травматична енцефалопатія), пухлинах мозку, явища абстиненції при наркоманіях (морфійного голодування), аномалії психіки у глухонімих тощо. [ 5 ] Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу здоров’я людини. [4].
Юридичний (психологічний) критерій неосудності охоплює дві ознаки: інтелектуальну - нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність), коли вона не розуміє фактичний бік своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільну небезпечність, а також вольову - нездатність керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими КК як суспільно небезпечні і кримінально карані (наприклад, піроман не є подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча й розуміє суспільно небезпечний характер такої поведінки). Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки - інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної з названих ознак, вона не може бути визнана неосудною. Так, у вироку в справі А., засудженого Шевченківським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 101 КК зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. “виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкриміновані йому діяння, ... А. не виявляв якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний” (ЮП. - Грудень 1996. - №23 (33).
Особа визнається неосудною, якщо під час вчинення діяння її інтелектуальна (усвідомлювати) чи вольова (керувати) спроможність була відсутня внаслідок хворобливого стану психіки, а не якихось інших причин (скажімо, алкогольного сп'яніння). При цьому не вимагається, щоб вчинене неосудною особою діяння перебувало в прямій залежності від її хворобливого стану психіки.
Схема 2
Неосудність, її критерії та ознаки
SHAPE \* MERGEFORMAT
Для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, що викликають сумнів щодо його осудності, обов'язково призначається експертиза. Висновок судово-психіатричної експертизи не є обов'язковим для слідчих органів, прокурора і суду, а підлягає оцінці. При незгоді з висновком вони повинні мотивувати це у відповідному процесуальному документі.
Частина 3 ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя - постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру. Після одужання особа може бути піддана покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання: Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбування покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт.
В чинному КК в більш загальній формі сформульовано положення (ч. 4 ст. 84) про те, що час, протягом якого до особи застосовувався примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК. А в цій статті йдеться не тільки про позбавлення волі та виправні роботи, а й інші міри покарання, зокрема обмеження волі, громадські роботи. [ 5 ]
“У раз припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до встановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання” ( ч. 4 ст. 95 КК)
3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння:
Позиція Кримінального кодексу України щодо відповідальності за вчинення злочину в стані сп'яніння або на ґрунті алкоголізму чи наркоманії характеризується такими особливостями: 1) особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності (ст. 21 КК); 2) вчинення злочину у стані названого сп'яніння включено до переліку обставин (п. 13 ст. 67 КК), що обтяжують відповідальність, хоч і обумовлено, що суд залежно від характеру злочину може не визнати цю (як і деякі інші) обставину як таку, що обтяжує відповідальність (ч. 2 ст. 67). [ 4 ]
У ст. 21 КК йдеться про стан будь-якого сп’яніння: алкогольного, наркотичного (виникає внаслідок вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), а також токсичного, що зумовлюється вживанням інших одурманюючих засобів, зокрема лікарських, які не належать до числа наркотичних і дозволені в медичній практиці, але можуть викликати одурманювання при передозуванні (димедрол, еленіум, ефедрин, реланіум тощо), предметів побутової хімії (наприклад, ацетон, аерозолі, лаки, фарби), вдихання випарів, які одурманюють.
Вживаючи алкоголь, наркотих чи інший одурманюючий засіб, особа усвідомлює, що вони порушують нормальний стан її психіки, але свідомо припускає чи навіть прагне до настання стану сп’яніння. При цьому особа може переслідувати мету злочину в такому стані злочину, хоча на практиці це трапляється досить рідко. Частіш за все добровільне входження в стан сп’яніння супроводжується лише усвідомленням можливості вчинення аморального поступку чи протиправного діяння, зокрема злочину. [ 5 ]
Систематичне і тривале алкогольне, наркотичне чи токсичне сп'яніння часто призводить до сп'яніння патологічного — у вигляді білої гарячки, алкогольної галюцинації та марення. Патологічне сп'яніння є однією з форм захворювання з тимчасовим розладом психічної діяльності. Людина в такому стані не спроможна усвідомлювати суспільну небезпечність діяння, яке вона вчиняє, і не в змозі керувати своїми діями. Така людина визнається неосудною, до неї можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру. [ 4 ]
Висновок
Отже, проблема осудності і неосудності – одна з найбільш складних і малодосліджених у кримінально-правовій науці.
Значна увага до проблеми обмеженої осудності ( в першу чергу того кола науковців-працівників, психіатрів, які є прихильниками зазначеного інституту, а не практиків-юристів) ще не означає її розв’язання, незважаючи на її нещодавнє юридичне закріплення в національному кримінальному законі. Сьогодення вимагає ґрунтовного дослідження, законодавчого визначення обмеженої осудності, щоб показати розвиток і характер помилок і запобігти їх повторенню, щоб старі помилки не видавались за нові досягнення.
Проблема кримінальної відповідальності й покарання злочинців із психогенетичними аномаліями та психофізичними особливостями, що не викликають осудності, залишається гостро дискусійною у світовій юридичній і медичній науці більш як півтора століття.
Отже, складність проблеми осудності і неосудності викликає лише необхідність її поглибленого вивчення та розробки. [ 7 ]
Список використаної літератури
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 2001.-№ 25-26. – Ст. 18-22, 65, 67, 72, 84, 93-96, 99, 111, 227, 271, 386.
2. Кримінальне право України. Загал. частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, В.В.Бенківський та ін.; За ред. П.С.Матишевського та ін.- Стер. вид.-К.: Юрінком Інтер, 2000, С. 150-168.
3. Кримінальне право Україн: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. Закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я.Тація.- Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2004. – С. 130-141.
4. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: підр. Для студ. Юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001.- С.122-133.
5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Ред. С.С.Яценко. – К.: А.С.К., 2005.- С.34-39.
6. Головченко В.В., Ковальський В.С. Юридична термінологія: Довідник. – К.: Юрінком Інтер, 1988. – С. 94, 106.
7. Лень В. Інститут осудності (неосудності) та обмеженої осудності у кримінальному законодавстві // Прокуратура, людина, держава. – К.: 2004.-№7.
У статтях Особливої частини КК суб’єкт злочину частіше за все не означено тому, що суб’єкт злочину – це людина, і лише вона може вчинити й нерідко вчиняє діяння, що заборонено кримінальним законом. Водночас у Загальній частині кодексу дано визначення суб’єкта будь-кого злочину. Іншими словами, суб’єкт злочину є обов’язковим елементом кожного конкретного, виписаного в Особливості частині кримінального кодексу складу злочину. [4]
. Розділ 3. Загальна характеристика осудності суб’єкта злочину:
3.1. Осудність: поняття та риси:
Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов кримінальної відповідальності за вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і водночас однією із загальних ознак суб'єкта злочину. Поняття осудності дано в ч. 1 ст. 19 КК: «Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».
Осудність пов'язана з психікою людини, а психіка — це функція головного мозку, його здатність відображати об'єктивну дійсність.
Отже, осудність в широкому її розумінні - це такий психічний стан людини, за якого вона усвідомлює характер поведінки, розуміє її значення і керує своїми вчинками.
Злочинні дії, як і всі інші вчинки людей, визначаються і контролюються психічною організацією людини, її свідомістю і волею.
Психічні прояви людини полягають у повній спроможності (осудності) чи зменшеній спроможності (обмежена осудність) або неспроможності (неосудність) усвідомлювати свою поведінку або керувати своїми діями.
При вчиненні злочину особа розуміє зміст і значення с поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки й спроможна обирати правомірне рішення. Сама здатність людини усвідомлювати характер і наслідки своїх дій та свідомо керувати ними відрізняє осудну особу від неосудної.
Осудність — це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідомо керувати ним і пов'язана з нею здатність відповідати за вчинений злочин.
При сумніву щодо психічного стану особи, яка вчинила злочин, слідчий, прокурор або суд, відповідно до кримінально процесуального законодавства, призначають проведення судово-медичної експертизи щодо осудності такої особи. Суд перевіряє висновок експертизи і дає йому оцінку разом із іншими доказами по справі та приймає остаточне рішення щодо осудності або обмеженої осудності чи неосудності особи, яка вчинила злочин.
Особа, не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною. [ 5 ]
3.2. Обмежена осудність:
Якщо встановленням неосудності особи під час вчинення нею передбаченого КК суспільно небезпечного діяння вирішуються питання про відсутність вини, самого суб'єкта злочину і підстав для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності, то визнанням особи обмежено осудною вирішуються лише питання про можливість пом'якшення покарання за вчинений нею злочин та застосування до неї примусового заходу медичного характеру.
Стаття 20. Обмежена осудність
1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. [ 1 ]
Обмежена осудність визначається за допомогою тих же критеріїв, які використовуються при вирішенні питання про осудність чи неосудність, тобто медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). Йдеться про оцінку впливу психічних розладів на сферу свідомості та волі особи, а саме про врахування ступеня здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Медичний (біологічний) критерій обмеженої осудності означає, що особа страждає певним психічним розладом, а юридичний (психологічний) - що в неї зменшена здатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або при збереженні такої здатності в повній мірі) ослаблена здатність керувати ними.
До психічних розладів відносяться аномалії психіки, що є наслідком психопатій, неврозів, невротичних та неврозоподібних реакцій, затяжних соматичних захворювань (скажімо, грипу, герпесу), а також психопатоподібні стани, залишкові явища черепно-мозкової травми, глибока акцентуація характеру (тобто посилення певних психічних властивостей, наприклад, істерії). Це можуть бути й хронічний алкоголізм, олігофренія в стадії дебільності тощо.
Прерогатива встановлення наявності у особи під час вчинення нею злочину психічного розладу належить слідчим органам, прокурору, суду, які мають оцінювати висновки комплексної судової психолого-психіатричної експертизи. До питань, які ставляться перед експертами, відноситься не лише питання про наявність у підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) того чи іншого психічного розладу, а й про вплив на злочинну поведінку особи, характер такого впливу.
Особа, яка в стані обмеженої осудності вчинила злочин, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова йде лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покарання та застосування примусового заходу медичного характеру.
З законодавчого формулювання (ч. 2 ст. 20) можна зробити висновок про обов'язковість врахування судом факту визнання особи обмежено осудною при призначенні покарання, хоча не обов'язково наслідком такого врахування має бути пом'якшення покарання. Серед пом'якшуючих покарання обставин, перелічених в ст.66, вчинення злочину обмежено осудною особою не фігурує.
Смисл вперше введеної до КК України норми про обмежену осудність полягає в послідовному втіленні принципу справедливості. При вирішенні питання призначення покарання обмежено осудній особі суд має вичерпно ретельно його індивідуалізувати. Призначаючи покарання такій особі, суд має враховувати не лише ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65), а й наявність (чи відсутність) факту впливу психічного розладу на вчинення злочину, ступінь можливої обумовленості злочину таким розладом (суттєвість ролі психічного розладу як ланки в загальному ланцюгу причинного зв'язку між таким розладом і вчиненням злочину), ступінь звуження можливостей усвідомлювати фактичний бік вчинюваного діяння, його соціального значення та (або) керування ним, причини виникнення (етнологію) психічного розладу - був він викликаний об'єктивними чи суб'єктивними факторами, залежними від самої особи (зокрема, чи не був такий розлад наслідком анти суспільної звички чи аморальної поведінки особи, скажімо, її схильності до зловживання алкоголем). Потрібно враховувати і характер впливу психічного розладу на злочинну поведінку. Так, навряд чи є підстави для пом'якшення покарання, коли такий вплив проявився в особливій жорстокості під час вчинення злочину.
Визнання особи обмежено осудною може бути (але не обов'язково є) підставою для застосування до неї одного з примусових заходів медичного характеру, види яких перелічені в ч. 1 ст. 94. Враховуючи, що серед підстав звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст. 44-49) відсутня така, як вчинення злочину обмежено осудною особою (навпаки, в ч. 1 ст. 20 підкреслюється, що "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною"), а також положення ч. 2 ст. 20, примусовий захід медичного характеру має призначатись одночасно з призначенням покарання. У разі призначення такого заходу він має виконуватись паралельно з виконанням покарання. Це може бути перш за все надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (п. 2 ст. 93, п. 1 ч. 1 ст. 94) - безвідносно до виду призначеного покарання. КК України, на відміну від КК Російської Федерації (ч. 2 ст. 99), не виключає призначення обмежено осудним особам примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з різними типами нагляду, коли покарання пов'язане з позбавленням волі. [ 5 ]
3.3. Неосудність:
Неосудність - це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв'язку з відсутністю її вини. В той же час таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перелічені в статтях 36-43 КК). З урахуванням протиправності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може бути застосовано примусовий захід медичного характеру надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду.
Стаття 19. Осудність
1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
2. Не підлягає кримінальний відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлений вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. [ 1 ]
Неосудність в коментованій статті визначається за допомогою використання двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного), перший з яких вказує на обумовлюючі її фактори, а другий - на недоліки в психічній діяльності особи.
Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризується наявністю у особи одного з чотирьох різновидів хворобливого стану психіки, про які йде мова в ч. 2 ст. 19. Під хронічним психічним захворюванням розуміються важко виліковні хронічні захворювання, що мають довготривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, маніакально-депресивний психоз, атеросклеротичний і старечний психози, інфекційні психози з затяжним протіканням тощо. Тимчасовий розлад психічної діяльності - це психічні захворювання, які характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і звичайно закінчуються повним одужанням особи: гострий алкогольний психоз, реактивний , тобто хворобливий розлад психіки, викликаний тяжким душевним потрясінням, так звані виняткові стани, що викликають затемнення свідомості на короткий час (патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо). Недоумство - це розумова недорозвиненість, яка може бути вродженою (олігофренія) чи набутою (деменція) внаслідок перенесених хвороб. Воно характеризується зменшенням або повним занепадом інтелектуальних здібностей особи, що пов'язано з необоротними дефектами центральної нервової системи. Найтяжча форма олігофренії - ідіотія, середня - імбецильність, найлегша - дебільність. Остання не завжди пов'язана з втратою здатності розуміти суспільну небезпечність діяння, що залежить від глибини ураження центральної нервової системи та змісту діяння. До іншого хворобливого стану психіки відноситься розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій: тяжкі форми психопатій, стани, що виникають внаслідок марення при тяжких інфекціях (наприклад, тифі), черепно-мозкових травмах (травматична енцефалопатія), пухлинах мозку, явища абстиненції при наркоманіях (морфійного голодування), аномалії психіки у глухонімих тощо. [ 5 ] Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу здоров’я людини. [4].
Юридичний (психологічний) критерій неосудності охоплює дві ознаки: інтелектуальну - нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність), коли вона не розуміє фактичний бік своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільну небезпечність, а також вольову - нездатність керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими КК як суспільно небезпечні і кримінально карані (наприклад, піроман не є подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча й розуміє суспільно небезпечний характер такої поведінки). Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки - інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної з названих ознак, вона не може бути визнана неосудною. Так, у вироку в справі А., засудженого Шевченківським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 101 КК зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. “виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкриміновані йому діяння, ... А. не виявляв якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний” (ЮП. - Грудень 1996. - №23 (33).
Особа визнається неосудною, якщо під час вчинення діяння її інтелектуальна (усвідомлювати) чи вольова (керувати) спроможність була відсутня внаслідок хворобливого стану психіки, а не якихось інших причин (скажімо, алкогольного сп'яніння). При цьому не вимагається, щоб вчинене неосудною особою діяння перебувало в прямій залежності від її хворобливого стану психіки.
Схема 2
Неосудність, її критерії та ознаки
SHAPE \* MERGEFORMAT
| Неосудність |
| Медичний (біологічний) критерій |
| Юридичний (психо-логічний) критерій |
| Вольовий момент – особа не здатна керувати своїми діями |
| Інтелектуа-льний момент- особа не здатна усвідомлю-вати своїх дій |
| Тимча- совий розлад психічної дія- льності |
| Недоум-ство (олігоф-ренія) |
| Інший хворобли-вий стан |
| Хронічна психічна хвороба |
Для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності в справі даних, що викликають сумнів щодо його осудності, обов'язково призначається експертиза. Висновок судово-психіатричної експертизи не є обов'язковим для слідчих органів, прокурора і суду, а підлягає оцінці. При незгоді з висновком вони повинні мотивувати це у відповідному процесуальному документі.
Частина 3 ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, коли визнає за потрібне, виносить ухвалу, а суддя - постанову про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру. Після одужання особа може бути піддана покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання: Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбування покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт.
В чинному КК в більш загальній формі сформульовано положення (ч. 4 ст. 84) про те, що час, протягом якого до особи застосовувався примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК. А в цій статті йдеться не тільки про позбавлення волі та виправні роботи, а й інші міри покарання, зокрема обмеження волі, громадські роботи. [ 5 ]
“У раз припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до встановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання” ( ч. 4 ст. 95 КК)
3.4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння:
Позиція Кримінального кодексу України щодо відповідальності за вчинення злочину в стані сп'яніння або на ґрунті алкоголізму чи наркоманії характеризується такими особливостями: 1) особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності (ст. 21 КК); 2) вчинення злочину у стані названого сп'яніння включено до переліку обставин (п. 13 ст. 67 КК), що обтяжують відповідальність, хоч і обумовлено, що суд залежно від характеру злочину може не визнати цю (як і деякі інші) обставину як таку, що обтяжує відповідальність (ч. 2 ст. 67). [ 4 ]
У ст. 21 КК йдеться про стан будь-якого сп’яніння: алкогольного, наркотичного (виникає внаслідок вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), а також токсичного, що зумовлюється вживанням інших одурманюючих засобів, зокрема лікарських, які не належать до числа наркотичних і дозволені в медичній практиці, але можуть викликати одурманювання при передозуванні (димедрол, еленіум, ефедрин, реланіум тощо), предметів побутової хімії (наприклад, ацетон, аерозолі, лаки, фарби), вдихання випарів, які одурманюють.
Вживаючи алкоголь, наркотих чи інший одурманюючий засіб, особа усвідомлює, що вони порушують нормальний стан її психіки, але свідомо припускає чи навіть прагне до настання стану сп’яніння. При цьому особа може переслідувати мету злочину в такому стані злочину, хоча на практиці це трапляється досить рідко. Частіш за все добровільне входження в стан сп’яніння супроводжується лише усвідомленням можливості вчинення аморального поступку чи протиправного діяння, зокрема злочину. [ 5 ]
Систематичне і тривале алкогольне, наркотичне чи токсичне сп'яніння часто призводить до сп'яніння патологічного — у вигляді білої гарячки, алкогольної галюцинації та марення. Патологічне сп'яніння є однією з форм захворювання з тимчасовим розладом психічної діяльності. Людина в такому стані не спроможна усвідомлювати суспільну небезпечність діяння, яке вона вчиняє, і не в змозі керувати своїми діями. Така людина визнається неосудною, до неї можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру. [ 4 ]
Висновок
Отже, проблема осудності і неосудності – одна з найбільш складних і малодосліджених у кримінально-правовій науці.
Значна увага до проблеми обмеженої осудності ( в першу чергу того кола науковців-працівників, психіатрів, які є прихильниками зазначеного інституту, а не практиків-юристів) ще не означає її розв’язання, незважаючи на її нещодавнє юридичне закріплення в національному кримінальному законі. Сьогодення вимагає ґрунтовного дослідження, законодавчого визначення обмеженої осудності, щоб показати розвиток і характер помилок і запобігти їх повторенню, щоб старі помилки не видавались за нові досягнення.
Проблема кримінальної відповідальності й покарання злочинців із психогенетичними аномаліями та психофізичними особливостями, що не викликають осудності, залишається гостро дискусійною у світовій юридичній і медичній науці більш як півтора століття.
Отже, складність проблеми осудності і неосудності викликає лише необхідність її поглибленого вивчення та розробки. [ 7 ]
Список використаної літератури
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 2001.-№ 25-26. – Ст. 18-22, 65, 67, 72, 84, 93-96, 99, 111, 227, 271, 386.
2. Кримінальне право України. Загал. частина: Підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В.Андрусів, П.П.Андрушко, В.В.Бенківський та ін.; За ред. П.С.Матишевського та ін.- Стер. вид.-К.: Юрінком Інтер, 2000, С. 150-168.
3. Кримінальне право Україн: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. Закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я.Тація.- Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2004. – С. 130-141.
4. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: підр. Для студ. Юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001.- С.122-133.
5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Ред. С.С.Яценко. – К.: А.С.К., 2005.- С.34-39.
6. Головченко В.В., Ковальський В.С. Юридична термінологія: Довідник. – К.: Юрінком Інтер, 1988. – С. 94, 106.
7. Лень В. Інститут осудності (неосудності) та обмеженої осудності у кримінальному законодавстві // Прокуратура, людина, держава. – К.: 2004.-№7.
[1] Питання щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб є дискусійним і не знайшло свого вирішення у кримінальному законодавстві тієї або іншої держави. Так, на початку 20 ст. законами США було передбачено кримінальну відповідальність юридичних осіб, винних у злочинних діях у сфері господарювання, з покаранням за такі дії штрафом. У 1978 р. Європейський Комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини, що давало б змогу судам застосовувати у таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й у вигляді заборони діяльності підприємств чи інших об’єктів, якщо їхня діяльність завдавала великої шкоди людям, суспільству чи самій природі. Такою рекомендацією скористалися Англія, ФРН і Франція.
