2. Два етапи розвитку теорії меркантилізму

3. Англійський меркантилізм

4. Французький меркантилізм

5. Меркантилізм в Італії

6. Висновки

7. Література

Генезис меркантилізму

Пeршим проявом ідей буржуазної політекономії став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але широке розповсюдження отримав у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи відносять до XVI ст. До того в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було спостерігати лише деяке зародження капіталістичних відносин. Велике значення для формування капіталістичного способу виробництва мало первісне нагромадження капіталу. Воно було пов'язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних виробників, поневоленням колоній, работоргівлею, державними позичками, податковою системою, протекціонізмом. Ці насильницькі заходи проводилися при активній підтримці держави.

Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Початок формування останнього поклали великі географічні відкриття XV—XVI ст. Після відкриття Америки і морського шляху навколо Африки почалося небувале зростання зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючий попит на промислові вироби. Назріла необхідність створення капіталістичних підприємств, які могли б поставляти великі партії товарів на експорт. З'явилися великі майстерні, що працювали під контролем капіталістів (проста корпорація). Запроваджений розподіл праці обумовив перетворення капіталістичне організованих майстерень у мануфактури.

Велику роль у виникненні капіталістичного виробництва відіграв торговий капітал, який у період розкладу феодального способу виробництва був панівною формою капіталу. Світова торгівля призвела до зосередження величезних багатств у окремих осіб, перш за все, купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.

Разом з капіталізмом виникла і розвивалася буржуазна економічна думка. Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталістичного укладу зачіпали інтереси усіх верств населення і надавали питанням економічного розвитку у період пізнього феодалізму більшого значення. Ліквідація монополії церкви у сфері ідеології, зростання наукових знань створили сприятливі умови для вивчення і узагальнення явищ економічного життя. З'явилося багато економічної літератури, що ставила своєю головною метою визначення характеру та завдань економічної політики.

Меркантилізм як перша теоретична розробка капіталістичного способу виробництва виник на основі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу і вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись перебороти гострі економічні суперечності, які породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та в інших країнах Західної Європи намагався форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму шляхом розвитку мануфактурної промисловості.

Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому
Голландія, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію, була проголошена ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися у Голландії і поступово на цей шлях ставала Англія, Франція, Португалія,
Іспанія.

Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки Європи. Він мав реальну базу, відзначався практицизмом і вирішував актуальні проблеми свого часу.

Мислення меркантилістів різко відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього переважно був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику. Економіка оцінювалась позитивно, а хрематистика всіляко засуджувалася, або, у крайньому випадку, допускалася як неминуче лихо. У центрі уваги меркантилістів постає саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Вони шукають зв'язок між господарськими явищами, але шукають його у тому вигляді, у якому він виступає на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було обумовлено особливістю епохи, коли меркантилісти вступили на історичну арену.

Меркантилізм належить до тієї епохи, коли капіталістичне виробництво робило свої перші кроки і не охоплювало ще всього народного господарства. Домінуючою сферою діяльності капіталу був товарний обіг, у виробництві панували ще феодальні відносини. Це домінування торгового капіталу позначилося на теоретичних концепціях меркантилістів.

Предметом дослідження у меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін меркантилізм походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження меркантилістів — збір і описання фактів, що спостерігаються, та часткова їх класифікація, тобто метод від конкретного до абстрактного, який є неминучим у період виникнення науки. Основне завдання — суто практичне — обгрунтувати меркантилістську економічну політику. Оскільки буржуазна політична економія знаходилася у дитячому стані, у теоретичному плані меркантилізм був нерозвинутим. Меркантилісти не дали і не могли дати розгорнутої теорії капіталізму, не аналізували його закони і категорії, а трактували переважно питання економічної політики і вирішували їх конкретно, практично.

Економічна думка меркантилістів не являє собою цілісної системи, але їх погляди можуть бути зведені до таких основних положень. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізоване і дійсно реалізується у грошах; тобто воно уявлялося як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює лише передумови для утворення багатства, тому його необхідно всіляко заохочувати і розвивати. По-третє, безпосереднім джерелом багатст-ва є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються у гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів по більш високій ціні, ніж ціна, за якою вони купуються. Г—Г — гроші, що породжують гроші,— таке розуміння капіталу у меркантилістів. По-п'яте, однак не всякий обіг є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоча і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми народного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, звідси загальний висновок — баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто слід менше купувати у іноземців і більше їм продавати. Проте необхідно відзначити, що в питанні розуміння активного балансу існувала велика розбіжність поглядів ранніх та пізніх меркантилістів.

Два етапи розвитку теорії меркантилізму

Меркантилістична політика і теорія меркантилізму, що її обгрунтовує, пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, котрий Маркс характеризував як власне меркантилізм або мануфактурну систему.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Для раннього (монетарного) меркантилізму характерною є теорія грошового балансу. Ця теорія ставила два завдання: по-перше, залучити якомога більше грошей з-за кордону; по-друге, зберегти гроші у даній країні. Звідси витікала вимога меншого витрачання грошей і більшого їх нагромадження, з одного боку, і заборона їх вивезення — з іншого. Адекватною була і економічна політика того часу, яка ставила своєю метою будь-якими заходами утримувати гроші у країні, купувати якомога менше іноземних товарів. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися досягнути шляхом безпосереднього регулювання руху грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов'язували частину виручки від проданих за кордоном товарів привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.

Монетарний меркантилізм був ще примітивною формою власне меркантилізму. Характерною для XVI ст. і орієнтованою на заборону вивезення грошей, обмеження імпорту, посилення видобутку золота та срібла, встановлення високих мит на ввезення товарів, зниження позичкового проценту — такою була економічна політика. Такі заборони неодноразово впроваджувалися в Іспанії XVI ст., але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому позначався ще вплив натурального господарства, міської регламентації торгівлі та грошового обігу, що орієнтується на замкненість економіки кожного міста.

Така політика стримувала розвиток зовнішньоторговельних оборотів. Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, яка визначала за мету утримування грошей в обігу.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється меркантильною або мануфактурною, що досягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками її були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Серра та Дженовезі в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили завданням скасування заборони вивозу грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції, перш за все промислової; завоювання ринків, у тому числі колоніальних, і активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, ввезених до країни. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося судноплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, яка розглядалася як кращий засіб для забезпечення більш інтенсивного розвитку експорту. Держава проводить систему митних заходів: іноземні товари, що конкурують з вітчизняними, а також вивіз сировини, яка може бути перероблена в середині країни, оподатковуються високим митом. А на деякі вітчизняні товари, навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт.

Але у головному і ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різному трактуванні активного балансу.

Ранні меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їх, а будь-який продаж — збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей як капіталісти, які розуміють, що гроші «породжують» гроші і для цього вони повинні бути не в спокої, а в русі, їх постійно необхідно пускати в оборот, щоб отримувати ще більше грошей. Звідси і різне трактування загальної для усіх меркантилістів формули: менше купувати і більше продавати. Ранні меркантилісти наголошують на першій частині формули і при цьому трактують її абсолютно: потріб-но всіляко утримуватися від покупок. Пізні ж — трактують цю ж формулу відносно: можна купувати багато, але сума продажів повинна завжди перевищувати суму покупок.

Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади і навіть опіки її над господарським життям. Відмінність полягає лише у різному розумінні конкретних форм цього втручання, у тому, як зробити його найбільш доцільним.

Меркантилізм набув розвитку, перш за все, в Англії, потім у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.

Англійський меркантилізм

Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов'язували іноземних купців витрачати виручку за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—XVII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв Навігаційний акт Кромвеля).

Із представників раннього меркантилізму в Англії слід назвати В. Стаффорда (1554—1612), який у 1581 році надрукував під ініціалами «W. 5.» твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов’я.

Стаффорд виявляє найбільш правильне для того часу розуміння зв'язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінних монет, у псуванні монет королями (що практикувалося у зв'язку зі зростаючою потребою у коштах) він вбачає причину подорожчання товарів. Псування монет, на думку Стаффорда, має двоякі наслідки: 1) дороговизну; 2) втечу (відтік) з країни повноцінних монет.

У цьому творі доводилася шкідливість вивезення монет за кордон, бо, зрештою, зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки засобом обігу. Все залежить від того, як обмінювати на них товари. Держава, вважає Стаффорд, повинна видати закон, щоб жоден з сирих продуктів не вивозився за кордон необробленим, так як вивіз сирих матеріалів веде тільки до зворотного ввозу їх в обробленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. Стаффорд пропонував заборонити ввезення предметів розкоші та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивіз монети, розширити суконне виробництво.

Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії у його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), який вважається автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх роботах: памфлеті «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), а пізніше «Скарб Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він спростовує монетаризм і обгрунтовує теорію торгового балансу.

Мен висловлюється проти заборони вивозу грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що значення грошей в обігу можна порівняти із значенням зерна у процесі землеробського виробництва. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів пригнічують свободу купця розпоряджатися своїми грішми і завдають тільки шкоди. З точки зору Мена, єдиним вірним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.

Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля не буде піддаватися утискам, вона отримає найбільший розвиток, а тим самим буде досягнута основна мета — збільшення запасів золота та срібла. Таким чином, Мен вирішував завдання залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихильники політики грошового балансу. Ввезення та вивезення грошей, за Меном, знаходиться у залежності від стану зовнішньої торгівлі. Якщо вивіз перевищує ввіз, тобто, якщо країна має активний торговий баланс, різниця повинна бути перекрита грішми. «Гроші, які привозяться у країну за балансом нашої зовнішньої торгівлі,— це єдині гроші, які у нас залишаються і якими ми збагачуємося», — наголошував він.

Чітко формулює Мен теорію торгового балансу. «Звичайний засіб для збільшення нашого багатства і наших скарбів,— говорить Мен,— є іноземна торгівля, у якій ми завжди повинні дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів».

Мен — противник всіляких заходів, що притискують експортну торгівлю, він вимагає навіть скорочення мит на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які ратували за високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, що полегшує конкуренцію на зовнішньому ринку. Але, наслідуючи ранніх меркантилістів, він вказує на необхідність використання повноцінних грошей для обігу, повторюючи вже відоме положення Стаффорда: зниження цінності грошей викликає підвищення ціни товарів. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства і дорогоцінних металів. Під багатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю, інші дари природи. Кажучи про гроші, він підкреслював їх роль як засіб досягнення певної мети — залучити до країни через зовнішню торгівлю більше дорогоцінних металів.

Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, подібно Стаффорду, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він вважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також приносить багатство. Особливо підкреслював Мен значення судноплавства і необхідність прагнути того, щоб англійці вивозили свої товари виключно на англійських суднах.

Меркантилістські погляди розвивав і син торговця Самуїл Фортрей (1622—1681), автор роботи «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства». З метою стимулювання розвитку промисловості він вимагає обкладення іноземних товарів високим митом, в результаті чого ціни на товари, що завозяться в Англію зростатимуть, а це, у свою чергу, викличе розширення збуту товарів вітчизняного виробництва.

Коли меркантилізм як політика розкладався, на його захист виступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712—1781). Він поставив за мету відстояти меркантилістську концепцію у XVIII ст., коли вже утворилася теорія трудової вартості. У 1767 р. він видає книгу «Дослідження про принципи політичної економії», у якій не тільки викладає принципи меркантилізму, але й робить серйозний крок вперед в економічній науці. Стюарт не поділяє ілюзій меркантилістів, буцімто багатство створюється шляхом продажу окремими капіталістами товарів за ціною вищою за вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в міжнародній торгівлі. За його словами, тільки позитивний прибуток викликає зростання суспільного багатства.

Слід також відзначити, що Стюарт критикував кількісну теорію грошей і визнавав необхідність певної кількості грошей для обігу.

Французький меркантилізм

У Франції меркантилізм також відіграв важливу роль в економічній політиці абсолютизму, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж у Англії, а абсолютизм був дворянською диктатурою.

Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко стимулюючи торгівлю. Він уклав у 1606—1607 рр. ряд угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на стягнене майно іноземних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив ввезення текстильних товарів і вивіз цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.

Але ще більшого розмаху політика меркантилізму зазнала при Людовіку XIV, завдяки старанням міністра Кольбера у 1661—1683 рр. Останній вважав, що могутність держави визначається кількістю грошей у її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля.

Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621). У 1615 р. він опублікував працю «Закони суспільного господарства» («Трактат політичній економії»), яку присвятив королю і матері-королеві. Саме у цьому творі вперше вжито термін «політична економія», що дав назву цілій науці.

Економічні погляди Монкретьєна знаходяться на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному і політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігонців спустошили південно-французькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Англія вже почала значно випереджати Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн ставить за мету виявити заходи, використання яких дозволило б піднести народне господарство Франції. Для цього він вважає за доцільне використати досвід Англії. Досить детально зупиняється Монкретьєн на питаннях розвитку мануфактур, займається питаннями торгівлі, мореплавства, рекомендує ряд заходів для піднесення промисловості, великого значення надає професійному навчанню.

За своїми поглядами Монкретьєн є гарячим захисником третього стану, при цьому найбільш важливою його частиною вважає торговців. «Купці,— наголошує він,— надзвичайно корисні державі». І хоча вимагає заохочення всілякого роду ремесел, проте розвиток промисловості для нього є самоціллю. Мету всіх ремесел він вбачає в торгівлі. «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є певним чином головна ціль різних ремесел», — вказує Монкретьєн. Для могутності держави потрібне золото, а самим надійним способом його придбання є зовнішня торгівля.

Монкретьєн свідомо протиставляє інтереси Франції інтересам інших країн, засуджує політику Франції за те, що вона надає більшу свободу і незалежність торговцям інших країн. При цьому він досить своєрідно використовує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в умовах внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі
учасники обороту, країна ж в цілому нічого не втратить і не придбає. В умовах зовнішньої торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони висмоктують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво відзначити, що Монкретьєн розрізняє поняття гроші і багатство, вважаючи, що достаток золота створює лише передумови для багатства і благополуччя країни, але не робить її багатою і успішною. Першочергове значення він приділяє «природному багатству» (хліб, сіль, вино і т. ін.). Монкретьєн у зв'язку у цим пише: «Не наявність золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для життя і одягу: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн різко виступає проти розкоші, вважаючи її однією з причин, що призводить до відтоку золота з країни. «Розкіш,— говорить він, — для держави чума і рокове розорення; завдяки шовку до Турції та Іспанії відпливає наше золото».

Монкретьєн виділяється із загальної маси меркантилістів тим, що його увагу привертало становище народу, особливо селянства, про яке він говорить з великим співчуттям і вважає, що держава повинна турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії

Для практичного меркантилізму в Італії не було політичних і еконо-
мічних умов. Після великих географічних відкриттів за умов збереження політичної роздробленості став неминучим її економічний занепад. У силу зовнішньоторговельних умов, що змінилися, нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися у позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт обумовив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Гаспар Скаруффі (1519—1584), будучи професійним банкіром, написав у 1582 році «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму. Скаруффі запропонував грандіозний на той час проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах в межах країни, існували різні грошові системи, що звичайно ускладнювало розрахунки і перекази грошей з одного місця в друге. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівняти одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монета-ристів рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактував як звичайні товари.

Цей проект підтримує і розробляє флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529—1606), який опублікував у 1582 році книгу «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутися до вільної чеканки монет та обігу злитків.

Із італійських теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI—XVII ст.), відомого як автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра відкидає концепцію монетаризму і дотримується теорії «торгового балансу». Засуджує заборону вивозу грошей і регламенти їх обігу, втручання держави в економічне життя. Як приклад наводив Венецію, яка має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, ставилася у залежність від розвитку ремесла, працелюбства та винахідливості населення, розмаху торгівлі, політики уряду.

Серед італійських меркантилістів слід також назвати Антоніо Дженовезі (1712—1769), котрий тривалий час займав кафедру у Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торговельної політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У своїх «Лекціях про комерцію і цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового балансу. Не-
можливо допускати такий вивіз товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такий ввіз, котрий наносить збитки вітчизняним ремеслам, вважає Дженовезі.

Багатство, на його думку, роблять не гроші самі по собі, а правильно організована за їх допомогою зовнішня торгівля. Надлишок грошей сам по собі не може принести країні користь. Вони повинні бути наявними у кількості, необхідній для обслуговування торгівлі.

Ідеї меркантилізму у тій чи іншій формі позначалися на формуванні та розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн як Західної, так і Східної Європи.

Меркантилізм (особливо на другому етапі свого розвитку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «торгового балансу» полягало у тому, що вона давала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» дійсно було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж, постійним і надійним, не пов'язаним з випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів ще не прийшов.

Висновки

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у XVI—XVII ст. у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів об'єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов'язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Література

1. Корнійчук В.І., Татаренко П.В. Історія економічної думки. К.: Наукова думка, 1996. — 456 с.

2. Ніколенко Ю.В., Демківський А.В., Фещенко В.В. та ін. Основи економічної теорії. — К.: Либідь, 1994. — 214 с.