МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

з дисципліни “Зарубіжна культура”

тема

«Європейська культура епохи Відродження та Нового часу»

2010

Зміст

1. Передумови епохи Відродження

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

3. Реформація і особливості розвитку її культури

4. Науково-технічний переворот та формування світогляду Нового часу

5. Основні художні стилі XVII-XVIII ст.

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження – період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії. Відродження поділяється на 4 етапи: друга половина ХІІІ -XIV ст. – проторенесанс (передвідродження); XV ст. – раннє Відродження, кінець XV ст. – перша третина XVІ ст. – Високий Ренесанс; XVІ ст. – пізній Ренесанс. Сам термін «Відродження» (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюся) введено в ужиток у XVІ ст. живописцем та істориком мистецтва Джордано Вазарі, який хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій.

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов’язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.

Саме тому епоха Відродження була спрямована на пошук індивідуальності, прагнула усвідомити та обґрунтувати незалежну гідність індивідуальної думки, способу життя. У ХІІІ ст. з’являються поняття «особа» й «особистість». У добу, що передувала Відродженню, «всі співали в унісон», тобто на один голос, не виявляючи індивідуальності. Наукові відкриття Джордано Бруно про безкінечність Всесвіту, існування невідомих на цей час планет в межах Сонячної системи, обертання Сонця і зірок навколо осі, математичні розрахунки Паоло Тосканеллі, який висунув ідею про можливість дістатися Індії західним шляхом (його картами користувався Колумб). Все це відкривало можливості пізнання світу.

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило країну головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, у тому числі й у Криму: Кафа – Феодосія, Солдайя – Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія – батьківщина банківської справи («банк» від італ. Banco: лава, конторка – малася на увазі лава міняйл).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії – складна економічна база (торговельні, банківські операції, мануфактура, земельна власність).

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах зростала потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з’являється інтелігенція, яка відіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси, а з іншого – поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов’язана з традиціями народної культури.

Водночас створенню нового мистецтва сприяло захоплення італійців античністю. Архітектура Ренесансу відродила античні колони і пілястри, деякі декоративні форми, які створили стиль Ренесансу. У скульптурі майстри, схиляючись перед античним мистецтвом, беруть сюжети з античної історії та міфології. Найпоширеніший матеріал скульптура – мармур. Використовуються також дерево, бронза, глина. Майстри прославляли людину. Епоха титанів, як називають добу Відродження, подарувала загальновизначних геніїв: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело і Рафаеля.

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) спочатку виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XVI ст. передовими мислителями Італії, він швидко поширився по всій католицькій Європі й став головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV- XV ст.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам’ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (від грец. anthropos – людина і центр). Людина, а не божество, стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури – всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світосприйняття, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації – общини в селі, цеху в місті та ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об’єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами. Їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму ін.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Водночас гуманістичній культурі притаманне нове розуміння природи. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм на європейську культуру XVII ст.

3. Реформація і особливості розвитку її культури

Перехід від середніх віків до Нового часу співпадав з зародженням буржуазних відносин і у кожній країні мав свої особливості. Якщо Італія у XIII ст. стає батьківщиною Відродження, то у Німеччині на початку XVI ст. складається новий світогляд, який дістав назву Реформація (від лат. reformatio – перетворення, поліпшення) – суспільно-політичний рух, спрямований проти католицької церкви. У 1517 р. у місті Віттенберг священик Мартин Лютер виступив з 95 тезами, спрямованими проти індульгенцій. Він висловив не лише власну позицію, а й протест бюргерства проти пануючих феодалів і церкви.

Німецькій бюргерській культурі початку XVI ст. властиве відчуття «кінця часу», крихкості життя, ефемерності й навіть нікчемності людської істоти. М. Лютер переклав із латини німецькою мовою середньовічну пісню «Посеред життя обложені смертю», яка стала типовим виразом настроїв дрібної буржуазії та всіх, хто не належав до панівного класу. Проте вже існувало особисте ставлення до світу, що виникло за доби Відродження, і воно допомогло бюргерам витерпіти всі негаразди. Ідеалами стали праця, чесність, скупість. Ідеї Реформації поширилися в інших країнах. У Швейцарії їх пропагував Жан Кальвін, який проголосив своїми цінностями самообмеження, аскетизм, накопичення, що відповідало буржуазному характеру протестантизму.

Основна ідея Лютера – для віри у Бога не треба церкви – посередника між Богом і людьми, християнське вчення треба вивчати самостійно, спасіння душі досягається тільки вірою у Бога, а не виконанням церковних обрядів. Замість церкви як таємничого колективу, де ієрархи забезпечували безпосереднє спілкування з Христом, було створено молитовні будинки, де слухали проповіді та співали молитви без будь-яких таїнств, обрядів і містичних посередників. Туди ходили звичайні люди, що свідомо стежили за своєю поведінкою й фіксували порушення. Для культури періоду Реформації характерна простота оформлення церкви, світська музика, скасування поклоніння іконам і святим. Збереглися лише деякі світські свята та дві магічні дії (хрещення і причастя), богослужіння складалося переважно з проповідей, спільних молитов та співання псалмів.

Епохи Відродження і Реформації переплітаються, але не співпадають. Якщо Відродження у XVI ст. досягло найвищого розвитку, то Реформація тільки починається.

4. Науково-технічний переворот та формування світогляду Нового часу

Становлення культури Нового часу припадає на XVII-XVIII ст. Цей період починають буржуазні революції в Нідерландах та Англії і завершують війна за незалежність англійських колоній у Америці та Велика французька революція (1789-1793 рр). За ці 200 років остаточно сформувалися національні держави та їх культура.

Протестантизм став джерелом розвитку вільнодумства, що сприяло величезним відкриттям: геліоцентричній системи М. Коперника, фізичних та астрономічних досліджень Галілео Галілея, відкриттю руху планет по еліпсам І. Кеплера, теорії кровообігу У. Гарвея, створенню мікроскопічної анатомії М. Мальпігі, дослідженню мікроорганізмів за допомогою мікроскопа А. Левенгука, відкриттям І. Ньютона в галузі астрономії, фізики, механіки та ін. Наприкінці XVIII ст. відбувається науково-технічний переворот: відкриття парової машини Д. Уатта, механічної прядильної машини і ткацького станка та ін., що починає еру промислової революції нового століття.

Відповідно до наукових досягнень змінюється світогляд людини. Просвітництво (XVIII ст.) поширило ідеї раціоналізму та започаткувало суспільні й правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації.

Класичною країною Просвітництва була Франція. Ініціатором нового руху вважають Вольтера (Франсуа Марі Аруа), який залишив велику творчу спадщину: вірші, повісті, романи, наукові праці. Усе життя він провів у вигнанні за сатиричні вірші, в Англії написав відомі «Філософські листи», тираж яких було спалено. Вольтер боровся проти церкви, але не був атеїстом. Основні ідеї його праць: рівність, свобода і приватна власність. Засновником конституційної думки вважають політичного діяча і філософа Шарля Луі де Монтеск’є. Головний його труд – «Дух законів» (1748 р.) – збірник афоризмів.

Серед ідеологів Просвітництва найбільше суспільне значення мали твори Жан Жака Руссо, який виступав проти соціальної нерівності, деспотизму й рабства, визначав виховання як засіб розвивати в людині природні основи здоров’я й моральності.

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII-XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямів – раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – чуттєвий досвід.

5. Основні художні стилі XVII-XVIII ст.

Характерною рисою мистецтва XVII-XVIII ст. було швидке виникнення та зміна художніх стилів: у першій половині XVII ст. – бароко, у другій – класицизм, у першій половині XVIII ст. – рококо, а у другій –знову класицизм.

Художній стиль бароко (від італ. barocco – вибагливий, химерний) сформувався після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією. Він полягав у спробах поєднання урочистого, пишного дворянського стилю з елементами різноманітності, мінливості. Створювався ефект контрастності за рахунок поєднання реальності з ілюзією. Цей стиль був реалізований у різних видах мистецтва (архітектурі, живопису, музиці), але його суть найкраще відобразив театр. Уявлення про дійсність як театр, де немає різниці між реальністю та ілюзією, свідчить про світоглядну кризу. У стилі бароко будуються не лише споруди, але й архітектурні ансамблі (площа св. Петра у Римі – архітектор П. Берніні). Виникає архітектура фонтанів (Петергоф, фонтан Треві у Римі та ін.). Значної ролі набувають інтер’єри (люстри, драпірування, лепні оздоблення). Живопис та скульптура втрачають самостійне значення і стають часткою декору.

Ще складнішим і неоднозначнішим був художній стиль класицизму (від лат. classicus – взірцевий), який виник у Франції в період абсолютизму XVII ст., а потім удосконалювався у XVIII ст. Ґрунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну та справедливу владу освіченого монарха. У художніх творах переважали громадянські, героїчні та патріотичні мотиви. У дусі античного естетичного ідеалу утверджувався поділ жанрів мистецтва на «високі» (трагедія, ода, героїчна поема) та «низькі» (комедія, байка, сатира, ідилія), де героями були селяни та міщани.

У надрах Просвітництва виник ще один художній метод – просвітницький реалізм (лат. realis – суттєвий, дійсний), за допомогою якого митці намагалися розглянути проблему несумісності конкретної людини з її егоїстичними інтересами та «людини взагалі» – носія розуму та справедливості. Вони виявили, що «громадянинові світу», вільному від усіх станових, конфесійних і національних особливостей, немає місця в конкретних історичних умовах (усім відомі твори «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо і «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта).

Просвітницький напрям у художній культурі проявився також у методі сентименталізму (фр. sentimentalisme, від serntiment – почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Сентименталізм не лише доповнював, а й заперечував раціоналізм, оскільки тяжів до зображення світу як алогічного, позбавленого цілісності й завершеності. У цьому спостерігається момент кризи просвітницької культури.

Художній стиль рококо (від фр. rocaille – схожий на мушлю) схожий на бароко, але відрізняється від нього невеликими розмірами виробів. Характеризується декоративністю, розкішністю, витонченістю, ніжним кольором (рожевий, сірий, голубий); основний матеріал – фарфор і перламутр. У цьому жанрі творили придворні художники Франції: Буше, Жан-Антуан Ватто; створювались предмети побуту – меблі, посуд. Особливо відомим є посуд фарфорових заводів у Севрі (Франція), Нейсені (Німеччина), Петербурзі (Імператорський фарфоровий завод).

На думку багатьох дослідників, епоху Нового часу завершує творчість І.В. Гете. У видатному творі «Фауст» він показує історичний тип людини, яка прагне знайти Дійсність на основі Розуму.

Література

1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.

5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.

6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

7. Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.

11. Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.

12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.