Жіночій одяг періоду середньовіччя

В епоху Середньовіччя завданням моди вперше стає “стилізація” тіла за допомогою одягу - підкреслення тих або інших ліній фігури шляхом зміни силуету. У костюмі цього періоду спостерігаються дві суперечливі тенденції: з одного боку - закрити тіло, нівелювати його форми й обтягти фігуру вузьким кроєним костюмом, з іншого боку - підкреслити природну красу людської фігури. Такі протиріччя пов'язані з естетичними ідеалами людини даної епохи - це аскет, який відмовився від радостей життя.

В період раннього середньовіччя у жіночому костюмі відбуваються ті ж зміни форми прямої широкої сорочки, що й у чоловічому костюмі.

У ранні періоди жінки носили одночасно дві туніки: нижню, довгу й широку, з довгими вузькими рукавами, і верхню, більше коротку, з короткими широкими рукавами. Кольорові смуги обробки, вишивки розташовувалися по горловині, низу виробу й низу рукавів.

У Х-XII ст. починається створення одягу облягаючих форм. У прагненні підкреслити фігуру в костюмі з'являється вузький короткий жилет, що підтримує груди й відіграє більш декоративну роль: його обробляють по краях галуном, вишивкою. Пояс, прикрашений металевими платівками, розташовують на стегнах, кінці його звисають попереду до низу.

Жіноче бліо відрізняється від чоловічого своєю довжиною до підлоги. Бічні овальні розрізи шнурувалися стрічками для облягання грудей і талії. Верхнім одягом служить плащ-мантія на хутряній (горностай, бобер) або тканій підкладці.

Покривала, розповсюджені в одязі ранніх століть як головні убори, зникають. Жінки починають носити довгі розпущені волосся або коси, перевиті парчевими стрічками, обручі, вінки з пов'язкою під підборіддям.

Взуття за формою й матеріалом нагадує чоловічу.

В період пізнього середньовіччя подовжені пропорції, легкі, витончені, що йдуть угору лінії готичної архітектури впливають на форми костюма.

Два силуети, на основі яких вирішувався чоловічий костюм, характеризують і жіночий одяг. Але якщо прилягаючий силует у чоловічому одязі підкреслював ширину плечей і груди, сильні стрункі ноги, то в жіночому, навпаки, - похилі вузькі плечі, крихкість, красу молодої дівчини. Від талії донизу силует розширювався, довжина й ширина нижньої частини одягу значно збільшувалися за рахунок спідниці кльош. У цей період в одязі знаті збільшується кількість одночасних одягів: туніка, котт, сюрко, плащ. Жіноче сюрко на початку періоду ХIII в. вирішувалося в прямому широкому силуеті, мало величезні овальні вирізи пройми. На противагу сюрко котт було вузького, прилягаючого по лініях грудей і талії силуету, з довгими вузькими рукавами. Положення лінії талії в котт різко занижено, груди затягнуті полотняним корсетом. Колірне рішення такого ансамблю яскраве, контрастне: золотаво-жовте котт, червоне, затканим золотом сюрко, яскраво-синій на хутряній підкладці плащ, перлові прикраси.

В XV в. пропорції жіночого прилягаючого костюма міняються. Лінія талії в сюрко переноситься під груди. Спідниця позаду подовжується шлейфом, що досягає декількох метрів довжини. Попереду сюрко вкорочено, як би підійнято в центрі на талії. Це дозволяє бачити прикрашений поділ котт і створює певну постановку фігури - животом уперед, що відповідало поданням про красу жінки. Гострокутне декольте обробляють коміром шалевидної форми, сильно розширеним до плечей. Цей виріз часто закривають вставкою із прозорого шовку з вишивкою. Широкий пояс рясно прикрашений золотими й срібними платівками. Костюм доповнений конусоподібним головним убором з вуаллю, висота якого досягала 70 см.

Як чоловічому, так і жіночому готичному костюму властива штучна витягнутість форм, у лініях позначається загальна стильова особливість «готичній кривій», фігура здобуває г-образний силует. Контрастне співвідношення короткого вузького ліфа й довгої широкої спідниці, видиме у фас, досягає в профіль і зі спини ще більшої виразності завдяки довгому шлейфу.

У прямому вільному силуеті вирішувалися верхні плаття покрою упелянд, що з'явилися в ХV ст.

Для мальовничих портретів Яна ван Ейка, Роже ван дер Вейдена, Гансу Гольбейна характерне зображення жінок у платтях цього покрою. Упелянд косого крою носили частіше з поясом, що підкреслював високу лінію талії. Складки закладали променеподібно від центра талії переду.

Загалом характеризуючи середньовічний одяг жінки можна зазначити те, що все в жіночому одязі було немов спрямоване нагору, завершуючись високим гострим капелюхом. Гострий ніс взуття підкреслював бездоганність стилю. Для того, щоб утримувати капелюх на голові, необхідно було зберігати рівновагу, рівномірно й спокійно рухатися. Підкреслена помірність, збереження достоїнства в будь-якому положенні допомагали жінці повернути свій престиж. І в багатьох випадках їй це вдавалося.

Кожний з народів Європи вніс щось своє в готичний одяг. Батьківщина готичної моди - Нідерланди. Звідси вона поширилася в Німеччину, Італію й Францію, де великий блиск їй додав Бургундський двір. Кожний оформляв модні лінії відповідно до своїх поглядів і смаків, але сміло всього, витончено й майстерно всього це робили у Франції. Легким рухом ножиців багатовікова туніка була перетворена в корсаж і спідницю, і обидві частини мали характерні прикраси. Оформлялася лінія талії, а з підйомом її нагору досягалася стрункість і ховався обсяг стегон.

Своєрідним «лементом моди» були так звані «диявольські віконця»: поверх сильно приталеного плаття надягали інше, широке, без рукавів і з величезним декольте. Через нього виступали назовні груди, сильно підкреслені першим платтям. Такий туалет, природно, не подобався духівництву, яке віддавало перевагу застебнутим доверху платтям і щільним рукавам.

Рукава були важливим декоративним елементом, покрій їх часто мінявся. Іноді вони спускалися до підлоги, іноді з'єднувалися попереду у вигляді муфти. Мистецтво виготовляти гарні рукави досягло свого апогею в Англії.

Істотною частиною елегантного плаття був шлейф. В XIV-XV століттях він досяг рекордної довжини. Чим більше розпалювалися суперечки й проповіді, тим більше він подовжувався. Шлейф на церемоніальній мантії досягав 5 метрів. На ринковій площі в місті Модені (Італія) був навіть установлений спеціальний камінь для виміру довжини його в ліктях. Біля нього стояв страж з мечем, щоб відтинати зайву частину шлейфа в самих затятих модниць міста. Але денний улов його був невеликий, тому що жінки умудрялися обходити площу.

Пізнє Середньовіччя внесло в історію жіночого костюма оригінальні, але дуже незручні капелюхи. Це були однокінцеві й двокінцеві капелюха, до яких іноді додавали вуаль. Церква, природно, дратувалася із цього приводу, заявляючи, що немає більше зручного житла для злих духів, чим ці капелюхи, і що жінки, які їх носять, самі ризикують перетворитися в рогатих дияволів, і що такі речі вже траплялися. Ченці підбурювали хлопців, щоб ті кидали камені по капелюхах жінок. В остаточному підсумку вони здобули часткову перемогу: висота гострого капелюха була обмежена до 50-60 см для звичайної жінки й до одного метра для знатної жінки.

Чим тонше ставала талія, тим нижче опускалося декольте. І в цьому випадку церкви було за що гніватися. Декольте швидко досягло найнижчої межі, і траплялося, було й нижче його. Так, наприклад, Елеонора, фаворитка французького короля Шарля VIII, з'явилася на один з банкетів на честь його Величності просто з оголеними грудьми. Приклад був заразливий і відразу ж спричинив появу послідовниць Елеонори, незважаючи на те, що церква загрожувала відлучити від себе безстидниць. При такій явній демонстрації груди, природно, мали потребу в особливій турботі. Із цією метою з'явилася безліч косметичних рецептів.

З погляду моралістів виробництво прозорих тканин було, безсумнівно, злочином. Що стосується шлейфа, той один єпископ сказав: «Якби жінці потрібний був хвіст, господь створив би її із хвостом». Навіть Боккаччо, автор «Декамерона», якого важко назвати моралістом, обурювався новою модою. Із приводу гострого взуття він говорив, що це диявольські пазурі для лову заборонних насолод. Які саме спокуси ховалися в цьому взутті для протилежної статі, ми, на жаль, ніколи не довідаємося. Зате можемо із упевненістю сказати, що ходити в них було болісно.

Втім, наявність безлічі шліц і отворів у платтях теж було підступним. Їх закривали звичайно зав'язками, але дуже часто й шпильками, і безпечними голками, у силу чого кавалери скаржилися, що до дами серця підступитися складніше, ніж до дикої рози.

У готичний період відмінні тканини становили головне достоїнство одягу. Найкращі вовняні тканини вироблялися в Нідерландах. У Фландрії виготовляли дуже тонке й дуже легке сукно, що прикрашалося пурпуром і служило для королівських мантій. З Італії вивозили шовк, оксамит, парчу. Найвищим досягненням майстрів, що працюють із льоном, були фламандські мережива, такі повітряні й легкі, що виглядали майже невагомими. Пізніше з ними почали конкурувати венеціанські мережива. Але готичній жінці, що жадає усе більш пишних убрань, уже не вистачало мережив і декоративних тканин. Вона прикрашала плаття золотим і срібним бордюром, вишивала срібними й золотими нитками, нанизувала до 20 перснів на пальці своїх рук, а шию її прикрашали важкі намиста з дорогоцінних каменів.

Модним доповненням стала носова хустка, але не в сьогоднішній своїй функції. Її не засовували в кишеню, а тримали в руці, щоб відганяти мух. Кінчик носової хустки звичайно був прикрашений золотим серденьком. На поясі в модної жінки звичайно висіли гребінець, дзеркальце й амулет. Висів також і позолочений пазур сокола, що служив зубочисткою.

Список використаної літератури

Каминская Н. История костюма. – М.:Авалон.- 2004. – 550 с.

Энциклопедия истории костюма. – М.: Аванта, 2005. – 675 с.