РЕФЕРАТ НЕ ТЕМУ
РИМСЬКА ІМПЕРІЯ в II—III ст. н. е.:
ПЕРІОД ПАДІННЯ ТА ЗАГИБЕЛІ

ПЛАН
1. Державне життя імперії в ІІ ст.
2. Внутрішня політика Марка Аврелія та його наслідників.
3. Безсилля імператорів. Агонії імперії.
4. Використана література.

1. Державне життя імперії в ІІ ст.
У II ст. Римська імперія досягла кульмінації розвитку. На початку століття правив імператор Траян (98-117). Під час його правління зовнішня політика стала наступальною.
Особливо небезпечним для Риму було Дакійське царство. 101 р. царя Дакїї Децебала було розбито, і він був змушений укласти мир. До римлян переходила частина території Дакії, а 105 р. розпочалась нова війна, що закінчилась 106 р. приєднанням до Риму всієї Дакії.
Завоювання Дакії мало певне стратегічне й економічне значення. Римляни позбулися небезпечного сусіда. Тепер вони мали зручний плацдарм для того, щоб відбивати напади з північного сходу.
Після закінчення Дакійської війни велика увага приділялася укріпленню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На лінії кордону викопували рови і робили насипи. Таким чином, створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.
Завоювання Дакії допомогло зміцнити римський вплив у Боспорському царстві.
Незабаром посилилася римська агресія і на Сході. 106 р. було приєднане Набатейське царство в Аравії, а через кілька років розпочалась війна з Парфією. У виникненні війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання. 113 р. римські війська завоювали Вірменію, всю територію вірменського царства було перетворено на римську провінцію. 115 р. римляни перейшли р. Тигр, завоювали Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон.
Траян, досягши Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися заворушення місцевих народів. Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для подальшого продовження наступальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імпера-ора повернутися в Італію, але в дорозі (у Малій Азії) він помер.
Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління споруджували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаштовувалося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося Ютис. гладіаторів і було зацьковано 11 тис. диких звірів.
Після смерті Траяна імператором став Адріан (117— 138). Він, як і його попередник, був досвідченим полководцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечення кордонів і збереження миру. Парфянському цареві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримувати без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, що його очолював переважно залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим продовжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямовувалася на подальше посилення імператорської влади і розвиток бюрократичного апарату.
Важливим заходом Адріана було видання так званого "Вічного едикту", згідно з яким ініціатива в зміні правових норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності імперії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) були укріплені, посилено військову дисципліну. Особливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н.е. основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони почали приймати жителів провінцій, незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.
Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикрасив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінським архонтом. Він писав вірші, умів ліпити і малювати.
Адріан помер після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах померлого було поставлено у спеціально збудованому мавзолеї — монументальній споруді, що існує і досі під назвою замку святого Ангела.
Наступником Адріана став Антонін Пій (138—11). І Він був розумною людиною, ніколи не втрачав рівноваги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Принципами його правління були справедливість, щастя, вірність. За Антоніна Римська імперія зберігала свій престиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти . вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг Ольвії і переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Британії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

2. Внутрішня політика Марка Аврелія та його наслідників.
Антоніна наслідував Марк Аврелій (161—180) — видатний представник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайдених і опублікованих після його смерті. Він прагнув самовдосконалення і життя відповідно до законів природи.
Правління Аврелія було сповнене війнами, що потребували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали нападів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересування племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого переселення народів.) Римляни здобули перемогу над варварами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський протекторат, на їхній території було розміщено римські гарнізони. Частково варвари оселялися у римських областях на правах колонів (орендарів).
Згодом війна з варварами відновилася. Імператор знову виступив у похід. І ця друга кампанія закінчилась перемогою римлян, але під час нової епідемії чуми, що поширилась у військах, Марк Аврелій помер.
Війни і внутрішні потрясіння позначилися на стані імперських фінансів. Під час воєн на Дунаї довелося вдаватись до надзвичайних заходів: з торгів продавали належні імператорові речі, коштовний посуд, дорогоцінне каміння, імператорське вбрання. Економічне становище імперії за час правління Марка Аврелія похитнулось.
Наступником Марка Аврелія був його син Коммод (180—192). Він уклав з варварами мир, відмовившись від нових територіальних надбань. Для внутрішньої політики Коммода характерним є посилення абсолютистських тенденцій.
Вищі кола Риму були невдоволені імператором, зокрема через те, що він мав особливу пристрасть до ігор та видовищ і навіть сам іноді виступав на арені як гладіатор. Проти нього було організовано змову і вбито у гладіаторській казармі. Коммод був останнім представником династії Антонінів, яка правила Римською імперією майже 100 років.
За правління Антонінів розбудовувалися міста, споруджувалися шляхи. Проте Італія поступово втрачала своє привілейоване становище, натомість процвітаючими стали провінції. У суспільному житті імперії цього часу було закладено чимало суперечностей, що неминуче мали призвести до кризи. Криза настала не одразу і не одночасно в усіх областях імперії, насамперед — в Італії. Поступова втрата Італією провідного економічного ста­новища виявилась у відпливі коштів за її межі і в запустінні земель. Одним із засобів боротьби з цими явищами був наказ Траяна і Марка Аврелія сенаторам, щоб останні вкладали певну частину своїх коштів в італійське землеволодіння, але навряд чи це могло повернути Італії її колишню могутність. Заборгованість колонів зростала. Внаслідок цього землевласники заміняли грошову оренду орендою за частину продукту. Поступово оренда ставала примусовою, орендарі фактично прикріплялись до землі і не могли залишити місце проживання.
Після смерті Коммода розпочалася громадянська війна, що закінчилася цілковитою перемогою Септимія Севера (193—211). Север був досить освіченою людиною, енергійним полководцем і адміністратором. Він отримав імператорську владу від солдатів, що стали головною опорою його і наступників.
Север здійснив реформи в армії. У гвардіюпочали зараховувати переважно солдатів придунайськіх та сирійських легіонів. Кожний солдат тепер міг сподіватися на просування по службі. Внаслідок цього прсцес про-вінціалізації і варваризації армії поглибився. Солдати дістали право брати законний шлюб.
Сенат втратив значення, якого він набув за часів Антонінів. Водночас посилилася імператорська бюржратія. Роль верховного органу в державівідігравала реда імператора.
Римські фінанси після марнотратного правління Коммода були в незадовільному стані. До того ж реформи Севера потребували значних коштів. Через це податки стягались з більшою, ніж раніше, суворістю. Нестача фінансів призвела до того, що кількість срібла у срібюму денарії зменшилась майже наполовину.
Спираючись на армію, Север здійснював антизенаторську політику і прагнув висунути представниківмуніци-пальної знаті в провінціях.
У зовнішній політиці Септимій Север, настідуючи Траяна, здійснив похід проти Парфії. За умовами укладеного миру римляни одержали Месопотамію. У Західній Європі Север докладав зусилля до зміцнення реінського і придунайського кордонів. Маючи намір підкорити північну частину Британії, населену племенами, які часто нападали на римську провінцію, він організувів проти них похід. Британським племенам було завдано юразки, але завершити кампанію імператорові не пощастило: там же, у Британії, він помер.
Септимій Север залишив імперію двом синам: Марку Аврелію Антоніну, прозваному Каракаллою, і Пуб-лію Септіліію Геті. Обидва вони вважались співправителями, але справи вершив старший брат — Еаракал-ла. Першим актом їхнього правління було примирення з британськими племенами на умовах відновлення попереднього кордону. Убивши брата, Каракалла правив з 211 до 217р. Жорстокий і мстивий, підозріливий і малодушнии, разом з тим сповнений упевненості у величі своєї влади, він з перших же днів розпочав переслідувати сенаторів. Серед жертв Каракалли був видатній юрист Папініан, який відмовився визнати справедливим убивство Гети.
Каракалла видав едикт, за яким права римського громадянства поширювались майже на все вільне населення. Цей законодавчий акт завершував процес асиміляції вільного населення, що розпочався ще за часів республіки.
У Римі Каракалла закінчив розпочате його батьком будівництво бань (терм), які перевищували своїми розмірами всі старі і свідчили про високий рівень архітектури та будівельної техніки.

3. Безсилля імператорів. Агонії імперії.
Навесні 217 р. проти Каракалли організували знову, і його було вбито. Солдати проголосили імператором Марка Опеллія Макріна, людину незнатного походження, яка дослужила до вершницького звання. Це був шр-ший вершник, який став імператором.
Проте Макрін не мав достатнього авторитету, а йсго спроба зменшити платню солдатам викликала невдоюлення. Імператором було проголошено чотирнадцятирічного Варія Авіта Бассіана, що належав до роду Северів. Біс-сіан був жерцем бога Сонця і намагався запровадити ійй культ у Римі. Врешті-решт поведінка імператора, дня якого оргії були найулюбленішою формою розваг, а також його релігійні уподобання обурили преторіанців, і вони вбили його.
Імператорська влада перейшла до двоюрідного брата Бассіана — Александра Севера (222—235). Його прш-ління було певною реакцією на принципи віиськоіої монархії, запроваджені Септимієм Севером. Знову, як і за Антонінів, було встановлено згоду між імператором і сенатом. Проте істотних змін у систему правлішя, встановлену Септимієм Севером, Александр не вніс. їін не зумів приборкати армію.
Александр вів війну з персами (переможну), а таюж з германцями. Його авторитет як імператора під час оста ньої війни, що відбувалася зі змінним успіхом, було підірвано. Один із полководців, Гай Юлій Бер Максимін, очолив проти нього змову. Александра було вбито, а Максиміна проголошено імператором.
Гай Юлій Бер Максимін (235—238) був першим імператором, який розпочав військову кар'єру простим солдатом. Своє правління Максимін ознаменував насамперед придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків і сарматів.
Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалась його внутрішня політика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не добивався затвердження своєї влади Сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдово-лене насильствами солдатів і місцевої адміністрації. Римський Сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана III. Дізнавшись про події в Римі, Максимін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.
Гордіан III став одноосібним правителем. Він виступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але йому не довелося закінчити війни з персами: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа І (244—249), прозваного за своє походження Арабом.І Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утримали за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний Сенатом.
Зовнішньополітичне становище імперії було складним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська не були досить дисципліновані, кожна армія намагалась висунути свого кандидата на імператорський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з ДЛ цієм, якого війська в Мезії проголосили імператором він був убитий. Гай Мессій ТраянДецій (249—251) на лежав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і переслідування християн, під час якого загинуло багато прихильників нової релігії.
Після смерті Деція змінилось кілька імператорів. Найдовше пощастило утримати владу Публію Ліцінію Валеріану (253—260) та його синові Галлієну (253— 268), якого він зробив співправителем. Валеріан був прихильником давньоримських принципів. За його правління також переслідувалися християни.
Становище імперії за часів Валеріана було ще напруженішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли германські племена (франки та алемани), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.
Останні зайняли Вірменію, вторглись у межі Римської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едессу, був узятий у полон, де і помер.
Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галлієн був людиною освіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність. Але він був безсилий зміцнити дисципліну в військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так і з варварами: франками та алеманами, готами та ін.
Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномор'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію, і нові боспорські правителі надавали судна варварам, що наступали на імперію. їхні кораблі перепливали Чорне море, готи в союзі з іншими припонтійськими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані по європейському і малоазійському узбережжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста Корінф та Спарту.
268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Аврелія Клавдія. Йому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.
Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководець Луцій Доміцій Авреліан (270—275). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з Паннонії і відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Авре­ліан провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.
Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер втратили своє значення. Авреліан перший з римських імператорів на- І звав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями І народовладдя. У Римі, на Марсовому полі, було споруджено храм Сонця — найвищого божества, верховного покровителя імперії.
У Римі відновлювались старі святині. Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.
Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мурами. Імператори робили все, щоб відновити єдність імперії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдалося. Римові довелось відмовитись від Дакії, корінне населення якої ніколи не мирилося з чужоземним пануванням.
Авреліан рушив війська на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можливість призначити імператора сенату, який обрав старого сенатора Марка Клавдія Таціта (275—276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і незабаром загинув.
Після Таціта на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли трон посів Гай Валерій Ав-релій Діоклетіан, розпочалася доба пізньої Римської імперії.
На кордонах імперії посилювались варварські племінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення. Війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. показали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. В армію стали приймати уродженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спадковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала і спроби відновити яку викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багатолітньої служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складались сприятливі для того умови, ті чи інші легіони виходили з підлеглості правлячому монархові і проголошували імператором свого ставленика, щоб посісти тим самим привілейоване становище в імперії.
Таким чином, у II—III ст. імперію охопила криза, котра виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних війнах, втраті провінцій, послабленні зовнішньої могутності імперії.
Держава, яку очолювали імператори, що цілком залежали від легіонерів і не мали підтримки цивільного населення, не виконувала основної своєї функції — захисту рабовласництва, а також не змогла захиститися від зовнішніх нападів.
Провінції Риму стали більш самостійними від центру в господарському відношенні.
Внаслідок кризи зросла заборгованість колонів, оскільки виплати власникам маєтків збільшилися, на залишених колонами землях держава оселяла захоплених у полон варварів.
Тягар кризи III ст. позначився насамперед на експлуатованих верствах. Внаслідок цього посилювався їхній опір. Його форми були різні: втеча колонів, спільні виступи селян і рабів (наприклад, рух багаудів у Галлії).
Цей народний рух був однією з причин занепаду Рим ської імперії.

ЛІТЕРАТУРА
1.                Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович. Всесвітня історія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Каравела, 2006. — 240с.
2.                Голованов Сергій Олександрович, Дрібниця Віталій Олександрович. Всесвітня історія. Історія стародавнього світу: Навч. посіб. для 6 кл.. — К. : Фаренгейт, 2000. — 272с
3.                Феденко Панас. Історія Італії: від упадку Римського цісарства до останніх часів. — Львів : Народний ун-т, 1936. — 46с
4.                Всесвітня історія: пробне оцінювання:[навчальний посібник]. — Х. : Факт (редакція журналу "Вісник ТІМО"), 2008. — 22с.