Реферат на тему Англія та Франція наприкінці XIX на початку XX ст
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-08-11Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
Англія та Франція наприкінці XIX — на початку XX ст.
ПЛАН
1. Англія та наприкінці XIX — на початку XX ст. Політичний та економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності.
2. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція державного устрою та економічної системи.
3. Використана література.
1. Англія та наприкінці XIX — на початку XX ст. Політичний та
економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності. Ірландська проблема.
Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870—1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали СІЛА, на початку XX ст. — Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу. її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.
При владі, змінюючи одна одну, перебували Ліберальна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.
За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерватори у відповідь скасували заборону на страйкові пікети, урівняли в правах робітників і підприємців перед судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.
Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік — Трансваалю і Оранжевої вільної держави, в 60-ті рр. проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.
Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899—1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиріччя чинили опір англійцям. Відкриття тут покладів золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Бури, переконавшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури були змушені підписати мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з інши 
ми англійськими колоніями в Південно-Африканський союз, що став англійським домініоном1.
Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60—80-ті рр. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула програму самоврядування (гомрулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад проводила обструкцію діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив поміркований план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.
Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробітних, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондонських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" — тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.
Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, що їх компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого пред-ставництва для проведення в парламент робітничих де- | путатів, щоб вплинути на законодавство країни і спини-1 ти наступ підприємців. 1906 р. Комітет був переймено- І ваний у Лейбористську партію.
1 Домініон — держава у складі Британської імперії, що визнавала главою англійського монарха.
З метою послаблення соціальної напруженості міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію — 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприємцями тривали: у 1911—1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.
Не прийшло заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівництва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, \ фінансами, податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер — північна частина острова, де концентрувалися найрозвинутіші промислові центри. їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які отримали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер, щоб навести там порядок, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на цоступки бунтівним офіцерам.
Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочки закону про гомруль.
На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбіль | шій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилося військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція, боротьба за колонії.
До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Свропи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть нтягнути її у війну за чужі інтереси.
Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне положення і могутній морський флот гарантували від нападу на її територію з боку будь-кого. Необхідність боротьби проти свого головного конкурента — Німеччини — змусила Англію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди з основних колоніальних проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що дістала назву Антанти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російсь-ке співробітництво проти Німеччини.
За наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося створення англо-фран-ко-російського союзу — Антанти. Загалом Антанта як військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни.
2. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція
державного устрою та економічної системи.
Після франко-німецької війни 1870—1871 рр. економічне становище Франції було досить складним, оскільки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні
угруповання боролися за владу. Національні збори, зібрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.
Першим президентом республіки було обрано монар хіста Тьєра. Вимоги більш твердої політики з боку мс нархістів змусили його піти у відставку.
1875 р. Установчі збори прийняли нову Конституції Стаття про встановлення республіканського ладу була прийнята більшістю лише в один голос. Президент отримував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, він обирався на сім років на об'єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Сенат обирався представниками муніципалітетів; він був противагою Палаті депутатів. Палата депутатів обиралася на чотири роки загальним таємним голосуванням громадян, які досягли 21-річного віку. Жінки, військові були позбавлені виборчих прав. Ця конституція проіснувала до 1940 р.
Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію і встановити монархію, а республіканці прагнули зміцнити республіку. На парламентських виборах 1876 р. більшість у парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії) було оголошено святом Французької республіки, а французька національна пісня "Марсельєза" стала державним гімном. Республіканці добилися прийняття закону про амністію учасників Паризької комуни, легалізації профспілок.
Проте, оскільки зросли податки на основну частину населення, як наслідок, популярність поміркованих республіканців упала.
Зростання невдоволення політикою республіканців використовували монархічно настроєні офіцери, землевласники. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції в 80—90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж підрядчики розкрадали кошти. Цравління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило на продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отри- ! мати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витративши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.
1894 р. Франція стала свідком ще однієї політичної ісризи. Військовий суд засудив на довічне ув'язнення капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, звинуваченого у розголошенні Німеччині військових секретів французької армії. Засудження Дрейфуса було використано реакційними елементами для шовіністичної та антисемітської пропаганди. Згодом стало відомо, що Дрейфує постраждав невинно і був засуджений умисно. "Справа Дрейфуса" розколола країну на два табори.
Письменник Еміль Золя опублікував відкритого листа президенту республіки, в якому він звинуватив Генштаб, суд і свідків у брехні. За це Золя засудили заочно до штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Справу було передано до парламенту. Населення Франції підтримувало або "дрейфусарів", або "антидрейфусарів". Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком реабілітовано.
Справа Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. 1899 р. було створено коаліційний уряд республіканців, який очолив Вальдек Руссо.
Зростання промисловості Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і СІЛА уповільнилося, що було наслідком французько-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Лотарингії, а також бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації банківської справи Франція йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були металургійна, текстильна промисловості.
Франція невпинно розширяла свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.
Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький договір про розмежування Судану.
Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.
З 1902 і до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія — найвпливовіша партія Франції на той час. Радикали були противниками клерикалів2, виступали за демократизацію республіки і задоволення економічних та соціальних вимог народу, заборонили діяльність деяких релігійних католицьких об'єднань, добилися відокремлення школи від церкви і церкви від держави, запровадили обов'язковий вихідний день, пенсійне законодавство, соціальне забезпечення в разі інвалідності тощо.
Вибори 1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркованим республіканцем Рай моном Пуан-каре, який очолив уряд. 1913 р. він був обраний президентом Франції. На вибори він йшов під гаслом підготовки до війни проти Німеччини. Франція прийняла закон про трирічну службу в армії, що означало практичну підготовку до війни.
Вбивство напередодні Першої світової війни соціаліста Жана Жореса, найрішучішого борця проти мілітаризму, свідчило, що правлячі сили Франції були готові втягнути французький народ у криваву драму.
! Протекторат — одна з форм колоніальної залежності, за якої залежна держава зберігає деяку самостійність лише у внутрішніх справах, а питання зовнішніх відносин та ін. вирішує дер-жава-метрополія.
2 Клерикали — прихильники політичного напряму, які домагаються верховенства церкви та духовенства в політичному та культурному житті.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.
2. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.
3. Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.
4. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315
5. Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева (ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.
6. Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.
Англія та Франція наприкінці XIX — на початку XX ст.
ПЛАН
1. Англія та наприкінці XIX — на початку XX ст. Політичний та економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності.
2. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція державного устрою та економічної системи.
3. Використана література.
1. Англія та наприкінці XIX — на початку XX ст. Політичний та
економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності. Ірландська проблема.
Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870—1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали СІЛА, на початку XX ст. — Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу. її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.
При владі, змінюючи одна одну, перебували Ліберальна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консерватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування. За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерватори у відповідь скасували заборону на страйкові пікети, урівняли в правах робітників і підприємців перед судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.
Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік — Трансваалю і Оранжевої вільної держави, в 60-ті рр. проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.
Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899—1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиріччя чинили опір англійцям. Відкриття тут покладів золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Бури, переконавшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури були змушені підписати мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з інши
ми англійськими колоніями в Південно-Африканський союз, що став англійським домініоном1. Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60—80-ті рр. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула програму самоврядування (гомрулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад проводила обструкцію діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив поміркований план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.
Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніони, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробітних, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондонських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" — тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.
Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, що їх компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого пред-ставництва для проведення в парламент робітничих де- | путатів, щоб вплинути на законодавство країни і спини-1 ти наступ підприємців. 1906 р. Комітет був переймено- І ваний у Лейбористську партію.
1 Домініон — держава у складі Британської імперії, що визнавала главою англійського монарха. З метою послаблення соціальної напруженості міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію — 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприємцями тривали: у 1911—1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.
Не прийшло заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівництва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, \ фінансами, податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер — північна частина острова, де концентрувалися найрозвинутіші промислові центри. їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які отримали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер, щоб навести там порядок, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на цоступки бунтівним офіцерам.
Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочки закону про гомруль.
На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбіль | шій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилося військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція, боротьба за колонії.
До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Свропи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть нтягнути її у війну за чужі інтереси. Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне положення і могутній морський флот гарантували від нападу на її територію з боку будь-кого. Необхідність боротьби проти свого головного конкурента — Німеччини — змусила Англію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди з основних колоніальних проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що дістала назву Антанти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російсь-ке співробітництво проти Німеччини. За наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося створення англо-фран-ко-російського союзу — Антанти. Загалом Антанта як військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни.
2. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція
державного устрою та економічної системи.
Після франко-німецької війни 1870—1871 рр. економічне становище Франції було досить складним, оскільки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні
угруповання боролися за владу. Національні збори, зібрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.
Першим президентом республіки було обрано монар хіста Тьєра. Вимоги більш твердої політики з боку мс нархістів змусили його піти у відставку.
1875 р. Установчі збори прийняли нову Конституції Стаття про встановлення республіканського ладу була прийнята більшістю лише в один голос. Президент отримував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, він обирався на сім років на об'єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Сенат обирався представниками муніципалітетів; він був противагою Палаті депутатів. Палата депутатів обиралася на чотири роки загальним таємним голосуванням громадян, які досягли 21-річного віку. Жінки, військові були позбавлені виборчих прав. Ця конституція проіснувала до 1940 р.
Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію і встановити монархію, а республіканці прагнули зміцнити республіку. На парламентських виборах 1876 р. більшість у парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії) було оголошено святом Французької республіки, а французька національна пісня "Марсельєза" стала державним гімном. Республіканці добилися прийняття закону про амністію учасників Паризької комуни, легалізації профспілок.
Проте, оскільки зросли податки на основну частину населення, як наслідок, популярність поміркованих республіканців упала.
Зростання невдоволення політикою республіканців використовували монархічно настроєні офіцери, землевласники. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції в 80—90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, ніж передбачалося, до того ж підрядчики розкрадали кошти. Цравління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило на продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отри- ! мати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витративши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.
1894 р. Франція стала свідком ще однієї політичної ісризи. Військовий суд засудив на довічне ув'язнення капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, звинуваченого у розголошенні Німеччині військових секретів французької армії. Засудження Дрейфуса було використано реакційними елементами для шовіністичної та антисемітської пропаганди. Згодом стало відомо, що Дрейфує постраждав невинно і був засуджений умисно. "Справа Дрейфуса" розколола країну на два табори.
Письменник Еміль Золя опублікував відкритого листа президенту республіки, в якому він звинуватив Генштаб, суд і свідків у брехні. За це Золя засудили заочно до штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Справу було передано до парламенту. Населення Франції підтримувало або "дрейфусарів", або "антидрейфусарів". Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком реабілітовано.
Справа Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. 1899 р. було створено коаліційний уряд республіканців, який очолив Вальдек Руссо.
Зростання промисловості Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і СІЛА уповільнилося, що було наслідком французько-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Лотарингії, а також бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації банківської справи Франція йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були металургійна, текстильна промисловості.
Франція невпинно розширяла свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мавританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад. Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушувало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено англо-французький договір про розмежування Судану.
Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.
З 1902 і до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія — найвпливовіша партія Франції на той час. Радикали були противниками клерикалів2, виступали за демократизацію республіки і задоволення економічних та соціальних вимог народу, заборонили діяльність деяких релігійних католицьких об'єднань, добилися відокремлення школи від церкви і церкви від держави, запровадили обов'язковий вихідний день, пенсійне законодавство, соціальне забезпечення в разі інвалідності тощо.
Вибори 1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркованим республіканцем Рай моном Пуан-каре, який очолив уряд. 1913 р. він був обраний президентом Франції. На вибори він йшов під гаслом підготовки до війни проти Німеччини. Франція прийняла закон про трирічну службу в армії, що означало практичну підготовку до війни.
Вбивство напередодні Першої світової війни соціаліста Жана Жореса, найрішучішого борця проти мілітаризму, свідчило, що правлячі сили Франції були готові втягнути французький народ у криваву драму.
! Протекторат — одна з форм колоніальної залежності, за якої залежна держава зберігає деяку самостійність лише у внутрішніх справах, а питання зовнішніх відносин та ін. вирішує дер-жава-метрополія.
2 Клерикали — прихильники політичного напряму, які домагаються верховенства церкви та духовенства в політичному та культурному житті.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.
2. Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.
3. Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.
4. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315
5. Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева (ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.
6. Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.
