РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
МОНГОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА.
ЧИНГІСХАН  ТА  ЗАВОЙОВНИЦЬКІ ПОХОДИ
МОНГОЛО-ТАТАР.

ПЛАН
1. АРМІЯ ТА ДЕРЖАВА МОНГОЛІВ.
2. ЧИНГІСХАН ТА ЙОГО ПОХОДИ.
3. БОРОТЬБА НАРОДІВ СХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ З МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЮ НАВАЛОЮ.
4. ЗОЛОТА ОРДА.
5.  ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА.

1. АРМІЯ ТА ДЕРЖАВА МОНГОЛІВ.
У XII ст. монголи були типовими кочівниками: жили родами, не вели осілого способу життя, весь час пере­сувалися на нові пасовиська, розводили коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу птицю та рибу), пили кумис — напій з кобилячого мо­лока. Наприкінці XII ст. монголів об'єднав Чингісхан.
Зламавши родоплемінний устрій, Чингісхан поділив степняків на десятки, сотні, тисячі та тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну гвардію, а єдиним законом зробив Ясу. Увесь монгольський етнос став ордою, на-родом-воїном.
Розпочалася війна за возз'єднання Степу. Старший син Чингісхана Джучі підкорив племена Південного Сибіру, його полководець Субудай розбив у долині р. Ір­тиш найманів і меркитів. У Чингіса повірили купці Уйгурії і дали йому гроші (вони сподівалися, що Чингіс­хан зможе ефективніше охороняти торгівців Великого шовкового шляху).
На початку XIII ст. монголи напали на імперію чжур-чженів, впала їхня столиця Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити. їх наздо­гнав і винищив до останнього на р. Іргиз хан Джучі, але там монголів несподівано атакував правитель Хорезму, котрий як фанатик-мусульманин вважав за необхідне воювати з усіма "невірними". Монголи напад відбили. Чингісхан надіслав до шаха посла, маючи намір зала­годити конфлікт, однак за наказом шаха посла Чингіса було вбито. Зрадницьке вбивство посла вважалося у мон­голів найтяжчим гріхом, який можна було спокутува­ти лише смертю. Монголи були переконані, що і піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають не­сти таку ж відповідальність за гріх. Одначе говорити про виняткову монгольську жорстокість не варто — цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни і японці гу­манізмом на той час також не могли похвалитися.
Розділивши армію, Чингісхан наказав Джучі громи­ти половців (кипчаків), сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталанови-тішому полководцеві Мухулі, який володів кількома мо­вами і не знав поразок. Не маючи достатніх сил для опо­ру, чжурчжені запропонували данину, проте монголи не погодилися.
Подальші монгольські завоювання нагадували сніго­ву лавину. Полонені китайські фахівці спішно вигото­вили "черепахи" на колесах і метальні катапульти для штурмування кам'яних мурів (за допомогою останніх у місто закидалися глечики з запалювальною сумішшю). 1219р. монголи завоювали Отрар. Перелякані мешканці Бухари і Самарканда добровільно відкрили перед Чин-гісханом міську браму, а 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму — Ургенч.
30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, з боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернули­ся по допомогу до руських князів. Тоді ж до Києва при­було монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог — кипчаки, а лісиста Русь кочівникам не потрібна — залиште нам по­ловців, а ми не чіпатимемо Русь. Однак князі виріши­ли надати допомогу половцям (з ханами яких вони час­то вступали в династичні шлюби), а монгольське посоль­ство вирізали.
1223 р. на р. Каяка русько-половецьке військо було розбите монголами, проте в тил монгольському авангар­ду несподівано вдарили волзькі булгари, змусивши мон­голів відійти. Відтоді значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися на кровних монгольсь­ких ворогів.
Останньою жертвою Чингісхана стала держава тан­гутів, розташована на північний захід від Китаю, що спочатку визнала себе васалом Чингіса, але потім відмо­вилася спільно воювати проти Хорезму.
1227 р. під час облоги тангутської столиці Чингісхан загинув. У ході штурму монголи захопили в полон тан­гутську царівну, яку Чингісхан наказав привести до нього в юрту на ніч. Вона смертельно поранила його, і вранці Чингісхан помер у страшних муках.
Наступним ханом згідно з чингісовим заповітом став його третій син Угедей — добрий, бездарний і схильний до пияцтва. За царювання Угедея (1228—1241) мон­гольські воєначальники остаточно подолали чжурчженів та опір у Середній Азії.
Степняки вперше в історії стали володарями вели­чезних земель, заселених осілими народами. Воєначаль­ники радили хану знищити всіх "нечестивців", а їхні землі перетворити на пасовиська для монгольських ко­ней. Проте хитрий радник Єлюй Чуцай висловився з цього приводу так: "Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею з сідла неможливо" і довів, що із завойованих територій можна отримувати значні прибутки. Хан повірив йому. Було здійснено перепис зе­мель і людей, встановлено чітку податкову систему (по­душну подать з мусульман і степняків, подвірний пода­ток з китайців, мито з купців).
Зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну столицю — Карако-
рум ("Чорний трон"), розкіш якої з подивом описували європейські мандрівники Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.
Монголи не звикли пробачати образ, тому 1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзь­ку Булгарію і Русь. Розпочався великий похід на "вечірні країни", який очолив онук Чингісхана від старшого сина Джучі хан Бату. Його найпершим радником став непе­реможний Субудай, який у безперервних баталіях втра­тив око й руку, паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за все життя не знав поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Чингісхана.
Упродовж 1236—1241 рр. військо Бату і Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і ме­чем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хор­ватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на береги Адріа­тики. Паніка охопила всю Західну Європу. Папа Римсь-кий Григорій IX утік до Ліона, німецько-римський імпе­ратор Фрідріх II Гогенштауфен сховався на Сіцілії.
Проте величезні людські втрати і смерть 1241 р. Угедея змусили Бату-хана припинити похід: на нього чекав курултай, де назрівала кривава боротьба за престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завойовувати нові землі. В імперії монголів назрівав Ірозкол.
На курултаї ханом було обрано Угедейового сина Гуюка, який відверто вороже ставився до Бату. З часом Гуюк загадково помер. Ханом став двоюрідний брат Бату Мунке (1251—1259).
За правління Мунке та його наступника, брата Хубі-лая, монголи завоювали Іран, Південний Китай. Хубі-лай заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай і Монголія. 1303 р. монгольський степ остаточ-но підкорився юаньським імператорам. Жертвами мон-голо-юаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та Індонезія відстояли свою не­залежність.Територіальна експансія, ознайомлення з цивіліза-ційними здобутками інших народів не могли не позна­читися на розвитку монгольської культури. Скарбни­цю світової літератури й історіографії поповнили анонім­ний епос про Чингісхана "Приховане сказання", істо­рія Монголії ("Золота книга"), що, на жаль, не збереглася до наших часів. На основі уйгурської у монголів сфор­мувалася писемність, її доповнило алфавітне письмо на основі тибетських знаків. За прикладом міст Середньої Азії та Близького Сходу будівлі столиці Каракорум при­крашали гранітні колони, дерев'яне і кам'яне різьблен­ня, ліпний декор.
2. ЧИНГІСХАН ТА ЙОГО ПОХОДИ.
Власне ім'я Чингісхана — Темучін (бл. 1155—1227). Він народився в сім'ї вождя родоплемінного об'єднання. Його рід кочував у долині річок Онону і Керулену — на території сучасної Монголії.
Його батька отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від їхньої сім'ї. Життя було голодним, але двох дітей вдова виростила і вигодувала. Коли Темучін виріс, родичі, злякавшись помсти, схопили його і забили в колодки, але він зміг втекти.
Природний розум та мужність забезпечили Темучі-нові популярність серед монгольських племен, навколо нього згуртувалися перші соратники. Однак доля знову завдала йому удару — його дружину було розгромлено чжурчженями, а сам він 11 років був чжурчженським рабом і носив колодки. Але знову втік і зумів зібрати колишніх прихильників. Чингісхан склав для свого війська кодекс правил, які визнали ті, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убив­ство, крадіжку, недисциплінованість і порушення прин­ципу взаємодопомоги.
Наприкінці XII — на початку XIII ст. Чингісхан, перемігши в багаторічній міжусобній боротьбі ряд мон­гольських родів, об'єднав під своєю владою кочові пле­мена монголів і створив ранньофеодальну державу — централізовану військову деспотію, метою якої стало завоювання і пограбування сусідніх народів. 1206 р. на з'їзді (курултаї) монгольської знаті Темучін був прого­лошений Чингісханом (великим ханом), правителем усіх монголів.
У XIII ст. військо Чингісхана підкорило Сибір, Пів­нічний Китай, Середню Азію, спустошивши і зруйнував­ши міста Самарканд, Бухару, Ургенч, Ходжент, Мерв, Термез та ін.
1221р. військо Чингісхана вдерлося до Азербайджа­ну та Грузії, пройшло через Кавказ і дійшло до Криму.
1223 р. війська Чингісхана здійснили грабіжниць­кий похід на руські землі. Того ж року монголи, завдав­ши поразки руським князям та половцям на р. Калка, повернули на Вулгарію.
Незадовго до смерті Чингісхан розподілив завойовані землі (улуси) між своїми синами Джучі, Джагатаєм, Угедеєм і Тулуєм. Нащадки Чингісхана продовжували загарбницькі війни проти народів Азії та Європи.
Навала монголів, очолювана Чингісханом, призводи­ла до руйнування міст та винищення населення і на­довго затримала соціально-економічний розвиток підко­рених народів.
3. БОРОТЬБА НАРОДІВ СХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ
З МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЮ НАВАЛОЮ.
У той час як західноєвропейські феодали захоплюва­ли країни Східного Середземномор'я, марно намагаю­чись зміцнити там свої позиції, сама Західна Європа опи­нилась перед небезпекою монгольського завоювання.
На момент смерті Чингісхана існувала величезна монгольська держава, яка включала, крім Монголії, Пів­нічний Китай, Південний Сибір, більшу частину Серед­ньої Азії та частину Закавказзя. На курултаї 1235р. було вирішено послати велику армію для завоювання Євро­пи, її очолив онук Чингісхана Бату.
Розоривши Волзьку Булгарію, монгольські полчища 1237 р. вдерлися в руські князівства. Русь чинила героїч­ний опір, але, роздроблена на окремі феодальні князів­ства, не змогла відбити блискавичного удару. Руські князі були розбиті на річці Сіті (1238). Монголи дощенту зруйнували Рязань, Коломну, Москву, Владимир та ін.
1240р. під час нового походу монголи завоювали Київ, Волинь, Поділля, Галич.
1241р. війська Бату вторглися у Південну Польщу (були спалені Краків і Сандомир), у Чехію і Сілезію, в Угорщину, де Бату завдав рішучої поразки війську угор­ського короля Бели IV. Передові загони Бату дійшли до Адріатики.
1241 р. Західній Європі реально загрожувало мон- 1 гольське завоювання. І хоча чеські рицарі в Сілезії чи­нили монголам серйозний опір, але тільки героїчна бо­ротьба руського народу проти загарбників поклала край наступу монголів на Захід і змусила орду повернути назад. Під час завоювання Русі монголи зазнали вели­чезних втрат; це було основною причиною їх невдач у Західній Європі.
Внаслідок завоювань монголів величезна територія СхідноїЄвропи і Азії, була розорена, міста, села, фортеці зруйновані, частина населення знищена, решта — обер­нена в рабство або обкладена непосильною даниною. Па­нування монголів надовго затримало господарський і культурний розвиток руських земель. Значно менше, але так само негативно, воно позначилось на долі Угор­щини, Румунії і Польщі.
4. ЗОЛОТА ОРДА.
Золота Орда — монголо-татарська феодальна держа­ва, заснована в 40-х рр. XIII ст. унаслідок завойовниць­ких походів хана Бату. До складу Золотої Орди входи­ли Західний Сибір, Волзька Булгарія, Північний Хорезм, Північний Кавказ, Крим, Дешт-і-Кипчак. Руські князів­ства перебували у васальній залежності — сплачували данину, зобов'язувались надавати монголо-татарам вій­ськову допомогу та ін. Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, де за Бату було засновано столицю — Сарай-Бату (поблизу сучасної Астрахані). За правління хана Узбека столиця була перенесена в Сарай-Берке, засно­ване братом Бату Берке поблизу сучасного Волгограда.
У 50-х рр. XIII ст. Золота Орда стала цілком незалеж­ною від Монгольської імперії. її очолював хан із роду Чингісхана. Для вирішення найважливіших питань він скликав з'їзд із членів династії — курултай. Політичний лад Золотої Орди мав напіввійськовий характер: держава поділялася на улуси, області, округи-тумани, тисячі, сотні, десятки, правителі яких були одночасно і воєна­чальниками цих адміністративних одиниць.
З другої половини XIV ст. через посилення визволь­ної боротьби підкорених і залежних народів, а також за­гострення внутрішніх суперечностей могутня Золота Орда почала занепадати. 1362 р. литовський князь Ольгерд розгромив монголо-татарські війська біля р. Сині Води і захопив частину українських земель (Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля), що перебували під владою Орди.
Поступове виокремлення самостійних ханств — Сибірського, Казанського, Кримського, Ногайської Орди тощо — наприкінці XV — на початку XVI ст. призве­ло до остаточного розпаду Золотої Орди.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1.                 Архипов Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН; Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с.
2.                 Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315
3.                 Белоножко Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович, Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред. общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.
4.                 Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.
5.                 Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева (ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.
6.                 Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.