Реферат на тему
Практична сфера соціальної роботи

ПЛАН
1. Вступ.
2. Проблеми методології соціальної роботи
3. Процес соціальної роботи
4. Методи і технології соціальної роботи
5. Використана література.

1. Вступ.
Соціальна робота є синтезом теоретичних концепцій і практичних підходів, що вирізняються за правовими, психологічними, педагогічними, соціологічними, адмі­ністративними та іншими ознаками. Водночас це без­межний простір практичної діяльності соціальних пра­цівників, у якому співіснують ідеї щодо природи люд­ської поведінки і соціальних проблем, етичні норми професії, перелік технологій, послуг та стратегій втру­чання, чітке уявлення про логічну послідовність проце­су соціальної роботи.
Знання, вміння і цінності соціальної роботи визна­чають її форми та рівні, на яких вона відбувається, спе­цифіку методів роботи з різними групами клієнтів, вза­ємозв'язок між цими компонентами практичної діяль­ності соціальних працівників. Ця система методів і форм соціальної роботи являє собою специфічний інс­трументарій науково-практичних знань фахівців. Влас­тивістю методології соціальної роботи є її гнучкість, яка виявляється в постійній зміні змісту і форми роботи соціальних працівників, та дискретність, свідченням чого є нерівномірність її впливу на клієнта на різних етапах діяльності.
2. Проблеми методології соціальної роботи
Для будь-яких науки і фаху актуальними є пробле­ми методології, тобто системи принципів і засобів орга­нізації діяльності, побудови теоретичної і практичної діяльності, а також учення про цю систему. Стосовно соціальної роботи методологія — це система принципів і способів організації діяльності соціальних працівни­ків і соціальних служб, наукові основи побудови систе­ми надання соціальної допомоги тим, хто її потребує.
Важливими компонентами методології соціальної роботи як прикладної діяльності є:
—процес (послідовність дій із розв'язання проблем клієнтів);
—методи (засоби діяльності соціальних працівни­ків);
—технології (організаційні процедури, що їх вико­ристовують соціальні працівники і соціальні служби);
—стратегії втручання (загальні підходи, спрямова­ність діяльності соціальних працівників і соціальних служб).
На сьогодні існують різні описи змісту, структури, класифікації, оцінки цих компонентів. Це пов'язно з тим, що соціальна робота як наука все ще перебуває на стадії еволюційного формування, а практичні питання, вирішенням яких займаються соціальні працівники, надзвичайно складні та розноманітні, що ускладнює систематизацію методів і принципів організації та регу­лювання фахової діяльності. Специфіка практики соці­альної роботи полягає ще й у тому, що зміна об'єктивних умов надання соціальної допомоги та підтримки немину­че породжує нові соціальні ситуації, зміну в стосунках між людьми в процесі соціальної роботи. Це зумовлює необхідність використання адекватних новим ситуаціям методів, технологій і стратегій втручання, впроваджен­ня інноваційних підходів. У зв'язку з цим практика со­ціальної роботи перебуває у постійному пошуку і трансфор­мації.
Найактуальніші методологічні проблеми соціальної роботи стосуються організації її на такому рівні, який забезпечував би максимальну її результативність, а та­кож критеріїв її ефективності. Ці дві проблеми фокусу­ються на головному методологічному принципі практи­ки діяльності соціальних працівників, який зобов'язує
до забезпечення єдності теоретичних знань, практич­них навичок і вмінь. А це формує відповідні вимоги до фахової компетентності та особистісних якостей соці­альних працівників.
Становлення методології соціальної роботи відбува­ється за гострих дискусій. Обумовлено це тим, що ха­рактер практичної соціальної роботи, її структура і на­прями здійснення розглядаються представниками різ­номанітних теоретичних шкіл під різними кутами зору.

3. Процес соціальної роботи
Соціальна робота, що ґрунтується на відносинах со­ціальних служб, соціальних працівників з клієнтами, попри універсальну логіку, загальні закономірності функціонування, у кожному конкретному випадку є са­мобутнім феноменом. Адже соціальні працівники у сво­єму прагненні поліпшити життя клієнтів (індивідів, ро­дин, груп, громад), часто дотримуючись різних, часом антагоністичних теорій людської поведінки і заснова­них на них моделей практики, використовують різно­манітні стратегії втручання. Сповідуючи однакову ме­ту, вони можуть обирати різні варіанти послідовності дій щодо її досягнення, які в сукупності утворюють про­цес соціальної роботи.
Процес соціальної роботи — послідовність дій, за якою відбува­ється втручання соціального працівника у ситуацію клієнта задля досягнення конкретного результату.
Соціальна робота є динамічним процесом, у структу­рі якого нелегко виокремити фази, і не всі вони наявні у кожному конкретному випадку. Багатомірність і багатоаспектність процесу соціальної роботи зумовлені різ­ними підходами до тлумачення суті, різним баченням його внутрішньої структури.
1. Раціональний (лінійний) підхід. Його прихильни­ки вважають процес соціальної роботи своєрідним цик­лом, що складається з окремих послідовних фаз (почат­кового оцінювання, планування, реалізації плану, кін­цевого оцінювання). Вони виходять із того, що людина, відчуваючи або усвідомлюючи потребу в допомозі, до­лає разом із соціальним працівником цикл із чотирьох послідовних фаз, які утворюють процес допомоги або процес розв'язання проблеми (табл. 3.1).
Ці фази властиві не тільки індивідуальній соціаль­ній роботі, а й груповій роботі та роботі у громаді. Нерід­ко за один цикл не вдається досягти мети, через що постає необхідність повторити його. Наприкінці запла­нованої роботи може виникнути інша проблема, що спонукатиме соціального працівника продовжити співпра­цю з клієнтом чи повернутися на якусь із попередніх фаз і переглянути прийняті рішення. У процесі роботи актуальність запланованої мети може суттєво знизити­ся, внаслідок чого процес її буде значно важливішим за результат.
Не завжди один і той самий соціальний працівник є відповідальним за всі фази процесу. Інколи оцінюють ситуацію, планують роботу одні фахівці, а виконують план (надають послуги) — інші. Головне, щоб у соці­альній службі зберігалася безперервність у роботі, фун­кціонувала система відповідальності за конкретного клієнта.
Лінійна модель зосереджена на цілях і наслідках (розв'язанні проблем). її ще називають раціональною, оскільки вона орієнтує на пошук технічного і оптималь­ного (раціонального) методу розв'язання певної пробле­ми, передбачає її структурний аналіз, визначення цілей і пріоритетів, альтернатив та інструментів, вибір опти­мального варіанта.
2. Покроковий (інкрементальний, аналітичний) під­хід. Йому не властиве бачення соціального процесу крізь призму довгострокових цілей і альтернатив, він орієнтує на поміркованість, поступові зміни з урахуванням ситу­ації, що склалася, досягнення на кожному етапі компро­місу, домовленості між суб'єктами соціальної роботи. Покроковий підхід є інтерактивним, що передбачає вза­ємодію багатьох елементів. Його використовують у зосе­редженій на завданні моделі соціальної роботи.
3. Практичний підхід. Його засадничою основою є діалог між соціальним працівником і клієнтом. Діяльність може починатися без попереднього знання адек­ватних стратегій втручання і методів роботи, завдяки яким можна передбачити кінцевий результат, без фор­мулювання цілей. Соціальні працівники відштовхують­ся від свого обов'язку сприяти добробуту, використову­ють різноманітні уявлення та ідеї, щоб осягнути конкретне завдання. Кінцевий результат проектується з урахуванням придатних у конкретному випадку засобів діяльності. Соціальні працівники, розмірковуючи ра­зом із клієнтами про очікувані результати, аналізують способи їх досягнення. Внаслідок цього може з'явитися нова мета дільності. Так відбувається постійна взаємо­дія між цілями і засобами, зберігається відкритість до альтернативних ідей, реалізовується постійний пошук істини. Найчастіше цим підходом послуговуються за гу­маністичних моделей соціальної роботи.
Вибір підходу до процесу соціальної роботи залежить від теоретичної моделі, якої дотримуються соці­альні працівники, обраної стратегії втручання і методу соціальної роботи.
Інколи в соціальній роботі виникає загроза застосу­вання шаблонів і усталених процедур, орієнтації на бю­рократичні вимоги і теоретичні знання, яка заступає потребу ґрунтовно розібратися в ситуації клієнта, забез­печити його право на самовизначення. Добре налаго­джений процес соціальної роботи має убезпечити від ру­тинного, шаблонного застосування стратегій і тактик втручання, неадекватних ситуації методів соціальної роботи.
4. Методи і технології соціальної роботи
У розв'язанні соціальних проблем клієнтів, стимулю­ванні розвитку їхніх сил, конструктивної діяльності щодо зміни несприятливої життєвої ситуації соціальні праців­ники використовують різноманітні методи соціальної роботи — сукупність прийомів, способів діяльності. Мета їх — дати розуміння того, як окремі індивіди або групи можуть подолати шлях у розв'язанні власних життєвих проблем.
Поняття «метод» прижилося у європейській соці­альній роботі після Другої світової війни під впливом американських концепцій. У США до 60-х років XX ст. до методів соціальної роботи відносили індивідуальну, групову роботу, а також роботу в громаді. Вивчали ці методи незалежно один від одного, що відповідало їх іс­торичному розвитку. Протягом наступних десятиліть унаслідок дискусій у Нідерландах і Швеції сформува­лися нові підходи, у межах яких було розроблено пси­хологічні моделі і терапевтичні техніки (клієнтцентрована терапія спілкування, тренінг відносин, групова терапія).
У сучасній зарубіжній практиці, попри різноманітні дискусії, поширена класифікація методів на первинні (класичні, інноваційні) і вторинні. До класичних пер­винних методів зараховують індивідуальну підтримку, групову роботу, роботу в громаді, до інноваційних пер­винних методів — індивідуальну терапію, сімейну терапію, групову терапію; до вторинних методів — супервізію (наставництво та спостереження), плануван­ня, консультування, супровід практики, розвиток ор­ганізації, менеджмент. Застосовують їх, як правило, при структурних змінах, коли індивідуальні процеси і розвиток перебувають ніби на другому плані. Засоба­ми змін є дії, активна позиція і меншою мірою вербалізація.
Українські вчені класифікують методи соціальної роботи за такими ознаками:
—      за напрямами і формами діяльності (організаційні, соціально-психологічні, соціально-педагогічні, соціально-медичні, соціально-економічні та ін.);
—за об'єктами соціальної роботи (індивідуальні, групові, в громаді);
—за суб'єктами соціальної роботи (методи, які зас­тосовують окремі спеціалісти, колектив соціальної служби, орган управління соціальною роботою).
За іншою класифікацією, яка бере за основу специ­фіку роботи державних служб соціального захисту насе­лення, розрізняють:
—соціально-економічні методи (впливають на мате­ріальні, моральні, національні, сімейні та інші соціаль­ні інтереси і потреби клієнтів). До них належать нату­ральна і грошова допомога, пільги, компенсації і допо­моги, догляд і побутове обслуговування тощо;
—організаційно-розпорядчі методи (орієнтовані на координацію взаємовідносин соціальної роботи з орга­нізаційною структурою соціальних служб). їм властива безпосередність впливу, опора на нормативно-правові, регламентуючі акти. Організаційні методи впливають на роботу соціальних служб через положення та інс­трукції, розпорядчі — сприяють оперативному розв'я­занню проблем, своєчасному уточненню завдань. До ор­ганізаційно-розпорядчих методів належать регламенту­вання, нормування та інструктування;
—      психолого-педагогічні методи (характерною їх особливістю є безпосередня взаємодія з клієнтом через механізм соціально-психологічної, педагогічної зміни його поведінки, самопочуття тощо). Такими методами є підтримка, надання інформації, роз'яснення, рекомен­дації тощо.
Іноді ведуть мову про такі методи соціальної роботи, як біографічний метод (з'ясування суб'єктивних аспек­тів громадського життя завдяки дослідженню особис­тих документів), консультування, моделювання.
Класифікація російського дослідника Сергія Тетерського охоплює:
1. Науково-дослідницькі методи (забезпечують от­римання достовірної інформації, формування на її осно­ві наукових теорій). До них належать організаційно-розпорядчі (регламентування, нормування, інструкту­вання), психолого-педагогічні методи (переконання, со­ціальна терапія, сповідальний метод), метод соціально­го діагнозу, метод втручання в критичних випадках, метод роботи у громаді та метод роботи на вулиці.
2. Перетворювальні методи (засоби, прийоми про­фесійного впливу соціального працівника на клієнта і його оточення). Вибір методів залежить від специфіки роботи соціальних служб. Здебільшого вони викорис­товують комплекс методів, хоча можливе надання пе­реваги якомусь одному з них. У практичній соціальній роботі інколи послуговуються поняттям «група пос­луг». Наприклад, служба соціальної підтримки сім'ї може надавати їй матеріальну допомогу (забезпечення дітей харчуванням, належних умов у помешканні; придбання обладнання для догляду за дитиною-інвалідом; придбання одягу, взуття для дитини; придбання насіння для городу та ін.), допомагати організаційно (сприяння працевлаштуванню, представництво інтере­сів на міжвідомчому рівні, контроль та інспектування, правове консультування), надавати психолого-педаго­гічні послуги (підтримка і моральне заохочення, нав­чання догляду за немовлям, сприяння в оволодінні ме­тодами виховання дитини, ведення домашнього госпо­дарства, розподіл сімейного бюджету, налагодження стосунків).
За переконаннями багатьох учених, доцільніше за­мість поняття «методи» послуговуватися ширшим за смисловою наповненістю поняттям «соціальні техноло­гії» — сукупність наукових знань, засобів, прийомів, методів, організаційних процедур, спрямованих на оптимізацію процесу впливу.
Серед технологій соціальної роботи виокремлюють загальні та спеціальні (прикладні).
До загальних технологій переважно відносять:
а)      соціальну діагностику — процес наукового визначення і вивчення причинно-наслідкових зв'язків, ставлення індивіда до соціальних цінностей суспільства, з'ясування сутності соціальних проблем, що утворюють складну життєву ситуацію індивіда, родини, групи;
б)      соціальну профілактику — роботу, спрямовану на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки, виявлення негативного впливу на життя і здоров'я людей і запобігання такому впливу;
в)      соціальну реабілітацію — відновлення порушених чи втрачених суспільних зв'язків, соціальних функцій, забезпечення відповідності індивідуальної та колективної поведінки загальновизначеним суспільним нормам і правилам;
г)       соціальну корекцію — подолання чи послаблення вад психічного або фізичного розвитку дітей, порушення функції у дорослих;
ґ) соціальну терапію — допомогу на емоційному, когнітивному і поведінковому рівні у визнанні і розв'язанні клієнтом власних труднощів.
Деякі науковці до загальних технологій соціальної роботи відносять також: соціальне забезпечення (перед­бачена законодавством система матеріального забезпе­чення і обслуговування громадян у разі цілковитої або часткової втрати працездатності, у старості, а також членів сім'ї, які втратили годувальника; основними ви­дами є: пенсія, допомога, пільги, утримання непраце­здатних громадян у будинках для людей похилого віку й інвалідів тощо); соціальне страхування (матеріальне забезпечення громадян у разі безробіття, захворюван­ня, нещасного випадку, а також у старості; формується за рахунок внесків до спеціально створених страхових фондів); опіку і піклування (особлива форма державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів). Про­те ці технології збігаються з напрямами соціальної полі­тики й здебільшого не передбачають участі в них соці­альних працівників.
Спеціальні (прикладні) технології соціальної роботи у своїй основі становлять певні технологічні процедури надання допомоги соціально вразливим групам сус­пільства. Масив прикладних технологій утворюють:
а)      соціальна робота з конкретними групами клієнтів — безробітними громадянами; з особами девіантної поведінки; з особами, що мають психічні розлади або розумову відсталість; з людьми похилого віку; людьми, які мають функціональні обмеження; з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування; з бездомними та безпритульними тощо;
б)      прикладні технології соціальної роботи в пенітенціарних (виправних) установах, армії, на виробництві, за місцем проживання та ін.;
в)      вирішення соціально-етнічних проблем. Соціальні технології поділяють також на інноваційні (спрямовані на впровадження нововведень) і рутинні.
Термін «соціальна технологія» певною мірою відоб­ражає процес стандартизації («машинізації») майже всіх сфер суспільного життя під впливом науково-тех­нічного прогресу, інформатизації суспільства. У зв'яз­ку з цим вживання у соціальній роботі словосполучення «соціальні технології» викликає певні застороги, ос­кільки технологія передбачає набір стандартних про­цедур, послідовність операцій тощо. А соціальна робота за своєю суттю далека від раціонального процесу із заз­далегідь заданим порядком роботи, заснованим на стан­дартних, одноманітних процедурах і операціях, які не передбачають творчого, індивідуального підходу до кожного випадку. У ній немає рецептів і універсальних порад, а опанування навичками і знаннями відбуваєть­ся переважно в процесі практичної діяльності, часто на власному досвіді. Соціальний працівник, який глибоко усвідомлює мету, призначення, значущість своєї діяль­ності, мусить завжди добирати адекватні конкретній життєвій ситуації, часто унікальні методи роботи, уни­каючи будь-якої «шаблонізації».

Використана література
1.                 Димитрова Л. М. Соціальна робота: логіка розвитку // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 1.
2.                 Доброчинність в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. — К.: Гурт, 1998.
3.                 Закон України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 р.
4.                 Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р.
5.                 Кікало А. В. Еволюція методології в соціальній роботі // Соці­альна робота: теорія, досвід, перспективи // 36. міжн. наук.-практ. конф. — Ужгород: УжДУ, 1998. — Т. 1.