Реферат на тему
Політична роздрібненість Київської Русі
(кінець XI — середина XIII ст.)

ПЛАН
1.                Посилення відцентрових тенденцій.
2.                Причини феодальної роздробленості.
3.                Монгольська навала і встановлення золотоординського іга
4.                Наслідки та особливості монголо-татарської експансії.
5.                Використана література

1. Посилення відцентрових тенденцій.
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.
Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 pp. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073—1076 pp. — Святослав, 1076—1078 pp. — Ізяслав, 1078—1093 pp. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097,1100,1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» —своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували ста­новище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черніго-во-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутара-канське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

2.Причини феодальної роздробленості.
Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники:
Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізмі спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.
4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києна, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володи-мир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 pp. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.

3.Монгольська навала і встановлення золотоординського іга
Питання про роль монгольського нашестя та золотоординського іга в слов'янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас дуже складних, дискусійних. Вичерпної однозначної відповіді на це нитанші ми Нв маємо. Багатовікове вивчення проблеми пршвЯО дослідників до абсолютно різних оцінок та полярних висновків. Одні з них (Л. Гумільов, Б. Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші — вказують на руйнівні наслідки золо-тоординської навали, яка загальмувала розвиток слов'янських земель, зумовивши в перспективі помітне відставання від країн Західної Європи (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр та ін.).
Широковживаний термін «монголо-татарське нашестя» є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотків загальної чисельності), саме вони були його цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей народ — лише одне з підкорених племен, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монгольській державі не була домінуючою. Отже, грандіозну експансію східних народів у західному напрямку доцільніше називати монгольською, оскільки саме монголи були її організаторами і лідерами. Поява терміна «монголо-татари» зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що прожинали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали ВСІ степові етнічні об'єднання одним іменем — «татари», так як ми називаємо «європейцями» французів, іспанців та Ін. З часом ця традиція укорінилася в європейській термінології XIII—XIV ст., у якій поняття «татари» вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епоху середньовіччя слова «монголи» і «татари» для хроністін та літо­писців стали майже синонімами. Можливо, що синтезний термін «монголо-татари» вживався для більш ПОВНОЇ загальної характеристики ординців, адже він фіксував певну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва кочівників Великого Степу).
Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна. Надзвичайно складною була доля цієї людини. Він був онуком першого монгольського хана Хабула. Після смерті батька Есугей-бпгатура 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн та протистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє в рабство і з дерев'яною колодкою на шиї виконує найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі з полону понад двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну боротьбу за владу. В 1206 р. Темучіна було проголошено верчовним правителем Монголії — Чингісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.
У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньоруський билинний епос саме з Калкою пов'язує загибель трьох руських богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Нікітича. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаблі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

4.Наслідки та особливості монголо-татарської експансії.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:
1.Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия.
2.Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило зане­пад торгівлі.
3.Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. Проте тотального обезлюдненняцієї території не було. Як зазначає М. Грушевський, лісо­вий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність ховалася за часів лихоліття, а за кращих обставин знову починала колонізацію полишених земель.
4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення в початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин.
Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:
1)руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;
2)на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;
3)толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).
Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.
Монгольське завоювання зумовило появу тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток
4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в XIV—XV cm. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їх суспільного розвитку. Етнічна диференціація східного слов'янства поглиблюється, і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали свій відбиток на Східну Європу, глибинно, на багато віків уперед, підкоригували її історію.

Література.
1.                 Бойко О. Історія України. – К., 1999.
2.                 Шекера І. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних відносинах. – К., 1967.
3.                 Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества ХІІ – ХІІІ вв. – М., 1982.
4.                 Гайбонюк В. Історія України. Хроніка. Події. Факти і анотації. Навчально-довідковий посібник. – Київ – Рівне, 1997.