Вступ………………………………………….стор.2

1. Утворення Української Держави…………....стор.3

2. Аграрна реформа в Українській Державі…...стор.5

Підсумки……………………………………….стор.7

Список використаної літератури……………..стор.8

ВСТУП

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і підне­сення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною бороть­бою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавало­ся б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспі­льно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили начебто безнадійно "неісторичної нації".

Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події Україн­ської революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку літерату­ру, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній історії хіба що доба Богдана Хмельницького.

“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин на землях Наддні­прянщини відбулося народження українства як політичної нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання впорядкування “стихії” оста­лося не розв'язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до “власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичер­палося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина, УРСР)".

Сьогодні широко обговорюється те, що поразку визвольних змагань України спричинила, насамперед, внутрішня слабкість національного руху, недостатній ступінь його зрілості та консолідованості на час та в процесі вирішальних дій, різновекторність його політичних сил. Цілком зрозуміло, що за всієї різниці зрілості українського руху на сході й заході нашої Батьківщини спільним слабким місцем національних політиків були надто тривалі парла­ментські та федералістські ілюзії політичної еліти (і щодо Росії, і щодо Австрії), недооцінка (а іноді й відверте нехтування) силових чинників, насамперед війська та військовиків, у будівництві національної держави. Бракувало кон­солідуючих зусиль політичного проводу для згуртування всього населення довкола відновлення Української держави. Політичні провідники першого плану зустріли добу визвольних змагань із різним ступенем відповідності вимогам моменту. Декому (С.Петлюра, П.Скоропадський та ін.) знадобилося від 3 до 10 років, щоб "дозріти" до рівня національного державного діяча (і сталося це, на жаль, переважно вже "в екзилі"). Дехто (яскравий приклад — В.Винниченко) виявив свою неспроможність бути політичним лідером, виконувати конструктивну роль будівничого національної держави, доклавши натомість значних зусиль, щоб українську історію таки не можна було читати без брому. Були й такі, що мали власну програму національного відроджен­ня, але опинилися в ізоляції— на становищі "волаючого в пустели" (М.Міх-новський).

Перелік причин поразок у визвольних змаганнях можна продовжувати й продовжувати. Але не це найбільше нас цікавить. В центрі нашої уваги – неоднозначна постать Петра Скоропатського, його прагнення та політика, а враховуючи той факт, що тогочасна Україна була традиційно аграрною державою, я вирішив зробити наголос саме на вирішенні Гетьманом найгостріше поставленого питання – аграрного. Я спробую проаналізувати земельну реформу П.Скоропадського з метою виявлення її “декларації” і “реалізації”. Але все по-порядку.

1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Початок 1918р.: німецькі війська та війська Центральної Ради (Ц.Р.) перейшли у наступ, і, під їх натиском, радянські війська почали відступати. Вже сьомого березня до Києва повернувся уряд Ц.Р., а 4 травня було вже підписано угоду про припинення військових дій. Росія і Україна утворювали так звану “нейтральну зону” завширшки від 10км. і більше на ділянці від Рильська до Суджі.

Територія України була окупована іноземними військами і фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Найголовнішою функцією майже півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу з України продовольства і сировини. Але слід зазначити, що окупаційне командування застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін на свою продукцію Україна одержувала сільськогосродарські машини, вугілля тощо, але цей обмін не можна назвати рівномірним.

Ц.Р. після повернення в Україну готувалася до скликання проголошених III Універсалом Установчих зборів. Вони мали підтвердити її соціально-економічні реформи, в тому числі соціалізацію землі. Було оголо­шено дату скликання - 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що відбулися взимку 1917-1918р., але не скрізь, бо переш­кодила війна. Тоді обрали 172 депутатів Установчих зборів з 301 (в тому числі 115 есерів і 34 більшовиків). Довибори у “замирених” ворожими військами районах планувалося здійснити негайно.

Однак керівники Центральної Ради не враховували, що окупаційна армія своєю присутністю ліквідувала революційну ситуацію, за якої здійснювалися реформи. Зросла активність заможніших верств селянства, настроєних відновити приватну власність на землю. Поміщики почали вимагати повернення конфіскованого майна. Невдоволення бідняцьких верств селян­ства знаходило вияв у партизанському русі, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовах громадянської війни та окупації послаблення державних інститутів призводило до повсюдного хаосу й анархії, і зрозуміло, що в таких умовах проблема стабільного постачання Німеччини українською продукцією ставала ще більшою. Окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот, Союз із соціалістами Централь­ної Ради завжди здавався кайзерові протиприродним.

Отут і виходить на велику політичну арену постать Петра Скоропадського, який в цей час був вже досить відомим. Зростаючий авторитет представника військово-земельновласницької еліти непокоїв українських лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди, що змусило генерала піти у відставку і зайнятися політичною діяльністю.

Досить еклектичне політичне кредо П.Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з друго­го - усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за участю П.Скоропадсь­кого виникла політична організація "Українська Громада" (згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников" П.Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду. Водночас "хлібороби" імпонували П.Скоропадському тим, що відстоювали дрібне земле­володіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча “сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал.

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки».

Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:

1. Визнання Брестської угоди;

2. Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;

3. Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;

4. Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;

5. Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;

6. Забов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;

7. Відродження вільної торговельної та іншої підприємницької діяльності;

8. Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;

9. Виплата за військову допомогу Україні.

Забов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних військ, яка на той момент мала визначальний характер.

29 квітня у найбільшому в Києві приміщенні - цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло з усієї України майже 8 тис. делегатів. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація, залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня прибічники захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Центральної Ради - січовими стрільцями - загинули три офіцери-гетьманці. У пере­повненому німецькими військами Києві стати на захист законно­го уряду ніхто не наважився.

Отже переворот відбувся, а що ж далі…

2. Аграрна реформа в Українській Державі

Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Виходячи з обраної теми я більш детально зупинюсь саме на останній. У цьому розділі я спробую показати різницю між “благими” намаганнями реформи та її реалізацією. І так, почнемо.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створюва­лися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та дер­жавного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земель­но-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління зе­мельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу гу­бернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повірено­го. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в орен­ду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування май­ном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів.

Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою зако­нодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

1. відпові­дальність за перетворення брав на себе уряд;

2. створення Державно­го земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини при­ватних земель із повним відшкодуванням за них;

3. продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

4. створення дрібних, але економічно міцних господарств;

5. забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

6. вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх про­дажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був пере­вищувати 25 десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконан­ня обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та при­ватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питан­ня в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ, і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918р. був підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму кріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панські землі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військками кинулися озброєні селянські загони (тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними адміністративно-господарськими органами.

Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не пе­рейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціаль­ну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.

підсумки

Підводячи підсумки своєї роботи, я б хотів зазначити, що, на мою думку, політичний режим Петра Скоропадського не можна вважати самостійним, більше того – він був зовнішньорегульованим. Тому у значних прорахунках гетьманщини не слід звинувачувати виключно і гетманат. Я вважаю, що П. Скоропадський став жертвою обставин, які складалися тоді на Україні. З одного боку Німеччина практично мала більше влади ніж Гетьман, а з іншого – без Німеччини Скоропадський би не прийшов до влади, а як заведено – “за все треба платити”.

Гетьманська аграрна реформа супроводжувалася диктатом окупаційних властей і спробами поміщиків явочним порядком відновити дореволюційні земельні відносини та повернути свою власність. Це породило ремствування широких селянських мас і зумовило консолідацію опозиційних режимові П. Скоропадського сил. Масло у вогонь підлила поразка Четверного союзу у другій світовій війні, і восени 1918р. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилася. Гетман починає шукати підтримки у країн Антанти, а 14 листопада 1918р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією. Це рішення прийшло під тиском обставин, та й зміст його визначався більше “єдинонеділимцями”, ніж українськими політичними силами, не кажучи вже про народ. Тому це не врятувало режим Гетьмана і 13 грудня 1918р. він змушений був зректися влади і виїхати з сім’єю в зарубіжжя.

Незрілість українського загальнодемократичного процесу, його строкатість, своєрідний комплекс неповноцінності, який незримо тяжів над провідниками ідеї незалежної української державності, “запаморочення” від можливостей, що відкривалися з ліквідацією самодержавства, низький рівень національної свідомості значної частини населення наклали відбиток на весь перебіг визвольних змагань та їхні наслідки

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Грицак Я. “Нарис історії України: формування модерної укр. нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. – К.: Генеза, 1996 – 360с.

2. Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. “Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)”. – К.: “ARС-UKRAINE”, 1996. – 793с.

3. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. – К.: Україна, 1996 – 463с.

4. Полонська-Василенко Н. “Істрія України”: у 2т. Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1993. – 608с.

5. Рубльов О.С., Реєнт О.П. “Українські визвольні змагання 1917-1921рр.” – К., Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 320с.

6. Субтельний О. “Україна: історія”./ пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – 3-е вид., перероб. І доп. – К.: Либідь, 1993. – 720с.