Спеціалізація сільгосподарських районів України

Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надава­лося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби.

Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % се­лянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках лівденно-східного Правобе­режжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.

Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині одне селянське господар­ство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Ceляни сплачували грошовий чинш за користування пасо­вищами і лісами (26,6 %), данину зерном, пряжею, продуктами харчування, виконува­ли роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни плати­ли державні податки.

У карпатських районах кріпосне право існувало на ос­нові так званого волоського права. Селяни були власника­ми рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чин­шу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварко­во-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панів­ною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загаль­ним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.

Провідну роль в економічному житті України продов­жувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрян­щині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорно­мор'ї.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий харак­тер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 % . Посіви ози­мини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пше­ниця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тю­тюну. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався францу­зький майстер. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, ци­булю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення де­рев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.

У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл захід­ноукраїнських земель.

На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше ози­мого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджіль­ництво, рибальство, мисливство.

Селянські та козацькі господарства залишалися нату­рально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. Однак по­треба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхід­них товарів змушувала селян і козаків дедалі більше про­дуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, мли­нарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промис­лове виробництво (металургія та добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежува­ло розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів , то більшість селянських госпо­дарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким про­мислом.

По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині плата най­маних женців становила п'яту частину врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентува­лися звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусо­вим. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах.

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку пра­цювало до десяти постійних найманих "паробків". Поши­рилося челядництво — праця у дворі феодала замість пан­щини без норми. Поступово вона перетворилася на різно­вид примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним яви­щем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала.

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло зна­чення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські про­мисли мали допоміжне значення. Характерною рисою гос­подарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в органі­зацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу про­дукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та беззе­мельні селяни формували ринок праці.

Винекнення фабричних господарств у першій половині ХІХ століття.

У господарському житті України велику роль відігра­вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза­ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю­чи насамперед вироби побутового призначення. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо­вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер­джувалося мануфактурне виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско­налювалося, появилися нові галузі виробництва.

Ремісники обєднувались у цехи. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута­ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро­вини, що закуповувалась. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май­страми).

Набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до­датком до сільського господарства.

Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час­тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібно­го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло­вості — мануфактуру чи фабричне виробництво.

Процес формування промислово-торговельного населен­ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча­стина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальни­ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризува­лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми фабричного виробництва — це переважно дрібні під­приємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промис­ловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

Виникнення фабричних господарств відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому ка­піталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські про­мисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механіч­них процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Найбільшими в економічному та воєн­но-стратегічному відношеннях промислами володіла дер­жава. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, вико­ристовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфак­тури були своєрідним явищем, специфічною формою то­варного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодаліз­му, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і грунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що зна­менувало перехід від дрібного ручного виробництва до меха­нізованого. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

Розвивалося винокуріння. Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі Украї­ни.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень. В Українській козацькій державі рудні старшини мона­стирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі мета­лургійні підприємства, причиною чого були бідність сиро­винної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах зане­паду рудень їх власники закріпачили рудників.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володи­мир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші, ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури.

Підприємствами фабричного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Ру­ського воєводства. Володіли ними держава, феодали, горо­дяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних тех­нічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водя­ного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення мануфактур. Вони виробляли більшу частку продукції, що надхо­дила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосо­вували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні від­бувався процес монополізації багатьох галузей промисловості.

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстиль­ної промисловості було суконне. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобереж­жя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобе­режжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Успіш­но працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися.

У 20-х роках ХІХ ст. із`явилися перші парові гуральні. Великі гуральні здосконалішою технікою витісніли невеликі. У цукровиробництві почали використовувати машини для подрібнення цурових бурякіів, гідравлічні преси, парову техніку.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Росій­ської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання. Держава надавала безпроцентні грошові пози­ки, підтверджувала монопольні права власників мануфак­тур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'я­зувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства.

Отже, в українській промисло­вості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи госпо­дарства працювали мануфактури, що грунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці. Кріпосна мануфактура була специфіч­ною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товар­но-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

Початок промислового перевороту в Україні

Особливістю соціально-економічного розвитку пер­шої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капі­талістичних відносин у сільське господарство; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької ману­фактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств — підприємців та найманих робітників; у дальшому форму­ванні загальноімперського внутрішнього ринку.

Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України у сільськогосподарському виробництві, розшару­вання поміщицьких господарств, зростання долі банкру­туючих поміщицьких маєтностей і господарств, які посту­пово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподар­ських технологій, техніки.

Переважна більшість українських поміщиків вбача­ла можливості підвищення прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала пан­ську ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми відробітків та податків тощо).

У 1817 p. уряд почав створювати в Україні військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно замож­них козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселен­ця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавле­ність у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними.

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в ЗО—40-х pp. і завершився в 60—70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утвер­джується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Цукрова промисловість займала перше місце у про­мисловому виробництві України в першій половині XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Російсь­кій імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала сукон­на промисловість. Важливою статтею доходів дворянства України було винокуріння.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших вій­ськових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний за­вод, канатний завод та корабельню у Миколаєві.

Особливістю мануфактурного виробництва в Украї­ні першої половини XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових — 18% . Виняток становила Південна Україна, де промислові підприємства були розташовані тільки у містах.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чума­кування. 75% хліба, який вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки. Разом з чумакуванням розвивався водний транс­порт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компа­нія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів.

В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий коло­ніально-кріпосницький режим.

У першій половині XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство — панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків.

Розвиток капіталістичних відносин в аграрному сек­торі економіки розпочався після реформи 1848 р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції сільського господар­ства, поширення нових методів землеробства.

Промисловість на західноукраїнських землях роз­вивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основ­ному розвивались традиційні галузі промисловості: соля­на, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень.

Реформа 1848 p. створила певні умови й для роз­витку капіталістичних відносин у промисловості: поча­лося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, запо­чатковувався розвиток нафтової промисловості та за­лізничного транспорту.

Отже, основним змістом, соціально-економічного розвит­ку України першої половини ХІХ ст. був розклад феодаль­но-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це прояви­лося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють орга­нізацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталіс­тична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали.

Розвиток капіталістичної промисловості супроводжував­ся створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і роз­шарування селянства В умовах становлення товарного ви­робництва відбувалося зародження нових класів — буржуа­зії та найманих робітників. Кадри робітників формували­ся на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних со­ціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво по­чинає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особли­вою силою проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х ро­ків. Перед країною постала нагальна потреба відміни крі­посницької системи, що дедалі більше гальмувала еконо­мічний прогрес.