Тема: “”

П Л А Н

Вступ

1. Покликаний історією.

1. Життєвий шлях С.В. Петлюри до 1917 року.

2. Створення українських збройних сил.

2. Головний Отаман збройних сил УНР.

2.1 Діяльність Петлюри за часів Директорії.

2.2 Боротьба за владу в Україні 1918-1919 років.

3. Петлюра і міжнародна діяльність Уряду УНР.

3.1 Союзники УНР і Варшавський договір

3.3 Петлюра в еміграції.

Висновки

С. В. Петлюра:

“...Я ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА, ЯК ДЕРЖАВА, БУДЕ”

В С Т У П

Останнім часом все частіше серед політичних постатей української історії фігурує ім'я Симона Васильовича Петлюри. Але нині, як і в попередні роки, коли ім'я “головного отамана” майже не згадувалося, повторюються вже відомі факти його життя. Пояснити це неважко. Адже в попередні часи була відсутня об'єктивна інформація про лідерів антирадянських угрупувань, що діяли в Україні у роки громадянської війни. До почасти замовчуваних, а нерідко й свідомо перекручуваних тем належала й військово-політична діяльність С. В. Петлю­ри. Дати повну і об'єктивну характеристику цій людині сьогодні непросто. Для цього потрібно не тільки детально проаналізу­вати весь його життєвий шлях, а й грунтовно дослідити той далекий вже період нашої історії — інтенсивне, глибоке й складне у своїх проявах національне явище.

Ім’я Головного Отамана нерозривно зв’язане з творенням укоаїнської армії, як основної державотворчої сили. Голова Українського Військового комітету Західного фронту, голова Українського Військового Генерального комітету, перший Секретар військових справ Генерального Секретаріату - С. Петлюра, як ніхто інший, розумів значення війська для оборони державності, - він же його створив, він з ним і пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з породи вождів, людина того гатунку, що в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями.

1. Покликаний історією.

1.1 Життєвий шлях С.В. Петлюри до 1917 року.

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві у міщанській сім'ї. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 року навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1900 році став членом революційної української партії (РУП). Про оточення, в якому жив тоді С. В. Петлюра, ми знаємо дуже мало. У 1901 році його виключили із семінарії. Існує кілька думок з цього приводу. Одні джерела причини вбачають у революційній роботі Петлюри як члена РУПу, інші в його активній культурологічній діяльності, несу­місній з навчанням у духовному закладі.

Восени 1902 року С. В. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринодара, де спочатку вчителює, а потім працює над архівами Кубанського Війська. Крім цього бере участь в роботі філіалу РУП — “Чорноморської Вільної Громади”. За співробітництво з нею у грудні 1903 року був заарештований. У березні 1904 року його звільнили з під арешту “на поруки”. Він виїхав до Києва, а звідти восени того ж року — до Львова де працював у редакції органу РУП газеті “Селянин”. Наприкінці 1905 року С. В. Петлюра повертається знову до Києва, але у січні 1906 виїжджає тепер уже до Петербурга, де редагує місячник “Вільна Україна”. Там вступає до Украінської соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У липні 1906 повертається до Києва, де працює секретарем редакції газети “Рада”, а в 1907—1908 роках—співредактор газети “Слово” (орган УСДРП).

У 1908 році за браком коштів “Слово” припинило існування. Редколегія розпалася С. В. Петлюра погодився зайняти посаду бухгалтера приватно- транспортного товариства у Петербурзі куди і переїхав на початку 1909 року, бере участь у роботі організації УСДРП. Ось що про це писав його майбутній соратник І. П. Мазепа: “ Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціальної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на зборах нашої петербурзь­кої організації Петлюра брав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партїї майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою” (Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917—1921 - Ч 2 -Львів 1951 -с.1161)

Згодом С. В. Петлюра переїхав до Москви. Тут він одружується з Ольгою Опанасівною Нільською. У них народилася єдина дитина — донька Леся.

Москва за часів 3-ї Державної Думи була осередком національного руху народів Російської імперії. Існувало багато таємних і легальних товариств таких як “Союз автономістів”, “Товариство слов'янської культури” з українським філіалом, товариство українців “Кобзар” тощо. У 1912 році С.В.Петлюра разом з О. Саліковським стає редактором журналу “Украинская жизнь” (орган Українського товариства), що друкувався російською мовою.

Московський період життя С.В.Петлюри важливий насамперед тому, що там остаточно сформувався його національно-політичний світогляд. Він створив свою концепцію становища України, як політичної одиниці не тільки в межах багатонаціональної Російської імперії, а й у площині міжнародних загальноєвропейських взаємовідносин. На початку першої світової війни з’явився маніфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках “Украинской жизни”. В ньому він обстоював тезу про лояльність українського народу до російського уряду напередодні світової війни. Необхідність цієї декларації аргументував тим, що в цей історичний момент, коли відбувається “примирення” російського громадянства з урядом, мовчання українців може “служити скріпленням того погляду, ніби вони або не існують, або що для них не може бути місця в межах російської держави”.

Початок першої світової війни застав С.В.Петлюру на роботі в “Союзі земств”, де з 1916 по березень 1917 року він працював в організації на допомогу фронту, а потім заступником її уповноваженого на Західному фронті.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазне демократична революція. 3 фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася у безодню хаосу. Тимчасовий уряд що нездатний був керувати Росією, негативно ставився до незалежності України, навіть до найменших спроб добитися її автономії.

1.2 Створення українських збройних сил.

С.В.Петлюра переїжджає до Києва. Це був період, коли змінюються точки прикладання його внутрішньої сили. Ідея незалежної України стає стрижневою в його революційній діяльності. Тоді в російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпоро­шених по різних полках. С.В.Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського військового комітету Західного фронту, усвідомлював необхідність створення української національної армії. Він розумів, що вона потрібна зараз не тільки як чисто військова сила, а й як моральна.

У травні 1917 року в Києві був скликаний І Український військовий з'їзд. Як делегат від фронту Петлюра обраний до його президії. У питанні про українізацію армії зайняв помірковану позицію, він піддав критиці як противників цього, так і палких прихильників, які закликали негайно створити українську армію. На його думку, треба було пройти певний шлях і першим кроком мала стати українізація військових частин. Тому на одному із закритих засідань з'їзду було прийнято запропоновану Петлюрою резолюцію про організацію української армії. В ній зазначалося, що головним завданням повинно стати виділення в особливі частини всіх солдат українців. На з'їзді заснований Український генеральний військовий комітет (18 членів). До його бюро обрано 4 особи. Під впливом керівників Центральної Ради М.С. Грушевського та В. К. Винниченка головою комітету став С.В.Петлюра.

Тимчасовий уряд, що змушений був погодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), однак, не поспішав виконувати вимоги Всеук­раїнського військового з'їзду. Внаслідок цього військові частини, особовий склад яких одержав резолюцію з'їзду, почали самочинно переформовуватись. Це внесло плутанину у пересування військ. Український генеральний військовий комітет нічою суттєвого не робив, щоб змінити ситуацію. Річ у тім, що він і не міг багато зробити. Російська демократія продовжувала дивитися на Україну, як на частину Росії, їй і на думку на спадало дати хоч яку небудь автономію Україні (а ідея про українізацію війська здавалася навіть дикою). Деякі українські політики теж далі ідеї автономії України в межах великої Росїї не йшли. За такої концепції не потрібна була й окрема армія. До того ж у самому комітеті не було єдиної думки щодо самостійності України.

Тоді за пропозицією Центральної Ради комітет вирішив скликати II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на заборону Тимчасового уряду та провокації з боку російської військової влади, у червні 1917 року він розпочав свою роботу у Києві. На першому засіданні С.В.Петлюра виступив із звітом про діяльність комітету.

15 червня на закритому засіданні Центральної Ради прийнято постанову про організацію Генерального Секретаріату (ГС), як виконавчого органу влади. До його складу ввійшов і С.В.Петлюра, який виконував обов’язки генерального секретаря військових справ.

У цього першого уряду України не було ні армії, ні фінансових, ні матеріальних засобів. Російський уряд нічого не давав і не дозволяв. Центральна Рада була лише морально сильним і авторитетним органом. В особливо важке станови ще потрапив генеральний секретар військових справ.

У надзвичайно несприятливих умовах, обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї української державності, С. В. Петлюра докладав усіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська. Досягти ж цієї мети, на його думку, можливо було тільки створивши національну армію. Тому Петлюра прискорює українізацію військових частин. На початок листопада 1917 були українізовані 6-й, 10-й, 17-й, 21-й й частково З-й Сибірський та 11-й армійські корпуси.

Перемога збройного повстання більшовиків у Петрограді створила першу в новітній історії України реальну можливість організації національної держави. 1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила про перехід влади в Києві до її рук.

15 листопада С.В.Петлюра як голова Українського генерального військового комітету повідомив ставку російської армії, що вся військова влада в Україні перейшла до нього. У повідомленні до всіх військових частин і установ Петлюра заявив, що “беручи на себе вищу військову владу на Україні, за винятком фронту, всі розпорядження в тилу виходять виключно від Генерального Військового Комітету України і тому жодних інших наказів не треба виповняти” (Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976) Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980 — С 28). Фактично таке рішення означало, що зроблено ще один крок на шляху до самостійного державного будівництва в Україні.

2. Головний Отаман збройних сил УНР.

   1. Діяльність Петлюри за часів Директорії.

Того ж дня С.В.Петлюра видав відозву до армії, в якій закликав особовий склад дотримуватися суворої дисципліни: “Я, яко генеральний секретар по військовим справам в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші і друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків. Всі, як один, станьте навкруг Центральної Ради та її Генерального Секретаріату Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українського війська” (Іванис В. Симон Петлюра—президент України —То­ронто, 1952—С 151—152).

24 листопада 1917 року С.В.Петлюра відправив Верховно­му головнокомандуючому російської армії телеграму такого змісту: “Объявить украинским частям й всем украинцам на фронте через командный состав й рады: Сформировалось правительство Украинской Республики в лице Генерального Секретариата. Новое правительство стоит на страже порядка й завоеваний революции. Обращения к армии Народних Комиссаров в лице Ленина, как правительства, не признанного большинством населения, исполнению не подлежат”.

1 грудня С.В.Петлюра наказав українським військовим частинам, що перебували за межами України, підпорядкову­ватись місцевим органам влади, а в Петрограді — українсько­му петроградському військовому штабові.

У ніч з 12 на 13 грудня, щоб не допустити нового більшовицького повстання в Києві, він наказав роззброїти російські військові частини й відправити їх у Росію. Петлюра звернувся із закликом до українських частин. Цей захід став однією з причин появи ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії до Центральної Ради, що врешті-решт призвело до відкритої війни Радянської Росії з Україною.

С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на другому засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав роботу в Києві. Він, зокрема, сказав: “Захищаючи права українського народу, український уряд вимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізму з якою українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом Народних Комісарів. Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємося”.

31 грудня С.В.Петлюра залишає Київ і від'їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд був зумовлений конфліктом, який виник між ним і головою Генерального Секретаріату В. К. Винниченком з приводу рішення українського уряду включитися у переговори з Німеччиною. Петлюра виступав з гострою критикою “австрійської орієнтації” уряду.

У ті бурхливі дні Винниченко і Петлюра виявили себе прихильниками політичної незалежності України. Обидва вони були членами УСДРП, але значно розходилися у своїх підходах до багатьох ключових проблем Винниченко постійно коливався між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що свідчило про його непослідовність, як політика Петлюра ж, навпаки, намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості в межах незалежної української республіки. Виходячи з цього, він наполягав на практичній стороні боротьби за незалежність. Пізніше, в еміграції, він писав: “Я належав до тих діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917—1920 рр, але уважали обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Я уважаю що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя”.

На Лівобережжі С. Петлюра займався виключно організацією українських військових частин. Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Їм так і не вдалося надати діяльності Центральної Ради самостійницького спрямування, де вплив автономістів був переважаючим. За цих умов прихиль­ники швидкого створення незалежної Української держави звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, сомостійники надавали особ­ливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села — у недавньому минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізовані до царської армії.

Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького.

Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася офіційно не визнана властями офіцерська група — “Український військовий клуб імені Павла Полуботка”, очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Сам'е цього побоювалася Центральна Рада, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію “цілком законним чином”. Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко погодилися на скликання 5—8 травня першого з'їзду представників від усіх військових організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і тилу.

Згодом було створено Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні 1918 року взяв активну участь у боях проти більшовиків у Києві. Але наступ більшовиків на Київ (23 січня) змусив війська Центральної Ради залишити столицю і відступити спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідти й було відправлено делегацію до Брест Литовського для ведення переговорів з німцями.

Після того, як договір був підписаний, С.В.Петлюра почав вагатися міркуючи, чи не відійти йому зовсім від справ. Коли ж у Київ увійшли німецькі війська, він прийняв рішення перейти на становище приватної особи.

Після гетьманського перевороту С.В.Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що вже почав викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у гетьмана П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 липня 1918 року С.В.Петлюра був заарештова­ний і близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.

2.2 Боротьба за владу в Україні 1918-1919 років.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників) було створено Тимчасовий повстанський уряд — Директорію, до складу якої ввійшли В. Винниченко (УСДРП) — голова, С. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко.

С.В.Петлюра не був присутній на цій нараді. Він виїхав до Білої Церкви у розташування гетьманського полку галицьких “січових стрільців”, що перейшов на бік Директорії. Там від імені Директорії підписав звернення до населення України, закликаючи розпочати збройну боротьбу проти гетьмана.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські частини були розсіяні 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини на чолі з командиром “осадного корпусу” Є. Коновальцем увійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня. Директорії у “спадщину” від гетьманського уряду перейшла складна внутрішня й зовнішня ситуація в Україні. Практично вона опинилась у повному оточенні. На заході з відновленням польської держави був створений польський фронт. На південному заході стояли румунські війська, які захопили Бессарабію та Буковину. На півдні Одесу, а згодом і Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході перебували війська Денікіна й Краснова. На півночі могла розпочати бойові дії проти України Радянська Росія.

До того ж уряд Директорії не мав ясного політичного плану. В його політиці були помітні певні вагання. Голова Директорії В. К. Винниченко і голова Ради Міністрів В. М. Чеховський вимагали негайно укласти мир з більшовиками. Директорія прийняла пропозицію радянського уряду припинити війну, яку він до речі, користуючись скрутним становищем, вже розпочав. Для завершення переговорів і підписання миру директорія направила до Москви делегацію на чолі із Семеном Мазуренком. Після тривалих дебатів цей договір було підписано. С. Мазуренко повідомив уряд про його ратифікацію. Повідомлення прийняв С. Петлюра, але не довів до відома Директорії. Ратифікація не відбулася.

Позиція Петлюри в цьому питанні була кардинально протилежна тій, яку зайняли голова Директорії та голова Ради Міністрів. Він не виключав можливості союзу ,з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії. В цьому він був рішучим: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і не втручатиметься в її внутрішнє життя.

Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під час переговорів Директорії з представниками французької деле­гації. Внаслідок цього остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починає боротьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання С. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.

2. Петлюра і міжнародна діяльність Уряду УНР.

   1. Союзники УНР і Варшавський договір

На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.

Опозиція вирішила скористатися цим. 29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасо­вим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Ар­мією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами й самого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований.

Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.

Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привели до капітуляції галицької армії — з другого.

С Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столи­ці — Кам'янця- Подільського — російськими військами, за­просив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії були евакуйовані в Любар.

Для вирішення питання про передислокування тих загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року було скликано військову нараду. Але С. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні, 5 грудня, він виїхав до Варшави. Військове командування прийняв М. Омельянович-Павленко.

11 лютого 1920 року у Кам'янці поляки заарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично вже не існуюча Рада Міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента й головнокомандуючого.

Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби.

У цій ситуації він чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному із своїх листів він писав: “Польща має визнати нас, але, очевидно за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці”.

Переговори з поляками закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь і Полісся залишалися під Польщею.

Де шукати причини підписання тяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих дока­зів, які вказували б на те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав для спільної боротьби з більшовизмом, за належність України. 3 цього приводу в листі до українського посла в Швейцарії М. Василика він писав: “Жодної орієнтації - крім украінсько-державної у мене не було і не буде”.

Цей союз був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись з недовір'ям як до “червоної”, так і “білої” Росії, представни­ки уряду УНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тільки не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в “продажі України полякам”, С. Петлюра писав: “Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було ”.

С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні.

Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд.

Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнас­туп і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопада республі­канська армія відступала за межі Наддніпрянської України.

3.3 Петлюра в еміграції.

На початку грудня 1920 року, втративши територію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично став еміграційним. С.В.Петлюра разом з ним якийсь час перебував у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне й військове керівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тільки приводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру з керівних позицій.

С.В.Петлюра негайно починає переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий—квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.

Тим часом після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загостри­лась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичну діяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. Оскільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати.

Однак Угорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.

У цю країну тоді почали прибувати українці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.

С.В.Петлюра жваво листувався з друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. В одному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: “ Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде”.

25 травня 1926 року на вулиці Расін С.В. Петлюра був застрелений С. С. Шварцбартом, який на допиті заявив, що зробив цей злочин аби помститися за антиєврейські погроми в Україні, до яких начебто був причетний Петлюра.

Чому ж було вбито саме С. Петлюру, а не відомих погромників Денікіна, Волинця, Булака, Балаховича чи когось іншого, що тоді проживали в Парижі? Очевидно вичерпну відповідь на це питання можна дати більш грунтовно проаналізувавши весь спектр багатогранної діяльності С.В.Петлюри на ниві державної творчості як особистості і як політичного діяча. Але, ясна річ С.В.Петлюра, як особистісь посів своє місце в українській історії.

ВИСНОВКИ

Збройні Сили або регулярна армія покликані служити державі охороняти її бути силовим гарантом державності. Симон Петлюра з цього приводу стверджував: “Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державности. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільности там захитується і внутрішня сила армії—її єдність та дисциплінованість”.

Таким чином, всі демократичні інститути держави, партії рухи, політичні угруповання, партійні блоки повинні розуміти, що держава існує до того часу, поки існує боєздатна армія цієї держави. Як тільки в армію приходить політична боротьба думок і рухів, вона перестає існувати як єдина боєздатна державна сила, гаранта державності вже не існує, під загрозою державний суверенітет, а військо розпадається на збройні групи підтримки тієї чи іншої із протиборствуючих конкуруючих між собою.

Принципова позиція Петлюри стосовно армії і держави певним чином сприяла збереженню Українських регулярних Збройних Сил, однак Головний Отаман не вважав це своєю кінцевою метою. Петлюра працював на перспективу і думав про майбутнє армії, його діяльність була спрямована на організацію майбутньої Української армії, коли взагалі передумов для відродження цієї армії на найближчу перспективу не намічалося. Зараз, коли минуло майже 80 років з того часу як Петлюра займався цими питаннями, досить складно реконструювати ті основні напрямки, які хвилювали тоді Головного Отамана, маючи лише вибіркові інформаційні дані. Тому картина всього того, що зробив або ще намагався зробити Петлюра в організації і становленні Українських регулярних Збройних Сил, буде неповною. Можна лише припускати на основі цих розрізнених інформаційних матеріалів хід логіки Головного Отамана в цьому питанні.

Після розгрому військ Української Народної Республіки більшовиками, усупереч вкрай несприятливим зовнішнім і внутрішнім обставинам, Головний Отаман С. Петлюра продовжував стояти на чолі визвольної боротьби. В умовах, коли М. Грушевський, В. Винниченко і деякі інші визначні діячі національно-демократичної революції залишили Україну і з-за кордону спостерігали за останніми спробами зберегти її незалежність, С. Петлюра залишився в епіцентрі подій. Ввійшовши в революцію 1917 року послідовним автономістом, палким прихильником перебудови Росії на федеративних засадах, він поступово перейшов на самостійницькі позиції і на багато десятиліть став символом боротьби українців за створення власної незалежної демократичної держави.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Винниченко В. Відродження нації. Київ, 1990.

2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. Київ, 1991.

3. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917—1921. Ч. 2 –Львів, 1951

4. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри. Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980.

5. Іванис В. Симон Петлюра—президент України. То­ронто, 1952.

6. Ананка Ж.П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української

свідомості. “Трибуна”, №11-12, 1996.

7. Вергель О. Він хотів процвітання України. “Самостійна Україна”, №4, 1994.

8. Лукаренко К. С.Петлюра: людина в історії. “Молодь України”, 7.05.1992.

9. Олейніков О. Симон Петлюра: кривда та дійсність. Київ, 1997.

10. Ергійчук В. Правда про Симона Петлюру - великого сина України. “Українська газета”, 23.05.1996.

11. Темко Г. Симон Петлюра і збройні сили України. “Дніпро”, №5-6, 1996.

12. Хміль І. Петлюра і петлюрівщина. “Радянська освіта”, 5.06.1990.