«НЕ ГОРЛИЦЯ ТИХА ТА СОЛОДКОГОЛОСА, А ЗІРКИЙ ОРЕЛ…» (ЙОАСАФ ГОРЛЕНКО) 1705–1754

Коли добігало кінця земне життя одного великого святителя і сподвижника, українська земля народила і подарувала світові іншого. Коли один із найбільших письменників слов’янського світу Дмитро Туптало Ростовський видрукував завершальний, четвертий том епохальних «Житій святих», у світ прийшов Йоасаф Горленко, життя і «Житіє» котрого стає рівнодостойним продовженням ідей і справ великого попередника. Вражає подібність, певна тяглість ідей, співмірність справ і життєвих доль цих українських святителів, проповідників, просвітителів і вихователів, письменників, велетнів духу, які прислужилися всьому слов’янському (і далеко не тільки слов’янському!) світові. Про те, настільки сильною була спрага християн на таку особистість, як Іоасаф Горленко, у повісті з ХІХ ст. Н. Кохановської-Соханської написано так: «…и такова та церковная нужда была, что… воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка – не горлицею тихою и сладкогласною, а зорким орломЪ, который далеко прозиралЪ и высоко в когти бралЪ». Горленко був суворим до несумлінних християн (на цій рисі вдачі наголошує Валерій Шевчук в оповіданні «Йоасаф»), та водночас – милосердним до стражденних. Дотримувався аскетичного способу життя, віддавав свій час молитвам та читанню, невтомно підвищував освітній та моральний статус своїх співвітчизників, а за приятеля мав найдостойнішого з-поміж них – філософа Григорія Сковороду.

«Малоросійський родословник» В. Модзалевського¹ зафіксував шляхетність родоводу Якима Андрійовича Горленка. Яким Андрійович – це світське ім’я видатного освітнього і церковного діяча Іоасафа Горленка, який народився 8 вересня 1705 року в Прилуках (теПер Чернігівська область) у родині прилуцького полковника Андрія Дмитровича Горленка та Марії Горленко – доньки гетьмана Данила Павловича Апостола. Близькою ріднею Йоасафу Горленку є Г.Ф. Квітка-Основ’яненко, котрому святитель доводиться дядьком.

«Житіє преосвященного єпископа Білгородського Іоасафа Горленка», написане у 1791 році іншим племінником святителя – Іллєю Івановичем Квіткою – з найперших сторінок акцентує увагу на високому призначенні майбутнього Йоасафа, котрий «…отъ самаго почти младенчества Своего, часто разсуждая о суетности временной жизни, оставилъ домъ Своихъ родителей, почести, богатство и все, что глазамъ человеческимъ казаться можетъ пріятнымъ и привлекательнымъ, принялъ жизнь сходственную съ евангельскимъ ученіемъ, как Спаситель говоритъ: «Никто же, иже оставитъ домъ или родителей, или братію, или сестры, или жену, или чада ради Царства Божія, иже не приметъ сторицею во время сіе и в вЂкъ грядущій животЪ вЂчный» (Марк., гл. 10, ст. 29,30).² На диво раннє усвідомлення свого призначення постає воістину в ореолі подвигу, бо ж батькові мріється, що син успадкує не тільки маєтки, а й посаду, тобто згодом стане так само полковником Прилуцького полку. І то закономірно, оскільки прадід був «полковникомъ; сынъ его Димитрiй также служилъ полковникомъ. Они оставили потомству своему многiя имЂнiя, жалованныя за ихъ вЂрную службу отъ Всероссiйскихъ Монарховъ».

Солодкі батькові мрії розвіюються у сяйві сонця на заході, в променях якого йому привиділася Божа Мати, а біля ніг її – син Яким у молитві. Те чудесне видіння батько забуде, згадає про нього лише напередодні власної смерті, але забере в могилу таємницю: так нікому і не зізнається, що саме сказала йому тоді Божа Мати.

На восьмому році життя батьки віддають сина Якима до Києва «для обученія словесным наукамЪ». Послуговуючись записами самого святителя (у першій частині «Житія») та свідченнями очевидців (у другій частині), Ілля Квітка простежує в роках і подіях шаблі духовного росту і морального змужніння майбутнього святителя Йоасафа. Так, онук гетьмана Данила Апостола не справдив палких батькових сподівань (не став «преемником чина своего и мЂста, т.е.полковником Прилуцкого полка»), а вже маючи від роду 11 років, прийняв тверде рішення – залишити світське життя. Реалізовано було цей намір, коли юнакові виповнилося 16. Батькам же відкрив свої правдиві наміри, коли мав 18 років. Не отримавши батьківського благословення, вдається до обману: виїздить до Києва ніби для завершення навчання, а насправді ж поселяється в Київському Межигірському монастирі, де цілий рік перебуває «подЪ искусомЪ», тобто під тяжким випробуванням: чи насправді твердим є намір посвятити себе високому покликанню. А щоб батьки передчасно не дізналися про це, він залишає в Києві свого слугу, котрий отримує листи від батьків Йоасафа, привозить їх йому в монастир, а відповіді, написані сином ніби з Києва, відсилає в батьківський дім.

Власноручні записи святителя зафіксували ці найголовніші моменти, а також небачену рішучість та дивовижну силу духу, коли всупереч волі батьків, після цілого року випробування та перевірки на готовність «нести монашескіе подвиги», Горленка було пострижено – на 20 му році життя – в перший ступінь чернецтва та йменовано Іларіоном. Тільки тоді батьки «послЂ многих слез и печали» перестали противитися «благому дЂлу» свого сина і дали йому бажане благословення…

Ім’я, з котрим святитель увійде у вічність, тобто Йоасаф, було надане 21 листопада 1727 року: постриг здійснив ігумен Київського Братського монастиря, він же водночас і ректор Києво-Могилянської академії – Іларіон Левицький. А 6 січня 1728 року тодішній київський архієпископ Варлаам Ванатович надав Горленкові чин ієродиякона та призначив його викладачем Києво-Могилянської академії. «Сіе званіе проходилЪ онЪ три года», – так Ілля Квітка окреслив рівновеликість просвітницької та богослужебної місії святителя, а також його спроможність нести їх обидві.

Наступний етап поступу – 30-літній вік, коли з волі архієпископа Рафаїла Заборовського Йоасаф Горленко стає ієромонахом у кафедральному Софійському домі, ще через два роки – ігуменом в Лубенському Преображенському монастирі Київської єпархії. І врешті ще один шабель – цариця призначає архімандрита Йоасафа єпископом Білгородської єпархії, і сталось це, наголошує Ілля Квітка, від народження на 43 му^* році життя, а від вступу в чернецтво – на 23 му році. Отже, упродовж трьох років – викладач у Києво-Могилянській академії, ігумен, а згодом архімандрит Мгарського монастиря (1737–1745), намісник Троїце-Сергієвої лаври, єпископ Білгородський та Обоянський. Великий поборник істини, фундатор шкіл, церков, видатний проповідник і письменник.

Окрім визначальних у долі святителя років його життя, Ілля Квітка акцентує увагу на видіннях та пророчих снах, які бере із вцілілих щоденникових записок Йоасафа Горленка³. Все це (по-бароковому ускладнена градація із чисел та чудесних видінь, снів) послідовно здійснюється заради того, щоб ваговито і переконливо прозвучало мотто: «Внимая прохожденію из званія вЪ званіе сего Богоугодного мужа, каждый сознаетЪ, что ПромыслЪ Божiй, прiуготовившiй Его отЪ юныхЪ лЂтЪ къ сему великому служенiю, Имъ руководствовалъ».⁴

З особливою сердечністю і виразним акцентом на патріотичних почуттях українця Йоасафа Ілля Квітка розповідає (в другій частині свого твору) про те, як на останньому році свого життя слабкий на здоров’я владика просить дозволу Святійшого Синоду на відвідання Київської єпархії, а також міста Прилук, щоб побачитися і попрощатися зі своїми батьками. Батько святителя Андрій Дмитрович останні літа свого віку жив «богоугодно»: збудував собі будиночок у лісі, перебував там на самоті в молитвах, і лише на свята приїздив до міста на побачення з родиною. Коли ж під’їхала карета Преосвященного до батьківського дому, то Горленко-старший, замість витримати поважність, батькові належну, ніби ненароком випустив з рук палицю і поклонився до землі, піднімаючи її. Але святитель Йоасаф, запримітивши цей вчинок батька свого, сам тоді зі сльозами на очах кинувся до батькових ніг і підвів його від землі. Декілька годин говорили на самоті батько з сином, і тільки потому святитель сягнув до багатьох справ, залагоджуючи котрі, виявив суворість та принциповість. Так, усовістивши батька, котрий надто поволі робив справу, спонукав його до швидкого завершення будівництва церкви в селі Чернявщина; матір та дружину свого брата святитель суворо дорікає за випікання церковних проскур із чорного борошна, в той час як на столі їхньому білий хліб і вони «надміру дбають про власне насичення».

Доволі часу пробув Йоасаф у батьківському домі, але згодом, передчуваючи близьку смерть, попрощався з батьками, братами та сестрами, з рідним краєм, відслужив Божественну літургію у побудованій і вже освяченій преосвященним Тимофієм Щербацьким Преображенській церкві і вирушив у дорогу до своєї єпархії. Прибувши до села Грайворон, що належало до Білгородського архієрейського дому, в останніх днях вересня тяжко захворів. Під час недуги відвідала його мати, брат Андрій Андрійович Горленко та сестра Параска Андріївна з Харкова, котра була одружена з полковником ізюмського полку Іваном Григоровичем Квіткою. Сестрі судилося доглянути вмираючого святителя до останніх хвилин його життя і вислухати ті пророцтва, котрі невдовзі справдилися. А саме її синові – Іллі Івановичу Квітці – судилося написати найповажніший життєпис свого великого дядька.

Завжди слабкий на здоров’я, останню хворобу свою, наголошує Ілля Квітка, яку святитель терпів понад два місяці, він зніс «съ христіанскимъ благодушіемъ», себе самого підготувавши до вічного життя «елеосвященімъ, исповЂдію и причащеніемъ ТЂла и Крови Христовой». Помер святитель 10 грудня 1754 року. Похований у склепі Білгородського Троїцького собору 23 лютого 1755 року єпископом Переяславським і Бориспільським І. Козловичем. Його мощі були віднайдені нетлінними. 4 вересня та 10 грудня оголошені церковними святами Божого угодника святителя Йоасафа. Після смерті Йоасафа Горленка не залишилося не лише якогось майна чи матеріальних цінностей, а навіть мінімальних коштів на поховання святителя, і Білгородська духовна консисторія змушена була просити Святійший Синод про субсидію. Цей штрих увиразнює сумну закономірність долі українського митця взагалі, а в конкретному випадку – контрастно актуалізує невтомну діяльність святителя по збору коштів на будівництво храмів та шкіл, на допомогу нужденним. Невипадково ж його щоденникові записки доносять інформацію про один із таких віщих снів (Яків «духовникъ Кiевскiй Катедральный, обратившись ко мнЂ, сказалЪ «Будешь архимандритомЪ») напередодні того, як імператриця дарувала Йоасафу на Спасів монастир дві тисячі карбованців і дивлячись на щедрість Єлизавети, «вспомоществовали Іоасафу многія знатныя особы и другие Христолюбивые датели довольно значущею суммою».

Незвичайною є як земна, так і посмертна доля Йоасафа Горленка, нетлінні мощі котрого, згідно із задокументованими свідченнями, зцілили від різних хвороб сотні недужих: «…тЂло и одЂяніе Его ни малЂйше не подвержено тлЂнію; слухъ о семъ разнесся вскорЂ, привлекъ множество больныхъ, страждущихъ различными болЂзнями, кои при служеніи панахидъ о преставльшемся СвятителЂ, бывъ допущаемы къ нетлЂннымъ мощамъ Его, получали освобожденіе отъ своихъ болЂзней, что и нынЂ съ вЂрою приходящіе, къ святымъ Его мощамъ, молитвами Его, получаютъ».⁵

Просвітницькі та церковнобудівні справи, його сни, дар ясновидіння, гуманістичні правозахисні вчинки, а також посмертні чудеса біля нетлінних останків святителя, – все це описане у «Житії Преосвященного єпископа Білгородського Йоасафа Горленка, із власноручних його записів та достовірних свідчень» цілком у традиційному, як для житійної літератури, дусі. І саме цей, створений Іллєю Квіткою образ, став за основу усіх подальших життєписів українського достойника. Натомість живий образ Горленка-людини виразніше постає зі сторінок іншого, досі малознаного твору, на який дослідники не звернули належної уваги. Чому? А тому що повість Н. Кохановської-Соханської «Рой-Феодосій Саввичъ на спокоЂ» присвячена не Йоасафу Горленку, а благочестивому бояринові Феодосію Пущіну, жертовна діяльність і життя котрого значною мірою були визначені впливом на нього святителя Йоасафа Горленка. Князь Н. Жевахов віднайшов повість Н. Кохановської-Соханської в московській газеті «День» від 1864 року вже тоді, коли, власне, були надруковані матеріали до біографії святителя («Преданія о СвятителЂ ІоасафЂ»). Водночас було б великою прикрістю поминути цю повість увагою, бо ж саме вона вносить живий і свіжий струмінь до сильветки (дещо закостенілої) великої духом і ділом людини. Так і сказано про нього авторкою повісті: «Владыкою в БЂлгородЂ былъ Святъ мужъ, Іоасафъ Горленко: строгъ и учителенъ дЂломъ и словомъ»⁶.

Власне, саме твори І. Квітки та Н. Кохановської-Соханської та В. Шевчука своєрідно доповнюють портрет святителя і певною мірою компенсують втрати (так, до сьогодні не знайдено ряд творів Горленка, зокрема написаний ним у 1732 р., коли він був учителем класу синтаксими, привітальний діалог на честь сходження на престол архієпископа Київського, Галицького та всієї Малої Росії Р. Заборовського). Ці твори взаємопов’язані один з одним і тим самим збагачують наші знання про великого діяча, хоча твори Квітки та Шевчука присвячені безпосередньо Горленкові, а в творі Кохановської-Соханської образ Горленка постає тільки в декількох епізодах. Однак незважаючи на те, що задумом авторки було подати гідне наслідування життя Феодосія Савича на прізвисько Рой (бо ж народився на пасіці, оточеній роєм бджіл), котрий невтомно працював для Бога і слави його, навіть перебуваючи – після багатолітньої військової служби – «на спокої», образ святителя Йоасафа чи не в першу чергу постав окресленим надзвичайно рельєфно і переконливо, до того ж, із нанизуванням і вдалим обігруванням яскравих портретних деталей. Вони дають багату поживу для фізіогномічних дослідів, своєрідно умотивовують той месіанський дух, в ореолі якого зображена історична закономірність і неминучість появи такої пасіонарної постаті, як Йоасаф Горленко. Тому великою силою переконання наснажуються попередньо наведені рядки про те, що спрага та ту людину була настільки великою, що саме вона, ця спрага, й «воздвигла на БЂлгородской кафедрЂ владыку Іоасафа Горленка – не горлицею тихою и сладкогласною, а зоркимъ орломъ, который далеко прозиралъ и высоко въ когти бралЪ» (підкреслено нами. – В.С.).

Йоасаф Горленко володів потужним даром домагатися від співрозмовника правдивих слів. Мав бо зіркі орлині очі, під пильним поглядом яких втрачали силу співрозмовники брехливі та неправедні: «Его острые глаза у тебя правое слово изъ сердца силою возмутъ». Тут слід наголосити, що це не пуста риторика, а дуже посутня характеристика ще однієї важливої царини діяльності (а саме правозахисної) великої людини, слідчі справи котрої ще чекають на свого дослідника.⁷ У чудесному вимірі окреслюється і ваговитість Слова, мовленого Йоасафом Горленком. Двічі одного й того ж слова владика ніколи «не сказывалъ и не приказывалъ», бо ж «при своей строгости и орлиной зоркости, обладалъ еще способностью приказывать – невЂдомо какъ и чЂмъ, но всЂ его понимали и исполняли». За наявності чисельних характеристик такого плану авторці вдається створити динамічний образ. Власне, посприяла цьому ще одна грань таланту святителя, а саме педагогічна, відтворення котрої у повісті Кохановської-Соханської покликане переконати читача в мудрості владики – наставника, у багатовимірності обдарування цієї людини з великим серцем. Так, суворий та прозірливий владика може бути водночас душевним і навіть ніжним у довірливій розмові із близькими людьми. Наприклад із Пущіним-Роєм, котрого навчає, як саме виховати доброго попа: його при народі, говорить Йоасаф Горленко, пошануй, а наодинці ж «по твоему разуму, съ любовью научи его; вотъ и будетъ онъ тебЂ во отца духовнаго, а ты ему въ отца полюбовного будь… УтЂшь меня! Вишь наша нужда какова кругомъ стоитъ» – произнесъ владыка Іоасаф съ поразительной нЂжностью человЂка, постоянно строгаго – знаменательнаго орла вдругъ издавшаго голосъ тихой и кроткой горлицы»⁸ (підкреслено нами. – В.С.). Така метаморфоза – орел раптом стає ніжною горлицею – дещо несподівано актуалізуючи старокиївський образ горлиці – невістки із відомої грамоти Володимира Мономаха, в контексті характеристики Йоасафа Горленка загострює увагу на витоках дивовижної сили впливу особистості владики на присутніх у церкві, коли він «выдвинулся на середину храма тЂснимый и невозмутимый, словно Евангельский кокошъ простертыми крыльями досягая ближнихъ и дальнихъ. Солнце, уже перейдя в полдень, наклонною полосою лучей врывалось въ западныя двери и широко стлалась полоса по церковному помосту у самыхъ святительскихъ ногъ. Онъ шелъ къ дверямъ, своими орлиными зЂницами осЂняя церковь…»⁹.

Урочистість події, коли владика вінчає Роя, а той, приймаючи святий вінець, почувається так, «словно съ церковью, а не съ невЂстою вЂнчался», всіляко підкреслюється: і сонячним осяяням, і елементами натюрморту в контрастній кольоровій гамі. Так, ним є, наприклад, опис одягу, зображення особливих у ньому відзнак преосвященного Йоасафа, що «разоблаченный отъ всЂхъ архіерейскихъ одеждъ, въ клобукЂ и въ черной монашеской мантіи, съ одной сіяющей панагiею на груди стоялъ на предъ алтарном возвышенiи, что зовется «солея» и никЂмъ не поддерживаемый и не окружаемый, сдавши изъ рукъ свой высокiй жезл, онъ обЂими руками благословлялъ стремившихся къ нему людей». Владика промовляє до людей своє Слово, котре, як відомо, було чи не найулюбленішим жанром його як письменника. При цьому святитель всіляко уникав характерного для творів інших проповідників того часу вихваляння можновладців¹⁰, бо бачив силу не у владі та грошах, а в служінні добру, справедливості. Яскравим прикладом такого служіння прогресивним починанням був він сам: знаною є його церковнобудівна діяльність, турбота про розвиток освіти, яка, як і у Дмитра Туптала, реалізувалася у заснуванні Харківського колегіуму та перших шкіл на російській (в даному разі – білгородській) землі, у перенесенні в російську освіту найкращих традицій старокиївської школи та здобутків Києво-Могилянської академії. Тут доречним було б проаналізувати наведені Н.Д. Жеваховим «Данные для сужденія объ объемЂ научной любознательности Іоасафа Горленка»¹¹. Віднайдені після смерті Горленка книги свідчать про широке коло богословських інтересів: історію Церкви, літургіку, тлумачення Святого Письма, церковне красномовство, полемічне богослов’я. Але ця допитливість, і на цьому теж роблять наголос дослідники – професор А. Лебедєв та Н. Жевахов, не обмежувалася богословськими проблемами, а розповсюджувалася на інші сфери людських знань.

Одна з-поміж них, можливо, й не найголовніша, але й далеко не другорядна, – це красне письменство. Слова, послання, подорожні нотатки, щоденник, проповіді (їх віднайдено поки що тільки 2 – за 1742 і 1743 рр.), епісолографія, поезія, подорожні записи та щоденникові замітки, автобіографія «Путешествіе в свЂтЂ сем грЂшника Іоасафа, игумена Мгарского», драма великоднього циклу «Брань честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными…» – ці твори давно мають стати окрасою всього слов’янського письменства. Водночас вони, залишаючись малознаними сучасним читачам, не працюють на потугу запрограмованих можливостей.

Драму «Брань честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными…», написану святителем ще в 1737-му році, а видану в Києві аж у 1892-му, Дмитро Чижевський називає своєрідним епосом, при тому наголошуючи, що на суцільний світський епос українське бароко не спромоглося..¹²

«Брань честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными…» – це, за визначенням Д. Чижевського, поема. Поема майже на 1000 віршованих рядків, яка складається зі вступу, епілогу та восьми пісень. В основі твору лежить традиційний для барокового письменства мотив протистояння світла і темряви: мотив боротьби мандрівної людини із гріхами за допомогою чеснот. За Людське в Людині змагається добре і зле, світло і темрява, гріхи і достоїнства. Війна точиться запекла і непримирима, зображена вона в символічних картинах:

Начаша же строїтись так: з войском од востока

Ста Добродітель вельми мужеством висока,

А вразі од запада зіло многолюдні,

Обаче малодушні і ко брані трудні.

Розвиток дії у драмі пов’язаний із святами протягом календарного року, тому природно було б чекати використання календарно-обрядової поезії у творі. Залишається запитанням, чому Йоасаф Горленко, який (за свідченням Григорія Сковороди) був аматором української народної пісні, не використав фольклор у своєму найзначнішому творі. Натомість у тексті драми – і в цьому полягає одна з її особливостей – широко використано листи. Так, листа до Бога пишуть сім Добродітелей, пише листа і Іван Богослов, а Добродітель виголошує по-бароковому розцвічену промову до своїх воїнів:

Вождь любви, огнь любовний

Вержи в обоз той гріховнийю

Ти, поснику, легкий вою,

Візьми кротость зо собою.

Ударіте і спаліте,

Врага в пепел обратіте!

Бог з вами, кріпкий в брані,

Се вам хрест в защіту данній.

Во Бозі возмагайте,

Врага побіждайте!

Автор майстерно показує, як в людській душі точиться невпинна боротьба доброго і злого начал, ця боротьба постає як смертельний бій між ворожими військами. З одного боку, виступає цариця Гордість зі своїми полковниками Лакомством, Блудом, Заздрістю, Ненаситністю, Злістю та Лінню. На боротьбу з цією хижою гвардією виходить цариця Смиріння з воєначальниками Милосердям, Цнотою, Любов’ю, Постом, Покорою та Набожністю. У драмі теж має місце характерна для барокової літератури ілюзорна достовірність того, що діється, і досягається вона широким використанням реалій тогочасного народного та військового побуту. Останню Д. Чижевський кваліфікує як модерну військову лексику («батальйон, шлем, армата» та ін.). Тут можна виокремити також елементи української лексики: «ланцюжок, дошкуляти, втікати, обмеження, корогви» та ін. Загалом же поема написана різними розмірами і переважно церковнослов’янською мовою, хоча елементи української мови займають досить поважне місце. Вони відіграють далеко не останню роль у динаміці розвитку подій: боротьба «честныхъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными» завершується тим, що перемагає добро і світло, і людина-полоненик звільняється з пекла за допомогою персоніфікованого Слова Божого.

Слово Боже, відшліфоване у блискучих промовах, було чи не найулюбленішим жанром святителя. Живе Слово Йоасафа Горленка доносять його щоденникові записки, які зберіг Ілля Квітка, увівши їх до першої частини свого твору під назвою «Житие преосвященнаго епископа БЂлоградскаго Іоасафа Горленка, изЪ собственноручныхЪ его записокЪ и достовЂрныхЪ показаній». Визнані за автентичні, за найбільш повні і достовірні¹³ з-посеред цілого ряду інших, щоденникові записки Йоасафа Горленка, складаючи серцевину першої частини Квітчиного твору, дозволяють наблизитися до алгоритму індивідуального бачення світу і – це є в них визначальним – бачення сподвижником себе самого у ньому. У цьому прагненні до самоусвідомлення, до самототожності святитель Йоасаф Горленко дивовижно близький до Дмитра Туптала Ростовського, «Діаріуш або денні записки» котрого так само розкриває досі незнані грані таланту мислителя – філософа, патріота.

Чудесні сни, видіння, зафіксовані Йоасафом Горленком, сьогодні можуть бути прочитані як блискучі барокові міні-новели, в котрих крізь призму ірреального проступає цілком достовірний унікум одержимої невсипущою духовною працею та моральним самовдосконаленням людини. Як і його великий попередник Дмитро Туптало Ростовський, Йоасаф Горленко прагнув максимально зреалізувати закладаючи свій талант за призначенням, невтомно закладаючи школи, церкви, допомагаючи бідним, боронячи істину, потерпаючи (як і Туптало) від того, що бачив на землі російській: «въ какомъ запустенЂнiи были церкви Божiи чрезъ нерадЂнiе нЂкоторыхъ изъ служителей ея».