ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АРІСТОВА Алла Вадимівна

УДК 21.009

РЕЛІГІЙНІ КОНФЛІКТИ В ПЕРЕХІДНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СУСПІЛЬСТВАХ: ПРИРОДА, ДИНАМІКА, ВПЛИВ

НА РЕЛІГІЙНО-СУСПІЛЬНІ ПРОЦЕСИ

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор ФИЛИПОВИЧ Людмила Олександрівна, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, завідувач відділом проблем релігійних процесів в Україні

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор САГАН Олександр Назарович, Голова Державного комітету України у справах національностей та релігій;

доктор філософських наук, професор ВИГОВСЬКИЙ Леонід Антонович, Хмельницький університет управління та права, завідувач кафедри філософії та політології;

доктор філософських наук, професор ЛУБСЬКИЙ Володимир Іонович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри релігієзнавства.

Захист відбудеться «13» червня 2008 р. о 14-й год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «7» травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент Бучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Трансформації колишнього соціалістичного геоареалу понад два десятиліття знаходяться у фокусі стійкого дослідницького інтересу і наукових дискусій. Перехідні соціуми перетворилися на точку збігу внутрішніх і зовнішніх напруг, що генеровані як власною логікою розвитку, так і сучасними глобалізаційними процесами.

Після відносно мирного розпаду «соціалістичного табору» відбулося виразне розмежування новоутворених країн за економічними, політичними, етнічними, релігійними ознаками, геополітичними орієнтаціями. Радикальні і стрімкі зміни на терені постсоціалістичних суспільств призвели до спалаху численних суспільних конфліктів, гострота яких деколи сягала рівня національної й державної безпеки. Саме такий рівень загрози продемонстрували релігійні протистояння у більшості країн Центрально-Східної Європи і в Україні зокрема. Бурхливі й суперечливі процеси глобалізації надали не тільки потужних інтеграційних імпульсів, але значно примножили число конфліктогенних факторів: суспільні конфлікти набули нових якостей, масштабів, способів вияву і впливу на макросоціальну динаміку. Поширення етноконфесійних протистоянь на європейських теренах стає прикметною ознакою нового століття.

Україна в її новітній незалежній історії подала один із найвиразніших прикладів системної конфліктності перехідного суспільства, яка вразила і релігійно-конфесійне середовище. За лічені роки відбулося стрімке зростання релігійності в її різноманітних і суперечливих виявах, вибухнули резонансні міжконфесійні і міжцерковні конфлікти, що посилили соціальну напругу в суспільстві та обтяжили нелегкий етап його реформування. Релігійні протистояння розгорталися одночасно на різних рівнях і напрямах: множинні розколи та конфронтація православних церковних структур різних юрисдикцій; задавнений конфлікт між православ’ям і греко-католицизмом, гостро актуалізований із здобуттям незалежності; історично-успадковані та нововиниклі суперечності між православними і протестантськими конфесіями; православно-мусульманські протистояння у південних регіонах України, ускладнені напругою в етнонаціональних відносинах; конфліктні стосунки між традиційними і нетрадиційними для України релігіями (здебільшого іноземного походження); численні проблеми і кризи внутрішньо-конфесійного розвитку тощо. В умовах політичних трансформацій і державотворення міжконфесійні конфлікти набували специфічної забарвленості – ставали не просто конфліктами інтересів, а зіткненнями етнокультурних ідентичностей, конфліктами етнічного й геополітичного вибору.

Як наслідок, віднайдення шляхів оптимізації міжконфесійних відносин, прогнозування і попередження релігійних конфліктів перетворюється на нагальну суспільну потребу і важливу умову розбудови громадянського суспільства. Відтак постає завдання систематичного міждисциплінарного дослідження релігійних конфліктів, особливостей їх генезису, типології, динаміки, функціональності, впливу на суспільні процеси.

Вся еволюція світової суспільної думки, особливо в ХХ ст., продукує висновок, що демократичне суспільство, побудоване на засадах ринкової економіки та конкурентності у всіх сферах життя, конфліктогенне за самою своєю природою. Втім, наукова спільнота вимушена визнати, що класичні евристичні підходи, вироблені західною наукою й філософією і розраховані на осмислення конфліктів у суспільствах ліберально-демократичного типу, за умов розвинутого і стабільного громадянського суспільства, втрачають свою дієвість у реаліях перехідних суспільств. До того ж проблеми специфіки, генезису, типів, ескалації, врегулювання саме релігійних конфліктів у класичній конфліктології активно не досліджувалися. З іншого боку, висунуті останнім часом і вітчизняними, і зарубіжними вченими концепції «посткомуністичного», «посттоталітарного», «транзитного» розвитку, за рідкісним винятком, означують конфліктний зміст соціально-релігійних процесів побіжно і в надто загальних рисах.

Завдання дослідження сучасних релігійних конфліктів водночас і актуалізоване і обтяжене фактичною відсутністю власної конфліктологічної традиції. Релігійні конфлікти за радянські часи практично не ставали об’єктом наукового неупередженого аналізу, як і чимало інших процесів, що перебігали у релігійній сфері. Понад те, у колишньому СРСР конфліктології взагалі було відмовлено у праві на існування як самодостатній галузі: офіційна концепція безконфліктності соціалістичного суспільства практично закривала шлях до багатоаспектного і об’єктивного аналізу конфліктів як чинника розвитку будь-якої суспільної сфери. Брак фундаментальних теоретичних напрацювань у цій галузі наразі неможливо компенсувати двома десятиліттями дослідницької свободи.

Таким чином, релігієзнавчі розвідки щодо природи і виявів соціально-релігійних, міжконфесійних конфліктів у перехідних країнах, характеру і наслідків трансформації релігійно-конфесійної сфери потребують систематизації та концептуалізації, розробки належного категоріального й методологічного апарату, комплексного аналізу проблем детермінації, типології, динаміки, функцій релігійних конфліктів, обґрунтування шляхів і засобів їх врегулювання та попередження. З огляду на те, що релігійні конфлікти є невід’ємною складовою історичного розвитку, константою сучасного поліконфесійного середовища, закономірною ознакою ближнього майбутнього, обрана дисертанткою тема постає як актуальний і самостійний напрямок наукових досліджень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах планових досліджень «Культура українського суспільства: сутність, національна своєрідність, функції, закономірності розвитку» (1999-2004 рр., № держреєстрації 0106U000693). Виконавець – кафедра філософії та педагогіки Національного транспортного університету.

Крім того, дисертаційна робота безпосередньо пов’язана з плановими науковими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України: «Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві» (2000-2002 рр.; № держреєстрацiї 0101U002661); «Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності» (2001-2003 рр., № держреєстрацiї 0163U000219); «Релігійний фактор в контексті політичного життя і духовних трансформацій українського суспільства: історія, стан, перспективи» (2004-2006 рр., № 0102U004093); «Стан і прогнози релігійних процесів України на ближнє десятиліття» (2005-2007 рр., № 0106U000627).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у комплексному дослідженні та визначенні рушіїв, детермінант, типів, закономірностей перебігу релігійних конфліктів у європейських країнах перехідного типу в цілому і в Україні зокрема.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

• проаналізувати і порівняти вироблені науковою та богословською думкою підходи до розуміння природи релігійного конфлікту;

• базуючись на міждисциплінарному підході, визначити сутність, структуру, типи, функції релігійних конфліктів;

• обґрунтувати актуальність та концептуальні засади релігієзнавчої теорії конфлікту (конфліктології релігії) з огляду на потребу системного аналізу природи, детермінант та соціальних наслідків релігійних конфліктів;

• охарактеризувати специфіку релігійних конфліктів у перехідному геополітичному ареалі; зміну їх якісних та кількісних ознак у глобалізаційну епоху;

• визначити комплекс зовнішніх і внутрішніх конфліктогенних чинників, що впливають на розвиток релігійного середовища у суспільствах перехідного типу та детермінують релігійні конфлікти;

• узагальнити закономірності перебігу релігійних конфліктів; показати зв'язок генезису і динаміки релігійних конфліктів із фазами посткомуністичних перетворень;

• визначити вплив релігійних конфліктів на суспільно-релігійні процеси, зокрема на інституціювання сучасної конфігурації релігійної мережі;

• осмислити роль поліконфесійності як конфліктогенного чинника в сучасних перехідних суспільствах;

• обґрунтувати принципи і засоби управління релігійними конфліктами, в тому числі шляхи оптимізації релігійних відносин в українському суспільстві.

Головна проблема, яка вирішується у дисертації – виявлення сукупності функціональних чинників, які обумовлюють генезис, динаміку та специфіку релігійних конфліктів у транзитних суспільствах європейського геоареалу, а також засоби їх можливого врегулювання. Основна проблема обумовлює об’єкт і предмет дослідження.

Об'єктом дослідження є релігійні конфлікти, що розгорнулися на теренах перехідних країн у контексті радикальних геополітичних змін кінця ХХ – початку ХХІ століть. Предметом дослідження є закономірності їх генезису, типи, специфіка і вплив на сучасні релігійні процеси, шляхи і засоби оптимізації міжконфесійних відносин.

Методи дослідження. Об’єкт і предмет дисертаційного дослідження обумовили його методологічні засади. Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний характер, проведене на стику філософії, релігієзнавства, соціології, політології, конфліктології. Комплексний характер дослідження визначив вибір загальнонаукових та спеціальнонаукових методів дослідження.

Робота ґрунтується на базових принципах і методах академічного релігієзнавства, а саме: наукової об’єктивності, що забезпечило багатоаспектне розкриття природи і поліфункціональності релігійних конфліктів; позаконфесійності і світоглядного плюралізму, що дозволило проаналізувати і порівняти наукові і богословські підходи до розуміння релігійних конфліктів та визначити шляхи їх врегулювання; цілісності й системності, які надали можливість осмислити релігійні конфлікти у перехідних суспільствах як особливий суспільно-історичний феномен; структурного і функціонального аналізу, що дозволило розкрити структурні компоненти і функції релігійних конфліктів; компаративного аналізу, який застосовувався при дослідженні загального і специфічного у детермінації та динаміці релігійних конфліктів у різних перехідних суспільствах.

Окрім цих всезагальних та особливих методів, дисертанткою використані й специфічні методи: поєднання історичного і логічного способів осягнення релігійних відносин; синтез ретроспективного і перспективного аналізу релігійних процесів; системно-класифікаційний та описово-аналітичний методи; метод соціального моделювання; метод діагностики соціального середовища тощо. Застосовувалися такі загальнологічні методи наукового пізнання як формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний, аналізу і синтезу, аналогії, індивідуалізації й узагальнень.

У дисертації здійснено концептуальний аналіз джерельної бази; творчо переосмислені засоби та результати вивчення феномену релігійних конфліктів соціологічною, історичною, політологічною, етнологічною науками із застосуванням їх інструментарію; проаналізовані закономірності і перспективи розвитку сучасного релігієзнавчого знання, диференціація та інтеграція його складових компонентів.

Взаємокореляція та взаємодоповнення застосованих методологічних засобів відкрили можливості для ґрунтовного і об’єктивного аналізу релігійних конфліктів, сходження від феноменального рівня їх осягнення до рівня ессенціального.

Наукова новизна дослідження. Комплексний аналіз феномену релігійного конфлікту дав підстави стверджувати, що релігійні конфлікти у суспільствах перехідного типу об’єктивно детерміновані сукупністю конкретно-історичних, політичних, етнонаціональних, духовно-культурних чинників, мають власні закономірності перебігу і виразну специфіку, яка виявляється на генетичному, структурному, суспільно-функціональному рівнях. Це засадне положення було обґрунтоване низкою теоретичних узагальнень, які відзначені науковою новизною:

• Сформувалися об’єктивні передумови й соціальні запити для конституювання на стику конфліктологічних та релігієзнавчих досліджень нової міждисциплінарної галузі – конфліктології релігії. Об’єктом конфліктології релігії запропоновано вважати конфлікти в релігійній сфері та сфері державно-церковних відносин з усіма їх ознаками, специфікою, структурними елементами, динамікою розвитку, функціями і наслідками, а також конфліктогенні фактори релігійного життя у сучасну епоху. Предмет конфліктології релігії складають загальні закономірності виникнення, перебігу, ескалації релігійних конфліктів, принципи їх врегулювання і попередження в умовах сучасних поліконфесійних суспільств. Конфліктологія релігії означена як теоретико-прикладна дисципліна, що охоплює рівні загально-теоретичних, спеціально-теоретичних та емпіричних досліджень.

• Комплексний інтегративний підхід до пізнання будь-яких форм, типів і виявів релігійних конфліктів має спиратися на такі базові принципи: «принцип антагонізму» (який визначається зіткненням інтересів, цілей, намірів сторін у деструктивних формах), «принцип інтеракції» (як активної взаємодії принаймні двох сторін, а не внутрішньо-особистісної чи уявної боротьби), «принцип специфіки суб’єктів» (носіїв відносно стійкої релігійної та конфесійної ідентичності). Вищезазначене дало змогу визначити сутність релігійного конфлікту як деструктивної взаємодії суб’єктів релігійних відносин у намірах реалізувати власні інтереси і цінності, зберегти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, захистити власну ідентичність.

• Релігійні конфлікти є константним, універсальним видом суспільних конфліктів, які супроводжують всю історію людства, власне, як і сама релігія. Істотними характеристиками релігійних конфліктів є: глибинний історико-генетичний, соціокультурний та ментальний зв’язок з етнонацієгенезом та міжнаціональними відносинами; історична тривалість, вкарбованість в архетипи поведінки багатьох генерацій і відтворюваність з бігом історії; стійкість, схильність до перетворення на стан хронічної напруги у міжконфесійних стосунках; виразна тенденція до набуття політичного характеру; прихованість глибинного змісту, маскування за видимим об’єктом конфлікту інших підстав для протистояння; особлива психологічна і духовно-емоційна напруженість, зумовлена здатністю релігійної віри концентрувати фізичну і психічну енергію вірянина; схильність до ескалації через швидку консолідацію і мобілізацію віруючих; особлива роль харизматичних лідерів; здатність розгортатися одночасно на різних рівнях і в різних сферах суспільно-релігійної взаємодії.

• Релігійний конфлікт являє собою складний суб’єктно-об’єктний феномен. Якщо об’єкти релігійних конфліктів можуть бути як специфічними, так і неспецифічними, то суб’єкти конфліктної взаємодії (принаймні, один із них) завжди є специфічними – і в соціально-правовому, і в інституціональному, і у функціональному сенсі. Запропоновано віднести до суб’єктів релігійних конфліктів: по-перше, суб’єктів релігійних відносин (віруючих, клір, релігійні громади, організації, конфесії тощо); по-друге, інших соціальних суб’єктів зі стійкою релігійною (конфесійною) ідентичністю (етнічні спільноти, релігійно-політичні партії і рухи, суспільство в цілому) та/або релігійною мотивацією соціально-конфліктної поведінки. Кожен із перелічених суб’єктів має різний конфліктогенний потенціал і можливості впливу на якісні й кількісні параметри конфлікту.

• Релігійні конфлікти є закономірним компонентом системних конфліктних процесів, що вразили країни перехідного типу. Феномен посттоталітарної конфліктності постає як переплетення, «накладання» одне на одного різноспрямованих конфліктних процесів амбівалентної функціональності; є унікальним в історичному сенсі випадком кореляції конфліктів різного типу і природи. Релігійні конфлікти у перехідних суспільствах постали специфічною формою вияву альтернативних політичних (геополітичних), статусних, етнонаціональних, економічних інтересів і устремлінь різних суспільних груп. У загальних рисах генезис і динаміка релігійних конфліктів синхронізувалися з фазами посткомуністичних перетворень і транзитного поступу.

• Детермінантами релігійних конфліктів виступає ціла сукупність чинників різного порядку, сили та історичної задавненості. Перехідні країни утворили особливий геоконфесійний простір, де поєдналися: по-перше, нововиниклі чинники міжрелігійних і міжконфесійних протистоянь, генеровані радикальними суспільними трансформаціями; по-друге, історично вкорінені детермінанти релігійних конфліктів, зовнішній прояв яких останні кілька десятиліть стримувався тиском тоталітарного режиму; по-третє, фактори глобалізаційного порядку, які обумовили ескалацію релігійної напруги на різновіддалені сегменти взаємозалежного світу; по-четверте, впливи природного конфліктогенного потенціалу будь-якого полірелігійного, поліетнічного суспільства, що має власні фази спаду і загострення.

• Процес радикальних соціально-політичних трансформацій створює сприятливі умови для посиленої взаємодії релігії і політики, яка виявляється у двох споріднених і взаємозалежних тенденціях: політизації релігійних (міжконфесійних, міжцерковних, внутрішньо-церковних) відносин і релігієзації, клерикалізації політичної сфери. В умовах перехідних суспільств процеси конкуренції як політичних, так і церковних кланів і еліт продукують обопільну зацікавленість політичних і релігійних суб’єктів у можливостях і ресурсах одне одного з метою досягнення власних цілей і легітимації нового статусу в суспільстві. Останнє стає чинником перманентної напруженості релігійно-політичних, державно-церковних відносин, вагомою причиною церковних розколів і міжконфесійних конфліктів.

• Релігійні конфлікти здатні виступати чинниками макросоціальних змін, виявляти суперечливу функціональність, детермінувати і конструктивні й деструктивні процеси, які простежуються на різних рівнях соціального аналізу. Активна трансформація національних конфесійних ареалів у добу переходу сягнула тієї критичної межі, коли вона переростає у трансформацію континентальної релігійно-конфесійної архітектоніки. Під таким кутом зору релігійні конфлікти постають впливовим фактором переструктурування релігійного простору і носієм певної системотворчої ролі у закріпленні сучасної конфігурації релігійної мережі.

• В епоху глобалізації відбувається виразна зміна не тільки кількісних параметрів релігійних конфліктів, але їх якісних ознак. Модернізуються способи їх штучного розпалення та підживлення, технології використання у політичних цілях тощо. В умовах соціальної нестабільності інтеграційний потенціал конфліктних моделей свідомості і поведінки на мезо- і мікрорівні стає запитаним з боку низки політичних і релігійних організацій, що веде до культивування та підживлення релігійного антагонізму. В цьому контексті особливої небезпеки набувають явища етнорелігійного екстремізму і тероризму, які закономірно генеруються системою глобального суспільства.

• Об’єктивна неможливість остаточного розв’язання і подолання релігійних конфліктів вимагає відпрацювання спеціальних методів і засобів управління ними та розбудови толерантних міжконфесійних відносин. Управління релігійними конфліктами являє собою комплексне завдання, що включає: діагностику соціального середовища з метою визначення «осередь соціальної напруги» і передконфліктних ситуацій; локалізацію вже наявних конфліктів, запобігання їх ескалації та загостренню; врегулювання конфлікту через досягнення консенсусу або компромісу між його сторонами; мінімізацію негативних наслідків конфлікту; усунення в разі можливості підстав для повторних спалахів конфлікту. Вироблення технологій управління релігійними конфліктами переведе релігієзнавство на новий рівень розвитку як практично-орієнтованого знання, що здатне чинити вплив на спосіб буття і форми взаємодії релігійних інституцій.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація є першим в українському академічному релігієзнавстві системним комплексним дослідженням феномену релігійний конфліктів у європейських суспільствах перехідного типу з метою обґрунтування можливостей і засобів оптимізації релігійних відносин.

В роботі визначені концептуальні засади конфліктології релігії як нової самостійної релігієзнавчої дисципліни. З огляду на це, результати і висновки даного дослідження слугуватимуть теоретичною базою для подальшого вивчення різних аспектів і форм релігійних відносин, аналізу конфліктогенних чинників сучасної доби, а відтак сприятимуть розбудові цілісної евристичної моделі феномену релігійної конфліктності, концептуалізації досліджень суспільно-історичних і регіональних особливостей релігійних процесів.

Отримані результати можуть виступати методологічними підвалинами подальшого вивчення взаємодії релігії з різними соціальними сферами, неоднозначної ролі релігійних конфліктів у процесах державотворення, етнонацієгенезу, зміні духовно-світоглядних та ціннісних парадигм.

Практичне значення дисертаційної роботи. Крім науково-теоретичної значущості, результати дослідження мають виразне практичне застосування. Конфліктологія релігії у сучасну добу можлива і доцільна лише як теоретико-прикладна дисципліни: цикл конфліктологічного пізнання є незавершеним без вироблення практичних технологій запобігання, врегулювання, локалізації релігійних конфліктів, мінімізації їх руйнівних наслідків на суспільні відносини.

Результати роботи можуть бути використані органами державної влади, церковними інституціями, громадськими організаціями, науково-освітніми установами при виробленні стратегії толерантизації міжконфесійних взаємин, оптимізації моделі державно-церковних відносин в Україні, вирішенні проблем налагодження міжконфесійного діалогу, розробці стабілізаційних програм.

Матеріали і висновки дисертації можна використовувати у процесі підготовки підручників із релігієзнавства, історії релігії, соціології релігії, конфліктології, при розробці спецкурсів із релігієзнавства, соціології, політології, конфліктології, а також у просвітницькій роботі та системі підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників і державних службовців.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи здобувача, яка проводилась у 1996-2007 роках. Висновки і рекомендації, положення наукової новизни отримані автором самостійно. З дисертаційної проблематики вийшли лише дві праці, написані здобувачем у співавторстві, а саме: Арістова А.В., Передерій В.Ф. Соціально-релігійні процеси в перехідному суспільстві (Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К., 2002. - № 1. – С. 16-23), де дисертанту належить аналіз релігійних процесів і підведення підсумків, а співавторові – надання частини фактичного матеріалу; Арістова А.В., Передерій В.Ф. Місце і роль релігії у процесах культурної спадкоємності (Культура і сучасність. Альманах. – К., 2003. - № 2. – С. 28-34), де дисертанту належить постановка проблеми, її аналіз та підсумки (27, 29-34), а співавторові – міркування щодо тенденцій розвитку української культури.

Апробація результатів дисертації систематично здійснювалася у процесі участі дисертантки у міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних й науково-практичних конференціях. Серед найбільш значимих конференцій: Всеукраїнська науково-практична конференція «Ідея національної Церкви в Україні» (17-18 жовтня 1997 р., Тернопіль); Міжнародна наукова конференція «Християнство в контексті історії і культури України» (28-29 листопада 1997 р., Київ); Міжнародна наукова конференція «Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин» (20 травня 2001 р., Київ); Міжнародна наукова конференція «Українське релігієзнавство: історія, стан, перспективи» (31 січня - 1 лютого 2002 р., Київ); Міжнародна науково-практична конференція «Релігія і Церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення» (23 червня 2003 р., Київ); Міжнародна конференція «Права людини в міжнародному та українському контексті» (28 березня 2004 р., Київ); Міжнародна наукова конференція «Духовні і релігійні проблеми сучасної України» (30 березня 2004 р., Київ); щорічні Міжнародні конференції «Історія релігій в Україні» (Львів, травень 2005, 2006, 2007 рр.); Міжнародна наукова конференція «Релігія і соціальні зміни у сучасному суспільстві» (18-19 квітня 2005 р., Чернівці); Міжнародна конференція «Принципи викладання релігійної етики в навчальних закладах» (7 лютого 2007 р., Чернівці); Міжнародна конференція, присвячена 100-річчю з дня народження М. Еліаде (2-3 березня 2007 р., Київ); ІV Міжнародна науково-практична конференція «Україна в євроінтеграційних процесах: проблеми і перспективи» (18 травня 2007 р., Київ); наукова конференція «Релігія і церква в постсоціалістичних країнах: український контекст» (31 травня 2007 р., Київ); Всеукраїнська наукова конференції «Академічному релігієзнавству в Україні – 15: здобутки, проблеми і перспективи» (1 червня 2007 р., Київ); науково-практична конференція «Релігія і Церква в сучасній Україні: стан, проблеми, перспективи (21 вересня, 2007 р., Київ); ХХІІ Міжнародна науково-практична конференція «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (30 листопада 2007 р., Донецьк); Всеукраїнська науково-практична конференція «Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства» (7 грудня 2007 р., м. Київ); ІV Міжнародна науково-практична конференція «Наука і освіта – 2008» (3-15 січня 2008 р., Софія).

Крім того, результати дослідження оприлюднювалися на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Національного транспортного університету, а також пройшли апробацію при викладанні автором курсів з «Релігієзнавства» та «Соціології» та спецкурсу «Сучасний стан релігії і церкви в Україні» на факультеті економіки, менеджменту і права названого університету. Дисертація обговорювалася на засіданні відділу проблем релігійних відносин в Україні та на Вченій раді Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлені в індивідуальній монографії «Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання» та у 35 публікаціях, у тому числі в 22 статтях у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу обумовлені логікою дослідження проблеми, яку, в свою чергу, визначають мета і завдання дисертації. У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, мета, завдання, наукова новизна, теоретичне і практичне значення вирішення поставлених завдань. У першому розділі автор вдається до історіографічного та джерелознавчого аналізу заявлених у дисертації проблем та визначає концептуальні засади конфліктології релігії як міждисциплінарної наукової галузі. У другому розділі розроблюється описово-інтерпретаційна модель релігійних конфліктів, визначені їх сутність, специфіка, типи, структура, функції. У третьому розділі аналізуються геосоціальні, політичні, етнонаціональні чинники генезису та ескалації релігійних конфліктів у перехідних європейських суспільствах, узагальнюються їх вияви та вплив на суспільні процеси. Тим задаються параметри динамічної моделі релігійних конфліктів, що розкриває їх рушійні сили, детермінанти, закономірності перебігу та ескалації. У четвертому розділі розглядається сукупність об’єктивних умов, засобів і ресурсів, необхідних для мінімізації, врегулювання та попередження релігійних конфліктів, з’ясовуються прогностичні та практичні можливості релігієзнавчо-конфліктологічного знання.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох роздiлiв, тринадцяти пiдроздiлiв, висновків, списку використаних джерел (563 найменування). Основний зміст роботи викладений на 385 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, викладаються методологічні основи дослідження, його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, умотивовується структура дослідження.

У першому розділі «Релігійні конфлікти як об’єкт теоретичних досліджень: від галузевих розвідок до міждисциплінарного знання» проаналізовано ступінь вивченості проблеми у працях вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців, соціологів, конфліктологів, політологів, богословів; висвітлена джерельна база дисертації; обґрунтовано актуальність і практичну значущість конституювання нової міждисциплінарної галузі у дослідженні релігійних феноменів – конфліктології релігії.

В першому підрозділі «Релігійні конфлікти в колі наукових та богословських інтересів (аналіз бібліографії)» проаналізовані теоретичні напрацювання щодо природи і виявів релігійних конфліктів, накопичені у різних галузях знань. В поле уваги потрапили, насамперед, праці класиків соціологічної теорії конфлікту та сучасних українських і зарубіжних фахівців-конфліктологів, серед яких: А.Анцупов, В.Андреєв, Е.Бабосов, А.Бандурка, А.Бобро, Ф.Бородкін, І.Ващенко, Н.Вишнякова, Л.Герасіна, А.Гірник, А.Глухова, О.Громов, А.Дмитрієв, Л.Ємельяненко, С.Ємельянов, В.Жаворонков, Ю.Запрудний, І.Зіміна, А.Ішмуратов, А.Кармін, Н.Коряк, В.Кудрявцев, Г.Ложкін, В.Нагаєв, М.Панов, В.Петюх, М.Пірен, М.Примуш, І.Сергієнко, Е.Степанов, Л.Торгова, Л.Чернова, В.Шейнов, А.Шипілов.

Виявлено, що підґрунтям сучасних конфліктологічних розвідок в межах українського академічного релігієзнавства стало дослідження міжправославних та православно-грекокатолицьких відносин у контексті суспільних трансформацій 90-их років ХХ століття. Простежується еволюція наукового осмислення конфліктних процесів у релігійній сфері від переважно описово-інформативних підходів до узагальнюючого осмислення типів і специфіки релігійних конфліктів та комплексу протиріч у конфесійній сфері, спричинених перехідним, трансформаційним станом українського суспільства. В цьому контексті залучено праці В.Андрущенка, М.Бабія, В.Бондаренка, Т.Горбаченко, В.Докаша, В.Єленського, В.Журавського, С.Здіорука, М.Кирюшка, А.Колодного, В.Козленка, В.Лубського, М.Новиченка, В.Пащенка, В.Перебенесюка, М.Рибачука, О.Сагана, О.Уткіна, Л.Филипович, О.Шуби, П.Яроцького. Важливим компонентом джерельної бази дослідження став доробок з актуальних питань соціології релігії, психології релігії, історії релігії, конфесіології та етнології релігії – праці В.Бодак, Л.Виговського, Л.Волової, А.Гудими, В.Климова, Н.Кочан, П.Кралюк, П.Павленка, Ю.Решетнікова, Н.Стоколос, В.Суярка, Л.Филипович, А.Чернія.

Різні теоретико-методологічні та практичні аспекти міжрелігійних та міжконфесійних конфліктів, тенденції розвитку релігійних процесів у країнах ближнього зарубіжжя після розпаду радянської держави знайшли своє висвітлення у працях Є.Арініна, В.Гараджі, Х.Гафарова, В.Губанова, Ю.Кімєлєва, М.Корзуна, П.Костюковича, М.Ленсу, О.Лобазової, Л.Мітрохіна, М.Мчедлова, Ф.Овсієнка, М.Одинцова, М.Писманика, М.Шахновича, М.Шахова, І.Яблокова, Я.Яскевич.

Системно-компаративний аналіз засвідчив відчутний розрив між напрацюваннями конфліктологів і релігієзнавців: фахово-конфліктологічні розвідки в галузі сучасних релігійних процесів провадяться здебільшого без опори на теоретико-методологічну базу релігієзнавчих дисциплін; а релігієзнавчі підходи до пізнання релігійних конфліктів свідчать про поверхове володіння науковим, понятійним і методологічним апаратом конфліктології.

З’ясовано, що геополітичні трансформації на терені Центральної та Східної Європи після розпаду СРСР та «соціалістичного табору» заклали об’єктивні передумови модернізації теоретико-методологічних підходів до аналізу соціальних конфліктів різного типу. Серед наукового загалу поширюються установки на принципи теоретичного плюралізму, синтезу теоретичних надбань і методологічного інструментарію різних течій і шкіл; міждисциплінарного вивчення конфліктів, що зумовлює генезис нових наукових галузей на стику конфліктології з іншими науками.

Актуалізуються дослідження закономірностей перехідного (транзитного) періоду як таких, що обумовлюють виразну специфіку конфліктів у постсоціалістичних країнах. Ці проблеми знайшли своє висвітлення в працях українських філософів, соціологів, політологів І.Бекешкіної, Є.Бистрицького, Є.Головахи, О.Данільяна, О.Дергачова, О.Куценка, С.Макеєва, Н.Паніної, В.Полохала, В.Тарана, М.Шульги та зарубіжних вчених З.Бжезинського, П.Байера, Л.Брашта, Р.Дарендорфа, Дж.Елстера, С.Ліпсета, М.Манделбома, Г.Нодіа, К.Оффе, В.Прусса, Д.Старка, Дж.Рупника, Г.Шопфліна. Чи не найбільшу увагу науковців привернула проблема етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів, особливо актуалізована політичними реаліями пострадянського і балканського простору. Закономірності їх генезису, темпи ескалації та соціальні наслідки, феномени етнорелігійного екстремізму і тероризму тривалий час досліджують Г.Абдуаргимов, Р.Абдулатипов, В.Авксент’єв, А.Аклаєв, Ю.Антонян, Л.Арутюнян, М.Давитадзе, Л.Дробижева, А.Єлебаєва, А.Здравомислов, В.Іванов, Н.Медведєв, М.Ях’яєв тощо.

Залучення здобутків західної релігієзнавчої думки дозволило зробити висновок про відсутність цілісної концепції релігійних конфліктів, попри наявність потужної конфліктологічної традиції. Проте, від кінця ХХ ст. у науковий обіг входить чимало праць зарубіжних вчених, де в контексті дослідження економічних, політичних та релігійних трансформацій на терені посткомуністичних країн розглядаються і релігійні конфлікти. Вагомим компонентом джерельної бази дослідження став доробок В. Адамського, Р. Андорки, Г. Бабінського, К. Блея, І. Боровик, М. Бурдо, В. Веселовського, Е. Внук-Липинського, М. Гот’є, Ф. Гехарда, Г. Гофмана, Д. Девіса, Д. Дунна, С. Кеннета, К. Кракнелла, Д. Поллака, С. Рамет, П. Роберта, С. Сандлера, У. Сватоса, М. Смирнова, П. Томки, М. Тучек, Дж. Фокса, М. Юргенсмейера.

Відносно самостійний і значною мірою альтернативний вектор досліджень соціально-релігійних конфліктів, шляхів і засобів врегулювання міжконфесійних взаємин означує богословське релігієзнавство. Проблеми міжцерковних і міжконфесійних взаємин, екуменічної діяльності, сучасного поліконфесійного середовища порушені в працях визнаних православних богословів: Кирила (Гундяєва), Антонія (Сурожського), Дамаскіна (Папандреу), Іларіона (Алфєєва), Платона (Ігумнова), Феодосія (Снігірьова), А. Кураєва, Г. Скубака, О. Меня; греко-католицьких богословів і церковних діячів А. Шептицького, М. Любачівського, Л. Гузара, М. Мариновича; нинішнього римського понтифіка Й. Ратцингера. Залучені твори зарубіжних богословів і церковних діячів різних християнських гілок – Д. Бонхьоффера, Дж.Э. Вейза, Р. Вільямса, Ю. Жицінського, В. Йеротича, Г. Кюнга, І. Лангхаммера, Т. Одена, Д. Петерсона, Р. Роуд, М.Х.С. Сієрри. Помітний доробок в галузі історії українських церков та еволюції міжцерковних взаємин належить богословам-релігієзнавцям української діаспори – І. Власовському, І. Музичці, І. Огієнку, І. Ортинському, І. Шевціву, С. Ярмусю.

Відбиваючи оцінки і позиції кожної з конфесій, більшою чи меншою мірою втягнутої у конфліктні відносини, богословські розвідки демонструють взаємовиключні інтерпретації сучасної ситуації в релігійно-церковній сфері. При цьому виразний конфесійно-апологетичний характер стає на заваді об’єктивності й виваженості в аналізі релігійних конфліктів та засобів їх врегулювання.

Огляд широкого кола вітчизняних і зарубіжних, наукових і богословських джерел засвідчив, що комплексний аналіз сучасних релігійних конфліктів, базований на синтезі соціологічних, релігієзнавчих, політико-правових, соціально-філософських, психологічних, етичних знань, складає відносно невелику частку наявного доробку.

В другому підрозділі «Конституювання конфліктології релігії як актуальне завдання релігієзнавчих досліджень» обґрунтовується, що релігієзнавчі розвідки з проблем детермінації, типів і векторів впливу релігійних конфліктів, їх специфіки у суспільствах перехідного типу, вимагають попередньої розробки відповідного категоріального й методологічного апарату. Доводиться, що сформовані об’єктивні передумови та актуалізовано соціальні потреби для формування нової міждисциплінарної галузі – конфліктології релігії. Визначені об’єкт, предмет, методи, принципи і функції конфліктології релігії, завдання і перспективи її розвитку як теоретико-прикладної дисципліни.

У першому параграфі підрозділу «Концептуальні засади конфліктології релігії» аналізуються контраверсійні точки зору на статус конфліктології у системі сучасного знання. Аргументовано, що сучасна конфліктологія вибудовується у відносно самостійну сферу наукового знання, матриця якої була закладена класичною теорією конфлікту. Показано, що важливими ознаками сучасного конфліктологічного дискурсу є множинність методологічних підходів до інтерпретації природи конфліктів, їх типології, генезису, структури і функцій та міждисциплінарний характер конфліктологічного знання.

У цьому контексті доводиться, що творення нових дисциплін на стику конфліктології з іншими галузями знань не є довільним чи штучним процесом, а обумовлене, з одного боку, об’єктивними потребами концептуалізації накопичених теоретичних розвідок, з іншого – запитами практичного врегулювання конфліктів різного типу. В сучасному світі релігійна сфера набуває все більшої актуальності як об’єкт конфліктологічних досліджень з огляду на поширеність, резонансність та деструктивні наслідки релігійних конфліктів у добу глобалізації. Відтак конституювання спеціальної теорії релігійного конфлікту на засадах міждисциплінарного підходу стає нагальним завданням релігієзнавства. Спираючись на ці міркування, автор обґрунтовує своє бачення предмету конфліктології релігій, що його складають загальні закономірності виникнення, ескалації, динаміки релігійних конфліктів, принципи їх врегулювання і попередження в умовах сучасних поліконфесійних суспільств.

У другому параграфі «Конфліктологічна парадигма соціології і витоки теорії релігійного конфлікту» простежується шлях, яким прямувала світова філософська і соціологічна думка в осягненні конфліктогенної природи релігії як соціального феномену. Узагальнені і логічно систематизовані теоретичні розвідки стосовно природи, детермінант та суспільних впливів релігійних конфліктів, що були здійснені в межах динамічної еволюції класичної теорії конфлікту та соціології релігії; визначені основні теоретичні проблеми, що постали у контексті конфліктологічного аналізу релігійних відносин та інститутів.

Показано, що попри значні зусилля науковців ХІХ-ХХ століть у виробленні комплексного, інтегративного підходу до вивчення різноманітних виявів і типів соціальних конфліктів, виразна специфіка конфліктів у релігійній царині важко вкладалася у типові схеми і категоріальні ряди і вимагала спеціальної інтерпретації. Важливим підсумком півторастолітніх напрацювань в галузі теоретичного осмислення релігійних конфліктів стає висновок про амбівалентну роль релігії в цілому та соціально-релігійних конфліктів зокрема.

У третьому параграфі «Методологія, принципи та функції конфліктології релігії» охарактеризовано методологічний арсенал, здатний забезпечити евристичну і практичну ефективність конфліктології релігії. Доводиться методологічна цінність системного, функціонального, діяльнісного, міждисциплінарного, глобалізаційного підходів. Визначені основні принципи конфліктологічних досліджень релігійної сфери, серед яких особливої ролі набувають принципи об’єктивності, позаконфесійності, толерантності, історизму, світоглядного плюралізму, прогностичності, пошуку латентного змісту конфлікту. Серед важливих характеристик нової галузі, автор окреслює функції конфліктології релігії: пізнавальну, діагностичну, прогностичну, просвітню, ідеологічну, регулятивно-прикладну.

Складна міжконфесійна ситуація в Україні та формування конфліктогенного європейського простору, де співіснують поліконфесійні країни різної міри цивілізованості, розвиненості та розбіжних геополітичних орієнтацій, утворюють потужну емпіричну базу для теоретичних розвідок і практичної роботи в галузі конфліктології релігії.

У другому розділі «Теоретико-методологічні засади аналізу релігійних конфліктів» аналізуються ессенціальні, структурні, процесуальні та функціональні виміри релігійного конфлікту як особливого соціального феномену. Вироблення адекватного понятійно-категоріального апарату та цілісної концепції конфліктологічного аналізу релігійної сфери розглядається автором як необхідна передумова системного дослідження специфіки, типів, динаміки релігійних конфліктів на терені перехідних суспільств.

У першому підрозділі «Сутність і специфіка релігійних конфліктів: пошуки та дискусії» на основі опрацювання значного обсягу наукової та богословської літератури показано, що принципові розбіжності в інтерпретації феномену релігійного конфлікту є відображенням тривалих дискусій загально-методологічного характеру в межах конфліктологічної теорії. Виділені та охарактеризовані чотири відмінні методологічні підходи до розкриття сутності релігійного конфлікту: «антагоністичний», «аксіологічний», «конкурентно-адаптивний», «соцієтальний». Спектр існуючих поглядів на сутність релігійного конфлікту доповнений залученням богословських інтерпретацій, головно християнської традиції, де проблема релігійного конфлікту опрацьована найбільш послідовно і є відбиттям конфліктних відносин між течіями і громадами, константних для всієї історії християнства.

Обґрунтовано, що сутність релігійних конфліктів найадекватніше розкривається як деструктивна взаємодія суб’єктів релігійно-церковної сфери у намірах реалізувати власні інтереси і цінності, зберегти або перерозподілити владу, вплив, статуси, привілеї тощо, захистити власну ідентичність. Важливо, що релігійні конфлікти виділяються в окрему групу суспільних конфліктів не лише за сферою свого прояву, а й за специфікою сторін-учасників. Принаймні, один із конфліктуючих суб’єктів репрезентований групою (спільнотою, організацією) зі стійкою релігійною (конфесійною) ідентичністю.

Узагальнюючи напрацювання філософської, релігієзнавчої, соціологічної, політологічної, конфліктологічної думки та власні висновки, автор виділяє істотні ознаки релігійних конфліктів, взаємопов’язаність і взаємна обумовленість яких робить релігійні конфлікти не тільки специфічним різновидом соціальних конфліктів, а й специфічною суспільною небезпекою.

З’ясовано, що у сучасну епоху релігійні конфлікти набули якісно нових рис, детермінованих глобалізаційними чинниками та геополітичними трансформаціями кінця ХХ ст.

В другому підрозділі «Проблема класифікації релігійних конфліктів» доведено, що вироблення дієвої класифікації конфліктів, у тому числі конфліктів релігійних, наразі лишається однією з фундаментальних і найбільш дискусійних проблем сучасної науки. Домінація суб’єктивно-авторських типологій призводить до того, що в ідентичні терміни і назви вкладається різний зміст, або, навпаки, для позначення одного типу конфліктів вживаються різні поняття (зросійщені, англізовані, златинені). Аргументовано, що потреба в опрацюванні і закріпленні певної сталої сукупності класифікаційних критеріїв обумовлена як теоретико-дослідницькими завданнями, так і практичними запитами врегулювання релігійних протистоянь.

Оглядаючи існуючі загальні класифікації суспільних конфліктів, автор виділяє ті, які зберігають найбільшу теоретико-методологічну та евристичну значущість для потреб конфліктолого-релігієзнавчого аналізу. Наступним кроком стає обґрунтування спеціально-наукових класифікаційних схем для аналізу власне релігійних конфліктів. У цьому контексті традиційні класифікації релігійних конфліктів (за об’єктом, сферою вияву, рівнем, суб’єктом конфлікту) доповнені такими критеріями, що відбивають важливі аспекти їх перебігу: за характером, формою, зв’язком із етнонаціональними та геополітичними чинниками, соціально-історичними умовами розгортання. Розмежовуються та визначаються поняття «релігійна конкуренція», «релігійна конфронтація», «релігійне протиборство», «релігійна війна», а також «міжконфесійні», «етноконфесійні», «геоконфесійні» конфлікти. Пропоновані підходи надають додаткові можливості для дослідження релігійних конфліктів у перехідних суспільствах.

В третьому підрозділі «Специфіка суб’єктів релігійно-конфліктної взаємодії: релігієзнавчий, соцієтальний та правовий аспекти» обґрунтоване чітке розрізнення понять «суб’єкт релігійної свідомості», «суб’єкт релігійних відносин», «суб’єкт релігійної діяльності», «суб’єкт релігійного конфлікту». Показано, що категоріальна невизначеність стає приводом для серйозних розбіжностей між науковцями у питанні про звуження чи розширення кола суб’єктів конфлікту.

Автор проводить думку, що до суб’єктів релігійних конфліктів слід віднести не тільки суб’єктів релігійних відносин (віруючих, духовенство, релігійні громади, організації, конфесії тощо), котрі в намірах реалізувати власні інтереси або відреагувати на вчинені супроти них акції, свідомо протидіють іншій стороні, а й інших соціальних суб’єктів зі стійкою релігійною та/або конфесійною ідентичністю (нації, етнічні меншини, релігійно-політичні партії і рухи, суспільство в цілому) та релігійною мотивацією соціально-конфліктної поведінки.

Доводиться, що суб’єкти релігійно-конфліктної взаємодії є носіями виразної специфіки і в соціально-правовому, і в інституціональному, і в соціально-психологічному сенсі. Спеціально охарактеризований правовий статус релігійних інституцій в українських реаліях.

Звертається увага на те, що врегулювання міжсуб’єктних відносин в межах релігійного протистояння вимагає у більшості випадків залучення третьої сторони, яка б виконала посередницькі й миротворчі функції.

В четвертому підрозділі «Функціональність релігійного конфлікту» простежується протиборство функціонального та конфліктологічного підходів щодо природи релігійних конфліктів. Автор прагне подолати стійку тенденцію витлумачення релігійних конфліктів виключно як руйнівних, патогенних подій, як у макросоціальному масштабі, так і на рівні міжособистих відносин та індивідуального буття. Аргументується певна позитивна функціональність релігійних конфліктів у сенсі джерела соціальних змін і трансформацій, «ферменту розвитку» релігійного життя, чинника розбудови релігійно-інституційної мережі, механізму внутрішньо-групової, внутрішньо-конфесійної консолідації, стимулу нормотворчості та структурування міжрелігійних відносин, модернізації релігійної ідеології тощо.

Висновується, що інтеграційний потенціал конфліктної взаємодії на рівні громад і конфесій в умовах тоталітарного і посттоталітарного суспільства може бути вищим за інтеграційні можливості релігійного віровчення, літургійної практики, самоорганізації мирян. Суперечливість феномену релігійної конфліктності полягає відтак у здатності детермінувати і конструктивні й деструктивні процеси, одночасно стимулювати і гальмувати соціальний поступ.

Висловлюється думка про вкоріненість конфліктності у самій природі релігійного феномену, а відтак – і про незнищенність релігійного конфлікту. В цьому контексті виділяються такі суттєві аспекти функціонування релігії, як: абсолютність, ексклюзивність та імперативність релігійного ціннісного й нормативного комплексу; відносно чітка релігійна та конфесійна ідентифікація соціальних суб’єктів і жорсткий демаркаційний поділ між носіями різної ідентичності; протиставлення ієрархії релігійних норм і цінностей світським, а «вимог віри» до «вимог закону»; поєднання у релігійному комплексі таких складників, що сприяють виробленню войовничих моделей ідеології та поведінки (від містичності віровчення до суворої ієрархії організаційних рівнів, ідеологічної експансії та використання психологічної мотивації).

Показано, що розгортання і тривання релігійних конфліктів істотно впливають на конфесійну самоідентифікацію індивідів, ціннісні опції, самовизначення у світоглядних питаннях, вибір позацерковного чи воцерковленого буття, довіру до релігійних інституцій та священнослужителів, ставлення до носіїв іншої релігійної та конфесійної ідентичності.

У третьому розділі «Детермінація і вияви релігійних конфліктів у перехідних європейських суспільствах: системно-компаративний аналіз» досліджується комплекс взаємопов’язаних чинників, що детермінують виникнення, загострення та просторово-часову ескалацію релігійних конфліктів у суспільствах перехідного типу. Детермінація релігійних конфліктів має складну природу і охоплює фактори різного рівня: глобальні соціокультурні зміни, які впливають на трансформацію релігії і релігійності у сучасну епоху; чинники мезорівня, чия конфліктогенна природа актуалізована реаліями тієї чи іншої держави, субрегіону; причини мікрорівня, дотичні до умов і обставин особистісного буття. При цьому об’єктом теоретичного аналізу стають не поодинокі приклади релігійних зіткнень, а системна конфліктність релігійно-конфесійної сфери в цілому, як атрибутивна ознака перехідного стану посткомуністичних суспільств. Порівнюючи процеси, що перебігали на терені різних перехідних суспільств, автор приділяє спеціальну увагу детермінації, виявам, суспільним наслідкам релігійних конфліктів, що розгорнулися у специфічних реаліях України.

У першому підрозділі «Феномен перехідності кінця ХХ – початку ХХІ ст. Глобальний світ і посттоталітарна конфліктність» проаналізована конфліктогенна природа феномену перехідності (транзиту) як специфічного процесу макросуспільних трансформацій. Питання про геосоціальні детермінанти релігійних конфліктів осмислене через взаємозв’язок трьох аспектів: 1) вплив соціальної перехідності як особливого етапу, способу та паттерну розвитку групи країн, утвореної після розпаду СРСР і так званого «соціалістичного табору»; 2) дія загальних і специфічних закономірностей розгортання конфліктних процесів; 3) глобалізаційні чинники трансформацій духовно-релігійної та етноконфесійної сфери. Кожен із зазначених аспектів має власну логіку і формує специфічне коло проблем, дотичних до аналізу релігійних конфліктів у найдинамічному ареалі Європи.

Перший параграф «Поліконцептуальність філософського осмислення соціальної перехідності (транзиту)» присвячений проблемі адекватного розуміння концепту «соціального переходу», його теоретичної й методологічної ефективності для дослідження макросоціальних процесів і трансформацій. Автор підсумовує майже дводесятилітні дискусії навколо термінологічного й концептуального осягнення постсоціалістичних суспільств. Показано, що у сучасному філософському дискурсі перехідність осмислюється як одна з фундаментальних ознак соціального розвитку і постає як гранична динамічність, інваріантність, дискретність, конфліктність і нестійкість, дезорганізація і творення нової просторово-часової упорядкованості соціальної системи. Трансформація релігійно-конфесійної сфери розглядається відтак як закономірна складова загальносистемних перетворень перехідних суспільств, що відтворює всю суперечливість цього процесу.

У другому параграфі «Сутність і вияви «посттоталітарної» конфліктності» доводиться, що соціальним конфліктам належить особлива роль, як у процесі трансформування перехідних суспільств, так і в закріпленні результатів цієї трансформації. Конфлікт набуває у перехідному суспільстві специфічної функціональності, стаючи засобом творення нової соціальної реальності: він перетворюється на найпоширений і універсальний для різних соціальних сфер тип взаємодії і суспільних відносин; чинник усвідомлення і виборення групових і особистих інтересів, становлення нових соціальних суб’єктів тощо. У соціально-історичному сенсі конфліктність перехідного типу постає як унікальний випадок співпадання й синхронізації конфліктів надто різного типу і природи, що набувають амбівалентного функціонально-дисфункціонального значення. Відтак релігійні конфлікти постали специфічним виявом системної конфліктності транзитного геоареалу. Формування нової конфесійної структури, комплексу релігійних та державно-церковних відносин, інституалізація релігійних мереж та суб’єктів на терені постсоціалістичних суспільств відбувалися значною мірою у конфліктний спосіб.

У третьому параграфі «Актуалізація релігійних конфліктів у глобалізованому світі і перехідні соціуми» акцентується увага на тому, що закономірним наслідком глобалізаційних процесів стає і глобалізація суспільних конфліктів, яка змінює їх кількісні (чисельність, швидкість ескалації, кількість втягнутих індивідів і груп або охопленої території, частота вибуху) та якісні (форми вияву, характер перебігу, вплив на суспільні процеси) показники. Найістотними рисами конфліктів у добу глобалізації стають резонансність, просторово-часова нелокалізованість, ризики некерованого вибуху, синхронізація конфліктів у політичній, етнічній, релігійній сферах.

Творення взаємозалежних складно-організованих соціумів, розвиток комунікативних мереж, поширення і мобільність етнічних і конфесійних діаспор тощо заклали підвалини стрімкої ескалації конфліктних релігійних відносин. Показано, що численні конфлікти в межах глобалізаційного процесу мають або релігійну природу, або релігійну мотивацію, або релігійне забарвлення. Світова глобалізація трансформує всі релігійні процеси; у тому числі обумовлює етноконфесійну трансформацію європейського континенту, впливає на істотну зміну конфігурації і динаміки конфесійної структури перехідних країн. Крім того, глобалізація виступає суттєвим чинником трансформації функціональності релігійного комплексу, зумовлюючи його адаптацію до інших умов існування.

У другому підрозділі «Роль політичних трансформацій у детермінації релігійних конфліктів» показано, що множинність практичних моделей трансформації перехідних країн виявила разом з тим певні спільні тенденції і закономірності, в тому числі у сфері перебігу релігійних конфліктів. У межах підрозділу актуалізується завдання порівняльних досліджень, віднайдення загального і специфічного в соціально-історичному розвитку, тому його зміст визначають дві взаємопов’язані проблеми: які спільні фази трансформації транзитних країн призвели до аналогічних процесів у релігійній сфері, головно процесів конфліктної природи; і які відмінності зумовили принципові розбіжності у ступені конфліктності релігійно-конфесійного середовища.

Автор обґрунтовує, що генезис і динаміка релігійних конфліктів у загальних рисах синхронізувалися з фазами посткомуністичних перетворень і транзитного поступу. Рівень конфліктності у релігійній сфері, гострота та тривалість релігійних протистоянь залежали від швидкості та радикальності змін, яких зазнали відповідні інституції у контексті адаптації до нових соціально-політичних реалій, а також від специфічних для кожної країни обставин внутрішньо-політичного і геополітичного порядку. При цьому конфліктні зіткнення інтересів провідних релігійних суб’єктів у період переструктурації соціуму прямо чи опосередковано стосувалися боротьби за владу, вплив, лідерство, домінування, а відтак – набували політичного змісту. Радикальні соціально-політичні трансформації створили сприятливі умови для посиленої взаємодії релігії і політики, переплетення споріднених і взаємозалежних тенденцій: політизації релігійних (міжконфесійних, міжцерковних, внутрішньо-церковних) відносин і релігієзації (оцерковлення, сакралізації) політичної сфери.

Автор послідовно проводить думку, що міжцерковні та міжконфесійні конфлікти в Україні, Росії, Болгарії, Румунії, країнах Югославії тощо, рівно як і процес їх політизації, є відображенням і закономірним наслідком конфронтації різновекторних внутрішньо- і зовнішньополітичних орієнтацій населення, політичних і церковних еліт. Формування стійкої сукупності конфліктогенних чинників актуалізували конфліктні процеси не тільки міжконфесійного, а й етноконфесійного і геоконфесійного типу.

У третьому підрозділі «Етнонаціональні чинники генезису та ескалації релігійних конфліктів. Феномен етнорелігійного тероризму» показано, що процеси національно-релігійного відродження, які розгорнулися у перехідних країнах, через свою суперечливу природу стали причиною глибоких кризових явищ та конфліктів у національній і релігійній сферах. Як гранична форма реакції на потребу етнічного й політичного самовизначення, швидкої реалізації его-національних і геополітичних інтересів, використання наданого історичного шансу самореалізації, у поліетнічних і полірелігійних соціумах вибухають різні форми націоналізму, шовінізму, фундаменталізму, етноконфесійної конфліктності.

Актуалізація задавнених і новітніх внутрішньо- та міжетнічних протиріч у період стрімкої лібералізації суспільства, нерівномірність протікання модернізаційних процесів економічного, політичного, культурного характеру в етнонаціональних ареалах, становлення національної і політичної свідомості і хворобливий пошук національної ідентичності призвели до загострення протиріч на релігійному ґрунті, сполучення національного і релігійного чинників та набуття міжнаціональними конфліктами змісту етноконфесійних.

Вагомими чинниками міжнаціональних й етнорелігійних конфліктів стали етнокультурні та соціально-психологічні причини, пов’язані з ущемленням національних почуттів; колишньою практикою переслідування історично-вкорінених конфесій і національних церков, дискримінації за національною і релігійною ознакою; вкоріненою недовірою і ксенофобією до представників іншої національності та віросповідання; розбіжностями у рівні культурного розвитку. Комплекс причин етнодемографічного порядку обумовлюють існуючу латентну конфліктогенність перехідних суспільств Центральної та Східної Європи, потенційні сплески процесів етнорелігієгенезу як серед титульних націй, так і серед автохтонних та нових етнічних меншин.

З огляду на перетворення релігійно вмотивованого екстремізму на глобальну загрозу сучасності, автор звертається до аналізу природи і специфіки етнорелігійного тероризму. Етнорелігійним за змістом вважається тероризм у будь-якому вияві та регіоні, якщо він вмотивований ідеями національно-релігійної вищості й виключності, абсолютизації етноконфесійної ідентичності, нетерпимості до будь-яких іноетнічних та інорелігійних спільнот. Аналізуючи потенційні функціональні впливи, які здатні чинити сучасні терористичні практики на традиційні суспільства і цивілізаційні ареали, автор разом з тим намагається спростувати закріплені стереотипи свідомості і мови на кшталт «ісламського тероризму».

Виразна специфіка християно-ісламських конфліктів, котра помітно вирізняє їх серед інших видів міжрелігійних та етноконфесійних протиріч, вимагає вироблення спеціальної стратегії розбудови стосунків між християнськими і мусульманськими спільнотами, що в сучасних умовах стає важливим показником життєздатності і безпеки Європростору в цілому.

У четвертому підрозділі «Поліконфесійність як конфліктогенний фактор у сучасних суспільствах: Україна і європейський контекст» осмислюється суперечлива роль поліконфесійності у перехідних суспільствах загалом, і в новітній українській історії зокрема. Аналіз сучасної релігійної ситуації у перехідних суспільствах дозволяє виявити ознаки принаймні трьох типів поліконфесійності: еволюційної (історично сформованої); модерної (штучно витвореної); постколоніальної (наслідку відродження дискримінованих комуністичною владою релігійних та етнічних спільнот і груп). Утвердження різних конфігурацій і типів поліконфесійності робить фактично неможливим для більшості перехідних країн просту реставрацію традиційних паттернів релігійної культури. Нові умови суспільного життя, притаманні перехідному суспільству, створюють не тільки мозаїчний світоглядний і конфесійний простір, а й формують його істотні ознаки: поляризованість, жорстку конкурентність, поширення конфліктних моделей свідомості і поведінки, конфронтаційну атмосферу тощо. Відтак можна твердити про комплекс явних і латентних суспільних небезпек і ризиків, які генерує поліконфесійність перехідного типу.

Оцінюючи поліконфесійність як складний і динамічний феномен, що має власні закономірності функціонування і еволюції, автор на прикладі України пропонує чітку періодизацію становлення поліконфесійного середовища через його зв’язок із фазами загострення і згасання релігійних конфліктів.

Простежується еволюція у ставленні до феномену поліконфесійності у релігієзнавчому дискурсі: оцінка суспільних ризиків поліконфесійності та її конфліктогенного впливу супроводжується усвідомленням її вагомого конструктивного значення для перехідних суспільств у площині реалізації політичних і громадянських свобод.

Четвертий розділ «Філософські засади управління релігійними конфліктами» присвячений осмисленню релігійного конфлікту як соціального процесу, що піддається управлінню, може вбирати і зберігати імпульси керованості. Процес управління релігійними конфліктами включає цілу низку важливих компонентів, у тому числі: діагностику конфесійного середовища та виявлення потенційних конфліктогенних «вузлів»; прогнозування конфліктних ситуацій та ймовірної динаміки конфлікту; вироблення методів і засобів врегулювання конфліктних стосунків; перешкоджання ескалації конфлікту, його локалізацію та мінімізацію негативних наслідків; професійну підготовку суб’єктів управління конфліктами; технології превенції конфліктів тощо.

У першому підрозділі «Перспективи й ризики міжконфесійного і міжцерковного діалогу: теоретичне осмислення» автор вдається до багатоаспектного аналізу можливостей і складнощів міжконфесійного діалогу як засобу оптимізації релігійних відносин. Розглядається сукупність умов, принципів та правил поведінки сторін у діалоговому процесі, без дотримання яких невдалий, перерваний або непродуктивний діалог генерує ризики загострення міжконфесійних відносин та відсуває перспективи замирення сторін. З’ясовано, що в умовах перехідного суспільства діалог виразно виявляє свою континуумну природу, стає затяжним і суперечливим процесом, спричинює важко передбачувані емпіричні ситуації.

Проаналізована позиція крупних релігій і конфесій щодо міжрелігійного діалогу, його змісту і мети, припустимого складу учасників та можливих наслідків. Узагальнені напрацювання релігієзнавчої і богословської думки щодо функціонального впливу і суспільного значення міжрелігійного діалогу. Одне із стратегічних завдань оптимізації релігійно-церковного середовища вбачається у перетворенні діалогу із засобу досягнення порозуміння між суб’єктами і врегулювання конфліктних стосунків на мету соціального і духовного буття, утвердження етико-толерантних цінностей у суспільній свідомості.

Аргументовано, що в реаліях України сформувалася досить стійка сукупність чинників, які обтяжують налагодження міжцерковного і міжконфесійного діалогу, стоять на заваді консолідації релігійних структур у реалізації спільних програм та проектів. Серед них: політизованість релігійних відносин і множинні розколи як відбиття політичного розшарування населення; нецивілізовані форми міжцерковної інформаційної політики; історична задавненість протистоянь і конфліктів між християнськими конфесіями; напружені міжособисті стосунки вищих ієрархів; відсутність напрацьованих технологій врегулювання релігійних конфліктів через діалог; посилення ксенофобних настроїв (особливо ісламофобії) у відповідь на загрозливі й трагічні події міжнародного масштабу.

У другому підрозділі «Ресурси і засоби практичного врегулювання релігійних конфліктів» розглядаються правові, моральні, адміністративні, інформаційні засоби і ресурси, що здатні послабити соціальну напругу, зменшити гостроту конфліктних протистоянь, запобігти їх ескалації та сприяти врегулюванню конфліктів. Автор виходить з того, що ефективність спеціальних технологій превенції нових та врегулювання існуючих релігійних конфліктів, в кінцевому підсумку, залежить від міри вирішеності фундаментальних загальносуспільних завдань, серед яких: розбудова національної системи права та адекватних сучасним реаліям нормативно-правових інститутів; утвердження оптимальної моделі державно-церковних відносин з урахуванням історичних та сучасних реалій конкретної країни та світового досвіду; творення дієвого у своєму застосуванні міжнародного права та розбудови системи міжнародних організацій із захисту прав етнічних та релігійних спільнот; формування у перехідних країнах повноцінного і розвинутого громадянського суспільства; становлення належного рівня духовності і моральності в суспільстві, вкорінення правової культури, цінностей толерантного співіснування, імперативності громадських зобов’язань.

Спеціально проаналізований такий ресурс оптимізації релігійного середовища в Україні, як правове опрацювання і законодавче закріплення низки питань, що є чинниками хронічної напруги у міжконфесійних і державно-церковних відносинах. Серед них: питання реституції або компенсації раніше відчуженого майна; повноцінної реалізації права релігійних організацій різного типу на отримання статусу юридичної особи; правової відповідальності релігійних організацій за самовільне захоплення землі, майна, порушення цивільно-правових угод тощо; захисту проти дискримінації релігійних меншин при визнанні інтересів, прав і свобод релігійної більшості; діяльності іноземних центрів і місій на території України; відповідальності ЗМІ за поширення необ’єктивної, спотвореної інформації про релігійні організації; обмеження втручання політичних суб’єктів у сферу міжконфесійних відносин.

У третьому підрозділі «Прогнозування та превенція релігійних конфліктів. Конфесійний моніторинг: пріоритети і перспективи» аргументується, що ефективність менеджменту конфліктних відносин великою мірою визначається практикою прогнозування та запобігання конфліктам, вчасного виявлення передконфліктних ситуацій та усунення факторів, здатних загострити міжконфесійні відносини, а також вироблення зважених прогнозів розвитку релігійної ситуації у локальних, регіональних і світовому масштабах. Відтак вагомого значення набуває спеціалізований конфесійний моніторинг, під яким розуміється регулярний, систематичний аналіз релігійно-церковної сфери соціологічними засобами, що спрямований на вивчення: а) рівня релігійності населення та масштабів поширення релігійних практик; б) конфесійної структури суспільства та релігійної самоідентифікації населення; в) наявних умов для вияву релігійних переконань та задоволення релігійних потреб, реалізації релігійної свободи; г) ціннісного ставлення широкого загалу до релігії й церкви; д) причин, форм і локалізації міжконфесійної напруги; е) частоти і масштабу проявів релігійної нетерпимості.

Узагальнюючи досвід загальнонаціональних та масштабних регіональних досліджень релігійно-конфесійної сфери в Україні за роки незалежності, автор підсумовує результати досліджень, що вказують на конфліктогенний характер релігійного середовища; збереження і відтворення осередь напруженості у міжконфесійних відносинах. Проводиться думка, що сучасний світ висуває перед діагностикою і моніторингом релігійного середовища нові пріоритети, які пов’язані з роллю глобального чинника у суспільно-релігійних процесах, загрозою міжнародного тероризму та генерованих ним етнорелігійних протистоянь; дієвістю правового захисту свободи совісті, віросповідання і релігії; регіональними особливостями фрустрації релігійної нетерпимості та чинниками її розпалення.

У висновках підводяться підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються отримані результати, серед яких найголовнішими є такі:

• Дослідження природи, виявів, динаміки релігійних конфліктів у перехідних суспільствах вимагає попереднього опрацювання понятійного апарату і вироблення загальних теоретико-концептуальних підходів. З огляду на це, формування спеціальної галузі на стику конфліктологічних і релігієзнавчих досліджень – конфліктології релігії – стає вмотивованим і актуальним завданням релігієзнавства. Її предметом вбачаються загальні закономірності виникнення, перебігу, ескалації релігійних конфліктів, принципи їх врегулювання і попередження в умовах сучасних поліконфесійних суспільств. Розбудова конфліктології релігії має сенс лише як теоретико-прикладної дисципліни.

• У сучасному релігієзнавчому дискурсі можна виділити різні методологічні підходи до розкриття сутності релігійного конфлікту: «антагональний», «аксіологічний», «конкурентно-адаптивний», «соцієтальний». Теоретичні дискусії навколо природи релігійного конфлікту є своєрідним відбиттям поліконцептуальності конфліктологічного знання. Сутність релігійних конфліктів найадекватніше розкривається як деструктивна взаємодія суб’єктів релігійно-церковної сфери у намірах реалізувати свої інтереси і цінності, досягти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, захистити власну ідентичність. Релігійні конфлікти виділяються в окрему групу не лише за сферою свого прояву, а й за специфікою сторін-учасників: принаймні, один із конфліктуючих суб’єктів є носієм стійкої релігійної (конфесійної) ідентичності.

• Феномен перехідної (посттоталітарної) конфліктності постав унікальним в історичному сенсі прикладом кореляції і синхронізації конфліктів різного типу і природи, що набули, у тому числі, й системотворчого значення. Соціально-релігійні конфлікти виявилися невід’ємним компонентом системних конфліктних процесів у перехідному геоареалі; їх генезис і динаміка у загальних рисах синхронізувалися з етапами постсоціалістичних перетворень.

• Релігійні конфлікти значною мірою визначили спрямованість та характер релігійних процесів і змін, що перебігають на теренах країн Центрально-Східної Європи; спричинили амбівалентний (і позитивно-функціональний і дисфункціональний) вплив на соціум, у тому числі на процеси трансформації релігійно-конфесійної архітектоніки європейського континенту.

• Релігійні конфлікти у суспільствах перехідного типу об’єктивно детерміновані сукупністю зовнішній та внутрішніх чинників різної природи, сили та історичної задавненості, мають власні закономірності перебігу і виразну специфіку. Серед комплексу причин, що обумовили спалах релігійних конфліктів, можна вирізнити: нововиниклі геосоціальні, політичні, етнонаціональні, ідеологічні чинники міжрелігійних і міжконфесійних протистоянь, пов’язані із процесами радикальних суспільних трансформацій, неорганічної модернізації, системної кризи суспільства; історично вкорінені детермінанти релігійних конфліктів, що актуалізувалися після руйнування тоталітарних і авторитарних режимів; глобалізаційні впливи, які обумовили ескалацію та підживлення релігійної напруги; природну конфліктогенність будь-якого полірелігійного, полікультурного, поліетнічного середовища.

• Врегулювання релігійних конфліктів постає як складне і багатовимірне завдання, що включає: діагностику соціального середовища; локалізацію наявних конфліктів; вироблення норм і процедур трансформування конфліктів у законодавчо-регульований переговорний процес; досягнення консенсусу або компромісу між конфліктантами; мінімізацію негативних наслідків конфлікту; усунення підстав для повторних спалахів конфлікту. Перетворення релігійних конфліктів на чинник глобального рівня, урізноманітнення форм їх вияву і способів розпалення потребує спеціальних технологій управління ними.

• Важливим засобом врегулювання релігійних конфліктів виступає міжрелігійний і міжконфесійний діалог. Проте в умовах перехідного суспільства діалог стає затяжним і суперечливим, генерує ризики загострення міжконфесійних відносин. У реаліях України сформувалася досить стійка сукупність чинників, які обтяжують налагодження міжконфесійного діалогу і стоять на заваді консолідації релігійних суб’єктів у вирішенні соціально-значущих завдань.

• Аналіз міжнародного законодавства свідчить, що спонукання релігійних інституцій до діалогу та взаємодії перетворилося на правовий імператив. Важливими умовами стабілізації міжконфесійних, міжцерковних відносин є: послідовне забезпечення всієї повноти громадянських прав і свобод; розбудова адекватної моделі державно-церковних відносин з урахуванням національно-історичного та світового досвіду; відмова від політико-адміністративного втручання в релігійну сферу, зокрема регулювання якісного і кількісного складу конфесійного середовища, деполітизація релігійних відносин; практична реалізація системи заходів (організаційних, технічних, інформаційних, освітніх, фінансових), спрямованих на налагодження стійких діалогових процесів між суб’єктами релігійних відносин; модернізація законодавства у відповідності із сучасними вимогами міжнародного права; виховання нових генерацій на цінностях етики толерантності.

Основні положення і висновки дисертації

викладені в таких публікаціях:

Індивідуальні монографії:

1. Арістова А.В. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання: Монографія. – К.: НТУ, 2007. – 336 с. (21,0 д.а.)

Статті у наукових збірниках і часописах:

1. Арістова А.В. До проблеми духовно-психологічних інтуїцій Біблії: феномен Христа і Будди // Наукові записки / Національний університет «Острозька академія». – Острог, 1999. – Т. 2, ч. 2. – С. 4-11.

2. Арістова А.В., Передерій В.Ф. Соціально-релігійні процеси в перехідному суспільстві // Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К.: ДАКККіМ, 2002. - № 1. – С. 16-23.

3. Арістова А.В., Передерій В.Ф. Місце і роль релігії у процесах культурної спадкоємності // Культура і сучасність. Альманах. – К., 2003. - № 2. – С. 28-34.

4. Арістова А.В. Релігійна самоідентифікація в сучасному суспільстві (соціологічний аспект) // Українське релігієзнавство. – К., 2005. - № 1 (33). – С. 79-86.

5. Aristova Alla. Conflictological View on Religion Phenomena // Материали за ІІ-а международна научна практична конференция, «Наука и образование – 2006» 5-11 януари 2006 година. Том 8. Философия. – София: «Бял ГРАД-БГ» ООД, 2006. – С. 3-11.

6. Арістова А.В. Релігійні конфлікти в Україні: вектори впливу на суспільні процеси // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – Вип. 52. – К., 2006. – С. 206-215.

7. Арістова А.В. До питання про особливості релігійних конфліктів у перехідних суспільствах // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 291-292. Філософія. – Чернівці: Рута, 2006. – С. 28-31.

8. Арістова А.В. Поліконфесійність як феномен сучасності: Україна і світовий контекст // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – Вип. 55. – К., 2006. – С. 213-222.

9. Арістова А.В. Конфесії як суб’єкти церковного права: «канонічна територія» і «неканонічні зазіхання» // Релігійна свобода. Взаємини держави і релігійних організацій: правові та політичні аспекти. Науковий щорічник. № 10. – К., 2006. – С. 41-44.

10. Арістова А.В. Поліконфесійність в сучасній Україні: ризики і перспективи // Культура і сучасність. Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2006. - № 1. – С. 145-149.

11. Арістова А.В. Нові пріоритети конфесійного моніторингу // Наука. Релігія. Суспільство. Науковий щоквартальник. – Донецьк, 2006. - № 3. – С. 3-9.

12. Арістова А. Поняття «релігійний конфлікт»: пошуки і дискусії // Українське релігієзнавство. – 2007. - № 45 – С. 5-10.

13. Арістова А.В. Конфліктологія релігії – відповідь на виклики ХХІ ст. // Культура і сучасність. Альманах. – К.: Міленіум, 2007. - № 1. – С. 187-191.

14. Арістова А. Реальні та уявні загрози етнорелігійного тероризму // Релігія і Церква в сучасних українських реаліях / Українське релігієзнавство. № 44. – К.: «Світ Знань», 2007. – С. 146-153.

15. Аристова А.В. Этнорелигиозный терроризм в информационную эпоху // Человек. Религия. Интернет. Часть 1. – М.: ООО «Издательство Астрель», 2007. – С. 28-35.

16. Арістова А.В. Міжрелігійний діалог як етичний імператив сучасності // Наука. Релігія. Суспільство. Науковий щоквартальник. – Донецьк, 2008. - № 1. – С. 9-16.

17. Аристова А.В. Феномен посттоталитарной конфликтности // Философское осмысление социально-экономических проблем: межвуз. сб. науч. тр. – Волгоград: ВолгГТУ, 2008. - Вып. 12. – С. 63-68.

18. Aristova Alla. Social and religious processes in Ukraine // Материали за ІV-а международна научна практична конференция «Наука и образование – 2008» 3-15 януари 2008 година. Том 8. Филологични науки. Философия. – София: «Бял ГРАД-БГ» ООД, 2008. – С. 97-102.

19. Арістова А.В. Ризики міжконфесійного діалогу // Релігійна свобода. Науковий щорічник. № 12. – К.: Світ знань, 2008. – С. 36-38.

20. Арістова А.В. Витоки конфліктології релігії // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – Вип. 69. – К., 2008. – С. 96-104.

21. Аристова А.В. Конфликтность транзитных обществ и проблема толерантности / Духовность и толерантность как основа стабильности общества. – Алматы, 2008. – С. 44-53.

22. Арістова А.В. Політичні трансформації транзитних суспільств як чинник релігійних конфліктів // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 389-390. Філософія. – Чернівці: Рута, 2008. – С. 28-32.

23. Аристова А.В. Эсхатология христианства и апокалиптические умонастроения в канун смены тысячелетий // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – Вип. 3. - Запорожье: ЗГИА, 1999. – С. 34-41.

24. Арістова А.В. Соціально-релігійні процеси в українському суспільстві // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2000 рік. – Львів: «Логос», 2000. – С. 27-34.

25. Арістова А.В. Сучасний стан релігії та церкви в Україні. – К.: НТУ, 2005. – 24 с.

26. Арістова А.В. Релігійні конфлікти у перехідних суспільствах: сутність, особливості, вплив // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2006 рік. Книга ІІ. – Львів: «Логос», 2006. - С. 277-285.

27. Арістова А.В. «Релігійний конфлікт» як категорія релігієзнавства // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2007 рік. Книга ІІ. – Львів: “Логос”, 2007. - С. 60-67.

28. Арістова А.В. Національна єдність у релігійній різнорідності – утопія чи місія української державності? / В’ячеслав Липинський у сучасному прочитанні / за заг. ред. Арістової А.В. – К.: НТУ, 2007. – С. 20-29.

29. Арістова А.В. М.Еліаде про релігійність «нового типу» / Мірча Еліаде як класик світового релігієзнавства: Збірник наукових статей / Наук.ред. Л.Филипович, В.Хромець. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2007. – C. 35-41.

30. Арістова А.В. Концептуальні засади конфліктології релігії // Наука та практика: Інновація 2007. Збірник наукових праць. В 2-х т. Том 1. – Полтава, 2007. – С. 3-8.

31. Арістова А.В. Проблема інтеграції мусульман у європейський простір (релігієзнавчий аспект) // Вісник МНТУ. Гуманітарні науки. – 2007. - № 2. – С. 26-37.

32. Арістова А.В. Євроінтеграція і проблема зіткнення етноконфесійних ідентичностей // Гуманітарні студії. Збірник наукових праць. Випуск 2. – К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2007. – С. 4-9.

33. Арістова А.В. Конфліктологічна парадигма соціології релігії // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПУ. Науково-практичний збірник. – 2007. - № 3. – С. 5-10.

34. Арістова А.В. Проблеми філософії релігії у спадщині мислителів «Київської школи» // Філософська спадщина П.Юркевича: діалог століть / За заг. ред Волобуєвої С.В., Уреньової С.Д. – К.: НТУ, 2008. – С. 5-8.

35. Арістова А.В. Ставлення громадськості до Української греко-католицької церкви: фактори змін / Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. – Вип. І: Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. – Івано-Франківськ - Київ, 2008. – С. 161-164.

АНОТАЦIЯ

Арістова Алла Вадимівна. Релігійні конфлікти в перехідних європейських суспільствах: природа, динаміка, вплив на релігійно-суспільні процеси. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України, Київ, 2008.

Дисертація є першим в українському академічному релігієзнавстві цілісним дослідженням феномену релігійний конфліктів у європейських суспільствах перехідного типу. Здійснено комплексний, міждисциплінарний аналіз релігійних конфліктів як закономірного компоненту трансформаційних процесів; виявлена їх специфіка, сукупність конкретно-історичних, політичних, етнонаціональних, духовно-культурних детермінант; показаний зв'язок генезису і динаміки релігійних конфліктів із фазами посткомуністичних перетворень.

В роботі визначені об’єкт, предмет, базові поняття конфліктології релігії як нової галузі релігієзнавчих досліджень.

Ключові слова: перехідні суспільства, конфліктологія релігії, релігійний конфлікт, суб’єкт релігійного конфлікту, функції релігійного конфлікту, поліконфесійність, міжрелігійний діалог, управління релігійними конфліктами.

SUMMARY

Aristova Alla. Religious Conflicts in Transitional European Societies: Nature, Dynamics, Influence on the Religion and Social Processes. – Manuscript.

Thesis on the competition of a scientific degree of the Doctor of Philosophical Sciences by Speciality 09.00.11 – Religious Studies. G.S.Skovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian National Academy of Sciences (Religious Studies Department), Kyiv, 2008.

Thesis is a complete religious studies’ research of the phenomenon of religious conflicts in European transitional societies. For the first time in Ukrainian Religious Studies there is complex interdisciplinary analysis of religious conflicts as a natural component of social transformation. Also the specific features of such conflicts and sum of their concrete-historical, political, ethnic and national, spirit and cultural reasons have been revealed. The author shows kind of the links between genesis as well as dynamics of religious conflicts and the phases of post communist transformations.

The object, subject, basic concepts of Conflictology of Religion as a new sphere of the Religious Studies research have been defined.

Key words: Transitional Societies, Conflictology of Religion, Religious Conflict, Subject of Religious Conflict, Functions of Religious Conflict, Multyconfessionality, Interreligious Dialogue, Religious Conflict’s management.

АННОТАЦИЯ

Аристова Алла Вадимовна. Религиозные конфликты в переходных европейских обществах: природа, динамика, влияние на религиозно-общественные процессы. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.11 – религиоведение. Институт философии имени Г.С.Сковороды Национальной Академии наук Украины, Киев, 2008.

Диссертация является первым в украинском академическом религиоведении целостным исследованием феномена религиозных конфликтов в европейских обществах переходного типа. Проведен комплексный междисциплинарный анализ религиозных конфликтов в контексте трансформационных процессов; выявлена их специфика, совокупность конкретно-исторических, политических, этнонациональных, духовно-культурных детерминант; показана связь динамики религиозных конфликтов с фазами посткоммунистических преобразований.

В работе осмыслены сущность, типы, структура, функции религиозных конфликтов как особого типа социальных конфликтов, обоснованы методологические подходы к их изучению и анализу.

Автор исследует конфликтогенную природу феномена «перехода» (транзита) как специфического процесса макросоциальных трансформаций. Показано, что причинами генезиса и обострения религиозных конфликтов на постсоциалистическом пространстве выступили факторы разного порядка. В их числе: системные кризисные явления, присущие радикальным социальным преобразованиям; аномия социальных институтов, ослабление их регулятивной и стабилизирующей функции; актуализация исторически укорененных причин религиозных конфликтов; процессы эскалации религиозного напряжения и этноконфессиональных конфликтов в условиях глобализации; естественные конфликтогенные риски поликонфессионального, полиэтнического общества. Обосновано, что в реалиях переходных обществ религиозные конфликты выступили специфической формой проявления альтернативных политических, геополитических, статусных, этнонациональных, экономических интересов и устремлений различных социальных групп.

Проанализированы функции религиозных конфликтов, их противоречивое влияние на социальные процессы разного уровня. Религиозные конфликты осмыслены как фактор макросоциальных изменений, институализации новой конфигурации религиозно-конфессиональной структуры не только в национальном, но и континентальном масштабе. Показано, что в эпоху глобализации изменяются и количественные и качественные параметры религиозных конфликтов; модернизируются способы управления ими, технологии их использования в политических целях. В этом контексте анализируется феномен энорелигиозного экстремизма и терроризма.

Специальное внимание уделено конфликтным процессам в религиозной сфере в реалиях украинского общества. Автор обосновывает периодизацию становления поликонфессиональной структуры в Украине, учитывая фазы обострения и затухания религиозных конфликтов; высказывает прогнозы относительно возможных проблем и рисков в межконфессиональных отношениях.

В диссертации охарактеризованы политико-правовые, административные, информационные, образовательные, моральные ресурсы и средства, способные ослабить социальное напряжение в обществе, снизить остроту конфликтных противостояний, способствовать урегулированию религиозных конфликтов. В том числе анализируется совокупность условий, принципов и правил проведения межрелигиозного и межконфессионального диалога; перспективы и сложности диалогового процесса в условиях переходных обществ.

Конституируется конфликтология религии как новая область религиоведения, которая имеет свой объект и предмет исследования, понятийно-категориальный аппарат, и изучает закономерности генезиса, развития, функционирования религиозных конфликтов, принципы их урегулирования и предупреждения в условиях современных поликонфессиональных обществ.

Ключевые слова: переходные общества, конфликтология религии, субъект религиозного конфликта, функции религиозного конфликта, поликонфессинальность, межрелигиозный диалог, управление религиозными конфликтами.