Франція належить до числа держав, що зробили особливо вагомий внесок в розвиток конституційно-правової теорії і практики. За роки, що минули після Великої французької революції в країні змінилося чотири республіки, дві імперії, існували різні перехідні режими і форми  правління. За цей період прийнято близько двох десятків різних конституцій, конституційних хартій і конституційних законів. За висловлюванням відомого французького державознавця професора Марселя Пріло, Франція є справжньою лабораторією з виготовлення конституцій, їх можна тут знайти буквально на будь-який смак.

Франція як ніяка інша країна завжди привертала до себе увагу істориків, юристів, політиків. Своєрідність цієї країни, волелюбність її народу, що проголосив в преамбулі своєї Конституції слова: „Французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини і принципам національного суверенітету”[1], заслуговує пошани і вивчення її конституційних основ, що ведуть свій початок з відомих подій 1789 р. і ухвалення Декларації прав людини і громадянина.

Тема даного актуальна оскільки Конституція, виконуючи роль „головного регулятора”, здійснює узагальнену регламентацію найбільш масових і соціально значущих суспільних відносин. Її положення значною мірою політизується, оскільки регулювання здійснюється на основі врахування інтересів носіїв конкретних соціально-політичних цінностей, реального соціокультурного середовища, міжнародного стану і зовнішньополітичних пріоритетів, реакції громадської думки. Конституційні положення містять концентроване нормативне вираження принципів внутрішньої і зовнішньої політики держави.

 

Конституцією Франції зазвичай вважається основний закон 1958 р., точніше, вона складається з трьох документів: Декларації прав людини і громадянина 1789 р., прийнятої під час Великої французької революції (у ній мовиться про деякі аспекти правового статусу особи, у зв’язку з чим в конституції 1958 р. відсутній відповідний розділ); преамбули конституції 1946 р., прийнятої під час підйому демократичного руху після Другої світової війни (у ній мовиться про можливість соціально-економічних реформ і про деякі соціально-економічні права особи); конституції 1958 р., в якій є посилання на вказані вище два документи і яка перш за все регулює відносини між найвищими органами держави. Конституція 1958 р. містить також посилання на деякі міжнародні акти, в яких бере участь Франція (тепер — договір про Європейський союз 1992 р.), і інші основоположні закони (наприклад, про асоціації 1901 р.), у зв’язку з чим окремі французькі юристи включають їх в „конституційний блок”.

Конституція Франції 1958 р. невелика за об’ємом. У ній разом з короткою преамбулою міститься 93 статті, об’єднані в 15 розділів (розд. 13  «Про Співтовариство» і 17 «Перехідні ухвали» відмінені в 1995 р.). Це 17-а конституція з часу Декларації 1789 р.

Конституція була підготовлена і прийнята в умовах гострої внутрішньополітичної і зовнішньополітичної кризи, пов’язаної перш за все з боротьбою Алжиру за визволення від колоніальної залежності. У цих умовах президент Шарль де Голль, який під час другої світової війни керував озброєною боротьбою французького народу проти фашистських окупантів, прагнучи зміцнити політичну стабільність і свою особисту владу, відповідно до повноважень, які йому надав парламент спеціальним законом, очолив розробку нової конституції натомість конституції 1946 р. Делегуючи йому ці повноваження, парламент обговорив ряд умов, що стосуються змісту нової конституції: парламент бере участь в  її розробці, маючи 2/3 місць в Консультативному комітеті з її підготовки; зберігається принцип розподілу влади; уряд відповідальний перед парламентом; джерелом влади повинно бути загальне голосування та ін. Проект конституції був обговорений в Консультативній раді і Раді міністрів і схвалений на референдумі 28 жовтня 1958 р. Делегований спосіб розробки конституції і її ухвалення на референдумі були новим явищем у Франції — всі попередні конституції приймалися парламентами.

Конституція 1958 р. на відміну, наприклад, від італійської конституції 1947 р. не містить положень про соціально-економічну структуру суспільства; у ній майже немає положень про політичну систему (окрім статті про партії), як наголошувалося, немає і розділу про правовий статус особи. Окремі положення соціально-економічного характеру містяться в Декларації 1789р. (про власність, про рівне оподаткування з урахуванням стану громадян), деякі економічні, політичні і соціальні принципи названі в преамбулі конституції 1946 р. (обіг в колективну власність об’єктів, які набувають характеру національних суспільних служб або фактичних монополій, участь робітників в керуванні підприємствами, свобода праці і обов’язок працювати, профспілкові свободи, соціальне обслуговування населення, відмова від війни з метою завоювань, можливість обмеження державного суверенітету для захисту миру і на умовах взаємності). У Декларації 1789 р. і в преамбулі конституції 1946 р. перерахований також ряд особистих прав громадян і соціально-економічних прав (на освіту, охорона здоров’я і ін.)[2].

Конституція 1958 р., як вже наголошувалося, в основному регулює взаємовідносини держави. Вона проголошує принцип національного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі, а також створення французького Співтовариства на базі вільного самовизначення народів колоній (Співтовариство юридично ліквідоване реформою конституції в 1995 р.). Конституція 1958 р. підтвердила девіз республіки: «Свобода, рівність і братство», що виник ще в XVIII ст.. під час революції, проголосила принцип  республіки: «Правління народу, згідно волі  народу і для народу» (це формулювання вперше офіційно було проголошено в США у XIX ст.), визначила основні умови для створення політичних партій і їх роль, проголосила, що республіканська форма правління не може  бути предметом перегляду. У конституції визначено співвідношення внутрішнього і міжнародного права: договори і угоди, ратифіковані Францією, мають пріоритет над внутрішнім законодавством за умови взаємності. Відповідно до принципу взаємності в 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський союз.

За формою правління Франція — напівпрезидентська, напівпарламентська республіка, за формою територіально-політичного устрою — складноунітарна держава (Корсіка — політична автономія, Нова Каледонія — асоційована держава). У Франції існує демократичний державний режим.

Конституція 1958 р. „жорстка”, її зміна проходить у дві стадії. Спочатку проект про зміни приймається роздільно обома палатами простою більшістю голосів в ідентичній редакції, а потім такий закон затверджується на референдумі або конгресом парламенту (спільним засіданням палат) більшістю в 3/5 загального числа голосів. На першій стадії законопроект обговорюється, в нього вносяться поправки. На другій стадії (незалежно від того, референдум це або конгрес) можна лише голосувати «за», «проти» або утриматися, що означає, якщо йдеться про конгрес, фактично подачу голосу проти, оскільки необхідні 3/5 обчислюються від загального складу парламенту. Питання про те, яку форму твердження застосувати, вирішує президент.

Право пропонувати поправки до конституції належить президенту, який повинен робити це за пропозицією уряду, але на ділі діє самостійно, а також членам парламенту.

Референдум для зміни конституції застосовувався в 1962 р., коли він змінив спосіб обрання президента, і в 1992 р., коли в конституцію був включений розділ про Європейські співтовариства і Європейський союз. В основному поправки вносилися конгресом і мали малозначущий характер, окрім розширення права запиту в Конституційну раду і деяких інших. Останні суттєві поправки внесені конгресом в 1995 р.: про перелік питань, які можуть бути винесені на референдум, і про порядок його проведення, про проведення сесії парламенту один раз в рік, про відміну принципу депутатської недоторканності у разі кримінальних злочинів, про відміну розділів конституції про французьке Співтовариство і перехідних положеннях[3].

Конституційний контроль у Франції здійснюється двома різними органами — Конституційною радою і Державною радою. Перший розглядає конституційність актів парламенту, другий — акти органів виконавчої влади. Основна частина Конституційної ради призначається трьома вищими посадовцями: президентом, головою сенату (верхньої палати парламенту) і головою Національних зборів (нижньої палати). Кожний з цих посадовців призначає третину членів Ради на дев’ять років; їх мандат не відновлюваний, бути членом Конституційної ради можна тільки один раз. Щороку обновлюється третина членів Ради. Інша частина Конституційної ради — всі колишні президенти республіки. Не можна суміщати посаду в Раді з членством в парламенті і з посадами в державному апараті, а також з керівною діяльністю у державному або приватному секторі економіки і з керівництвом політичною партією.

Конституційна рада розглядає скарги у зв’язку з виборами в парламент, з питань необраності і несумісності посад, ухвалює рішення про конституційність регламентів палат парламенту і тих змін, які в них вносять палати, до їх ухвалення палатами, а також органічні закони, бере участь в підготовці виборів президента, стежить за тим, щоб всі кандидати мали рівну нагоду, спостерігає за проведенням референдуму і оголошує його результати. Підрахунок голосів по виборах президента проходить під спостереженням Конституційної ради. Вона констатує вакантність поста президента, з нею повинен консультуватися президент при введенні в країні надзвичайного стану. На Конституційну раду покладається розгляд суперечок між гілками влади про їх компетенції. У Конституційну раду можуть звертатися із запитами президент республіки, голова уряду, голови обох палат парламенту, групи депутатів і сенаторів в обох випадках чисельністю в 60осіб. Рада розглядає справу за системою досьє: немає змагального процесу, виклику свідків і т.д. За дорученням голови один з членів Ради готує письмову доповідь по справі, яка  потім розглядається. Процес в Конституційній раді письмовий і закритий.

Державна рада призначається президентом і дає висновки уряду про відповідність його актів закону, а також оцінює з  точки зору конституційності актів регламентарної влади. Вона має також і судові повноваження. про яких буде сказано нижче.

 

„Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною Республікою”[4]. Так встановила конституція Франції 1958 р. Основний закон встановив республіканську форму правління, що має змішаний характер, оскільки в ній спостерігаються риси президентської республіки (глава держави обирається без участі парламенту, уряд призначається ним же)[5] і парламентської республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту)[6].

Головна мета конституції 1958 р. - концентрація політичної влади в руках виконавських органів. Зосередження влади в руках глави держави і уряду - один з проявів конституційно закріпленої авторитарної тенденції у французькому політичному режимі.

Президент знаходиться на вершині ієрархії органів державної влади. Стаття 5 Конституції закріплює за ним обов’язок забезпечувати „своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадкоємність держави”. У цій же статті проголошується, що президент є „гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод Співтовариства і договорів”. Президент володіє широкими прерогативами у галузі законодавства. Він наділений правом законодавчої ініціативи. Відносно парламенту президент володіє повноваженням розпуску нижньої палати парламенту.

Законодавчий орган Республіки - парламент - відіграє відносно невелику роль в політичному житті країни. Парламент складається з двох палат - Національних зборів і Сенату. Основна функція парламенту – ухвалення законів - сильно обмежена конституцією. Конституція точно визначає коло питань, по яких парламент має право видавати закони. Рішення питань, не включених в цей список, віднесено до уряду. Права парламенту обмежені і у фінансовій сфері. Конституція встановлює певний термін ухвалення парламентом фінансових законопроектів. Парламент володіє правом контролю за діяльністю уряду.

Уряд Франції – Рада міністрів, згідно ст. 20[7]Конституции, „визначає і веде політику нації”. До складу уряду входять прем’єр-міністр – глава уряду, міністри, що очолюють міністерства, і державні секретарі, керівні підрозділи окремих міністерств. Уряд відповідальний перед Національним зборами. У разі ухвалення резолюції осуду абсолютною більшістю Національних зборів уряд повинен піти у відставку. У Конституції спеціально позначені повноваження прем’єр-міністра. На нього покладена відповідальність за національну оборону, він повинен забезпечувати виконання законів, здійснювати нормотворчу діяльність.

Конституційна рада – особливий орган, що контролює дотримання Конституції. Всі закони до промульгації їх президентом і регламенти палат до їх ухвалення повинні іти на розгляд Конституційної ради, який дає висновок про те, чи відповідають Конституції. Якщо Конституційна рада вирішить, що той або інший акт суперечить Конституції, він має право його відмінити. Також в повноваження Конституційної ради входить спостереження за ходом президентських виборів, проведенням референдумів.

Процес концентрації політичної влади в руках виконавчих органів привів до зміни статусу парламенту. Урядовій владі надані широкі можливості для дії на парламент, а в деяких випадках для дій і „через його голову”.

Президент республіки обирається строком на сім років шляхом загального і прямого голосування[8].

Президент республіки обирається абсолютною більшістю поданих голосів. Якщо вона не отримана в першому турі голосування, то на наступному тижні проводиться другий тур. У ньому можуть брати участь тільки два кандидати, які - якщо будуть зняті кандидатури, що знаходяться в сприятливішому положенні, - виявляться тими, що одержали найбільшу кількість голосів в першому турі.

Час голосування встановлюється рішенням уряду. Обрання нового президента відбувається не менше ніж за двадцять і не пізніше ніж за тридцять п’ять днів до закінчення терміну повноважень президента, що полягає в посади.

У разі вакантності поста президента республіки з якої б то не було причини або за наявності перешкод до виконання президентом своїх обов’язків, встановлених конституційною радою, функції президента республіки тимчасово здійснюються

головою сенату, а якщо у нього в свою чергу є перешкоди, - то урядом.

У разі вакантності і якщо перешкода оголошена конституційною радою остаточною, голосування по виборах нового президента відбувається - окрім випадку непереборної сили - не менше ніж через двадцять і не пізніше ніж через тридцять п’ять днів після відкриття вакансії або оголошення про остаточний характер перешкоди.

Якщо протягом семи днів, передуючих даті закінчення висунення кандидатур, одна з осіб, що публічно заявила про своє рішення бути кандидатом щонайменше за 30 днів до названої дати, помре або у неї виникнуть перешкоди, то конституційна рада може ухвалити рішення про перенесення виборів.

Якщо до першого туру виборів один з кандидатів помер або у нього виникли перешкоди, то конституційна рада ухвалює рішення про перенесення виборів.

У разі смерті або виникнення перешкод у одного з двох кандидатів, що знаходяться в найсприятливішому положенні в першому турі до можливого зняття кандидатур, Конституційна рада оголошує про нове проведення всіх виборчих операцій; подібним же чином вона поступає і у разі смерті або виникнення перешкод у одного з двох кандидатів, що залишилися для участі в другому турі.

Уряд Франції - колегіальний орган, що складається з прем’єр-міністра і міністрів. Відповідно до конституції розрізняються: Рада міністрів - збори міністрів під головуванням Президента республіки, і кабінет міністрів - збори міністрів під головуванням прем’єр-міністра. Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать до конституції уряду.

Уряд призначається таким чином: Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем’єр-міністра. Прем’єр-міністр підбирає міністрів і представляє їх президенту, який їх призначає. При виборі кандидата на пост прем’єр-міністра президент володіє значною свободою. Це його особисте право. Важлива лише та обставина, щоб при голосуванні в Національних зборах не було надано довіри прем’єр-міністру. Іншими словами, президент повинен враховувати розстановку партійних сил в нижній палаті парламенту.

Парламент складається з двох палат: нижньої - Національних зборів і верхньої - Сенату. Пасивне виборче право надається для обрання в Національні збори в 23 роки, в Сенат - з 35  років. На всіх виборах існує виборча застава. При виборах депутатів вона складає 1 тис. франків з кандидата, сенаторів – 200 франків. За офіційною версією, внесення застави пояснюється необхідністю покрити виборчу кампанію хоча б частково і в деякій мірі перешкодити висуненню осіб, які висувають свою кандидатуру не з метою обрання, а з іншою метою.

Національні збори обираються строком на 5 років загальним, прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою: у першому турі для обрання потрібно одержати абсолютну більшість поданих голосів (від округу обирається один депутат). Якщо через тиждень ніхто не одержав такої більшості, то через тиждень проводиться другий тур. У нього допускаються кандидати, що набрали в першому як мінімум 12,5% голосів від числа виборців, включених в списки. Для обрання в другому турі достатньо одержати відносну більшість голосів. В умовах існуючої багатопартійності в першому турі заміщається незначна частина місць. Основна боротьба розгортається в другому турі. Можливість блокування партій визначає тактику в другому турі. Партії, зблокувавшись, висувають одного кандидата, як правило, знімаючи інших.

Верхня палата - Сенат - формується інакше. На думку засновників П’ятої республіки особливі умови утворення Сенату повинна створювати йому інша політична „особа”, ніж у Національних зборів. Ця палата формується, в основному, трьохстатечними виборами. Сенатори обираються на 9 років в колегіях в кожному з департаментів. Палата обновлюється на 1/3 кожні три роки, що призводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату і не дозволяє йому різко змінювати політичний курс.

 

 

Французька Республіка – унітарна держава. Воно поділяється на регіони, департаменти і комуни, які вважаються територіальними колективами, і тому в них є виборні органи самоврядування. Разом з цим існують адміністративні округи, де виборних органів самоврядування немає і управляє призначений зверху супрефект. Є  історико-географічні одиниці — кантони, які не мають власних органів самоврядування і управління, а використовуються як виборчі округи для виборів в ради департаментів, іноді в них створюються судові органи — трибунали малої інстанції. Особливе положення займає Корсика — острів в Середземному морі, який є формою політичної автономії (там є місцевий парламент з обмеженою компетенцією, обираний їм вужчий колегіальний орган, але виконавчу владу одноосібно здійснює обираний радою його голова). Крім того, при  парламенті створюються ще три ради з правом дорадчого голосу: економічна, соціальна, культурна. Нова Каледонія (колишня колонія) має тепер статус „асоційованої держави” з Францією. У неї є місцевий парламент, але на відміну від „асоційованих держав” США, які раніше були підопічними територіями, питання про членство Нової Каледонії в ООН не піднімається[9].

У департаментах (їх 96 у Франції і 3 заморські департаменти) обирається генеральна (департаментська) рада теж на 6 років. Вона відає приблизно тими ж питаннями, що і комунальна рада, але її повноваження набагато ширші. Як наголошувалося, рада обновлюється по частинах (на 1/2 через 3 роки). Виконавчим органом ради з 1982 р. є не префект, що призначається (пізніше він отримав назву комісара республіки, але сьогодні використовується і колишній термін), а голова ради, який обирається нею. Тим не менш рада департаменту менш самостійна в своїх діях, ніж рада общини, вона жорсткіше контролюється центром, префекту підлеглі також деякі місцеві служби міністерств[10].

У регіонах, які об’єднують 3 – 5 департаментів (22 в метрополії і 4 заморських регіони – Гваделупа, Гвіана, Мартіника, Реюньон), також обирається регіональна рада (з 1986 р. – прямими виборами). Вона має більш розгалужену систему служб, ряд комітетів, які виконують не розпорядливі, а консультативні функції. До складу комітетів входять представники підприємців, профспілок, суспільних організацій, особи, призначені урядом. Виконавським органом ради є голова, який обирається нею. Разом з ним рада регіону обирає бюро. Деякі департаменти метрополії (це великі міста, зокрема Париж, Ліон) розділені на внутрішньоміські райони (округи) з обираними радами і мерами.

Разом з обираними органами у Франції в адміністративно-територіальних одиницях є призначені зверху урядовці — представники держави. У регіоні це комісар республіки — регіональний префект (ним є за сумісництвом комісар найбільшого в регіоні департаменту), в департаменті — також комісар республіки (префект), в окрузі, що не є „територіальним колективом” і не має свого ради, є супрефект. Комісар республіки призначається Радою міністрів. Він представляє в своїй адміністративно-територіальній одиниці уряд і кожного міністра, керує діяльністю державних служб (йому підлеглі, проте, не всі служби міністерств на місцях), несе відповідальність за дотримання національних інтересів, законів, за підтримка громадського порядку. Він безпосередньо відповідає за стан сільського господарства, за соціальні питання, санітарію, впорядкування. У його розпорядженні знаходиться поліція. Аналогічні повноваження здійснює в окрузі супрефект.

 

Отже, Францію не випадково називають „лабораторією конституції”, а французів „великими споживачами конституції”. Дійсно, за роки Нового і Новітнього часу у Франції було прийнято 16 конституцій. Нині діюча Конституція Французької республіки була прийнята в 1958 р. на референдумі, що відбувся 28 вересня, і оформила створення у Франції П’ятої Республіки.

Структурно Конституція Франції складається з преамбули, яка містить також першу статтю, в якій Франція проголошується неподільною, світською, соціальною, демократичною республікою; забезпечує рівність перед законом всіх громадян без відмінності походження раси і релігії; затверджує всі віросповідання.

Конституція містить 17 розділів, які включають 89 статі, два розділи відмінені: розділ I. Про суверенітет; розділ. II. Президент Республіки; розділ III. Уряд; розділ IV. Парламент; розділ V. Про відносини між Урядом і Парламентом; розділ VI. Про міжнародні договори і угодах; розділ VII. Конституційна рада; розділ VIII. Про судову владу; розділ IX. Висока Палата правосуддя; розділ X. Про кримінальну відповідальність членів Уряду; розділ XI. Економічна і соціальна рада; розділ XII. Про місцеві колективи; розділ XIII. Про співтовариство (був відмінений конституційним законом від 4 серпня 1995 р.); розділ XIV. Про угоди  про об’єднання; розділ XV. Про Європейське Співтовариство і Європейський Союз; розділ XVI. Про перегляд Конституції; розділ XVII. Перехідні положення (були відмінені конституційним законом від 5 серпня 1995г.).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що Франція є світською республікою, правовою державою. Її досвід становлення конституціоналізму є важливим для сучасних пострадянських держав.

 

1.                              Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник для юридических вузов. Т.3: Особенная часть. Страны Европы./Отв.ред. Страшун Б.А. - М.: БЕК, 2002.

2.                              Конституционное (государственное) право: справочник. М., 2002.

3.                              Конституционное право зарубежных стран.  Учебник для вузов. Под общей редакцией М.В. Баглая, Ю.Н. Лейбо, Л.М. Энтина. М.: Норма-Инфра-М., 2002.

4.                              Конституционное право: Учебное пособие в 2-х частях./Авт. и сост. Богданова Н.А. М., Юрид. колледж МГУ, 2003.

5.                              Конституция Франции 1958 г.,М., Инфра - М., 2001.

6.                              Конституция Франции.//Современные зарубежные конституции.- сост. В.В.Маклаков, М., 2002.

7.                              Конституция Французской Республики//Конституции государств Европейского Союза./Под общей редакцией Л. А. Окунькова. — /М.: Издательская группа ИНФРА - М — НОРМА, 2002.

8.                              Мишин А.А.. Конституционное право зарубежных стран. М., 2000.

9.                              Решетников Ф.М.. Правовые системы стран мира. - М., 2000.

10.                         Современные зарубежные конституции. - сост. Маклаков В.В., М., 2002.

11.                         Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М., Юристъ, 2002.

12.                         Якушев А.В.. Конституционное право зарубежных стран. Курс лекций. М., “Приор”, 2000.

[7] Конституция Франции 1958 г. М., Инфра - М., 2001. С. 204.

[9] Конституционное право зарубежных стран, гл. 17 , Чиркин В.Е. С. 427.

[10] Конституционное право зарубежных стран, гл. 17 , Чиркин В.Е. С. 429.