Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
РЕФЕРАТ
З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
“ТеОРІЯ ПРАВА”
НА ТЕМУ:
“Поняття і види правопорушень”

Студентки ІІ курсу		Савєльчук О. В.

2002 рік

 

Зміст

1.  Основні риси правопорушення.
2.  Поняття правопорушення.
3.  Структура (склад) правопорушення.
4.  Види правопорушень.
5.  Ознаки злочину.
6.  Критерії не існування злочину.
7.  Види правопорушень.
8.  Види чи класифікація злочинів.
9.  Адміністративна проступок як вид правопорушення.
10. Юридична відповідальність як метод боротьби проти правопорушень.
11. Причини скоєння правопорушень.
12. Література.

 Правила, що регулюють поводження людей, дії соціальних груп, колективів, організацій, у своїй сукупності складають соціальні норми. Соціальна норма - це правило соціально значимого поводження членів суспільства. Цілісна, динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства, засобом суспільного керування, організації і функціонування держави, забезпечення погодженої взаємодії людей, прав людини.
До соціальних норм відносять економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні  інші норми.
Соціальні норми по своїй природі означають визначений стандарт поводження. При виділенні різновидів норм враховується спосіб усвідомлення і регулювання поводження, форми санкцій за недотримання норм.
Людина, у своєму поводженні може або дотримувати цих норм, або відступати від них. Однак, недотримання ряду соціальних норм викликає застосування різних санкцій у відношенні особи, що їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними документами, прийнятими в даному суспільстві, з урахуванням його особливостей (національних, територіальних і ін.). У нашій країні санкції за порушення правових норм (правопорушення) визначаються Кримінальним Кодексом, Кодексом про адміністративні правопорушення, Цивільним Кодексом.
Правопорушення, є порушення права, акт, противний праву, його нормам, закону. Здійснити правопорушення - означає «переступити» право.
Кожне окреме правопорушення конкретне: воно здійснюється конкретною особою, у визначеному місці і часі, суперечить діючому правовому порядку , характеризується точно визначеними ознаками. Разом із тим всі антисоціальні явища, мають загальні риси.
Соціальні явища, що обумовлюють правопорушення, називаються причинами й умовами. Під причиною розуміється явище (чи їхня сукупність), що породжує інше явище, розглянуте, як наслідок. Зв'язок між причиною і наслідком носить закономірний характер, що означає, що дана причина, у відповідних умовах викликає визначений наслідок.
Таким чином, правопорушення - це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечної протиправної поведінки.
Суспільна небезпека, шкідливість правопорушень характеризує їх як негативні соціальні явища. Негативної оцінки заслуговує й особа, що зробила правопорушення.
Усяке правопорушення - це діяння, тобто дія чи бездіяльність. Дія - акт активного поводження (крадіжка, бійка, хабар, пияцтво в робочий час і т.п.). Воно може складатися в проголошенні визначених слів (наклеп, образа, заклик до насильницьких антигромадських діянь, пропаганда національної ворожнечі і т.п.). Бездіяльність визнається діянням, якщо по службовому  обов‘язку чи по ситуації потрібно було щось зробити, але зроблено не було (прогул, недбалість посадової особи, безгосподарність керівника держпідприємства, проїзд без квитка в суспільному транспорті, залишення людини в небезпечному стані без допомоги і т.п.).
Будь-яке правопорушення протиправне, являє собою порушення заборони, зазначеного в  законі чи в підзаконних актах, або невиконання обов'язку, що випливає з нормативно-правового акта чи  укладеного на його основі трудового чи іншого договору.
Законом визначені окремі ситуації, коли діяння формальне підпадає під ознаки протиправного, але власне кажучи не небезпечно і не шкідливо для суспільства і тому вважається правомірним. У карному та в адміністративному праві передбачені обставини, при яких особи, що зробили протиправні дії, не підлягають відповідальності. Це «необхідна оборона», обумовлена як «дії...вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів  держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці...» (ст. 36 Кримінального кодексу України, ст. 19  КпАП України) і «крайня необхідність», тобто «дії...для усунення небезпеки, що загрожує державному або громадському порядку, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими коштами, якщо заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена шкода» (ст. 18 КпАП України, ст. 39 Кримінального кодексу України). Обставинами, що виключають протиправність деяких діянь, є їхня малозначність, виконання службових чи професійних обов'язків (обов'язків пожежного, лікаря, працівника органів охорони суспільного порядку і т.п.), обґрунтований ризик і інші обставини, зазначені в законодавстві.
Правопорушення є винним діянням. Провина - це психічне відношення особи до власного поводження і його результатів, у якому виражене негативне чи легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до прав і свобод інших осіб. Оскільки право регулює вольове поводження людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі людини залежало - діяти правомірно чи  неправомірно, і обраний другий варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими (тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи  керувати ними внаслідок душевної хвороби чи  іншого хворобливого стану). Без свідомості і волі немає діяння ні протиправного, ні правомірного. Не є правопорушенням і так називаний нещасливий випадок - подія, що спричинила шкоду в результаті збігу об'єктивних обставин, що виключають чиюсь провину.
Підставою виникнення обов'язку по відшкодуванню випадково виниклої шкоди служить не правопорушення (його в даному  випадку немає), а подія. До подій, тобто юридичних фактів, що виникають мимо волі і свідомості людей,  варто відносити не тільки  явища природи, нездоланну силу (force major - форс мажор), але також і випадок.
Правопорушення - визначене, не тільки чисто зовнішнє, але і внутрішнє - психічне, а саме негативне відношення порушника до правового припису й охоронюваного ним інтересу і, отже, суб'єктивне винне поводження. Протиправність, об'єктивна в тім змісті, що означає порушення норм об'єктивного права. Категорія протиправності суб'єктивна, оскільки застосовна лише до свідомих, вольових вчинків людини. Вона має об'єктивно-суб'єктивний характер, як і деякі інші соціальні категорії. Отже, якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність провини свідчить про відсутність протиправності і правопорушення, тобто виключає юридичну відповідальність. Але якщо в нормативному акті встановлена конкретна заборона чи  юридична відповідальність, а за порушення цих приписів ні в даному акті, ні в інших нормах не встановлена міра відповідальності, то порушення закону чи  невиконання обов'язку втрачає характер правопорушення.
Шкода - неодмінна ознака кожного правопорушення, Характер шкоди може розрізнятися по об'єкту, розміру й іншим ознакам, але правопорушення завжди має соціальна шкода. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених інтересів, суб'єктивних прав, об'єкта правопорушення. Шкода може мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірним чи невимірним, відновлюваним чи ні, більш-менш значним, що відчувається окремими громадянами, колективами і суспільством у цілому.
Так, якщо об'єктом П. є власність, то шкода буде матеріальною, вимірною, відновлюваним , різного ступеня значимості для потерпілого. При ушкодженні здоров'я може виникнути майнова, вимірна, відновлювана шкода і моральна (невимірна, не відновлювана ). Забруднення навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я й інші об'єкти, викликає важко вимірювану матеріальну шкоду. Порушення правил вуличного руху, що не спричинило аварії, не викликає матеріальної шкоди, але створює небезпечні ситуації, порушує суспільний порядок, наносить йому шкоду.
Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення, що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.
Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що вони наносять шкоду правопорядку, суспільним і особистим інтересам. Нешкідливих чи байдужних для держави, суспільства, громадян правопорушень не існує, а отже, не може бути інших злочинів, крім суспільно небезпечних. Правопорушення різні по ступені шкідливості і ступеню суспільної небезпеки.
Поняття суспільної небезпеки, а виходить, і протиправності, може поширюватися тільки на свідомі, вольові винні дії людей. Заподіяння шкоди в результаті дій сил природи, несамовитих, недієздатних і випадкової (невинної) поведінки можна характеризувати поняттям «небезпеки», а не «суспільної небезпеки».
Правопорушення може скласти тільки акт поводження, зовні виражений правопорушником. Не можна вважати правопорушенням не виявлені через учинки думки, почуття. Розумові процеси не регулюються правом, але їхня поява в поводженні може мати юридичну кваліфікацію. Діяння обумовлене свідомістю й волею людини. Саме внаслідок свідомості дія знаходить характер людського поводження. Без свідомості й волі немає поводження, учинку, діяння, а, виходить, немає і правопорушення.
Правопорушенням є діяння деліктоздатної особи. Деліктоздатністю називається визнана законом здатність особи усвідомлювати значення своїх протиправних дій і нести за них юридичну відповідальність. Деліктоздатні всі осудні особи, що досягли визначеного віку (за здійснення деяких злочинів - з 14 років, за інші злочини і за адміністративні провини - з 16 років) (ст. 12, 13 Кодексу про адміністративні правопорушення України і ст. 22 КК України).
Юридичною наукою розроблене поняття складу правопорушення, яким називається опис ознак правопорушення за схемою: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.
1. Об'єкт правопорушення - коло суспільних відносин. регульованих і охоронюваних правом, у якому відбулося діяння, що спричинило цим відносинам шкоду. Будь-яке правопорушення, навіть якщо воно і не набуло зримих шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, заподіюючи втрату суспільної правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відношення. Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.
2. Об'єктивна сторона - характеристика діяння, способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих). Для ряду складів правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не спричинило наслідків (перевищення водієм установленої швидкості руху, порушення правил охорони праці, збереження вогнепальної зброї без відповідного дозволу і т.п.). Якщо це діяння спричинило шкідливі наслідки, то відповідальність за нього або підсилюється, або здійснюється по іншому складу, що передбачає більш сувору відповідальність.
Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і, відповідно, припускають установлення причинного зв'язку діяння і наслідків, що наступили, (заподіяння тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, порушення правил дорожнього руху пішоходом, що потягло ушкодження транспортних засобів, порушення правил охорони праці, що стало причиною виробничих травм і т.п.)
3. Суб'єкт правопорушення - той, хто зробив правопорушення, характеристика правопорушника. При здійсненні штрафної, каральної відповідальності якості особи, що здійснила правопорушення, враховуються як обставини, що впливають на ступінь строгості покарання - зм'якшуючі (неповнолітній, вагітна жінка й ін.) чи обтяжуючі (наявність чи судимості не знятого стягнення, стан сп'яніння й ін.). Поруч складів правопорушень передбачений спеціальний суб'єкт - посадова особа, військовослужбовець, працівник транспорту, медичний працівник.
Суб'єктами деяких правопорушень можуть бути організації. Підприємства, організації, установи можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення правил будівельних робіт, правил охорони природи й ін. За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи. Суб'єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової інформації, що поширили про кого-небудь неправильні чи такі, що порочать відомості.
4. Суб'єктивна сторона - форми провини. У відношенні складів, де діяння кваліфікується без зв'язку з його наслідками, діє загальний принцип: «Незнання офіційно опублікованого закону не звільняє від відповідальності за його недотримання».
У складних складах, що містять опис діяння і його наслідків, поверх того важлива диференціація форм провини. Розрізняються намір і необережність. Правопорушення визнається зробленим навмисне, якщо особа, що його зробила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала їхнього настання (прямий намір) чи свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий намір) (ст. 24 КК України). Правопорушення визнається зробленим по необережності, якщо особа передбачала можливість настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без достатніх до того основ самовпевнено розраховувало на їхнє запобігання (легкодумство) або не передбачало можливості настання таких наслідків, хоча повинно було і могло їх передбачати (недбалість) (ст. 25 КК України).
У законодавстві склади правопорушень викладаються по-різному. У карному праві детально описані умови застосування кримінальної відповідальності і покарання, ознаки кожного злочину, вид і розміри покарання, якому підлягають ті, хто зробить цей злочин. Наприклад стаття 153 КК РФ говорить: «Підміна дитини, вчинена з корисливих або інших особистих мотивів, - карається позбавленням волі на строк до п'яти років». Аналогічним образом проступки і стягнення визначені в кодексі про адміністративні правопорушення. На відміну від них Кодекс законів про працю детального визначення складів дисциплінарних правопорушень не містить (визначений один склад: прогул без поважних причин, у тому числі поява на роботі в нетверезому стані), але перелічує дисциплінарні стягнення, застосовувані за порушення трудової дисципліни.
У залежності від характеру правопорушень і санкцій за їхнє здійснення, правопорушення поділяються на злочини і проступки.
Злочином називається суспільно небезпечне винне діяння(дія або бездіяльність), заборонені карним законодавством під погрозою покарання.
Метою карного правосуддя визнається охорона суспільства в цілому. Тому будь-яке діяння, що підлягає карному осудженню, вважається суспільно небезпечним.
За злочини застосовуються покарання - найбільш суворі примусові заходи, що істотно обмежують правовий статус особи, визнаного винним у здійсненні злочину (позбавлення чи обмеження волі, тривалі терміни виправних робіт чи позбавлення яких-небудь спеціальних прав, великі штрафи й ін.). «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.» (ст. 50 ч.1 КК України). За особливо тяжкі злочини, що зазіхають на життя, застосовується виняткова міра покарання – довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України).
Карне покарання застосовується не тільки за здійснення злочину, але і за замах, готування, співучасть, а по деяких складах і недонесення про злочин. Давність залучення до кримінальної відповідальності в залежності від ваги злочину може досягати п'ятнадцяти років (до особи, що зробила злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, терміни давності не застосовуються).
У відповідності зі Конституцією України, визнати винним у здійсненні злочину і призначити покарання може тільки суд у встановленій для того процесуальній формі (кримінально-процесуальний кодекс). Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після від'їзду покарання в особи, засудженого за злочин, тривалий час (у залежності від ваги злочину і відповідно відбутого покарання) зберігається «судимість» - особливий правовий стан, що є обтяжуючою обставиною при повторному злочині, що відображається на моральному і правовому статусі особи, що вважається осудженою.
Проступками називаються винні протиправні діяння, що не є суспільно небезпечними, можливе застосування не покарань, а стягнень.
Проступки розрізняються по видах відносин, у які вони вносять безлад, і по видах стягнень, що за них застосовуються.
У відповідності зі ст. 10 Кодексу про адміністративне правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна(умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність». До адміністративних правопорушень відносяться проступки в області охорони праці і здоров'я, навколишнього середовища, пам'ятників історії і культури, порушення ветеринарно-санітарних правил, правил, що діють на транспорті, порушення суспільного порядку й ін.
 Якщо  зіставити  окремі злочини з конкретними проступками, то, як правило, ступінь суспільної небезпеки перших  вище, ніж других. Однак такий висновок не завжди можна зробити стосовно до П., з огляду як на  матеріальну, так і моральну шкоду. Наприклад, такі  найбільш небезпечні  злочини, як розбій  з метою заволодіння майном, мають одностайно негативну оцінку. Але так називані дрібні розкрадання і тому подібні П. (що не стосуються до злочинів) у сукупності наносять значно більшу як матеріальну, так і моральна шкоду суспільству. Великий ступінь суспільної небезпеки характеризує злочин в цілому, що не виключає наявності  окремих адміністративних , трудових, цивільних П. високої суспільної небезпеки.
За здійснення адміністративних правопорушень можуть застосовуватися попередження, штраф, позбавлення спеціального права (права керування транспортними засобами, права полювання), виправні роботи (до двох місяців), адміністративний арешт (до 15 доби) і ін. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше двох місяців із дня здійснення правопорушення. Адміністративні стягнення, а також органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, провадження по справах про них і порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначені кодексом про адміністративні правопорушення.
Дисциплінарною проступком називається порушення трудової, службової, навчальної, військової дисципліни.
Кодексом законів про працю передбачені такі дисциплінарні стягнення, як зауваження, догана, сувора догана, перевід на нижче оплачувану роботу або перевід на нижчу посаду на певний строк, звільнення. Статутами про дисципліну передбачені ще деякі види стягнень, що відповідають специфіці військової служби, роботи в цивільній авіації, на залізничному транспорті та ін. Дисциплінарна відповідальність суддів, прокурорів і деяких інших категорій посадових осіб регулюється спеціальними положеннями. Дисциплінарне стягнення застосовується адміністрацією підприємства, установи, організації не пізніше одного місяця з дня виявлення проступи; стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців із дня здійснення проступи. Давність дисциплінарного стягнення (як і адміністративного) - один рік.
Цивільні правопорушення - заподіяння неправомірними діями шкоди чи особистості майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, укладання протизаконної угоди, невиконання договірних зобов'язань, порушення права власності, авторських чи винахідницьких прав і інших цивільних прав.
Цивільні правопорушення тягнуть застосування таких санкцій, як відшкодування шкоди, примусове відновлення порушеного права чи  виконання невиконаного обов'язку, а також інших правовстановлюючих санкцій.
Особливим видом правопорушень є створення противоправного стану - самовільне вселення чи  будівництво, утримання чужої речі, укладання протизаконної угоди, видання не- законного акта, що порушує права громадян чи, що покладає на них, не передбачені законом обов'язки і т.п. Ці й аналогічні правопорушення тягнуть застосування правовстановлюючих санкцій.
Норми, що визначають склад правопорушень і санкції за їхнє здійснення, називаються заборонними нормами. Вони передбачають дії, що право прагне не врегулювати, а попередити і припинити. Власне кажучи, заборони адресовані не всякому і кожному, а тим особам, що схильні до здійснення протиправних діянь і утримуються від них з остраху санкцій. Тому в кримінальному кодексі, у кодексі про адміністративні правопорушення й інші нормативні акти багато заборон позначаються не як розпорядження, а як вказівка на караність визначених діянь («свідомо незаконний арешт - карається...», «навмисне убивство - карається...»), «ушкодження телефонів-автоматів - тягне накладення штрафу...», «за порушення трудової дисципліни адміністрація підприємства, установи, організації застосовує наступні дисциплінарні стягнення...»).
Поняття права, правопорушення і санкції нерозривно зв'язані з тієї причини, що одна з головних задач права - захист суспільства ( його пануючої або найбільш впливової частини) від шкідливих чи небезпечних діянь. Право тому і забезпечується (охороняється) державним примусом, що його існування обумовлене наявністю в суспільстві суперечливих інтересів, конфліктів, зіткнень, для попередження і припинення яких необхідне застосування примусових заходів. Тому будь-яка правова система містить визначення правопорушень і санкцій за їхнє здійснення.
Основні принципи законодавчого визначення заборон і санкцій за їхнє порушення формувалися в процесі розвитку й обговорення карного права, що визначає найбільш суворі примусові заходи. Ці принципи відносяться не тільки до карного права, але і до усього взагалі законодавства, що визначає склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення.
Загальновизнаним принципом покарання за злочин є принцип законності чи правової обґрунтованості, по якому правопорушенням визнається лише діяння, що до його здійснення було заборонено законом, що вступив у силу і доведеним до загального усвідомлення.
Важливим принципом визначення складів правопорушень і санкцій є відповідність злочину (проступи) і покарання (стягнення). Цей принцип склався в противагу практиці застрашливих жорстоких покарань за всі взагалі правопорушення, властивої середньовіччю.
Міжнародними пактами заборонені покарання жорстоке, нелюдське, принижуюче достоїнство, властиве людській особистості («Покарання й інші міри кримінально-правового характеру, застосовувані до особи, що здійснили злочин, не можуть мати своєю метою заподіяння фізичних страждань або приниження людського достоїнства». Ст. 50 КК України). У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини. Для осіб, позбавлених волі, повинний бути передбачений режим, істотною метою якого є їхнє виправлення і перевиховання.
Покарання і стягнення не повинні суперечити системі соціальних цінностей, прийнятих у даному суспільстві. Крім того, вони повинні бути погоджені з покараннями (стягненнями) за інші правопорушення. Якщо, наприклад, грабіж або розбій карають так само чи навіть суворіше, ніж убивство, то людське життя прирівнюється до майнової цінності, причому стимулюється убивство потерпілого з метою позбутися від свідка. У цілому принцип співмірності означає необхідність диференціації і погодженості покарань і стягнень за різні по ступеню небезпеки і шкідливості правопорушення.
Кожна заборона повинна бути сприйнята суспільною правосвідомістю чи, принаймні, не суперечити їй, якщо таке протиріччя існує, а заборона суспільно необхідна, її встановленню повинна передувати широка роз'яснювальна робота або неї прийдеться додати дуже суворими санкціями.
Забороняти можна тільки діяння, що можуть бути доведені коштами юридичного процесу і припинені за допомогою примусових заходів. У противному випадку заборони будуть безкарно порушуватися, що приведе до падіння авторитету закону і держави. Заборон не повинно бути занадто багато, у суспільній свідомості існує деякий поріг сприйняття правових норм, заборон і санкцій за їхнє порушення. Надмірна безліч заборон приведе до того, що серед заборон, без яких можна було б обійтися, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон занадто багато - практично неможливо покарати кожне їхнє порушення і тому складається уявлення, що їх можна безкарно порушувати.
По тій же причині не можна кожну заборону супроводжувати надмірно суворою санкцією. Якщо однаково суворо карають різні по ступені шкідливості і небезпеки правопорушення, у злочинця немає стимулу утримуватися від діянь більш небезпечних. До того ж непомірно суворі покарання можуть викликати співчуття суспільства до покараного, породити широку недовіру до справедливості законодавця, так само як і надмірно часте число зм'якшень покарань судами при рішенні конкретних справ, що негативно позначається на авторитеті закону. Але і недостатньо суворі санкції неефективні: якщо за ухиляння від сплати податків чи за заподіяння в результаті промислової діяльності шкоди природі установлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для припинення протиправного поводження.
В даний час серйозною проблемою ряду суспільств, у тому числі нашого, є декриміналізація і депеналізація, під якими розуміються - загальне скорочення числа правових заборон, скасування караності деяких діянь, а також переклад менш небезпечних злочинів у розряд проступків.
У ряді країн, у процесі розвитку карного права виявилося, що кримінальна відповідальність установлена за дуже велике число складів правопорушень. Ріст злочинності, особливо злочинності найбільш небезпечної, організованої, зв'язаної з насильницькими діями, з наркоманією, з тероризмом, з корупцією державних службовців, привів до того, що карна юстиція і зв'язані з нею правоохоронні органи практично не справляються з попередженням і розкриттям усіх злочинів, призначенням і виконанням покарань. Практика показала до того ж, що позбавлення волі як основна міра карного покарання недостатньо ефективна для виправлення і перевиховання засуджених, оскільки серед тих, хто відбули це покарання високий рецидив. У той же час доведена часом велика, у порівнянні з покаранням, ефективність застосування суворих адміністративних стягнень за менш небезпечні злочини, особливо ті, за які суди і судді прагнуть застосовувати передбачені законом покарання, вважаючи їх надмірно суворими. У таких випадках високий штраф, позбавлення спеціальних прав і інших адміністративних стягнень виявляються більш дійовими заходами, чим судове осудження чи умовний осуд.
Має потребу в перегляді і скороченні загальне число заборон. З ускладненням громадського життя, розвитком науково-технічної революції виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень і санкцій за їхнє здійснення. Так у новий Кримінальний Кодекс України уведені статті, що передбачають покарання за злочини в сфері комп'ютерної інформації (ст. 361, 362, 363). У той же час практика показує застарілість чи неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, що або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що міри державного контролю і примуси виявилися неефективні для їхнього попередження, виявлення і припинення.
Найбільш важливою задачею боротьби з правопорушеннями є їхнє попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства чи діяння сприятливих їхньому здійсненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їхнє число можна і треба. Досить очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь помітно зросло б, якби вони не були заборонені, чи за них були б установлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно. По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати на меті виправлення і перевиховання правопорушників, попередження здійснення нових правопорушень ними (так називана приватна превенція) і іншими особами (загальна превенція).
Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне відношення. Суспільство, в особі держави, має право і зобов'язане вести боротьбу за викорінювання правопорушень, причин і умов, що породжують їхній, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних і особистих інтересів, захисту справедливості.
Одним з методів такої боротьби є юридична відповідальність за здійснення правопорушень. Міри відповідальності встановлюються або конкретно або за кожне визначене  правопорушення у формі переліку санкцій, одна з яких застосовується за конкретне правопорушення, з урахуванням обставини справи.
Юридична відповідальність - реакція на правопорушення. Правопорушення - підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності.
Склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення визначає законодавець. Застосування санкцій за правопорушення - задача правоохоронних органів.
Процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосування за них санкцій містить у собі ряд складних проблем, що істотно торкається інтереси особистості і суспільства.
У рішенні багатьох з цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності, що підлягає двосторонній задачі: кожен правопорушник повинний бути підданий примусовим заходам на основі, у межах і в рамках закону і міри, розраховані на боротьбу з правопорушеннями, не повинні торкнутися того, хто не зробив нічого протиправного.
Законність відповідальності й у тім, що дослідження обставин справи про правопорушення, застосування і реалізація санкцій, особливо суворих, здійснюється в процесуальній формі, що містить гарантії об'єктивного розгляду і рішення справи з забезпеченням прав і законних інтересів особи, притягнутої до відповідальності. Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, що попереджають і припиняють вихід за рамки закону, зловживання і помилки при застосуванні матеріально-правових норм (неправильна юридична кваліфікація діяння, визначення чи покарання стягнення поза межами санкції) і норм процесуальних (порушення процедури розгляду справи, дослідження доказів, ухвалення рішення, порядку його оскарження і реалізації і т.п.).

Література:
1.     Кодекс України про адміністративні правопорушення.
2.     Кримінальний Кодекс України.
3.     Малелін М.С. “Правопорушення : поняття, причини, відповідальність.”, - М.: Юридична література, 1985р.
4.     Нечитайленко А.А. “Основи теорії права. Навчальний посібник”, - Харків: Консум, 1998 р.
5.     А.Б. Венгеров, І.Ф. Казьмін “Основи теорії держави і права”, - М.: Вища школа, 1998 р.
6.     С.С. Алексєєва, “Проблеми теорії держави і права. Навчальний посібник для Вузів по спеціальності “Правознавство”, - М.: Юридична література, 1987 р.