Реферат на тему
Специфіка економічного та суспільного розвитку СРСР
наприкінці 20-х — у 30-ті роки

ПЛАН
1.                КОМУНІСТИЧНА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
2.                ФОРМУВАННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ДИКТАТУРИ. П’ЯТИРІЧКИ.
3.                НАСИЛЬНИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
4.                ТОТАЛІТАРНИЙ ТЕРОР
5.                ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.                ФОРМУВАННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ДИКТАТУРИ. П’ЯТИРІЧКИ.
Межею переходу до нового курсу в політиці більшовицького режиму став 1928 р. Попереднє десятиліття характеризувалося як соціалістичне будівництво в мирних умовах, коли основним було здійснити політику непу, у результаті чого було відбудоване народне господарство: за рівнем споживання харчових продуктів, електроенергії, видобутком нафти, вугілля, виробництва металорізальних станків радянська Росія перевершила рівень дореволюційної Росії.
Проте на практиці все було інакше. Генеральний секретар ЦК РКП(б) Иосиф Сталін згуртував навколо себе надійних однодумців, зосередив у своїх руках величезну владу. Стиль командного керівництва, вироблений у роки громадянської війни, заохочувався: майже всі партійні керівники носили гімнастерки, шкірянки, шинелі, френчі військового крою, галіфе. Серед майже 2 млн. комуністів лише 0,8% мали вищу і незакінчену вищу освіту. Значна частина селян і робітників, прихильників командно-адміністративної системи сприймали неп тимчасовим відступом, що загальмував наступ на буржуазію. І чим складніше було вчитися торгувати, конкурувати з приватним власником, тим більше значну частину людей охоплювала ностальгія за революційним минулим. Це розумів Сталін і цим користувався. У січні 1928 р. під час поїздки до Сибіру він закликав до надзвичайних заходів у справі хлібозаготівлі і боротьби проти куркулів. Того ж року газети повідомили про викриття в Шахтинському окрузі Донбасу "шкідниць­кої" організації, що нібито займалася економічною контрреволюцією.
Шахтинська справа разом з так званим опором хлібозаготівлі допомогли Сталіну проголосити, що з просуванням до соціалізму опір ворогів радянської влади зростатиме. А якщо так, то і репресії необхідні. Отже, було знайдено обгрунтування взаємозв'язку надзвичайних заходів в економічній і політичній сферах.
Сталін активізував боротьбу проти опозиції в партії. Троцький і його прихильники були виселені до Середньої Азії. Авторитет вождя настільки зріс, що у 1929 р. він прихильно дозволив всенародно відсвяткувати своє 50-річчя і вітати себе як вождя світового пролетаріату.
Перший п'ятирічний план розвитку народного господарства на 1928/29— 1932/33 рр. грунтувався ще на засадах непу. На XVI з'їзді партії було проголошено про "розгорнутий наступ соціалізму по всьому фронті", що передбачав значне прискорення індустріалізації та здійснення масової колективізації.
Заклик до максимального напруження сил заради побудови соціалізму для народу був привабливим тому, що капіталістичний світ охопила тяжка криза, це посилювало сподівання керівництва СРСР щодо близького краху капіталізму.
Хоча було проголошено завершення першої п'ятирічки за 4 роки і
З місяці, відкоректовані завдання плану з випуску більшості видів продукції виконати не вдалося.
Згідно з другим п'ятирічним планом (1933—1937) зберігалася тенденція пріоритетного розвитку важкої промисловості. Проте більшої уваги надавалося розвитку галузі групи "Б", тобто підприємствам, що випускали предмети споживання, хоча заплановані темпи не були досягнуті. За роки цієї п'ятирічки до ладу стали 4500 великих підприємств, випуск валової продукції зріс більш як у 2 рази. Проте висновки про дострокове виконання плану другої п'ятирічки не відповідають істині. Із 46 важливіших показників плану тільки 10 були виконані, за всіма показниками рівень виконання становив близько 80%.
Разом з тим зміни в економіці та посилення централізації управління, зміни в соціально-політичному і національно-державному розвитку країни потребували змін і в Основному Законі (Конституції). Вона була затверджена Надзвичайним З'їздом Рад 5 грудня 1936 р. Конституція проголошувала, що політичною основою країни є Ради депутатів трудящих, а найвищим законодавчим органом — Верховна Рада. Соціальною основою держави декларувався союз робітників і селян при диктатурі пролетаріату. Соціалістична система господарства і суспільна власність на засоби виробництва проголошувалися економічною основою СРСР. Конституція декларувала право громадян на працю, відпочинок, освіту, медичне і пенсійне забезпечення тощо.
Проте це були декларації: панував абсолютний пріоритет інтересів держави над нормами людської моралі, сімейного, товариського обов'язку, над елементарними правами людини. Диктатура пролетаріату фактично була диктатурою ВКП(б). Радянських людей закликали до "революційної пильності", пояснюючи, що її відсутність — один із-найтяжчих гріхів перед партією і державою.
Зовнішня політика СРСР у 20-х — 30-х рр. була суперечливою та непослідовною. У першій половині 30-х рр. СРСР зміцнив свої позиції на міжнародній арені — його визнали США (І934 р.), вступив до Ліги Націй (1935 р.), підписав ряд договорів про взаємодопомогу з Францією, Чехо-словаччиною.
1936 р. була надана допомога уряду Народного фронту Іспанії зброєю і військовими фахівцями для боротьби проти генерала Франко, якого підтримували Німеччина й Італія. Франція та Англія дотримувалися нейтралітету, а США заборонили іспанському уряду купувати американську зброю. 1936 р. Німеччина і Японія підписали угоду, спрямовану проти СРСР. 1938 р. укладено Мюнхенську угоду між Німеччиною, Італією, Англією та Францією про розчленування Чехословаччини. Влітку 1938 р. у районі озера Хасан відбулося збройне зіткнення військових частин СРСР і Японії.
Намагання Англії, Франції і СРСР створити в Європі систему колективної безпеки завершилися безрезультатно. Світ стояв напередодні нової світової війни.

2.                КОМУНІСТИЧНА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
Наприкінці 20-х років сталінське угруповання, що утвердилося при владі, взяло на озброєння таку програму: ліквідувати приватновласницький сектор в економіці — експропріювати непманів і куркулів, колективізувати бідняцькі та середняцькі господарства, зосередити у своїх руках всі продуктивні сили, налагодити безпосередній товарообмін, створити могутню важку промисловість і зміцнити збройні сили. Керівники СРСР вважали, що цей "революційний стрибок" дасть можливість обігнати передові держави, якщо дотримуватися системи жорстокості, військової дисципліни, зберігати керівну роль правлячої партії. А звідси і політичні цілі — ніякого інакомислення, підпорядкованість генеральній лінії партії, особистого — суспільному.
Уперше про курс індустріалізації офіційно було проголошено на XVI з'їзді у виступі Сталіна. У партійній верхівці точилася гостра боротьба з питань темпів розвитку важкої промисловості. Фактично перший практичний крок до форсування індустріалізації відбувся навесні 1928 р., коли Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло фінансовий план на поточний рік. Питома вага витрат на капітальне будівництво лише за рік подвоювалася. Йшлося про спорудження Сталінградського тракторного заводу, Уральського заводу важкого машинобудування, Ростсільмашу, Дніпрогесу, Турксибу (Туркмено-Сибірської залізниці) та інших.
Перша п'ятирічка (1928/29—1932/33 рр.) передбачала середньорічний приріст промислової продукції в обсязі 19—20%. Основним завданням п'ятирічки було перетворення країни з аграрно-індустріальної в індустріальну. Проте основні цифри плану були відкоректовані. На думку Сталіна і його оточення, на кінець п'ятирічки можна було виплавляти чавуну замість 10 млн. тонн — 17 млн., випустити 170 тис. тракторів замість 55 тис., 200 тис. автомобілів замість 100 тис. тощо. Ці підрахунки не були продумані і не мали реальної основи.
Джерелами фінансування промисловості були "перекачування" коштів із аграрного сектора в індустріальний, нищівна експлуатація селян, позики, емісія грошей.
За всіма показниками перший п'ятирічний план було не виконано.
На шкоду галузям легкої промисловості першочергове значення надавалося розвитку важкої промисловості, робився наголос на завершенні реконструкції всього народного господарства на основі нової техніки. Зростання продуктивності праці у 2,2 раза було досягнуто в основному за рахунок того, що левова частка коштів спрямовувалася у важку промисловість.
Збільшення чисельності робітників і службовців — з 23 млн. у 1928 р. до 39 млн. у 1940 р. —- розглядалося як ознака піднесення до добробуту, але замовчувався факт того, що на кінець 30-х рр. на одного мешканця міста припадало житлової площі менше, ніж до революції. Більшість робітників і службовців жили у комунальних квартирах, бараках, підвалах. Середня заробітна плата промислового робітника становила 125 крб. у місяць, тоді як номенклатура середнього рівня одержувала в 25—ЗО разів більше.
За період двох п'ятирічок були досягнуті значні успіхи в галузі індустріалізації. До ладу вступило приблизно 9 тис. великих підприємств, налагоджено масовий випуск літаків, вантажних і легкових автомобілів, комбайнів і тракторів, різноманітного обладнання, яке призначалося насамперед для подальшого розгортання важкої промисловості і зміцнення військової могутності СРСР.
Проте політика індустріалізації менше всього торкнулася інших галузей економіки. Ручна масова праця переважала в будівельній галузі та сільському господарстві; не розвивалася легка промисловість, мало уваги надавалося розвитку інфраструктури — шосейних доріг, складських приміщень, торговельної мережі тощо.

3.                НАСИЛЬНИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
Індустріальний стрибок негативно відбився на селянських господарствах. Надзвичайне оподаткування викликало незадоволення селян. Влада штучно підвищувала ціни на промислові товари та занижувала закупівельні ціни на зерно, що ускладнило хлібозаготівлю, постачання зерна державі.
Хлібна криза кінця 1927 р. погіршила економічну ситуацію в країні і поставила під загрозу план індустріалізації. Для виходу з кризи окремі економісти і господарники пропонували змінити взаємовідносини між містом і селом. Проте для ліквідації хлібної кризи було обрано інший курс.
Після повернення з інспекційної поїздки до Сибіру взимку 1928 р. Сталін проголосив: при хорошому врожаї продаж зерна відставав від плану, що було оцінено як саботаж з боку куркулів. Не менш важливою була й інша теза: доки існують куркулі, існуватиме і саботаж хлібозаготівель. Звідси виходив і командний наказ: не жалкуючи сил і коштів, розгорнути організацію колгоспів і радгоспів.
У січні 1930 р. ЦК ВКП (б) приймає постанову "Про темпи колективізації, заходи допомоги держави колгоспному будівництву", що передбачала жорсткі терміни його проведення. В основних зернових районах країни (Середнє і Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) її повинні були завершити до весни 1931 р., у Центральній Чорноземній області, Україні, на Уралі, в Сибіру і Казахстані — до весни 1932 р. А до кінця першої п'ятирічки колективізацію належало здійснити в масштабі всієї країни.
Паралельно з колективізацією здійснювалася політика ліквідації куркуля як класу. Була навіть спущена квота, за якою від 3 до 5% селянських господарств пропонувалося вважати "куркульськими". Зразу ж розпочалося змагання на місцях за рекордно швидке створення "районів суцільної колективізації". Вже в березні 1930 р. у Білорусії в колгоспи об'єднали

63% господарств, в Україні і Російській Федерації — 58, Закавказзі — 50, Узбекистані — 46%.
Це об'єднання здійснювалося з порушенням елементарних норм добровільності, що привело до антиколгоспних виступів. Лише з січня до березня 1930 р. відбулося 2 тис. антиколгоспних повстань. Незадоволення селян вело до масового забою худоби. Швидко створені колгоспи почали розпадатися.
У лютому 1930 р. було прийнято закон про порядок ліквідації куркульських господарств. Куркулі поділялися на три категорії. До першої включалися організатори антирадянських і антиколгоспних виступів, які підлягали арешту і суду. Найбагатших куркулів — друга категорія — переселяли в інші райони. Всі інші куркульські господарства підлягали частковій конфіскації, а їхні володарі — виселенню на нові території. Під час розкуркулення було ліквідовано близько 1 млн. господарств (15% селянських господарств).
У виселених селян з'явилася нова "надійна прописка" — концтабори і селища, що мало чим відрізнялися від таборів. Паспортний режим адміністративною стіною відділяв село від міста, бо після введення паспортної системи паспорти одержували лише жителі міст і робітничих селищ. Праця колгоспників не оплачувалася грошима.
Проте Сталін вважав, що політика партії себе виправдала. Валові збори зерна зменшилися, а державна заготівля збільшилася з 10 млн. тонн в 1928 р. до 22,7 млн. тонн в 1934 р. Справжній результат цієї політики був іншим. З осені 1932 р. багато районів країни охопив найжорстокіший голод, рахунок жертв якого йшов на мільйони, були навіть випадки людожерства. Супутником голоду став тиф, по країні прокотилися голодні бунти, різко збільшилась чисельність безпритульних дітей. Режим у відповідь лише посилив репресії. Голодуючі райони оточили загороджувальними загонами, безпритульних людей забирали в спеціальні табори і посилали на важкі роботи.
Економічні негаразди не спинили проведення колективізації. На кінець другої п'ятирічки було організовано понад 243 тис. колгоспів. 1933 р. були запроваджені обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції державі. У колгоспів вилучали 70% врожаю, аж до насіннєвого фонду. Державні ціни на сільгосппродукти в кілька разів були нижчі за ринкові, що мало забезпечити швидкі темпи індустріалізації. Плани колгоспних засівів складалися керівництвом машинно-тракторних станцій, створених для технічного обслуговування колгоспів, затверджувалися виконкомами районних Рад і потім повідомлялися колгоспам.
Адміністративно-командна система управління колгоспами, високі розміри державних поставок, низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію і фактично кріпосна праця селян гальмували економічний розвиток господарств. Це були результати генерального курсу партії на селі, суцільної колективізації сільського господарства, політики формування індустріалізації.

4.                ТОТАЛІТАРНИЙ ТЕРОР
Форсування соціалістичної індустріалізації і насильницька колективізація, формування режиму одноосібної влади Сталіна і посилення адміністративно-командних методів керівництва не лише загострювали соціальну напруженість у суспільстві, а й викликали збройні виступи селян, масові демонстрації робітників, виступи інтелігенції. Проте більшовицький режим мав досвід боротьби проти будь-якого інакомислення ще з часів громадянської війни.
В умовах так званого "розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронті", що був проголошений на XVI з'їзді партії у 1930 р., Сталін висунув положення про неминучість загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму.
Після жорстоких репресій періоду колективізації у верхах партії поступово посилились настрої на користь пом'якшення політичного курсу. Проте вбивство у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Сергія Кірова поклало кінець "потеплінню". Через кілька годин після смерті Кірова Сталін власноручно підписав постанову ЦБК СРСР, що одержала назву "Закону 1-го грудня". Він передбачав закінчувати слідство у справах про терористичні організації і акти в десятиденний термін, розглядати їх у суді без участі захисника, не допускати оскарження, а вироки про розстріл здійснювати відразу після проголошення їх.
Після запровадження "правового механізму" для швидкої розправи з "ворогами" були зразу ж "знайдені" вбивці Кірова — зінов'євці: 16 грудня були заарештовані Каменев і Зінов'єв, а 28—29 грудня смертний вирок було винесено 14 "безпосереднім" вбивцям Кірова. Це був перший акт нової кампанії політичного терору.
Хвиля терору охопила Москву і Ленінград. Скрізь викривалися різноманітні "контрреволюційні", "терористичні" заколоти, розпочалася кампанія перевірки партійних документів, що супроводжувалася масовими чистками й арештами (було виключено з партії близько 300 тис.). За неповними даними на 1 грудня 1935 р. було заарештовано 15218 чоловік і викрито понад 100 "ворожих" організацій і груп.
Одним з методів забезпечення масової підтримки репресій стала активна пропаганда ідей абсолютного пріоритету інтересів держави над нормами людської моралі, сімейного чи товариського обов'язку. Людей закликали до революційної пильності, співробітництво з органами в боротьбі з ворогами народу розглядалось як справа патріотична і благородна, навіть якщо "ворогами" були батьки, дружина, син, брат, сестра.
Влітку 1936 р. у Москві відбувся судовий процес у справі так званого "антирадянського об'єднаного троцькістсько-зінов'євського центру". 16 підсудних, зокрема Зінов'єва і Каменева, засудили до страти за нібито шпигунську і терористичну діяльність, причетність до вбивства Кірова і підготовку ліквідації інших керівників країни.
Цей процес став сигналом до тотального знищення опозиціонерів, у розряд "ворогів народу" міг потрапити кожний, у чиїй біографії була хоча б маленька "пляма".
Репресіями Сталін, по-перше, зміцнював свої політичні позиції як одноосібного вождя і диктатора, а по-друге, вирішував всі ті проблеми, що в демократичному суспільстві розв'язуються застосуванням політичних, економічних і лише в крайньому разі адміністративно-репресивних заходів.
Сталінське керівництво широко використовувало нехитрий, але досить ефективний спосіб маніпуляції суспільною думкою: усе хороше — від партії та уряду, все погане — від ворогів і шкідників.
Ще одна обставина стимулювала репресивну політику: можливість використання "дешевої" робочої сили ув'язнених в економіці.
Сталін діяв свідомо й обачливо. Перед ним була мета — остаточно підкорити суспільство, створити могутню військову промисловість і стати одноосібним диктатором величезної світової державної машини. До цієї мети він йшов, не думаючи про методи, не рахуючи жертв. Проте в 1937—
1938 рр. за офіційною статистикою було розстріляно лише 680 чоловік. В умовах масового терору зростала кількість самогубств як способу уникнути знущань на слідстві. Тільки в Червоній армії в 1937 р. було зареєстровано 782 випадки самогубств.
Країна жила немов у двох вимірах: в одному залишалися нічні арешти, розстріли, тюрми і табори, в іншому — встановлювалися рубінові зірки на Кремлівських вежах, знижувалися ціни, висаджувалися експедиції на Північний полюс, зустрічали Чкалова, що здійснив перший у світі безпосадочний переліт Москва — Північний полюс — США.
У другій половині 1938 р. сталінський режим робить черговий зигзаг. Раднарком і ЦК ВКП(б) видали спеціальну постанову, в якій у репресіях звинувачувався НКВС. Із таборів були звільнені 327,4 тис. ув'язнених.
Послаблення репресій, чистка НКВС, зміцнення становища номенклатурних працівників — усе це мало свої причини. За період з 1934 р. До 1939 р. на керівні посади було висунуто 500 тис. нових працівників. Влада з рук старої партійної гвардії перейшла до рук молоді.
Ліквідувавши навіть потенційну загрозу з боку старих партійців, знищивши більшу частину ЦК, обраного в 1934 р., і остаточно залякавши інших своїх соратників, Сталін досяг нарешті своєї мрії — став єдиновладним диктатором.
На кінець 30-х рр. система ГУЛАГу включала 50 таборів, понад 420 виправних колоній, 50 колоній для неповнолітніх,. За офіційними даними того часу, лише наприкінці 1937 р. ув'язнених було близько 996 тис. Одним із показників масштабів масових репресій є і демографічні дані цього періоду. З 1 січня 1929 р. до 1 січня 1933 р. кількість жителів збільшилася на 1 млн. чоловік, а за наступні чотири роки зменшилася майже на 2 млн. чоловік.

Література.
1.                 Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1991.
2.                 Бухарин Н.И. Избранные произведения. М., 1993.
3.                 Головатенко А. История России: спорные проблемы. М., 1994.
4.                 Жуков В. Власть и оппозиция. Российский политический процесс XX столетия. М., 1994.
5.                 Карр Э. История Советской России. М., 1990.