Реферат на тему Демографічна історія України
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-08-15Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
План
Вступ.
Формування демографії в Україні XVIII століття.
Розвиток демографії в Україні XIX—початку XX сторіччя.
Розвиток демографії в Україні в період Радянської доби та до сьогодення.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Зародження демографії як науки в Україні слід віднести до зламу XVII —XVIII століть, а її фундатором слід вважати Климентія Зіновіїва який, створив у віршованій формі енциклопедію життя українського народу того часу.
Виникнення демографічного знання в Україні пов'язане з відомим українським державознавцем - Г. І. Новицьким, якому належить термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонаселення"). Він запропонував його ще 1715 року.
Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України з'являються у праці «Квітучий стан Всеросійської держави» І. К. Кирилова
А наприкінці 60-х років XVIII сторіччя О. І. Ригельман в перше застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785—1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя.
Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства останньої чверті XVIII сторіччя, член-кореспондент Петербурзької академії наук Ф. І. Чуманський — автор першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 p.).
До історії демографічної думки в Україні також ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописания".
У 80-х роках з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).
Вдруге, після О. І. Ригельмана, в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. А. Маркевич. Йому ж належить праця «про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII сторіччях Лівобережної України».
У ЗО—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення"
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні.
Лише наприкінці XIX — початку XX сторіччя в Україні було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Формування демографії в Україні XVIII століття
Перші ознаки зародження демографії в Україні слід віднести до зламу XVII—XVIII століть. її фундатором став перший український державознавець і поет Климентій Зиновіїв, котрий створив у віршованій формі енциклопедію життя українського народу того часу. В ній наявні спостереження суто демографічного характеру: К. Зиновіїв відзначає такі демографічні парадокси, як неплідність, народження близнюків, народження дітей поза шлюбом, дітовбивство. Він засуджує ранні шлюби, які не були тоді дивиною. На його думку , найдоцільніший вік для укладення першого шлюбу не має бути нижче 20 років для нареченого та 15 років — для нареченої. Виходячи з сімейно-шлюбної доктрини православної церкви, він виступив проти укладання третіх і четвертих шлюбів, які на той час, попри заборону церкви, мали в Україні неабияке поширення.
К. Зиновіїв обстоював етнічну ендогамію шлюбу, виступаючи проти його конфесійної гомогамії. Він також відзначив вищу смертність серед чоловіків і кількісну перевагу жінок в українському суспільстві тих часів як наслідок постійних війн.
Виникнення демографічного знання пов'язане з формуванням відповідного понятійного апарату й термінології. Й тут значно випередив добу український державознавець Г. І. Новицький. Це йому належить термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонаселення"). Він запропонував його ще 1715 року. Г. І. Новицький розумів категорію сукупності людей стосовно сучасної йому історико-географічної реальності у подвійному значенні: як множину, складену із значної кількості людей, та як оцінку чисельності народів у порівняльній формі. Оригінал праці Г. І. Новицького був опублікований тільки 1884 року.
Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України налічує понад двохсотрічну історію. Відомості про чисельність дворів, спостереження про міру заселеності з'являються вже у 20—30-ті роки XVIII сторіччя у працях І. К. Кирилова та Г. Ф. Юнкера. Проте ці відомості стосувалися тільки Лівобережної України й почасти Слобожанщини. У праці І. К. Кирилова "Квітучий стан Всеросійської держави" надавалися дані про "дворову кількість" козаків та посполитих регіональної подвірної ревізії 1723 року, а також про чисельність дворових козаків у полках Слобідської України. Г. Ф. Юнкер був першим, хто звернув увагу на причини, що стримували зростання заселеності краю. Ця тема дістала розвиток в "Екстракті про знесилення слобідських полків", складеному наприкінці 50 — на початку 60-х років XVIII сторіччя у Військовій колегії.
Наприкінці 60-х років XVIII сторіччя було укладено описання земель донських козаків відомим українським істориком О. І. Ригельманом. Тут уперше було наведено загальну чисельність і становий склад чоловічого населення Донського краю, які доти залишалися невідомими. При визначенні чисельності станових груп, включаючи регулярні війська, козацтво, українців на Дону, О. І. Ригельман застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785—1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя.
Розвиткові демографічної думки в Лівобережній Україні аж до 60-х років XVIII сторіччя перешкоджало те, що у регіональних ревізіях враховували лише кількість дворів або, як її офіційно іменували в ревізійній документації, "подвірну кількість". Тому в 1763—1764 роках при проведенні чергової регіональної ревізії козаків і посполитих подвірний принцип обліку був доповнений принципом подушного обліку чоловіків відповідних станових категорій, з записом їхнього віку та відношення до глави господарства й сім'ї.
В розвиток демографії вагомий внесок зробив П. О. Румянцев, який очолював Малоросійську колегію 1765—1782 років. Вона вперше поєднала проведення демографічного перепису із складанням майнового цензу. Незважаючи на те, що старшина, чиновники й духівництво не підлягали подушному обліку, їхнє нерухоме майно (земельні угіддя, будинки й господарчі будівлі) було переписане. Вперше було враховано не тільки чоловічі, а й жіночі душі, їхній стан здоров'я та працездатність.
М. М. Мотоніс зробив істотний внесок у розвиток демографічної думки в Україні. Це він увів в обіг термін "велелюдство", який дістав на той час поширення в Західній Європі. Будучи депутатом Гадяцького, Миргородського й Полтавського полків від шляхти, М. М. Мотоніс запропонував запровадити в країні статистичний облік дворянства у регіональному плані.
Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства останньої чверті XVIII сторіччя, член-кореспондент Петербурзької академії наук Ф. І. Чуманський — автор першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 p.). її було складено у зв'язку з проведенням топографічного описання краю під запроектований його розділ на намісництва. Важливим джерелом при її складанні була програма Генерального описання Лівобережної України П. О. Румянцева. З неї було запозичено пункти, які відображали соціально-демографічний зріз українського суспільства того часу. Відповідно до них передбачався реальний облік станового складу мешканців краю; статистичний поділ жителів на міських та сільських; їхній майновий стан, заняття та професії; найпростіші антропометричні спостереження.
Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського не була простим копіюванням окремих тез програми Генерального описання П. О. Румянцева.
Ф. І. Чуманський висунув вимогу збирання статистичних даних про всю сукупність мешканців населеного пункту, включаючи й ті категорії, які не підлягали доти в Україні ревізійному обліку,— дворяни, чиновники, регулярні війська, учні академій і колегіумів. Анкета передбачала отримання відомостей про загальну кількість мешканців кожного поселення за схемою, яка б цілком задовольнила сучасного демографа: відповідно до неї мали братися на облік і чоловіки, і жінки. За тих часів це був прогресивний крок, оскільки повсюдний облік жінок, і виключно для ревізійного населення країни, було введено лише ревізією 1782 року, тобто через три роки після складання анкети Ф. І. Чуманським. Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського з певними обмеженнями була засадничою щодо єдиної програми описання проектованих Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Відповідно до неї були складені так звані екстракти, що містили в табличній формі переліки поселень, сотень і частин сотень, які мали ввійти до створюваних повітів майбутніх намісництв. Навпроти назви кожного населеного пункту у відповідних стовпцях записували кількість домів дворянства, духівництва, різночинців, козаків (вибірних та під помічників окремо), селян різних категорій, прізвища та імена поміщиків. Кількість мешканців у поселеннях не фіксували, проте щодо кожного повіту були зроблені підсумкові підрахунки кількості господарств за становими групами й відзначена загальна кількість хат і душ чоловічої статі непривілейованих станів за ревізією 1763— 1764 років.
Ідеї анкети Ф. І. Чуманського справили вплив на працю О. Ф. Шафонського, присвячену Лівобережній Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.). У ній було наведено статистичну характеристику станового складу Чернігівського намісництва за підсумками загальнодержавної ревізії 1782 року, якав Лівобережній Україні проводилася вперше. Ідеї Ф. І. Чуманського дістали творчий розвиток у праці О. Ф. Шафонського: слідуючи принципові вчителя, який утверджував необхідність відображення станового складу суспільства в адміністративно-територіальному плані, О. Ф. Шафонський намагався з'ясувати етнічний склад станових груп — купців, міщан, селян та ін. Проте праця О. Ф. Шафонського була видана лише 1851 року.
Наприкінці 80-х років з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).
До історії демографічної думки в Україні ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописания".
Для позначення категорії народонаселення М. І. Антоновський вживає термін "народочислення", бажаючи, либонь, підкреслити статистичний, тобто кількісний характер цього поняття. У праці подано прогноз чисельності народонаселення країни до 1892 року. У цих розрахунках М. І. Антоновський завищив темп загального приросту населення України в XVIII сторіччі, проте методика його прогнозу виявилась набагато досконалішою, ніж та, що була використана І. Ф. Германом та К. Ф. Германом. "Найновітніше оповідне землеописания", за оцінкою В. М. Птухи, є однією з найзначніших вітчизняних пам'яток статистико-демографічної думки XVIII сторіччя. Але доля книги та її головного творця була трагічною. За висловлювання автором симпатій до Великої французької революції книгу було заборонено, ї ї наклад конфісковано, службову кар'єру М. І. Антоновського зламано, й він кілька років був позбавлений можливості публікувати інші праці під своїм іменем. Знаменно, що при викладі питання про етнічний склад країни М. І. Антоновський, як і інші українські державознавці XVIII сторіччя, відзначав, що існує "малоросійська нація", "малоросійський народ".
Загалом демографічна думка в Україні у XVIII сторіччі пройшла значний і важкий шлях. Розвиваючись переважно в рамках державознавства, вона водночас постійно збагачувалась за рахунок методики політичної арифметики.
Вирішальну роль у плідному розвитку демографічної думки в Україні XVIII сторіччя відіграли російсько-українські наукові зв'язки: обмін ідеями та вченими, постійні контакти Києво-Могилянської академії, Петербурзької академії наук та Московського університету.
Розвиток демографії в Україні XIX — початку XX сторіччя
Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку належить до першої половини XIX сторіччя. Вдруге, після О. І. Ригельмана, в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. А. Маркевич. Йому ж належить праця «про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII сторіччях Лівобережної України» М. А. Маркевич був першим українським істориком, який звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій.
Заслуга М. А. Маркевича полягає в тому, що він у методичній площині точніше підійшов до тлумачення демографічної величини двору в українських переписах XVII — першої половини XVIII сторіччя, ніж це зробили згодом О. В. Яблоновський та М. Ф. Владимирський-Буданов. М. А. Маркевича цілком слушно можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення народонаселення України.
О. В. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — початку XX сторіччя.
Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI — початку XVII сторіччя та їх науковому коментуванні.
Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів.
У 30—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Цікавими є його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорозького, які стали засадничими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорозького козацтва.
Вагомий внесок у розвиток історичної демографії зробив О. М. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій.
Вже на початку XIX сторіччя в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 року першого в Україні університету в Харкові — В. Н. Каразін. Вперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського населенння, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства порівняно з іншими групами сільського населення.
Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 року був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціонували три ліцеї — у Кременці (від 1805 року), Одесі (від 1817 року) та Ніжині (від 1820 року).
1865 року на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.
Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І. М. Ланга та А. Ф. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А. Ф. Павловський запропонував скласти таблиці смертності з окремих соціальних груп населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів щодо різних соціальних груп і прошарків дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.
Праці професорів Харківського університету 1.1. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографії в Україні. І. І. Срезневського справедливо можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диференціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності.
Вступ.
Формування демографії в Україні XVIII століття.
Розвиток демографії в Україні XIX—початку XX сторіччя.
Розвиток демографії в Україні в період Радянської доби та до сьогодення.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Зародження демографії як науки в Україні слід віднести до зламу XVII —XVIII століть, а її фундатором слід вважати Климентія Зіновіїва який, створив у віршованій формі енциклопедію життя українського народу того часу.
Виникнення демографічного знання в Україні пов'язане з відомим українським державознавцем - Г. І. Новицьким, якому належить термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонаселення"). Він запропонував його ще 1715 року.
Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України з'являються у праці «Квітучий стан Всеросійської держави» І. К. Кирилова
А наприкінці 60-х років XVIII сторіччя О. І. Ригельман в перше застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785—1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя.
Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства останньої чверті XVIII сторіччя, член-кореспондент Петербурзької академії наук Ф. І. Чуманський — автор першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 p.).
До історії демографічної думки в Україні також ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописания".
У 80-х роках з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).
Вдруге, після О. І. Ригельмана, в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. А. Маркевич. Йому ж належить праця «про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII сторіччях Лівобережної України».
У ЗО—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення"
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні.
Лише наприкінці XIX — початку XX сторіччя в Україні було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Формування демографії в Україні XVIII століття
Перші ознаки зародження демографії в Україні слід віднести до зламу XVII—XVIII століть. її фундатором став перший український державознавець і поет Климентій Зиновіїв, котрий створив у віршованій формі енциклопедію життя українського народу того часу. В ній наявні спостереження суто демографічного характеру: К. Зиновіїв відзначає такі демографічні парадокси, як неплідність, народження близнюків, народження дітей поза шлюбом, дітовбивство. Він засуджує ранні шлюби, які не були тоді дивиною. На його думку , найдоцільніший вік для укладення першого шлюбу не має бути нижче 20 років для нареченого та 15 років — для нареченої. Виходячи з сімейно-шлюбної доктрини православної церкви, він виступив проти укладання третіх і четвертих шлюбів, які на той час, попри заборону церкви, мали в Україні неабияке поширення.
К. Зиновіїв обстоював етнічну ендогамію шлюбу, виступаючи проти його конфесійної гомогамії. Він також відзначив вищу смертність серед чоловіків і кількісну перевагу жінок в українському суспільстві тих часів як наслідок постійних війн.
Виникнення демографічного знання пов'язане з формуванням відповідного понятійного апарату й термінології. Й тут значно випередив добу український державознавець Г. І. Новицький. Це йому належить термін "велелюдство" (прообраз терміна "народонаселення"). Він запропонував його ще 1715 року. Г. І. Новицький розумів категорію сукупності людей стосовно сучасної йому історико-географічної реальності у подвійному значенні: як множину, складену із значної кількості людей, та як оцінку чисельності народів у порівняльній формі. Оригінал праці Г. І. Новицького був опублікований тільки 1884 року.
Безпосереднє статистичне вивчення народонаселення України налічує понад двохсотрічну історію. Відомості про чисельність дворів, спостереження про міру заселеності з'являються вже у 20—30-ті роки XVIII сторіччя у працях І. К. Кирилова та Г. Ф. Юнкера. Проте ці відомості стосувалися тільки Лівобережної України й почасти Слобожанщини. У праці І. К. Кирилова "Квітучий стан Всеросійської держави" надавалися дані про "дворову кількість" козаків та посполитих регіональної подвірної ревізії 1723 року, а також про чисельність дворових козаків у полках Слобідської України. Г. Ф. Юнкер був першим, хто звернув увагу на причини, що стримували зростання заселеності краю. Ця тема дістала розвиток в "Екстракті про знесилення слобідських полків", складеному наприкінці 50 — на початку 60-х років XVIII сторіччя у Військовій колегії.
Наприкінці 60-х років XVIII сторіччя було укладено описання земель донських козаків відомим українським істориком О. І. Ригельманом. Тут уперше було наведено загальну чисельність і становий склад чоловічого населення Донського краю, які доти залишалися невідомими. При визначенні чисельності станових груп, включаючи регулярні війська, козацтво, українців на Дону, О. І. Ригельман застосував принципи політичної арифметики, що було новиною у тогочасному державознавстві. Йому ж належить пріоритет (1785—1786 рр.) у визначенні чисельності населення України на середину XVII сторіччя.
Розвиткові демографічної думки в Лівобережній Україні аж до 60-х років XVIII сторіччя перешкоджало те, що у регіональних ревізіях враховували лише кількість дворів або, як її офіційно іменували в ревізійній документації, "подвірну кількість". Тому в 1763—1764 роках при проведенні чергової регіональної ревізії козаків і посполитих подвірний принцип обліку був доповнений принципом подушного обліку чоловіків відповідних станових категорій, з записом їхнього віку та відношення до глави господарства й сім'ї.
В розвиток демографії вагомий внесок зробив П. О. Румянцев, який очолював Малоросійську колегію 1765—1782 років. Вона вперше поєднала проведення демографічного перепису із складанням майнового цензу. Незважаючи на те, що старшина, чиновники й духівництво не підлягали подушному обліку, їхнє нерухоме майно (земельні угіддя, будинки й господарчі будівлі) було переписане. Вперше було враховано не тільки чоловічі, а й жіночі душі, їхній стан здоров'я та працездатність.
М. М. Мотоніс зробив істотний внесок у розвиток демографічної думки в Україні. Це він увів в обіг термін "велелюдство", який дістав на той час поширення в Західній Європі. Будучи депутатом Гадяцького, Миргородського й Полтавського полків від шляхти, М. М. Мотоніс запропонував запровадити в країні статистичний облік дворянства у регіональному плані.
Для розвитку демографічної думки в Україні чимало зробив представник українського державознавства останньої чверті XVIII сторіччя, член-кореспондент Петербурзької академії наук Ф. І. Чуманський — автор першої в Україні статистико-економічної та етнографічної анкети (1779 p.). її було складено у зв'язку з проведенням топографічного описання краю під запроектований його розділ на намісництва. Важливим джерелом при її складанні була програма Генерального описання Лівобережної України П. О. Румянцева. З неї було запозичено пункти, які відображали соціально-демографічний зріз українського суспільства того часу. Відповідно до них передбачався реальний облік станового складу мешканців краю; статистичний поділ жителів на міських та сільських; їхній майновий стан, заняття та професії; найпростіші антропометричні спостереження.
Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського не була простим копіюванням окремих тез програми Генерального описання П. О. Румянцева.
Ф. І. Чуманський висунув вимогу збирання статистичних даних про всю сукупність мешканців населеного пункту, включаючи й ті категорії, які не підлягали доти в Україні ревізійному обліку,— дворяни, чиновники, регулярні війська, учні академій і колегіумів. Анкета передбачала отримання відомостей про загальну кількість мешканців кожного поселення за схемою, яка б цілком задовольнила сучасного демографа: відповідно до неї мали братися на облік і чоловіки, і жінки. За тих часів це був прогресивний крок, оскільки повсюдний облік жінок, і виключно для ревізійного населення країни, було введено лише ревізією 1782 року, тобто через три роки після складання анкети Ф. І. Чуманським. Демографічна частина анкети Ф. І. Чуманського з певними обмеженнями була засадничою щодо єдиної програми описання проектованих Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Відповідно до неї були складені так звані екстракти, що містили в табличній формі переліки поселень, сотень і частин сотень, які мали ввійти до створюваних повітів майбутніх намісництв. Навпроти назви кожного населеного пункту у відповідних стовпцях записували кількість домів дворянства, духівництва, різночинців, козаків (вибірних та під помічників окремо), селян різних категорій, прізвища та імена поміщиків. Кількість мешканців у поселеннях не фіксували, проте щодо кожного повіту були зроблені підсумкові підрахунки кількості господарств за становими групами й відзначена загальна кількість хат і душ чоловічої статі непривілейованих станів за ревізією 1763— 1764 років.
Ідеї анкети Ф. І. Чуманського справили вплив на працю О. Ф. Шафонського, присвячену Лівобережній Україні й Чернігівському намісництву (1786 р.). У ній було наведено статистичну характеристику станового складу Чернігівського намісництва за підсумками загальнодержавної ревізії 1782 року, якав Лівобережній Україні проводилася вперше. Ідеї Ф. І. Чуманського дістали творчий розвиток у праці О. Ф. Шафонського: слідуючи принципові вчителя, який утверджував необхідність відображення станового складу суспільства в адміністративно-територіальному плані, О. Ф. Шафонський намагався з'ясувати етнічний склад станових груп — купців, міщан, селян та ін. Проте праця О. Ф. Шафонського була видана лише 1851 року.
Наприкінці 80-х років з'являється дисертація вихованця Києво-Могилянської академії й Московського університету Я. А. Рубана "Міркування історичне про обурливе й насильницьке переселення у середні віки варварських північних народів до провінцій Римської імперії" (1789 p.).
До історії демографічної думки в Україні ввійшов і М. І. Антоновський як один із співавторів "Найновітнішого оповідного землеописания".
Для позначення категорії народонаселення М. І. Антоновський вживає термін "народочислення", бажаючи, либонь, підкреслити статистичний, тобто кількісний характер цього поняття. У праці подано прогноз чисельності народонаселення країни до 1892 року. У цих розрахунках М. І. Антоновський завищив темп загального приросту населення України в XVIII сторіччі, проте методика його прогнозу виявилась набагато досконалішою, ніж та, що була використана І. Ф. Германом та К. Ф. Германом. "Найновітніше оповідне землеописания", за оцінкою В. М. Птухи, є однією з найзначніших вітчизняних пам'яток статистико-демографічної думки XVIII сторіччя. Але доля книги та її головного творця була трагічною. За висловлювання автором симпатій до Великої французької революції книгу було заборонено, ї ї наклад конфісковано, службову кар'єру М. І. Антоновського зламано, й він кілька років був позбавлений можливості публікувати інші праці під своїм іменем. Знаменно, що при викладі питання про етнічний склад країни М. І. Антоновський, як і інші українські державознавці XVIII сторіччя, відзначав, що існує "малоросійська нація", "малоросійський народ".
Загалом демографічна думка в Україні у XVIII сторіччі пройшла значний і важкий шлях. Розвиваючись переважно в рамках державознавства, вона водночас постійно збагачувалась за рахунок методики політичної арифметики.
Вирішальну роль у плідному розвитку демографічної думки в Україні XVIII сторіччя відіграли російсько-українські наукові зв'язки: обмін ідеями та вченими, постійні контакти Києво-Могилянської академії, Петербурзької академії наук та Московського університету.
Розвиток демографії в Україні XIX — початку XX сторіччя
Зародження історико-демографічного вивчення народонаселення в Україні як наукового напрямку належить до першої половини XIX сторіччя. Вдруге, після О. І. Ригельмана, в українській історіографії розв'язати проблему чисельності народонаселення для середини XVIII сторіччя спробував історик і статистик М. А. Маркевич. Йому ж належить праця «про підсумки демографічного розвитку в XVII—XVIII сторіччях Лівобережної України» М. А. Маркевич був першим українським істориком, який звернув увагу на вплив природного руху й міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій.
Заслуга М. А. Маркевича полягає в тому, що він у методичній площині точніше підійшов до тлумачення демографічної величини двору в українських переписах XVII — першої половини XVIII сторіччя, ніж це зробили згодом О. В. Яблоновський та М. Ф. Владимирський-Буданов. М. А. Маркевича цілком слушно можна вважати фундатором історико-демографічного вивчення народонаселення України.
О. В. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — початку XX сторіччя.
Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI — початку XVII сторіччя та їх науковому коментуванні.
Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів.
У 30—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Цікавими є його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорозького, які стали засадничими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорозького козацтва.
Вагомий внесок у розвиток історичної демографії зробив О. М. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій.
Вже на початку XIX сторіччя в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 року першого в Україні університету в Харкові — В. Н. Каразін. Вперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського населенння, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства порівняно з іншими групами сільського населення.
Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 року був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціонували три ліцеї — у Кременці (від 1805 року), Одесі (від 1817 року) та Ніжині (від 1820 року).
1865 року на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.
Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І. М. Ланга та А. Ф. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А. Ф. Павловський запропонував скласти таблиці смертності з окремих соціальних груп населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів щодо різних соціальних груп і прошарків дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.
Праці професорів Харківського університету 1.1. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографії в Україні. І. І. Срезневського справедливо можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диференціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності.
На час появи праць І. І. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського до наукового обігу вже було введено термін "народонаселення". Він присутній у назвах праць обох професорів.
У другій половині 1840-х та в 1850-х роках сформувалась київська школа статистики, яка на той час посіла провідні позиції в розвитку вітчизняної демографічної думки завдяки працям Д. П. Журавського, Г. П. Галагана і В. В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. П. Журавським. Ще 1846 року він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення не досить обмежуватись тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку, можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій та соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. Згодом він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.
Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року.
У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демократичної думки. Так, І. Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.
Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині XIX — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних
А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні. Поглиблення медико-демографічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX сторіччя об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому головною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертності, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому плані.
Поважне місце посідає праця Т. Р. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників, Т. Р. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г. Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.
Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживала процес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення.
Меншою мірою були вивчені питання міграції та соціальної мобільності, їхня роль як опосередковуючої ланки в процесах шлюбності, народжуваності й смертності. Нерівномірність розвитку складових демографічного знання та їх помітна відсутність були характерні для стану демографічної науки XIX — початку XX сторіччя в Україні.
Розвиток демографії в Україні в період Радянської доби та до сьогодення.
Загалом демографія в Україні у дорадянський період пройшла довгий історичний шлях. За цей час було нагромаджено чимало оригінальних ідей і систематизовано обсяговий емпіричний матеріал. В її розвитку величезну роль відіграла підтримка з боку передової наукової громадськості Росії, яка виражалася в обміні ідеями, в їх пропаганді в пресі, в особистих контактах учених.
Розвиток демографії в Україні у 20—30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.
Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років. На особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним таблиці смертності населення УРСР за 1925-1926 роки були першими повними таблицями смертності, які охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії Ю.О. Корчак-Чепурківський визначив на прикладі населення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними генеративної функції. Завдяки добротному методичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.
У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ демографічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".
М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця М.В. Птухи про методи встановлення індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий український демограф П.І. Пустоход. Розроблений М.В.Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси шлюбної гомогамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та "антипатії". М.В.Птуха запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та гетерогамії.
Розвиваючи ідею М.В.Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський побудував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х років з'являється монографія А.П.Хоменка, присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній літературі комплексне дослідження шлюбно-сімейного колективу як первинного осередка відтворення населення. А.П.Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, з їх розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами А.П.Хоменко мав на увазі "емпірично виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".
20-ті — початок 30-х років були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про відтворення населення зробив Ю.О.Корчак-Чепурківський, котрий вирізнявся глибоким розумінням характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.
Ю.О.Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він наголошував, що відтворення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення населення, в тому числі робочої сили, Ю.О.Корчак-Чепурківський розглядав як момент відтворення виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.
Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві Ю.О.Корчак-Чепурківський порушив саме як проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР за матеріалами перепису населення 1926 року. Вдосконалюючи методичний інструментарій демографічного аналізу, Ю.О.Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового складу населення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди. Використання цього індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього міграцій.
У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належить працям С.А.Томіліна, засадовим стосовно яких був системний підхід до вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.
Еволюцію суспільства, на думку С.А. Томіліна, не можна уявити у спрощеній схемі послідовної зміни господарчих епох. "Крім цього поступового руху, — писав учений, — і переходу однієї доби в іншу, є ще інша, супутня форма розвитку, яку можна сформулювати як фазис побічного розвитку . Одні народи, що нещодавно зробили крок від однієї доби до іншої, ще не звільнилися цілком від звичаїв і переживань попередньої доби, інші мають за собою вже сотні років побічного розвитку й перебувають в умовах тривалого й міцного пристосування до умов життя цього середовища. Тому кожну господарчу добу треба поділяти на два періоди — період експансивного розмноження людства, коли всталені за конкретної форми господарства матеріальні засоби розширювали можливості розмноження, й період превентивний, коли при рівні конкретного господарчого ладу продуктів харчування вже не вистачає для нових співчленів і коли розмноження обмежується... Обидва ці співвідношення — експансивності та превентивності — варто розуміти не в буквальному значенні, а у значенні головних тенденцій". Погляди С.А.Томіліна на циклічність демографічного розвитку можна вважати своєрідною паралеллю до теорії демографічної революції, що була обґрунтована французьким демографом А.Ландрі 1934 року.
Важливими напрямками наукової діяльності С.А.Томіліна були пропаганда й розвиток ідей нової галузі економічного знання — "економіки людини", головні принципи якої були сформульовані німецьким соціологом Р.Голдшайдом у 1908—1911 роках. С.А.Томілін зосередив увагу не на розширенні поняття "економіка людини", а на його поглибленні з точки зору пізнання біосоціальної якості людини, управління демографічними процесами, вироблення наукових засад демографічної політики. Завдання прикладної "економіки населення" С.А.Томілін вбачав у вивченні впливу вікової структури населення на продуктивність праці у суспільному виробництві, у визначенні середньої "прибутковості" людського життя й шляхів її підвищення, амортизації робочого життя на окремих виробництвах, впливу раціоналізації праці на соціально-гігієнічний побут робітника, співвідношення продуктивної та генеративної функцій жінки, у вивченні впливу кваліфікації працівників на їх "рентабельність" з точки зору "економіки населення", у дослідженні типової долі робочого життя (тут позначився вплив концепції "демографічної біографії пересічної людини" М.В.Птухи).
Важливим завданням демографічних досліджень у 20-ті — на початку 30-х років було складання прогнозів демографічного розвитку країни загалом і союзних республік зокрема. Проблемами прогнозування чисельності населення УРСР у цей період займалися Ю.О.Корчак-Чепурківський, М.В.Птуха, А.П.Хоменко. Попри деяку недосконалість прогнозних гіпотез розвитку населення, спроба складання перших прогнозних розрахунків чисельності населення УРСР була важливою віхою у становленні вітчизняного демографічного прогнозування.
Увага українських демографів у 20-30-ті роки була зосереджена на широкому колі проблем, що далеко виходили за рамки вузькодемографічної проблематики. Досліджували питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст — Києва, Харкова, Одеси, міське населення України загалом, його національний склад. Ці проблеми висвітлені у працях А.П.Хоменка, Ю.М.Масютіна, М.М.Трацевського, А.М.Гіршфельда, І.В.Лебединського, А.С.Бориневича, І.Вікула та інших.
Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті роки С.В.Шамрай, О.І.Баранович, Б.П.Вологдін та інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового складу населення окремих регіонів, міграцій населення. Так, О.І.Баранович дослідив населення Волинського воєводства за по димовими реєстрами XVII сторіччя; В.Ф.Клименко вивчав методику проведення переписів населення Лівобережної України у першій половині XVIII сторіччя; В.О.Романовський опублікував переписові книги подвірного перепису селян і міщан Лівобережної України 1666 року й намагався визначити чисельність населення Лівобережної України у середині 30-х років XVIII сторіччя. Вивченням міграцій населення, Що призвели до створення нового регіону — Слобідської України, займався В.Д.Юркевич. Справді узагальнюючий характер мала монографія М.В.Птухи про демографічний розвиток населення Київської губернії від кінця XVIII до початку XX сторіччя. Співробітники Інституту демографії П.І.Пустоход і В.К.Воблий підготували як завдання до перепису 1937 року роботу з історії та сучасної організації переписів населення у СРСР та капіталістичних країнах.
Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні розробки були виконані науковим співробітником Інституту демографії В.Ф.Резніковим, у бібліографічних опрацюваннях брав безпосередню участь М.В.Птуха. На п'ятнадцяту річницю Радянської влади А.П.Хоменко підготував нарис про розвиток демографії в Україні за 1917—1932 роки. Ця праця залишилася в рукопису й досі не розшукана.
У 20—30-ті роки у розвитку історичної демографії в Україні був зроблений значний крок до посилення розробки відтворювальної проблематики. Поряд з традиційними історико-географічними розробками з'явилися праці з природного руху населення, складу сім'ї та хатнього господарства. Був уведений у науковий обіг шерег нових джерел, здійснені спроби визначення чисельності населення деяких регіонів України. Інститут демографії АН УРСР виконував у 30-ті роки функції головного консультанта Бюро переписів населення СРСР. Це відбулося після закриття 1934 року Демографічного інституту АН СРСР у Ленінграді й смерті того самого року його керівника В.В.Паєвського. Інститут демографії АН УРСР у 1934—1937 роках був головним виконавцем методичних розробок в царині демографії для Центрального управління народного господарства України Держплану СРСР.
За завданням Бюро переписів населення Інститут демографії АН УРСР здійснив розробку схем і методів побудови нових таблиць смертності й народжуваності у СРСР у територіальному, національному та соціально-виробничо-професійному розрізах. Перша частина цієї програми — схема вивчення смертності населення — була завершена й затверджена Центральним управлінням народного господарства України Держплану СРСР 1935 року. Методологія цих досліджень відповідала найновітнішим на той час досягненням у теорії й практиці світової демографії. Багато які питання були порушені й розв'язані тут уперше. Глибока розробка методології побудови таблиць народжуваності та плідності привела Ю.О.Корчак-Чепурківського в роки підготовки перепису до створення спеціальної монографії, яка повністю досі не опублікована.
Проблематика демографічних досліджень в Україні у 20—30-ті роки свідчить про те, що вже у той період українські вчені тлумачили демографію у широкому розумінні: народонаселення розуміли як сукупність людей, багату на ознаки соціально-економічного та біосоціального характеру. Українські демографи відігравали тоді провідну роль у розвитку науки про народонаселення у СРСР. їхні праці дістали широку відомість і визнання наукової громадськості за кордоном. Дослідження першої генерації українських радянських демографів сприяли створенню міцної наукової бази для наступного розвитку вітчизняної демографії.
У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко відновилися лише в 1960-ті роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць М.В.Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю.О.Корчак-Чепурківського.
Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту економіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 року дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.
Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування.
Висновок
Отже, розвиток демографії в Україні пройшов довгий та нелегкий шлях. З початку XVIII століття видатні дежавознавці вносили свій вагомий внесок для зародження та розвитку демографії як науки. Незважаючи на те що в другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, провідні демографи України були репресовані, демографія як наука в Україні не зникла. В 60 роках відновлюються дослідження проблем народонаселення в Україні та перевидаються найважливіші методологічні праці М.В.Птухи і науково-педагогічні праці Ю.О.Корчак-Чепурківського.
За останні тридцять років були видані й перевидані праці українських демографів, які стояли біля колиски демографічної думки XX сторіччя в Україні. Серед них "Избранные демографические исследования" Ю.О.Корчак-Чепурківського (М., 1970), "Семья и воспроизводство населення" А.П.Хоменка ("Избранные произведения", М., 1980), "Демография и социальная революция" С.А.Томіліна (М., 1973), "Население большого социалистического города" М.В.Курмана та І.В.Лебединського (М., 1968) та інших.
Серед праць сучасних демографів слід назвати монографії Л.В.Чуйко "Браки и разводы" (М., 1975), С.І.Пирожкова "Трудовой потенциал в демографическом измерении" (Киев, 1992), І.М.Табориської "Маятниковая миграция населення (теория, методология, практика)" (М., 1979), О.У.Хомри "Миграция населення: вопросы теории, методики исследования" (Киев, 1979), В.В.Онікієнка та В.А.Поповкіна "Комплексноє исследование миграционных процессов. Анализ миграций населення УССР" (М., 1973), В.В.Никитенка "Демографический анализ поколений" (М., 1979), Е.М.Лібанової "Продолжительность жизни населення: Опыт комплексного регионального исследования" (Киев, 1991), В.С.Стешенко "Демография в современном мире" (М., 1978) та "Изучение воспроизводства народонаселення (теоретические проблемы" (Киев, 1981) та ін. Воістину титанічну працю здійснив Л.А.Перковський щодо вивчення розвитку демографічної думки в Україні: він знайшов величезний архівний матеріал, на підставі якого написані численні, дуже змістовні праці. Й, нарешті, слід згадати підручник "Статистика населення", написаний С.Г.Стеценко та В.Г.Швецом, який вийшов друком 1993 року.
Список використаної літератури:
1. Прибиткова І. М. З історії розвитку демографічної думки в Україні в XVIII—XIX ст.
2. С.І. Копчак. Населення України . Історико-демографічний нарис. – Львів, 1974р.
3. Прибиткова І. М. Основи демографії.— Київ, 1995р.
У другій половині 1840-х та в 1850-х роках сформувалась київська школа статистики, яка на той час посіла провідні позиції в розвитку вітчизняної демографічної думки завдяки працям Д. П. Журавського, Г. П. Галагана і В. В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. П. Журавським. Ще 1846 року він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення не досить обмежуватись тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку, можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій та соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. Згодом він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.
Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року.
У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демократичної думки. Так, І. Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.
Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині XIX — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних
А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні. Поглиблення медико-демографічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX сторіччя об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому головною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертності, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому плані.
Поважне місце посідає праця Т. Р. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників, Т. Р. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г. Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.
Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживала процес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення.
Меншою мірою були вивчені питання міграції та соціальної мобільності, їхня роль як опосередковуючої ланки в процесах шлюбності, народжуваності й смертності. Нерівномірність розвитку складових демографічного знання та їх помітна відсутність були характерні для стану демографічної науки XIX — початку XX сторіччя в Україні.
Розвиток демографії в Україні в період Радянської доби та до сьогодення.
Загалом демографія в Україні у дорадянський період пройшла довгий історичний шлях. За цей час було нагромаджено чимало оригінальних ідей і систематизовано обсяговий емпіричний матеріал. В її розвитку величезну роль відіграла підтримка з боку передової наукової громадськості Росії, яка виражалася в обміні ідеями, в їх пропаганді в пресі, в особистих контактах учених.
Розвиток демографії в Україні у 20—30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.
Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років. На особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним таблиці смертності населення УРСР за 1925-1926 роки були першими повними таблицями смертності, які охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії Ю.О. Корчак-Чепурківський визначив на прикладі населення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними генеративної функції. Завдяки добротному методичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.
У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ демографічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".
М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця М.В. Птухи про методи встановлення індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий український демограф П.І. Пустоход. Розроблений М.В.Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси шлюбної гомогамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та "антипатії". М.В.Птуха запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та гетерогамії.
Розвиваючи ідею М.В.Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський побудував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х років з'являється монографія А.П.Хоменка, присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній літературі комплексне дослідження шлюбно-сімейного колективу як первинного осередка відтворення населення. А.П.Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, з їх розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами А.П.Хоменко мав на увазі "емпірично виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".
20-ті — початок 30-х років були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про відтворення населення зробив Ю.О.Корчак-Чепурківський, котрий вирізнявся глибоким розумінням характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.
Ю.О.Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він наголошував, що відтворення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення населення, в тому числі робочої сили, Ю.О.Корчак-Чепурківський розглядав як момент відтворення виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.
Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві Ю.О.Корчак-Чепурківський порушив саме як проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР за матеріалами перепису населення 1926 року. Вдосконалюючи методичний інструментарій демографічного аналізу, Ю.О.Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового складу населення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди. Використання цього індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього міграцій.
У теоретичних та прикладних демографічних працях 20—30-х років в УРСР значну роль відіграли твори соціал-гігієністів, котрі досліджували проблему якості населення в біосоціальному аспекті. Вагоме місце серед них належить працям С.А.Томіліна, засадовим стосовно яких був системний підхід до вивчення народонаселення. Він розглядав народонаселення як багату на соціальні й біологічні ознаки сукупність. Він же запропонував концепцію про циклічність глобального демографічного розвитку.
Еволюцію суспільства, на думку С.А. Томіліна, не можна уявити у спрощеній схемі послідовної зміни господарчих епох. "Крім цього поступового руху, — писав учений, — і переходу однієї доби в іншу, є ще інша, супутня форма розвитку, яку можна сформулювати як фазис побічного розвитку . Одні народи, що нещодавно зробили крок від однієї доби до іншої, ще не звільнилися цілком від звичаїв і переживань попередньої доби, інші мають за собою вже сотні років побічного розвитку й перебувають в умовах тривалого й міцного пристосування до умов життя цього середовища. Тому кожну господарчу добу треба поділяти на два періоди — період експансивного розмноження людства, коли всталені за конкретної форми господарства матеріальні засоби розширювали можливості розмноження, й період превентивний, коли при рівні конкретного господарчого ладу продуктів харчування вже не вистачає для нових співчленів і коли розмноження обмежується... Обидва ці співвідношення — експансивності та превентивності — варто розуміти не в буквальному значенні, а у значенні головних тенденцій". Погляди С.А.Томіліна на циклічність демографічного розвитку можна вважати своєрідною паралеллю до теорії демографічної революції, що була обґрунтована французьким демографом А.Ландрі 1934 року.
Важливими напрямками наукової діяльності С.А.Томіліна були пропаганда й розвиток ідей нової галузі економічного знання — "економіки людини", головні принципи якої були сформульовані німецьким соціологом Р.Голдшайдом у 1908—1911 роках. С.А.Томілін зосередив увагу не на розширенні поняття "економіка людини", а на його поглибленні з точки зору пізнання біосоціальної якості людини, управління демографічними процесами, вироблення наукових засад демографічної політики. Завдання прикладної "економіки населення" С.А.Томілін вбачав у вивченні впливу вікової структури населення на продуктивність праці у суспільному виробництві, у визначенні середньої "прибутковості" людського життя й шляхів її підвищення, амортизації робочого життя на окремих виробництвах, впливу раціоналізації праці на соціально-гігієнічний побут робітника, співвідношення продуктивної та генеративної функцій жінки, у вивченні впливу кваліфікації працівників на їх "рентабельність" з точки зору "економіки населення", у дослідженні типової долі робочого життя (тут позначився вплив концепції "демографічної біографії пересічної людини" М.В.Птухи).
Важливим завданням демографічних досліджень у 20-ті — на початку 30-х років було складання прогнозів демографічного розвитку країни загалом і союзних республік зокрема. Проблемами прогнозування чисельності населення УРСР у цей період займалися Ю.О.Корчак-Чепурківський, М.В.Птуха, А.П.Хоменко. Попри деяку недосконалість прогнозних гіпотез розвитку населення, спроба складання перших прогнозних розрахунків чисельності населення УРСР була важливою віхою у становленні вітчизняного демографічного прогнозування.
Увага українських демографів у 20-30-ті роки була зосереджена на широкому колі проблем, що далеко виходили за рамки вузькодемографічної проблематики. Досліджували питання професійного складу населення, його грамотності, міграцій, комплексно вивчали населення великих міст — Києва, Харкова, Одеси, міське населення України загалом, його національний склад. Ці проблеми висвітлені у працях А.П.Хоменка, Ю.М.Масютіна, М.М.Трацевського, А.М.Гіршфельда, І.В.Лебединського, А.С.Бориневича, І.Вікула та інших.
Значний крок був зроблений у розвитку історичної демографії України. Історико-демографічні дослідження проводили переважно вчені Всеукраїнської Академії наук. У 20-30-ті роки С.В.Шамрай, О.І.Баранович, Б.П.Вологдін та інші вели розробки щодо визначення чисельності, соціально-станового складу населення окремих регіонів, міграцій населення. Так, О.І.Баранович дослідив населення Волинського воєводства за по димовими реєстрами XVII сторіччя; В.Ф.Клименко вивчав методику проведення переписів населення Лівобережної України у першій половині XVIII сторіччя; В.О.Романовський опублікував переписові книги подвірного перепису селян і міщан Лівобережної України 1666 року й намагався визначити чисельність населення Лівобережної України у середині 30-х років XVIII сторіччя. Вивченням міграцій населення, Що призвели до створення нового регіону — Слобідської України, займався В.Д.Юркевич. Справді узагальнюючий характер мала монографія М.В.Птухи про демографічний розвиток населення Київської губернії від кінця XVIII до початку XX сторіччя. Співробітники Інституту демографії П.І.Пустоход і В.К.Воблий підготували як завдання до перепису 1937 року роботу з історії та сучасної організації переписів населення у СРСР та капіталістичних країнах.
Інститут демографії АН УРСР, інші центри, що вивчали народонаселення України, здійснювали велику роботу щодо створення бібліографії з проблем демографічного розвитку. Фундаментальні бібліографічні розробки були виконані науковим співробітником Інституту демографії В.Ф.Резніковим, у бібліографічних опрацюваннях брав безпосередню участь М.В.Птуха. На п'ятнадцяту річницю Радянської влади А.П.Хоменко підготував нарис про розвиток демографії в Україні за 1917—1932 роки. Ця праця залишилася в рукопису й досі не розшукана.
У 20—30-ті роки у розвитку історичної демографії в Україні був зроблений значний крок до посилення розробки відтворювальної проблематики. Поряд з традиційними історико-географічними розробками з'явилися праці з природного руху населення, складу сім'ї та хатнього господарства. Був уведений у науковий обіг шерег нових джерел, здійснені спроби визначення чисельності населення деяких регіонів України. Інститут демографії АН УРСР виконував у 30-ті роки функції головного консультанта Бюро переписів населення СРСР. Це відбулося після закриття 1934 року Демографічного інституту АН СРСР у Ленінграді й смерті того самого року його керівника В.В.Паєвського. Інститут демографії АН УРСР у 1934—1937 роках був головним виконавцем методичних розробок в царині демографії для Центрального управління народного господарства України Держплану СРСР.
За завданням Бюро переписів населення Інститут демографії АН УРСР здійснив розробку схем і методів побудови нових таблиць смертності й народжуваності у СРСР у територіальному, національному та соціально-виробничо-професійному розрізах. Перша частина цієї програми — схема вивчення смертності населення — була завершена й затверджена Центральним управлінням народного господарства України Держплану СРСР 1935 року. Методологія цих досліджень відповідала найновітнішим на той час досягненням у теорії й практиці світової демографії. Багато які питання були порушені й розв'язані тут уперше. Глибока розробка методології побудови таблиць народжуваності та плідності привела Ю.О.Корчак-Чепурківського в роки підготовки перепису до створення спеціальної монографії, яка повністю досі не опублікована.
Проблематика демографічних досліджень в Україні у 20—30-ті роки свідчить про те, що вже у той період українські вчені тлумачили демографію у широкому розумінні: народонаселення розуміли як сукупність людей, багату на ознаки соціально-економічного та біосоціального характеру. Українські демографи відігравали тоді провідну роль у розвитку науки про народонаселення у СРСР. їхні праці дістали широку відомість і визнання наукової громадськості за кордоном. Дослідження першої генерації українських радянських демографів сприяли створенню міцної наукової бази для наступного розвитку вітчизняної демографії.
У другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, шерег провідних демографів України репресований. На кінець 30-х років дослідження з проблем народонаселення в Україні були майже повністю припинені й широко відновилися лише в 1960-ті роки, чому сприяло перевидання найважливіших методологічних праць М.В.Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю.О.Корчак-Чепурківського.
Демографічні дослідження в Україні у 60-ті роки проводилися в секторі демографії й відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН УРСР та у Раді з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР. У розробках Інституту економіки АН УРСР наявна комплексна оцінка демографічної ситуації у повоєнній Україні, досліджені тенденції відтворення й міграції населення, розроблені заходи щодо вдосконалення демографічної політики. Дослідження Ради з вивчення продуктивних сил УРСР були спрямовані переважно на вивчення регіональних аспектів відтворення населення й трудових ресурсів. Паралельно такі самі дослідження вели в Інституті економіки промисловості АН УРСР (Донецьк), Львівському та Харківському відділеннях Інституту економіки АН УРСР. Проблеми медичної демографії стали об'єктом уваги вчених Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни імені О.М.Марзєєва й на кафедрах низки медичних вузів. Істотний розвиток дістали в Інституті геронтології АМН СРСР від 1959 року дослідження тривалості життя людей та активного довголіття людини.
Географічні аспекти відтворення й розвитку народонаселення вивчають у вузах України та в Інституті географії НАН України, проблеми розселення, розвитку міст і сільських поселень досліджують у Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування.
Висновок
Отже, розвиток демографії в Україні пройшов довгий та нелегкий шлях. З початку XVIII століття видатні дежавознавці вносили свій вагомий внесок для зародження та розвитку демографії як науки. Незважаючи на те що в другій половині 30-х років демографічні дослідження в Україні були згорнуті, Інститут демографії АН УРСР 1938 року закритий, провідні демографи України були репресовані, демографія як наука в Україні не зникла. В 60 роках відновлюються дослідження проблем народонаселення в Україні та перевидаються найважливіші методологічні праці М.В.Птухи і науково-педагогічні праці Ю.О.Корчак-Чепурківського.
За останні тридцять років були видані й перевидані праці українських демографів, які стояли біля колиски демографічної думки XX сторіччя в Україні. Серед них "Избранные демографические исследования" Ю.О.Корчак-Чепурківського (М., 1970), "Семья и воспроизводство населення" А.П.Хоменка ("Избранные произведения", М., 1980), "Демография и социальная революция" С.А.Томіліна (М., 1973), "Население большого социалистического города" М.В.Курмана та І.В.Лебединського (М., 1968) та інших.
Серед праць сучасних демографів слід назвати монографії Л.В.Чуйко "Браки и разводы" (М., 1975), С.І.Пирожкова "Трудовой потенциал в демографическом измерении" (Киев, 1992), І.М.Табориської "Маятниковая миграция населення (теория, методология, практика)" (М., 1979), О.У.Хомри "Миграция населення: вопросы теории, методики исследования" (Киев, 1979), В.В.Онікієнка та В.А.Поповкіна "Комплексноє исследование миграционных процессов. Анализ миграций населення УССР" (М., 1973), В.В.Никитенка "Демографический анализ поколений" (М., 1979), Е.М.Лібанової "Продолжительность жизни населення: Опыт комплексного регионального исследования" (Киев, 1991), В.С.Стешенко "Демография в современном мире" (М., 1978) та "Изучение воспроизводства народонаселення (теоретические проблемы" (Киев, 1981) та ін. Воістину титанічну працю здійснив Л.А.Перковський щодо вивчення розвитку демографічної думки в Україні: він знайшов величезний архівний матеріал, на підставі якого написані численні, дуже змістовні праці. Й, нарешті, слід згадати підручник "Статистика населення", написаний С.Г.Стеценко та В.Г.Швецом, який вийшов друком 1993 року.
Список використаної літератури:
1. Прибиткова І. М. З історії розвитку демографічної думки в Україні в XVIII—XIX ст.
2. С.І. Копчак. Населення України . Історико-демографічний нарис. – Львів, 1974р.
3. Прибиткова І. М. Основи демографії.— Київ, 1995р.
