РЕФЕРАТ
на тему: "Творчість Франсуа Війона"

Зміст
  Вступ. 3
1. Біографія Франсуа Війона. 4
2. Творчість поета. 7
Висновок. 16
Список використаної літератури. 18

Вступ

Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона. Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження.
Величезний вплив Війон завдав на поетів кінця середньовіччя і початку Відродження (Гренгуар, Пьєр, Клеман Маро, навіть Рабле), а потім впливав на сатириків і реалістів XVII століття (Матюрен Реньє, Лафонтен, частково Мольєр).
З похвалою озивалися про Війона Буало і Вольтер; в XIX столітті Війону поклонялися і романтики (Т. Готьє і Беранже). Серед парнасців особливо близькі до Війона по характеру своєї поезії Ж. Рішпен, М. Ролліна; немало загального з Війоном у Верлена і його друга Т. Корбьєра.
В XX столітті Війону присвячені крупні художні твори: новела — Едшміда "Herzogin" (1912), збірка "Timour" і роман Ф. Карко "Le Roman de Francois Villon" (1926). Його робили своїм героєм Р. Стівенсон, Ф. Карко, в Росії П. Г. Антокольский і ін. Серед його перекладачів на російську мову був Н. З. Гумільов.
Отже, основна мета даної роботи полягає у дослідженні творчості Франсуа Війона як одного з класиків французької літератури.
Робота складається з двох розділів. У першому розділі розглядаються основні віхи в біографії поета, другий розділ присвячено дослідженню його творчості.

1. Біографія Франсуа Війона

Сьогодні ми знаємо не так вже багато про особу поета — бродяги і злодія, метра і клірика, вбивці і сутенера. Точні відомості про Франсуа Війона можна почерпнути тільки з його творів і судових архівів. Його життя — це череда арештів і вигнань. Але, незважаючи на це, творчість Франсуа Війона без перебільшення можна назвати унікальним явищем в середньовічній літературі. Перші його балади наповнені любов'ю до життя, останні — з'єднані думкою про тлінність існування, про суперечності душі і тіла. Частина з них написана на жаргоні кокійярів (la Coquille — раковина — назва відомої зграї розбійників) і не розшифрована дотепер.
Франсуа Війон (справжнє ім'я Франсуа Монкорбьє або де Лож) народився 1 квітня 1431 р. в Парижі в провінції Бурбонне. В 8-річному віці він втратив батька, і мати віддала хлопчика далекому родичу капелану Гійому Війону, настоятелю церкви святого Бенедикта. В 1443 році Франсуа поступив в Сорбонну на факультет мистецтв, де отримав ступінь лінценціата, а потім магістра. Але Війон зовсім не був старанним студентом: "О господи, якби я вчився в дні моєї нерозсудливої юності і присвятив себе добрим вдачам — я отримав би будинок і м'яке ліжко. Але що говорити! Я біг з школи, як лукавий хлопчисько: коли я пишу ці слова — серце моє обливається кров'ю". Його більше привертали гулянки, зіткнення студентів з властями, вуличні бійки. Наприклад, дуже популярною розвагою студентів Сорбонни були викрадення самих відомих вивісок з паризького ринку. Сіль цієї забави полягала в тому, що, наприклад, "Олень" повинен був повінчати "Козу" і "Ведмедя", а "Папуга" — стати "весільним подарунком" для "молодожонів". Але, мабуть, найбільш відома історія про трьохлітнє протистояння студентів Латинського кварталу і властей — боротьба за межовий камінь, який школяри називали la Vesse і неодноразово викрадали з володінь мадам Брюйер. Одного разу, відвоювавши камінь, студенти утягнули його на гору святої Женевьєви і прикріпили залізними обручами. На круглий межовий камінь встановили довгастий, якому дали не зовсім пристойну назву — Pet au Diable. Розлючена господиня каменя подала до суду, і прево Парижа зажадав від начальства Сорбонни зразкового покарання винних. Війон, який ніколи не упускав випадку взяти участь в подібних розвагах, разом з учасниками витівки вимушений на колінах просити вибачення у ректора.
В 1455 році після випадкового вбивства священика Шермуа Війон втік з Парижа в Шеврез і Бур-ля-Рен, де весело проводив час в обіймах нестрогої ігумені монастиря Пор-Рояль. Перед смертю священик пробачив поета, і Війон подає два прохання про помилування, яке через півроку було йому даровано. Але, повернувшись до Парижа, вже перед Різдвом він зв'язався із зграєю розбійників і взяв участь в пограбуванні теологічного факультету в Наваррському коледжі. Було вкрадено 500 золоті екю — сума на ті часи чимала. І хоча Франсуа під час пограбування всього лише стояв на варті, він передбачливо вирішив знову сховатися із столиці — надовго. Тоді ж він написав і невелику поему "Малий заповіт, або Ле", в якій відписав своє неіснуюче майно друзям і знайомим. В цій поемі Війон представляє справу так, ніби біжить з Парижа через неподілену любов, а насправді, щоб підготувати пограбування свого багатого родича, яке швидше за все, не відбулося. Професійним злочинцем Війон не був і брав участь в пограбуванні коледжа, щоб розжитися грошима для подорожі в Анжер, де хотів стати придворним поетом "короля Сицилії і Єрусалиму" Рене Анжуйського. Але ця спроба закінчилася невдачею — Війон не ужився при дворі герцога.
Життя без пригод здавалося Франсуа прісним, і в Анжері він знову відрізнився. За які гріхи — невідомо (говорили, що навіть ради доброї вечері Франсуа був здатний на що завгодно), але він був засуджений до повішення. В очікуванні страти у в'язниці Війон написав знамениту "Баладу повішеного". Але вирок чомусь відмінили і поет якимсь чудом виявився на волі.
З 1457 по 1460 роки про життя Франсуа Війона ніщо точно не відоме. Існують припущення, що він був ватажком зграї кокійярів, саме тому, що деякі твори поета написані на їх жаргоні. Але цю мову чудово знали і школярі, і бродячі комедіанти, і священики — в їх компанії Війон міг мандрувати всі ці роки.
В 1460 році Війон за чергову з своїх "витівок" знов виявляється в ув'язненні, але вже у в'язниці Орлеана. Амністія на честь приїзду малолітньої дочки Карла Орлеанського Марії врятувала його від смерті — у котрий раз!
Достовірно відомо, що Війон якийсь час служив при дворі герцога Карла Орлеанського, а потім при дворі герцога Жана Бурбонського, який навіть подарував поету шість екю. Але палацове життя незабаром наскучило Війону, і весною 1461 років він знову опиняється в рідних пенатах — у в'язниці, цього разу в містечку Мен-сюр-Луар. Про причину заточення поета у в'язницю ходять найнеймовірніші припущення. Згідно одному з них, під час поетичного турніру при дворі Карла Орлеанського Війон викрав таємний манускрипт з рецептом шартреза — "еліксиру довголіття". Рецепт цього лікеру знали тільки три ченці монастиря Гранд-шартрез, які давали обітницю нерозголошування і яким дозволялося спілкуватися тільки один з одним і не частіше трьох разів на тиждень. Війон же не тільки отримав перемогу в турнірі, але і зумів викрасти рецепт, що і стало причиною його арешту за наказом єпископа Тібо д’Оссиньи. Що трапилося з рецептом далі, невідомо. Але, як би там не було, і ця історія для Війона закінчилася благополучно: недавно Людовик XI, який тільки зійшов на престол, проїжджав через містечко і за традицією помилував всіх злочинців, а разом з ними був звільнений і Франсуа Війон. Це було 2 жовтня 1461 року...
Але його життя на волі виявилося не набагато краще, ніж у в'язниці — справа про пограбування Наваррського колледжа не забута, і Війону доводиться ховатися в околицях Парижа. Тут, ховаючись від правосуддя, він і написав свій, мабуть, найзначніший твір — "Великий заповіт".
Витівки поета переповнили чашу терпіння його друзів, але проте вони постаралися добитися для нього умовного помилування, і після декількох днів, які йому все-таки довелося провести у в'язниці (3—7 листопада), він був звільнений, давши зобов'язання відшкодувати свою частку від вкрадених 500 екю. В одному з листів прокурору після отримання помилування він пише: "Чи не так, Гарньє, я добре зробив, що апелював, не кожний звір зумів би так викрутитися". Створюється враження, що Війон грав в дуже небезпечну гру з життям і смертю, що йому приносило певне задоволення небезпека і ризик, наповнювали життя гостротою.
Через деякий час любов до пригод знову примусила Війона забути, що він знаходиться в чорному списку поліції. І знову в'язниця. Цього разу — Шатле. Цього разу — вулична бійка, в якій був смертельно поранений папський нотаріус. Вини Війона в цьому не було ніякої — він просто був присутній при колотнечі. Але, враховуючи колишні гріхи, його піддали тортурам і засудили до повішення.
Прохання про помилування, подане їм, було, швидше, жестом відчаю — сподіватися на те, що його випустять з в'язниці, було смішно. Але 5 січня 1463 року божевільні надії Війона виправдалися: смертну страту замінили десятилітнім вигнанням із столиці, "приймаючи в міркування погане життя пойменованого Війона". Він, звертаючись до суду, пише "Баладу суду" з проханням надати йому відстрочення виконання вироку на три дні. Він її одержує і 8 січня 1463 року покидає Париж. Більше про нього ніхто нічого не чув. Достовірно відоме одне: в 1489 році, коли Пьєр Льове видав першу збірку його віршів, Війона вже не було в живих.

2. Творчість поета

Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють середньовічні уявлення, з другого - йому властиве азартне вільнодумство, в якому виразно відчутні настрої нової епохи - епохи гуманізму. Все це втілилося в його поезії, глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним.
До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - "Малий заповіт" (1456), "Великий заповіт" (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.
Найвизначнішим твором є "Великий заповіт". Основна лінія сюжету - лірична, це - аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток, висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма:
Тепер, коли я помираю,
Старчих-прочанок і старців,
Святош, що пнуться в брами раю,
Служниць і їхніх молодців,
І тих, хто виє на шевців,
Як жовті чоботи взуває,
Невігласів і мудреців
Про милосердя я благаю.
(Переклад Л. Первомайського)
Поет приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих.
Що й говорить! Ви з тим незгодні,
Що досить лиха є в житті:
Є недолугі і голодні,
Не лиш вельможі і святі;
Є жебраки в своїм дранті,
Є в світі бідність неймовірна,-
Хоч ще німує в німоті,
Вона вже мислить, непокірна.
(Переклад Л. Первомайського)
Війон роздумує над скороминущістю людської краси і молодості, над смертю, однаково невблаганною й неминучою як для бідного, так і для багатія. Серед віршів на цю тему найкращою є "Балада про жінок минулих часів".
Тема кохання у "Великому заповіті" розкривається переважно в дусі надмірного еротизму. Значна увага у творі приділяється зображенню життя бідних городян з його радощами і бідами.
З тих балад, що не увійшли до "Великого заповіту", цікавою є глибоко патріотична "Балада проти ворогів Франції", в якій поет посилає прокляття всім, хто бажає Франції лиха.
Хай ворога зітре дощенту шквал
Або розтрощить лісовий завал;
Хай він надій і спокою не знає;
Нехай того скарає божевілля шал,
Хто Франції нещастя побажає!
(Переклад М. Терещенка).
Світогляд і творча манера Війона особливо яскраво виражені в "Баладі повішених". Поет написав її в тюрмі, засуджений до страти, як своєрідну епітафію собі і своїм товаришам. Поема вражає поєднанням гострого трагізму і гротеску. В той же час очікування смерті поет написав і глумливий катрен:
Я - Франсуа. йде смерть з-за ґрат
На мене, лиходія,
І що мій важитиме зад,
Узнає завтра шия!
(Переклад М. Терещенка)
Через усю творчість Війона проходить сильне відчуття складності, незбагненності людської індивідуальності:
Я знаю - мухи гинуть в молоці,
Я знаю добру і лиху годину.
Я знаю - є співці, сліпці й скопці,
Я знаю по голках сосну й ялину,
Я знаю, як кохають до загину,
Я знаю, чорне, біле і рябе,.
Я знаю, як Господь створив людину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
  (Переклад Л. Первомайського)
"Балада поетичного змагання в Блуа" пройнята усвідомленням того, що особистість людини зіткана з численних протиріч:
У спразі гину біля водограю,
Зубами біля вогнища січу,
Чужинцем в рідному краю блукаю,
Німую криком, мовчки я кричу,
Я догола зодягнений в парчу,
Сміюсь від сліз, від балачок німію,
Радію серцем в муках безнадії,
В стражданні є для мене щастя хміль,
Жебрак - скарбами світу володію,
Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.
(Переклад Л. Первомайського)
У такому зображенні людини проявилися риси нового, не середньовічного типу мислення і розуміння особистості. Поезія Війона - реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом, ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.
Війоновське мистецтво існує лише постільки, по скільки є сам Війон. В ньому не було ні каплини претензії, властивої художнику, що приносить себе в жертву твору. Війона можна описати, порівнюючи його за ознакою відмінності з іншими поетами, — але всі порівняння такого роду виявляться недостатні: якщо Данте володів відчайдушною сміливістю уяви, то Війону властива уперта точність людини, якої нічого не здатне відвернути від факту дійсності, що з'явився перед поглядом: що він бачить, то і описує. Данте — в якомусь значенні самий особовий з поетів: він підносить дзеркало до природи, але це дзеркало — він сам.
Війон ніколи не забуває про своє те, що зачаровує, бунтуюче "я". Але, навіть оспівуючи в пісні самого себе, він, вільний від жахливого флера тієї самовдоволеної моральності, властивої, наприклад, Уїтмену, коли той радіє своєму буттю як Уїтмена. Пісні Війона егоїстичні через абсолютну його захопленість самим собою; на відміну від Уїтмена, він не претендує на роль філантропа-благодійника, який одаровує людство точним записом свого екстазу самозахвату. Людська убогість стабільніше за людську гідність; страждання від холоду, розкаянь совісті, голоду і смердючих випаровувань середньовічної темниці — переживання куди більш інтенсивні, ніж переживання їдця кавунів. Війон — голос страждання, насмішки, непоправної даності; Уїтмен — голос того, хто заявляє:
Смотрите же, вот я ем арбузы.
Когда я ем арбузы, то мир ест арбузы через меня.
Когда мир ест арбузы, то я соучавствую в
поедании миром арбузов.
Насекомые,
Черви,
Негры и т.д.
Поедают арбузы; Вся природа поедает арбузы.
Тени усопших и пыль космоса,
Что сейчас не участвуют в трапезе нашей,
И они когда-нибудь станут едины с арбузами.
Благословенны будьте, Аллах или Рама Кришна!
(Російський переклад В. Брюсова)
В поезії Війона перегляд середньовічних поглядів і поетичних форм торкнувся і сфери любові. В строфах енергій поеми Війон обрушується на жінок. Але він далекий від середньовічного женоненависництва і аскетизму, від думки про природжену "нечистоту" жінки. Він пише:
Ругают женщин повсеместно,
Однако в них ли корень зла?
Ведь каждая когда-то честной
И чистой девушкой была!
(Російський переклад В. Брюсова)
Любов стає продажною і брудною, заснованою на брехні і користі, тому що таке суспільство. Війон мріє про любов справжню, вільну і правдиву, проте не знаходить такої в житті. Звідси песимістичний рефрен "Подвійної балади про любов" (входить в "Заповіт)" - "Як щасливий той, хто не закоханий!" Куртуазне Середньовіччя, що створило культ Пані, далекий від реального життя, оспівувало піднесену любов; Війон же підсміюється над поетами, що її прославляли. Якщо у віршах Карла Орлеанського звучала прощальна пісня старій, рицарській культурі, то у Війона зустрічається пряме знущання над нею у віршах про плотську любов, в зображенні якої він зухвало грубий ("Балада про Товстуху Марго").
В описі вивороту життя Війон незвичайно винахідливий. Деколи він творить фантастичну реальність або реалістичну фантастику, як, наприклад, в "Баладі про те, як варити язики наклепників", де кожний "рецепт" по-своєму реальний, але всі вони складаються у фантастичний, страхітливий гротеск:
В горячем соусе с приправой мышьяка,
В помоях сальных с падалью червивой,
В свинце кипящем, - чтоб наверняка! -
В кровях нечистых ведьмы похотливой,
С обмывками вонючих ног потливых,
В слюне ехидны, в смертоносных ядах,
В помете птиц, в гнилой воде из кадок,
В янтарной желчи бешеных волков,
Над серным пламенем клокочущего ада
Да сварят языки клеветников!
  (Російський переклад Ф. Мендельсона)
         А поряд поет може найніжнішим чином оспівати прекрасне тіло ("...о жінок плоть - ніжна, чиста, світла...") або створити гімн величі і душевній красі жінки, рішуче розсунути ряд зніжених красунь минулого, щоб поставити серед них просту селянку з Лоррені, Жанну д’Арк:
Скажите, где, в стране ль теней,
Дочь Рима, Флора, перл бесценный?
.............
Где Бланка, лилии белей,
Чей всех пленял напев сиренный?
................
Где Жанна, что познала пленной
Костер и смерть за славный грех?
Где все, Владычица вселенной?
Увы, где прошлогодний снег!
(Російський переклад В. Брюсова)
Війон не тільки експресивний графік: в створених їм картинах вражають і химерні контури, і яскраві фарби, мало того, його мир повний звуків, наповнений запахами. Для поета важлива і динаміка цього повнокровного, плотського життя, і просто звичайна людська круговерть, і невблаганний рух життя до свого кінця.
Війон пише про смерть з вражаючою наполегливістю і своєрідним трагічним натхненням. Поета не страхає замогильна відплата. Але перед ним відкрився весь жах, вся безвихідність і неминучість небуття. Звичайно, в картинах смерті у Війона міститься вимога насолоджуватися благами буття зараз, бо будь-яке життя все ж таки краще смерті, і презирство до суєтності могутніх і багатих, бо смерть зрівняє всіх, проте відчуття непоборного відчаю виявляється сильніше за брехливий епікуреїзм.
Війон першим в світовій літературі з такою пристрастю зобразив трагедію знедоленості, жах самотності. Він не ідеалізує бідність, навпаки, в Баладі - спорі з Франком Гонтьє Війон ніби із заздрістю перераховує радощі ситого, спокійного життя.
Поет апелює до сильних миру, вимагає справедливості, затверджуючи свою правоту нагадуваннями про смерть (адже в могилу не потягнеш своє багатство) і посиланнями на Євангеліє у дусі зрівняльної єресі.
В поемі розкривається пропущене через ліричну "я" Війона народну свідомість епохи з властивими йому суперечностями, метаннями, надіями і нападами відчуття безвихідності. Сумніви, внутрішня розірвана свідомості виражені в "Баладі змагання в Блуа". Написана за замовленням і через це дещо скута по побудові, вона блищить точними, афористичними рядками, що розкривають і внутрішній світ поета, і переживання людини його епохи: "Чужина мені - країна моя рідна", "Я сумніваюся в явному, вірю чуду", "Відчай мені віру додає" і т.п. Така ж показова і "Балада прикмет" з її рефреном "Я знаю все, але тільки не себе". Рефрен цей указує і на суперечність внутрішнього світу людини, і на неможливість судити про себе зовні соціального контексту. Поет підкреслює, що він людина рядова (не "ангел, але і не лиходій"), і сповідь його звичайна, і гріхи цілком звичайні і страждання - це страждання тисяч людей. Тим страшніше, тим достовірніше, тим більше хвилююче все, розказане поетом. В кожному вірші відчувається биття життя, стрясаюча поета пристрасть ("...а серце рветься на шматки"). Саморозкриття особи в поезії Війона може бути зіставлено з такими видаленими в часі явищами, як "Сповідь" Руссо.
Сильний вплив на реалізм і пародійність Війона завдали поети-буржуа XIII-XIV століть (Рютбеф, Ж. де Мен — автор "Романа про троянду"), фабліо, а також, як було доведене згодом, фольклор фламандця з його натуралізмом; на філософську сторону творчості Війона вплинули поети XIV століття (Ест. Дешан, Кр. де Пізан, А. Шартье).
Війон передбачає століття Відродження головним чином тим, що предметом мистецтва стає у нього індивідуальна людська особа в її земному, "мирському" житті, до того пригнічена офіційною феодально-релігійною ідеологією. Розкриттю земного, у тому числі тілесного, життя підлегла сукупність образотворчих засобів, багатих і зовсім не лежачих на поверхні. Поет виступив новатором, що прокладав невідомі шляхи. Його смілива відмова від алегорії була обумовлена тим, що ідея, втілена в його віршах, достатньо конкретна і однозначна. До того ж в своїй творчості Війон не просто передав настрої людини перехідної епохи, але на власному прикладі показав болісні шляхи самопізнання, печаль і радість критичного мислення, що втратило старі вірування, але ще не підготовленого до створення ренесансного ідеалу.

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення роботи. Так, про Франсуа Війона відомо небагато. Його батько помер, коли він був дитиною, і хлопчика усиновив родич Гійом де Війон, капелан церкви Святого Бенедикта. Він дав Франсуа своє прізвище. В 1452 Франсуа отримав в паризькому Університеті ступінь магістра вільних мистецтв. Хоча слава про його гріхи і тягу до поганих компаній вже переслідувала його давно, перше зіткнення із законом відбулося лише в 1455, коли він в поножовщині, що виникла через жінку, ранив чоловіка. До цього часу він вже прославився своїми віршами. Вся подальша біографія Війона відновлюється в основному за розрізненими свідченнями про нього як про правопорушника: наприклад, як про співучасника пограбування в 1466 казни теологічного факультету, що зберігалася в Наваррському Колледжі, після чого він, побоюючись розслідування справи, зник з Парижа до 1461.
Про те суспільство, в якому час від часу обертався Війон в подальші п'ять років, свідчать сім балад, написаних ним на злодійському жаргоні, який вже на початку 16 століття ніхто не розумів. В 1460 Війона засудили в Орлеані до смерті, поета врятувала тільки амністія, оголошена на честь приїзду в місто трьохлітньої дочки герцога Карла Орлеанського, Марії (ця подія він відзначив "Посланням Марії Орлеанськой"). Йому знову-таки вдається позбутися покарання і в 1461, коли він був звільнений з в'язниці в Мен-сюр-Луар, завдяки амністії, оголошеній новим королем Людовиком XI. Він намагається служити знаменитим принцам-поетам Карлу Орлеанському і Рене Анжуйському, але не уживається при дворі жодного з них.
Творчість Франсуа Війона традиційно розділяється на три частини — дві крупні поеми і набір окремих віршів. Перша з них — його поема 1456 "Ле" ("Малий заповіт"). Її герої, адресати "розпоряджень" Війона, — його паризькі приятелі і товариші по чарці; цей вираз любові до життя у всіх її проявах, голос безжурного, гострого на мову паризького школяра. Всього п'ять років відділяють "Ле" від другої поеми — "Заповіту" ("Великий заповіт"), але тепер це сповідь людини, що бореться із страхом смерті переконанням самого себе і всіх оточуючих в її неминучості, в тлінності всього сущого — "все вітер понесе з собою". Ця поема — точний образ світогляду того часу, коли смерть була мало не буденним явищем, додаючи особливу гостроту насолоді радощами цього дня.
Формою "Заповіт" — набір балад, що оповідають про "пані" і "сеньйор" "минулих часів", про "парижан", про "товстуху Марго", нарешті, про внутрішні суперечності самого автора, з'єднані думкою про тлінність земного життя. Про цей розлад свідчать самі назви окремих віршів Війона, наприклад, "Розмова душі і тіла Війона", що так і не приходять до згоди.
Після повернення до Парижа в 1462 Війон ледве встигає позбулися неприємностей, пов'язаних з розслідуванням справи по Наваррському Колледжу, як потрапляє у в'язницю Шатле у зв'язку із справою про бійку, в якій він брав тільки непряму участь, та зате що призвела за собою поранення папського нотаріуса. Спершу Війона засуджують до повішення, але після поданої їм апеляції і дослідування встановлюється його невинність. Проте власті, бажаючи позбавити місто від цього неблагонадійного "рецидивіста", 5 січня 1463 наказують поету покинути Париж на десятилітній термін. Тоді він пише свою "Баладу суду", прохання про надання йому трьох днів відстрочення виконання вироку. Суд змилувався, і запис про це відстрочення — останнє наявне свідоцтво про його життя, подальші сліди Війона втрачаються. Достовірно відомо, що в 1489, коли в світ вийшло перше видання його віршів, їх автора вже не було в живих.

Список використаної літератури

1.      Жан Фавье. Франсуа Вийон. Перевод с французского В.А.Никитина. Предисловие и научное редактирова ние заслуженного деятеля науки А. П. Левандовского. - М., 1999. 414 с.
2.      История зарубежной литературы: Средние века и Возрождение: Метод. указания для студентов филологического факультета / Казан. гос. ун-т. Филол. фак-т. Каф. заруб. лит-ры; Сост.: Л.Ф.Хабибуллина, В.Б.Шамина.- Казань: Казан. гос. ун-т, 2004. - 43 с.
3.      Історія зарубіжної літератури. Укладач Гончаренко О.П.. К.:Либідь. – 2005. – 428с.
4.      Лирика. / Пер. с франц. Ф. Мендельсона. М., 1981. – 412с.
5.      Фавье Ж. Франсуа Вийон / Пер. с франц. М.: Радуга, 1991. – 355с.