Вступ

Предмети і явища дійсності володіють такими властивостями і відносинами, які можна пізнати безпосередньо, за допомогою відчуттів і сприйнять (кольори, звуки, форми, розміщення і переміщення тіл у видимому просторі), і такими властивостями і відносинами, які можна пізнати лише опосередковано і завдяки узагальненню, тобто за допомогою мислення. Мислення – це опосередковане і узагальнене віддзеркалення дійсності, вид розумової діяльності, що полягає в пізнанні суті речей і явищ, закономірних зв'язків і відносин між ними.

Перша особливість мислення – його опосередкований характер. Те, що людина не може пізнати прямо, безпосередньо, він пізнає побічно, опосередковано: одні властивості через інші, невідоме – через відоме. Мислення завжди спирається на дані плотського досвіду – відчуття, сприйняття, уявлення – і на раніше придбані теоретичні знання. Непряме пізнання і є пізнання опосередковане.

Друга особливість мислення – його узагальненість. Узагальнення як пізнання загального і істотного в об'єктах дійсності можливо тому, що всі властивості цих об'єктів пов'язані один з одним. Загальне існує і виявляється лише в окремому, в конкретному.

Мислення – вищий ступінь пізнання людиною дійсності. Плотською основою мислення є відчуття, сприйняття і уявлення. Через органи чуття – ці єдині канали зв'язку організму з навколишнім світом – поступає в мозок інформація. Зміст інформації переробляється мозком. Найбільш складною (логічної) формою переробки інформації є діяльність мислення. Вирішуючи розумові задачі, які перед людиною ставить життя, він роздумує, робить висновки і тим самим пізнає суть речей і явищ, відкриває закони їх зв'язку, а потім на цій основі перетворить мир.

Мислення виступає головним чином як рішення задач, питань, проблем, які постійно висуваються перед людьми життям. Рішення задач завжди повинне дати людині щось нове, нові знання. Пошуки рішень іноді бувають дуже важкими, тому розумова діяльність, як правило, – діяльність активне, вимагаюче зосередженої уваги, терпіння. Реальний процес думки – це завжди процес не тільки пізнавальний, але і емоційно-вольовий.

Мислення – функція мозку, результат його аналітико-синтетичної діяльності. Воно забезпечується роботою обох сигнальних систем при провідній ролі другої сигнальної системи. При рішенні розумових задач в корі мозку відбувається процес перетворення систем тимчасових нервових зв'язків. Знаходження нової думки фізіологічно означає замикання нервових зв'язків в новому поєднанні.

1. Поняття мислення

В процесі відчуття і сприйняття людина пізнає навколишній світ в результаті безпосереднього, плотського його віддзеркалення. Проте внутрішні закономірності, суть речей не можуть відобразитися в нашій свідомості безпосередньо. Жодна закономірність не може бути сприйнята безпосередньо органами чуття. Чи визначаємо ми, дивлячись у вікно, по мокрих дахам, чи був дощ або встановлюємо закони руху планет – в тому і іншому випадку ми здійснюємо розумовий процес, тобто відображаємо істотні зв'язки між явищами опосередкований, зіставляючи факти. Людина ніколи не бачив елементарної частинки, ніколи не бував на Марсі, проте в результаті мислення він одержав певні відомості і про елементарні частинки матерії і про окремі властивості планети Марс. Пізнання засноване на виявленні зв'язків і відносин між речами.

Пізнаючи мир, людина узагальнює результати плотського досвіду, відображає загальні властивості речей. Для пізнання навколишнього світу недостатньо лише помітити зв'язок між явищами, необхідно встановити, що цей зв'язок є загальною властивістю речей. На цій узагальненій основі людина вирішує конкретні пізнавальні задачі.

Мислення дає відповідь на такі питання, які не можна вирішити шляхом безпосереднього, плотського віддзеркалення. Завдяки мисленню людина правильно орієнтується в навколишньому світі, використовуючи раніше одержані узагальнення в новій, конкретній обстановці. Діяльність людини розумна завдяки знанню законів, взаємозв'язків об'єктивної дійсності.

Мислення – опосередковане і узагальнене віддзеркалення істотних, закономірних взаємозв'язків дійсності. Це узагальнена орієнтація в конкретних ситуаціях дійсності. У мисленні встановлюється відношення умов діяльності до її мети, здійснюється перенесення знань з однієї ситуації в іншу, перетворення даної ситуації у відповідну узагальнену схему. Встановлення загальних взаємозв'язків, узагальнення властивостей однорідної групи явищ, розуміння суті конкретного явища як різновиди певного класу явищ – така суть людського мислення.

Але мислення, виходячи за межі відчуттів і сприйняття, завжди залишається нерозривно пов'язаним з плотським віддзеркаленням дійсності. Узагальнення формуються на основі сприйняття одиничних об'єктів, а їх істинність перевіряється практикою.

Мислення, будучи ідеальним віддзеркаленням дійсності, має матеріальну форму свого прояву. Механізмом мислення людини є прихована беззвучна, внутрішня мова. Вона характеризується прихованою, непомітною людини артикуляцією слів, мікрорухами органів мови. Останні пов'язані збудженнями в зоні кори головного мозку. Особливістю внутрішній мові є її скороченість, конспективність, згорненість. Але при виникненні розумових утруднень внутрішня мова приймає розгорнену форму і нерідко переходить в шепітну або гучну мову. Це дозволяє краще аналізувати і закріплювати абстрактний мовний матеріал:

формулювання, умови завдань і т. п.

Мислення соціально обумовлене, воно виникає лише в суспільних умовах існування людини, воно засноване на знаннях, тобто на суспільно-історичному досвіді людства. Мислення людини було безпосередньо вплетено в його матеріальну діяльність, людина мислила, діючи практично. Але поступово з практичних дій виділялися самостійні розумові, розумові дії, які готують орієнтують практичні дії. В процесі історичного розвитку розумові дії стали підкорятися певним логічним правилам; постійно повторюючись і перевіряючись на практиці, ці правила закріплювалися в свідомості людини і набули для нього аксіоматичного характеру.

2. Психологічна суть мислення і його особливості

Мислення як феномен, що забезпечує родову особливість людини, в структурі психіки людини відноситься до психічних пізнавальних процесів які забезпечують первинне віддзеркалення і усвідомлення людьми дій навколишньої дійсності.

Традиційні в психологічній науці визначення мислення звичайно фіксують два його істотних ознаки: узагальненість і опосредствованность.

Тобто мислення є процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення дійсності в її істотних зв'язках і відносинах. Мислення представляє собою процес пізнавальної діяльності, при якому суб'єкт оперує різними видами узагальнень, включаючи образи, поняття і категорії.

Суть мислення – у виконанні деяких когнітивних операцій з образами в внутрішній картині миру. Ці операції дозволяють будувати і добудовувати змінну модель світу.

Специфічність мислення полягають в тому, що:

– мислення дає можливість пізнати глибинну суть об'єктивного світу закони його існування;

– лише в мисленні можливо пізнання того, що стає, змінюється світу, що розвивається;

– мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим планувати практичну діяльність.

Процес мислення характеризується наступними особливостями: носить опосередкований характер; завжди протікає з опорою на наявні знання; виходить з живого споглядання, але не зводиться до нього; у ньому відбувається віддзеркалення зв'язків і відносин в словесній формі; пов'язано з практичною діяльністю людину.

3. Типологія і якості мислення

Форми мислення. У психологічній науці розрізняють такі логічні форми мислення як: поняття; думки; висновки.

Поняття – це віддзеркалення в свідомості людини загальних і істотних властивостей предмету або явища. Поняття – форма мислення, яка відображає одиничне і особливе, таке, що є одночасно і загальним. Поняття виступає і як форма мислення, і як особлива розумова дія. За кожним поняттям приховано особлива наочна дія.

Загальне поняття є думка, в якій відображаються загальні, істотні

і відмітні (специфічні) ознаки предметів і явищ дійсності.

Одиничне поняття є думка, в якій відображені властиві тільки окремому предмету і явищу ознаки.

Залежно від типу абстракції і узагальнень, лежачих в основі поняття бувають емпіричними або теоретичними.

Емпіричне поняття фіксує однакові предмети в кожному окремому класі предметів на основі порівняння

Види мислення

У психології прийнята і поширена наступна дещо умовна класифікація видів мислення по таких різних підставах як:

1) генезису розвитку;

2) характеру вирішуваних задач;

3) ступені развернутости;

4) ступені новизни і оригінальності;

5) засобам мислення;

6) функціям мислення і т.д.

1. По генезису розвитку розрізняють мислення:

наочно-дієве;

наочно-образне;

словесно-логічне;

абстрактно-логічне.

Наочно-дієве мислення – вид мислення, що спирається на безпосереднє сприйняття предметів в процесі дій з ними. Це мислення є найбільш елементарний вид мислення, що виникає в практичній діяльності і що є основою для формування складніших видів мислення.

Наочно-образне мислення – вид мислення, що характеризується опорою на уявлення і образи. При наочно-образному мисленні ситуація перетвориться в плані образу або уявлення.

Словесно-логічне мислення – вид мислення, здійснюваний допомоги логічних операцій з поняттями. При словесно-логічному мисленні оперуючи логічними поняттями, суб'єкт може пізнавати істотні закономірності і неспостережувані взаємозв'язки досліджуваної реальності.

Абстрактно-логічне (відвернуте) мислення – вид мислення заснований на виділенні істотних властивостей і зв'язків предмету і відверненні від інших, неістотних.

Наочно-дієве, наочно-образне, словесно-логічне і абстрактно- логічне мислення є послідовними етапами розвитку мислення в філогенезі і в онтогенезі.

2. По характеру вирішуваних задач розрізняють мислення:

теоретичне;

практичне.

Теоретичне мислення – мислення на основі теоретичних міркувань і висновків. Практичне мислення – мислення на основі думок і висновків, заснованих на рішенні практичних задач.

Теоретичне мислення – це пізнання законів і правил. Основне завдання практичного мислення – розробка засобів практичного перетворення дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми.

3. По ступеню развернутости розрізняють мислення:

дискурсивне;

інтуїтивне.

Дискурсивне (аналітичне) мислення – мислення, опосередковане логікою міркувань, а не сприйняття. Аналітичне мислення розгорнене часу, має чітко виражені етапи, представлено в свідомості самого мислячого людини. Інтуїтивне мислення – мислення на основі безпосередніх плотських сприйнять і безпосереднього віддзеркалення дій предметів і явищ об'єктивного світу. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю протікання, відсутністю чітко виражених етапів є мінімально усвідомленим.

4. По ступеню новизни і оригінальності розрізняють мислення:

репродуктивне

продуктивне (творче).

Репродуктивне мислення – мислення на основі образів і уявлень, що черпнули з якихось певних джерел.

Продуктивне мислення – мислення на основі творчої уяви.

5. По засобах мислення розрізняють мислення:

вербальне;

наочне.

Наочне мислення – мислення на основі образів і уявлень предметів. Вербальне мислення – мислення, що оперує відвернутими знаковими структурами.

Встановлено, що для повноцінної розумової роботи одним людям необхідно бачити або представляти предмети, інші вважають за краще оперувати відвернутими знаковими структурами.

6. По функціях розрізняють мислення:

критичне;

творче.

Критичне мислення направлене на виявлення недоліків в думках інших людей. Творче мислення пов'язане з відкриттям принципово нового знання, з генерацією власних оригінальних ідей, а не з оцінюванням чужих думок.

Індивідуально-психологічні особливості мислення

Мисленню конкретної людини властиві індивідуальні особливості.

Ці особливості у різних людей виявляються, перш за все, в тому, що у них по-різному складається співвідношення взаимодоповнюючих видів і форм розумової діяльності (наочно-дієвого, наочно-образного, словесно-логічного і абстрактно-логічного). Крім того, до індивідуальних особливостей мислення відносяться також і такі якості пізнавальної діяльності як:

продуктивність розуму;

самостійність;

широта;

глибина;

гнучкість;

швидкість думки;

творчість;

критичність;

ініціативність;

кмітливість і т.д.

При цьому швидкість мислення – це швидкість протікання розумових процесів.

Самостійність мислення – уміння побачити і поставити новий питання або проблему, а потім вирішити його власними силами. Творчий характер мислення виразно виражається саме в такій самостійності.

Гнучкість мислення – здатність змінювати аспекти розгляду предметів, явищ, їх властивостей і відносин, уміння змінити намічений шлях рішення задачі, якщо він не задовольняє умовам, що змінилися, активне переструктурирование початкових даних, розуміння і використання їх відносності.

Інертність мислення – якість мислення, що виявляється в схильності до шаблону, до звичних ходів думки, в трудності перемикання від однієї системи дій до іншої.

Темп розвитку розумових процесів – мінімальне число вправ, необхідних для узагальнення принципу рішення.

Економічність мислення – число логічних ходів (міркувань) за допомогою яких засвоюється нова закономірність.

Широта розуму – уміння охопити широкий круг питань в різних областях знання і практики.

Глибина мислення – уміння вникати в суть, розкривати причини явищ, передбачати наслідки; виявляється в ступені істотності ознак, які людина може абстрагувати при оволодінні новим матеріалом і в рівні їх узагальненості.

Послідовність мислення – уміння дотримувати строгий логічний порядок в розгляді того або іншого питання.

Критичність мислення – якість мислення, що дозволяє здійснювати строгу оцінку результатів розумової діяльності, знаходити в них сильні і слабкі сторони, доводити істинність положень, що висуваються.

Стійкість мислення – якість мислення, що виявляється в орієнтації на сукупність виділених раніше значущих ознак, на вже відомі закономірності.

Всі вказані якості індивідуальні, змінюються з віком, піддаються корекції. Ці індивідуальні особливості мислення необхідно спеціально враховувати, щоб правильно оцінити розумові здібності і знання.

4. Мислення як процес рішення задач

Зміст основних етапів розгорненого розумового процесу

Трактування мислення як процесу означає, перш за все, що сама детерміація розумової діяльності здійснюється теж як процес. Інакше кажучи, по ходу рішення задачі людина виявляє все нові і нові, до того невідомі йому умови і вимоги завдання, які причинно обумовлюють подальше протікання мислення. Отже, детерміація мислення не дана спочатку як щось абсолютно готове і вже закінчене, вона саме утворюється, поступово формується і розвивається ході рішення задачі, тобто виступає у вигляді процесу.

У розгорненому розумовому процесі, оскільки він завжди прямує на дозвіл якого-небудь завдання, можна розрізняти декілька основних етапів або фаз: перший етап дозволу проблеми – усвідомлення проблемної ситуації; на другому – відбувається виділення того, що відоме, і того, що невідомо.

В результаті проблема перетворюється на завдання; на третьому етапі відбувається обмеження зони пошуку (на основі уявлень про тип завдань, виходячи з попереднього досвіду); на четвертому – з'являються гіпотези як припущення про способи рішення задач; п'ятий етап є реалізацією гіпотези; шостий – перевірку гіпотези. Якщо перевірка підтверджує гіпотезу, то здійснюється реалізація рішення.

З позиції теорії функціональних систем Петра Кузьміча Анохина (1898–1974) основні етапи розумового процесу можуть бути зіставлені з етапами структури поведінкового акту. Спрямованість процесу мислення визначається домінуючою мотивацією суб'єкта. Афферентний синтез вибирає зону пошуку рішення проблеми. Поступаюча інформація аналізується і зіставляється з знаннями, витягуваними з пам'яті, зміст яких істотно визначається домінуючою мотивацією. Етапу ухвалення рішення відповідає вибір найбільш вірогідної гіпотези для її подальшої перевірки і доказів. У акцепторі результатів дії відповідно до прийнятої гіпотези формуються деякі уявлення про те, що перш за все слід підтвердити, довести або спростувати. Эфферентный синтез містить задуми доказів і перевірок. Виконання конкретного доказу, який підтверджує справедливість висунутого припущення, еквівалентно етапу здійснення реальної дії. У разі невдачі активується ориентировочно- дослідницька діяльність суб'єкта. Вона приводить до зміни змісту акцептора результатів, а також афферентного синтезу. Виникають нові задуми ідеї, і можливо, притягуються інші способи доказів.

5. Інтелект

Характеризуючи мислення людини, в першу чергу мають на увазі його інтелектуальні здібності, тобто ті здібності, які забезпечують «включення» людини в достатньо широкий круг деятельностей і ситуацій. Ці інтелектуальні здібності людини, перш за все, пов'язані з такими його характеристиками як: «розумовий розвиток» і; «интеллект».

Під розумовим розвитком розуміється сукупність як знань умінь, так і розумових дій, що сформувалися в процесі придбання цих умінь і знань. Найбільш загальною характеристикою рівня розумового розвитку є підготовленість функціонування мислення в межах вікового соціально-психологічного нормативу (СПН). Тобто рівень розумового розвитку повинен відображати найбільш типові, загальні характерні для даного соціуму особливості розумової діяльності що стосуються як об'єму і якості знань і умінь, так і запасу визначених розумових дій.

Досягнутий людиною рівень розумового розвитку залежить від його інтелектуальних здібностей. Інтелект (або загальна розумова здатність) – не сума знань і розумових операцій, а то, що сприяє їх успішному засвоєнню. Якщо інтелект – це умова засвоєння знань і умінь, то розумове розвиток характеризує в першу чергу зміст, способи і форми мислення.

Інтелект – відносно стійка структура здібностей, в основі яких лежать процеси, що забезпечують переробку різноякісної інформації і усвідомлену оцінку її. Інтелектуальні якості – якості особи, що зумовлюють особливості функціонування інтелекту. Практично діагностика розумового розвитку виникла як тестування інтелекту і в цьому руслі розвивалася впродовж першої половини ХХ століття.

Стало навіть досить звичним вживати показник по тесту Стенфорда-Біне IQ як «узагальнений» символ інтелекту і рівня розумового розвитку.

Коефіцієнт інтелектуальності (IQ) – кількісний показник вказуючий на загальний рівень розвитку мислення індивіда в порівнянні з вибіркою, на якій проходила стандартизація інтелектуального тесту.

6. Уява

Як суб'єкт дії людина не тільки споглядає і пізнає, але і змінює мир, перетворить природу, створює предмети, яких в ній немає. Але людина не зміг би всього цього здійснювати, якби не уявляв собі ясно результату своїх дій. Щоб перетворити мир на практиці, треба уміти перетворювати його в думках, в уявленні. Таке уміння в думках будувати нові образи називається уявою. Процес уяви виявляється в створенні людиною чогось нового – нових образів і думок, на основі яких виникають нові дії і предмети. Це створення того, що ще не існувало актуально.

Уява – психічний процес створення образів предмету або ситуації шляхом перебудови наявних уявлень. Це частина свідомості особи, один з пізнавальних процесів. У ньому своєрідно і неповторно відображається зовнішній світ, воно дозволяє програмувати не тільки майбутня поведінка, але і представляти можливі умови, в яких ця поведінка здійснюватиметься.

Уява виражається в:

● образу засобів і кінцевого результату наочної діяльності суб'єкта;

● програм поведінки, коли проблемна ситуація невизначена;

● образів, які не програмують, а замінюють діяльність;

● образів, відповідних опису об'єкту.

Уява властиво тільки людині. Воно породжене трудовою діяльністю і розвивається на її основі. Специфіка уяви полягає в переробці минулого досвіду. В цьому відношенні воно нерозривно пов'язане з процесом пам'яті.

Воно перетворить те, що є в пам'яті. Уява тісно взаємозв'язана і з процесом сприйняття. Воно включається в сприйняття, впливає на створення образів сприйманих предметів. Воно збагачує нові образи, робить їх більш продуктивними. Найтісніші зв'язки існують між уявою і мисленням.

Особливе це виявляється в проблемній ситуації. Найважливіше значення уяви – в тому, що воно дозволяє представити результат праці його почала, тим самим, орієнтуючи людину в процесі діяльності.

Висновок

Мислення є вищим пізнавальним процесом. Воно є формою творчого віддзеркалення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого в самій дійсності або у суб'єкта на даний момент часу не існує. Мислення людини також можна розуміти як творче перетворення наявних в пам'яті уявлень і образів. Відмінність мислення від решти психологічних процесів пізнання полягає в тому, що воно завжди пов'язано з активною зміною умов, в яких знаходиться людина.

Мислення завжди направлене на рішення якої-небудь задачі. В процесі мислення проводиться цілеспрямоване і доцільне перетворення дійсності. Мислення – це особливого роду розумова і практична діяльність, що припускає систему включених в неї дій і операцій пізнавального характеру. Всякий розумовий процес є по своїй внутрішній будові дією або актом діяльності направленим на дозвіл певного завдання. Завдання це містить в собі мета для розумової діяльності індивіда. Розумовий акт суб'єкта виходить з тих або інших мотивів. Початковим моментом розумового процесу звичайно є проблемна ситуація, тобто ситуація, для якої немає готових засобів рішення. Мислити людина починає, коли у нього з'являється потреба щось зрозуміти. Мислення звичайно починається з проблеми або питання із здивування або подиву, з суперечності.

Список використаної літератури

1. Тихомиров О.К. Психология мышления. МГУ, 1987

2. Штерн В. Умственная одаренность. Иллюзия и реальность. М., 1996

3. Дьюн Д. Психология и педагогіка мышления. М., 1997

4. Хрестоматия по психологии. Психология и мышление. МГУ, 1989