ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

1. ЗАГАЛЬНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО ОСОБИСТІСТЬ

У сучасній психології виділяють цілу низку підходів до вивчення особистості. Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості і структуру особистості, свої методи їхнього виміру. От чому можна запропонувати лише наступне схематичне визначення: особистість - це багатомірна і багаторівнева система психологічних характеристик, що забезпечують індивідуальну своєрідність, тимчасову і ситуативну стійкість поведінки людини.

Теорія особистості - це сукупність гіпотез чи припущень про природу і механізми розвитку особистості. Теорія особистості намагається на тільки пояснити, але і передбачати поведінку людини.

Розглянемо основні підходи до вивчення особистості більш докладно.

2. ПСИХОДИНАМІЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ З.ФРЕЙДА

Теорія З.Фрейда являє собою приклад психодинамічного підходу до вивчення особистості. При такому підході вважається, що неусвідомлювані психологічні конфлікти контролюють поведінку людини. Фрейд вірив у те, що дійсно значимі аспекти поведінки людини оформляються і направляються імпульсами і мотивами, що цілком знаходяться поза сферою свідомості. Ці впливи не тільки не усвідомлюються, але, більш того, якщо вони починають усвідомлюватися чи відкрито виражатися в поведінці, це зустрічає сильний внутрішній опір індивідуума.

З.Фрейд виділяв в особистості три структурних компоненти: „Воно”, „Я” і „Над-Я”.

„Воно” функціонує цілком у несвідомому і тісно зв'язане з інстинктивними біологічними потребами (їжа, сон, дефекація, копуляція), що наповняють нашу поведінку енергією. Відповідно до Фрейда, „Воно” - щось темне, біологічне, хаотичне, що не знає законів, не підкоряється правилам. „Воно” зберігає своє центральне значення для людини протягом усього її життя і підкоряється принципу задоволення, який являє собою негайну розрядку психічної енергії, виробленої біологічно обумовленими спонуканнями (особливо сексуальними й агресивними). Останні, коли вони стримуються і не знаходять розрядки, створюють напругу в особистісному функціонуванні. Оскільки „Воно” не відає страху чи тривоги, то не прибігає до обережностей у вираженні своєї мети - цей факт може, як думав Фрейд, становити небезпеку для індивідуума і для суспільства.

Фрейд розглядав „Воно” як посередника між соматичними і психічними процесами в організмі. „Воно” виконує роль резервуара для всіх примітивних інстинктивних спонукань і черпає свою енергію прямо з тілесних процесів.

„Я” - це компонент психічного апарата, відповідальний за прийняття рішень. „Я” прагне виразити і задовольнити бажання „Воно” відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. „Я” одержує свою структуру і функцію від „Воно”, еволюціонує з нього і запозичає частину енергії „Воно” для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Таким чином, „Я” допомагає забезпечувати безпеку і самозбереження організму. У боротьбі за виживання як проти зовнішнього соціального світу, так і інстинктивних потреб „Воно”, „Я” повинне постійно здійснювати диференціацію між подіями в психічному плані і реальними подіями у зовнішньому світі. Наприклад, голодна людина в пошуках їжі повинна розрізняти образ їжі, даний в уявленні, і образ їжі в реальності, якщо їй хочеться зняти напругу.

На відміну від „Воно”, природа якого виражається в пошуку задоволення, „Я” підкоряється принципу реальності. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати чи поступово давати вихід грубої енергії „Воно” у рамках соціальних обмежень і совісті індивідуума. Наприклад, вираження сексуальної потреби відкладається доти, поки не з'явиться придатний об'єкт і обставини. Принцип реальності вносить у нашу поведінку міру розумності. Таким чином, „Я” є "виконавчим органом" особистості й сферою протікання інтелектуальних процесів і рішення проблем.

„Над-Я” - останній компонент особистості, що представляє інтерналізовану версію суспільних норм і стандартів поведінки. З погляду Фрейда, організм людини не народжується із „Над-Я”. Скоріше діти повинні знаходити його, завдяки взаємодії з батьками, вчителями і т.ін. Будучи морально-етичною силою особистості, „Над-Я” є наслідком тривалої залежності дитини від батьків. Формально воно з'являється тоді, коли дитина починає розрізняти "правильно" і "неправильно"; довідається, що добре і що погано, морально чи аморально (приблизно у віці від 3 до 5 років). Спочатку „Над-Я” відбиває тільки батьківські сподівання щодо того, що являє собою гарна і погана поведінка. Кожен вчинок дитина вчиться приводити у відповідність з цими обмеженнями, щоб уникнути конфлікту і покарання. Однак, у міру того, як соціальний світ дитини починає розширюватися (завдяки школі, релігії і групам однолітків), сфера „Над-Я” збільшується до меж тієї поведінки, що вважають прийнятною ці нові групи.

Фрейд розділив „Над-Я” на дві підсистеми: совість і его-ідеал. Совість здобувається за допомогою батьківських покарань. Вона зв'язана з такими вчинками, які батьки називають "неслухняною поведінкою". Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини, коли вона не зробила того, що повинна була зробити. Заохочувальний аспект „Над-Я” - це его-ідеал. Він формується з того, що батьки схвалюють чи високо цінують; він веде людину до встановлення для себе високих стандартів. І, якщо ціль досягнута, це викликає почуття самоповаги і гордості. Наприклад, .дитина, яку заохочують за успіхи в школі, буде завжди пишатися своїми академічними досягненнями.

„Над-Я” вважається цілком сформованим, коли батьківський контроль заміняється самоконтролем. Однак цей принцип самоконтролю не служить цілям принципу реальності. „Над-Я”, намагаючись цілком загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку „Воно”, намагається направляти людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках. Коротше кажучи, намагається переконати „Я” в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.

Фрейд стверджував, що будь-яка активність людини (мислення, сприйняття, пам'ять і уява) визначається інстинктами. Вплив останніх на поведінку може бути як прямим, так і непрямим, замаскованим. Хоча кількість інстинктів може бути необмеженою, Фрейд визнавав існування двох основних груп: інстинктів життя і смерті. Перша група (під загальною назвою Ерос) містить у собі всі сили, що забезпечують підтримку життєво важливих процесів і розмноження виду. Визнаючи велике значення інстинктів життя у фізичній організації індивідуумів, найбільш істотними для розвитку особистості Фрейд вважав сексуальні інстинкти. Енергія сексуальних інстинктів одержала назву лібідо. Лібідо - це певна кількість психічної енергії, що знаходить розрядку винятково в сексуальній поведінці.

Друга група - інстинкти смерті (під загальною назвою Танатос) - лежить в основі всіх проявів жорстокості, агресії, самогубств і убивств. На відміну від енергії лібідо, як енергії інстинктів життя, енергія інстинктів смерті не одержала особливого найменування. Однак Фрейд вважав їх біологічно обумовленими і не менш важливими в регуляції людської поведінки, ніж інстинкти життя.

З.Фрейд вважав, що розвиток особистості проходить через чотири наступні стадії: оральну, анальну, фалічну і генітальну. У загальну схему розвитку Фрейд включив і латентний період, що приходиться в нормі на проміжок між 6-7-м роками життя дитини і початком полової зрілості. Найменування стадій засновані на назвах областей тіла, стимуляція яких приводить до розрядки енергії лібідо.

Оральна стадія триває від народження приблизно до 18-місячного віку. На цій стадії головним джерелом задоволення є смоктання, кусання і ковтання. Ці дії (зв'язані з годівлею грудьми) знижують напругу в дитини.

У концепції розвитку Фрейда задоволення і сексуальність тісно переплітаються. У цьому контексті сексуальність розуміється як стан збудження, що супроводжує процес насичення в дитини. Відповідно, першими об'єктами - джерелами задоволення стають для нього материнські груди чи ріжок, а першою ділянкою тіла, де локалізована насолода, яка викликана зменшенням напруги, є рот. Смоктання і ковтання виступають як прототипи кожного акта сексуального задоволення в майбутньому. Головна задача, що стоїть перед дитиною протягом цього періоду, полягає в закладці основних установок залежності, незалежності, довіри й опори у відношенні інших людей.

Анальна стадія починається у віці близько 18 місяців і продовжується до третього року життя. На цій стадії розвитку головним джерелом задоволення є процес дефекації.

Хоча контроль над кишечником і сечовим міхуром є в основному наслідком нервово-м'язової зрілості, Фрейд був переконаний в тому, що спосіб, яким батьки привчають дитину до туалету, впливає на його подальший особистісний розвиток. Із самого початку приучення до туалету дитина повинна учитися розмежовувати вимоги „Воно” (задоволення від негайної дефекації) і соціальні обмеження, що виходять від батьків (самостійний контроль над екскреторними потребами). Фрейд стверджував, що всі майбутні форми самоконтролю і саморегуляції беруть початок в анальній стадії.

Фалічна стадія починається у віці біля трьох років і продовжується приблизно до шести років. У цей період інтереси дитини, обумовлені лібідо, зміщуються в область геніталій. Це виявляється в дослідженні своїх статевих органів, мастурбації, зацікавленості статевими відносинами. Хоча уявлення дітей про дорослу сексуальність невиразні, помилкові і дуже неточно сформульовані, Фрейд думав, що більшість дітей розуміють суть сексуальних відносин більш ясно, ніж припускають батьки.

Домінуючий конфлікт на фалічній стадії полягає в тому, що Фрейд назвав едіповим комплексом (аналогічний конфлікт у дівчаток одержав назву комплексу Електри).

Спочатку об'єктом любові в хлопчика виступає мати чи фігура, що її замінює. З моменту народження вона є для нього головним джерелом задоволення. Він хоче виражати свої еротично пофарбовані почуття стосовно матері так само, як це роблять, за його спостереженнями, люди більш старшого віку. У той же час він сприймає батька як конкурента, що перешкоджає його бажанню одержати генітальне задоволення. Звідси випливає, що батько стає його головним суперником чи ворогом. Проте хлопчик здогадується про своє більш низьке положення в порівнянні з батьком; він розуміє, що батько не має наміру терпіти його романтичні почуття до матері. Суперництво спричиняє страх кастрації, який змушує хлопчика відмовитися від свого прагнення до інцесту з матір'ю.

У віці приблизно між 5 і 7 роками хлопчик пригнічує (витісняє зі свідомості) свої сексуальні бажання у відношенні матері і починає ідентифікувати себе з батьком (переймає його риси). Процес ідентифікації з батьком виконує кілька функцій. По-перше, це дає хлопчику цілий конгломерат цінностей, моральних норм, установок, моделей поведінки, які обрисовують для нього, що це означає - бути чоловіком. По-друге, ідентифікуючись з батьком, хлопчик може удержати матір як об'єкт любові замісним шляхом, оскільки тепер він має ті ж атрибути, що мати цінує в батька.

Версія едіпова комплексу в дівчинок одержала назву комплексу Електри. Як і в хлопчиків, першим об'єктом любові в дівчинок є мати. Однак, коли дівчинка вступає у фалічну стадію, вона усвідомлює, що в неї немає пенісу, як у батька чи брата. За Фрейдом, у дівчинки розвивається заздрість до пенісу, що у певному сенсі є психологічним аналогом страху кастрації в хлопчика. Внаслідок цього дівчинка починає виявляти відкриту ворожість стосовно своєї матері, дорікаючи її в тому, що та народила її без пенісу. Фрейд думав, що в деяких випадках дівчинка може низько оцінювати власну жіночність, вважаючи свій зовнішній вигляд "дефективним". У той же самий час дівчинка прагне володіти батьком, тому що в нього є такий завидний орган. Дівчинка рятується від комплексу Електри шляхом придушення тяжіння до батька й ідентифікації з матір'ю.

У проміжку від 6 - 7 років до початку підліткового віку розташовується фаза відносного сексуального затишшя, що одержала назву латентного періоду. Тепер лібідо дитини направляється за допомогою сублімації у види діяльності, не зв'язані із сексуальністю, - такі, як інтелектуальні заняття, спорт і відносини з однолітками. Латентний період не треба розглядати як стадію психосексуального розвитку, тому що в цей час не з'являються нові эрогенні зони, а сексуальний інстинкт дрімає.

Генітальна стадія починається з настанням статевої зрілості, у цей період відновлюються сексуальні й агресивні спонукання, а разом з ними інтерес до протилежної статі і зростаюче усвідомлення цього інтересу. У нормі захоплення юності ведуть до вибору шлюбного партнера і створенню родини. Фрейд був переконаний: якщо в раннім дитинстві мали місце різного роду травматичні переживання з відповідною фіксацією лібідо, адекватне входження в генітальну стадію стає важким, якщо не неможливим.

Незалежно від того, приймаємо ми чи відкидаємо якісь (чи усі) ідеї З.Фрейда, неможливо заперечити той факт, що його вплив на західну цивілізацію ХХ століття був глибоким і міцним.

3. БІХЕВІОРИСТИЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ Б.Ф.СКІННЕРА

Біхевіоризм - напрямок в американській психології ХХ століття, що зводить психіку до різних форм поведінки, яка розглядається як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища. І особистість людини, з погляду біхевіоризму, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих даній людині.

Б.Ф.Скіннер - яскравий представник біхевіоризму - вважав, що поведінку людини можна визначити, передбачити і проконтролювати умовами оточення. Люди, за своєю суттю, дуже складні, але все-таки машини. Хоча він і не був першим психологом, який запропонував механістичний підхід до вивчення поведінки, його формулювання відрізнялося тим, що він доводив ідею до її логічного кінця. За Скіннером, наука про поведінку людини принципово не відрізняється від будь-якої іншої науки, заснованої на фактах, тобто має ту ж саму мету - передбачити і проконтролювати досліджуване явище.

Скіннер виділив два основні різновиди поведінки: респондентну й оперантну.

Респондентна поведінка – специфічна реакція, яка запускається відомим стимулом; стимул завжди передує реакції за часом. Добре знайомі приклади - це звуження чи розширення зіниці у відповідь на світлову стимуляцію, посмикування коліна при ударі молоточком по колінному сухожиллю і тремтіння при холоді. У кожнім з цих прикладів взаємозв’язок між стимулом (зменшення світлової стимуляції) і реакцією (розширення зіниці) мимовільне і спонтанне, це відбувається завжди. Однак респондентній поведінці можна і навчити.

Оперантна поведінка – реакція, яка визначається і контролюється результатом, який прямує за нею. Наприклад, катання на роликовій дошці, гра на фортепіано, метання дротиків і написання власного імені - це зразки оперантної реакції. Скіннер розумів, що безглуздо міркувати про походження оперантної поведінки, тому що нам невідомі стимул чи внутрішня причина, відповідальна за її появу. Вона відбувається спонтанно. Якщо наслідки сприятливі для організму, тоді імовірність повторення оперантної реакції в майбутньому підсилюється. І навпроти, якщо наслідки не сприятливі, тоді імовірність одержати оперантну реакцію зменшується. Наприклад, ви незабаром перестанете посміхатися людині, яка у відповідь на вашу посмішку завжди кидає на вас сердитий погляд чи взагалі ніколи не посміхається.

Отже, суть оперантного навчання полягає в тому, що підкріплена поведінка прагне повторитися, а поведінка непідкріплена має тенденцію не повторюватися. Таким чином, концепція підкріплення відіграє ключову роль у теорії Скіннера.

Швидкість, з яким оперантна поведінка здобувається і зберігається залежить від режиму застосовуваного підкріплення. Режим підкріплення - правило, що встановлює імовірність, з якою підкріплення буде відбуватися. Найпростішим правилом є пред'явлення підкріплення щораз, коли суб'єкт дає бажану реакцію. Це називається режимом безупинного підкріплення і звичайно використовується на початковому етапі будь-якого оперантного навчання. Однак, у більшості ситуацій повсякденного життя підкріплення поведінки буває не завжди однаковим і регулярним. У більшості випадків соціальна поведінка людини підкріплюється тільки іноді. Дитина плаче неодноразово, перш ніж доможеться уваги матері. Учений багато разів помиляється, перш ніж приходить до правильного рішення важкої проблеми. В обох цих прикладах непідкріплені реакції зустрічаються доти, поки одна з них не буде підкріплена.

Скіннер ретельно вивчав, як режим часткового підкріплення впливає на оперантну поведінку. Хоча можливі багато різних режимів підкріплення, їх усі можна класифікувати відповідно до двох основних параметрів: 1) підкріплення може мати місце тільки після того, як минув певний чи випадковий часовий інтервал з моменту попереднього підкріплення; 2) підкріплення може мати місце тільки після того, як з моменту підкріплення було отримано певну чи випадкову кількість реакцій. Відповідно до цих двох параметрів виділяють чотири основних режими підкріплення.

1. Режим підкріплення з постійним співвідношенням (ПС). У даному режимі організм підкріплюється по наявності заздалегідь визначеного чи "постійного" числа відповідних реакцій. Цей режим є загальним у повсякденному житті і йому належить значна роль у контролі поведінки. У багатьох сферах зайнятості співробітникам платять почасти чи навіть винятково відповідно до кількості одиниць, що вони виробляють чи продають. У промисловості ця система відома як плата за одиницю продукції. Режим ПС встановлює надзвичайно високий оперантний рівень, тому що чим частіше організм реагує, тим більше підкріплення він одержує.

2. Режим підкріплення з постійним інтервалом (ПІ). У режимі підкріплення з постійним інтервалом організм підкріплюється після того, як твердо встановлений чи "постійний" проміжок часу проходить з моменту попереднього підкріплення. На рівні людини режим ПІ дійсний при виплаті зарплати за роботу, виконану за годину, тиждень чи місяць. Подібно цьому, щотижнева видача грошей дитині на кишенькові витрати утворить ПІ форму підкріплення. Університети й інститути зазвичай працюють відповідно до режиму ПІ. Іспити і заліки встановлюються на регулярній основі. Цікаво, що режим ПІ дає низьку швидкість реагування відразу після того, як отримане підкріплення - феномен, названий паузою після підкріплення. Це показово для студентів, які відчувають труднощі при навчанні в середині семестру (передбачається, що вони здали іспити добре), тому що наступні іспити будуть ще нескоро. Вони буквально роблять перерву в навчанні.

3. Режим підкріплення з варіативним співвідношенням (ВС). В цьому режимі організм підкріплюється на основі якогось у середньому визначеного числа реакцій. Можливо, найбільш драматичною ілюстрацією поведінки людини, що знаходиться під контролем режиму ВС, є азартна гра. Розглянемо дії людини, що грає в гральний автомат, де потрібно опускати монетку чи спеціальною рукояткою витягати приз. Ці апарати запрограмовані таким чином, що підкріплення (гроші) розподіляється відповідно до числа спроб, за які людина платить, щоб керувати рукояткою. Однак виграш непередбачений, непостійний і рідко дозволяє одержувати більше того, що вклав гравець. Це пояснює той факт, чому власники казино одержують значно більше підкріплень, чим їхні постійні клієнти. Угасання поведінки, придбаної відповідно до режиму ВС, відбувається дуже повільно, тому що організм точно не знає, коли буде наступне підкріплення. Таким чином, гравець опускає монети в проріз автомата, незважаючи на незначний виграш (чи навіть програш), у повній упевненості, що наступного разу він "зірве куш". Така наполегливість типова для поведінки, викликаної режимом ВС.

4. Режим підкріплення з варіативним інтервалом (ВІ). В цьому режимі організм одержує підкріплення після того, як проходить невизначений проміжок часу. Подібно режиму ПІ, підкріплення при цієї умові залежить від часу. Однак час між підкріпленнями по режиму ВІ варіює навколо якоїсь середньої величини, а не є точно встановленим. При підкріпленні в режимі ВІ організм прагне установити постійну швидкість реагування, і при відсутності підкріплення реакції вгасають повільно. В остаточному підсумку, організм не може точно передбачати, коли буде наступне підкріплення. У повсякденному житті режим ВІ нечасто зустрічається, хоча декілька його варіантів можна спостерігати. Батьки, наприклад, можуть хвалити поведінку дитини досить довільно, розраховуючи, що дитина буде продовжувати поводитися відповідним чином і в непідкріплені інтервали часу. Подібно цьому, професора, що дають "несподівані" контрольні роботи, використовують режим ВІ. При цих умовах від студентів можна чекати збереження відносно високого рівня старанності, тому що вони ніколи не знають, у який момент буде наступна контрольна робота. Як правило, режим ВІ породжує більш високу швидкість реагування і опірність угасанню, ніж режим ПІ.

Крім описаних режимів підкріплення, розрізняють також два основних типи підкріплення - первинне і вторинне.

Первинне підкріплення - це будь-яка подія чи об'єкт, що самі по собі мають підкріплювальні властивості. Таким чином, вони не вимагають попередньої асоціації з іншими підкріпленнями, щоб задовольнити біологічну потребу. Первинні підкріплювальні стимули для людей - це їжа, вода, фізичний комфорт і секс. Їхнє ціннісне значення для організму не залежить від навчання.

Вторинне, чи умовне підкріплення, - це будь-яка подія чи об'єкт, що здобувають властивість здійснювати підкріплення за допомогою тісної асоціації з первинним підкріпленням, обумовленим минулим досвідом організму. Прикладами загальних вторинних підкріплювальних стимулів у людей є гроші, увага, гарні оцінки. Скіннер доводив, що фактично будь-який нейтральний стимул може стати підкріплювальним, якщо він асоціюється з іншими стимулами, що раніше мали підкріплювальні властивості. Характерним для умовного підкріплення є те, що воно генералізуєтся, якщо поєднується з більш ніж одним первинним підкріпленням. Гроші - особливо показовий приклад. Очевидно, що гроші не можуть задовольнити яку-небудь з наших первинних потреб. Але завдяки системі культурного обміну гроші є могутнім і сильним фактором для одержання безлічі задоволень. Наприклад, гроші дозволяють нам мати модний одяг, гарну квартиру, престижну машину і т.ін.

Інші види генералізованих умовних підкріплювальних стимулів - це лестощі, похвала, підпорядкування собі інших. Ці так називані соціальні підкріплювальні стимули часто діють дуже складно і ледь уловимо, але вони істотні для нашої поведінки в різноманітних ситуаціях. Увага - простий випадок. Усі знають, що дитина може одержати увагу, коли прикидається хворою чи погано поводиться. Часто діти настирливі, задають безглузді питання, втручаються в розмову дорослих, мочаться в постіль - і все це для того, щоб привернути увагу.

Ще більш сильний генералізований умовний стимул - це соціальне схвалення. І жіноча, і чоловіча мода - це предмет схвалення, і вона існує доти, поки є соціальне схвалення. Гарні оцінки в університеті - теж позитивний підкріплювальний стимул, тому що раніше за це одержували похвалу і схвалення батьків.

Скіннер думав, що умовні підкріплювальні стимули дуже важливі в контролі поведінки людини. Він також відзначав, що кожна людина проходить унікальну науку навчання. Наприклад, для когось дуже сильним підкріплювальним стимулом є успіх у якості менеджера; для інших важливо вираження ніжності; а хтось знаходить підкріплювальний стимул в атлетиці, академічних чи музичних заняттях. Можливі варіації в поведінці, підтримані умовними підкріплювальними стимулами, нескінченні.

З точки зору Скіннера, в основному поведінка людини контролюється аверсивними (неприємними чи болючими) стимулами. Два найбільш типові методи аверсивного контролю - це покарання і негативне підкріплення.

Термін покарання відноситься до будь-якого аверсивного стимула чи явища, яке випливає чи залежить від появи якої-небудь оперантної реакції. Замість того, щоб підсилювати реакцію, яку воно супроводжує, покарання зменшує, принаймні тимчасово, імовірність того, що реакція повториться.

По Скіннеру, покарання може бути здійснено двома різними способами, які він називає позитивне покарання і негативне покарання. Позитивне покарання зустрічається всякий раз, коли поведінка веде до аверсивного результату, наприклад, якщо дорослих ловлять на крадіжці, їх штрафують чи саджають у в'язницю. Негативне ж покарання зустрічається всякий раз, коли поведінка призводить до усунення (можливого) позитивного підкріплювального стимулу.

На відміну від покарання, негативне підкріплення - це процес, у якому організм обмежує аверсивний стимул чи уникає його. Скажемо, людина, що ховається від палючого сонця, ідучи в приміщення, швидше за все знову піде туди, коли сонце знову стане палючим.

Скіннер боровся з використанням усіх форм контролю поведінки, заснованих на аверсивних стимулах. Він особливо виділяв покарання як неефективний засіб контролю поведінки. Причина в тому, що через свою загрозливу природу тактика покарання небажаної поведінки може викликати негативні емоційні і соціальні побічні ефекти. Тривога, страх, антисоціальні дії і втрата самоповаги і впевненості - це тільки деякі можливі негативні побічні явища, зв'язані з використанням покарання. До того ж, поведінка, за яку покарали, може знову з'явитися після того, як зникне імовірність бути покараним. Наприклад, водій, якого отштрафували за перевищення швидкості, може заплатити міліціонеру і продовжувати вільно перевищувати швидкість, коли поблизу немає патруля.

Замість аверсивного контролю поведінки Скіннер рекомендував позитивне підкріплення як найбільш ефективний метод для усунення небажаної поведінки. Він доводив, що, оскільки позитивні підкріплювальні стимули не дають негативних побічних явищ, вони більш придатні для формування поведінки людини. Скіннер показав можливості позитивного підкріплення, і це вплинуло на стратегії поведінки, використовувані у вихованні дітей, освіті, бізнесі і промисловості. В усіх цих областях з'явилася тенденція до усе більшого заохочення бажаної поведінки, а не покаранню небажаної.

4. КОГНІТИВНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ ДЖ.КЕЛЛІ

Когнітивний напрямок персонології підкреслює вплив інтелектуальних чи розумових процесів на поведінку людини. Джордж Келлі був одним з піонерів цього напрямку.

Дж.Келлі надавав великого значення тому, як люди усвідомлюють і інтерпретують свій життєвий досвід. Отже, його теорія особистості зосереджена на процесах, що дозволяють людям зрозуміти психологічну сферу свого життя. Модель особистості Келлі заснована на аналогії людини як дослідника. А саме, він робить припущення, що подібно вченому, що вивчає певний феномен, будь-яка людина висуває робочі гіпотези про реальність, за допомогою яких вона намагається передбачати і контролювати події життя. Зрозуміло, Келлі не стверджував, що кожна людина буквально є вченим, що спостерігає якісь явища природи чи соціального життя і використовує складні методи для збору й оцінки даних. Така аналогія далека його точці зору. Але він усе-таки припустив, що всі люди - вчені в тому сенсі, що вони формулюють гіпотези і стежать за тим, підтвердяться їх гіпотези чи ні, залучаючи до цієї діяльності ті ж психічні процеси, що і вчений у ході наукового пошуку.

Таким чином, в основі теорії особистості Келлі лежить передумова про те, що наука є квінтесенцією тих способів і процедур, за допомогою яких кожний з нас висуває нові ідеї про світ. Мета науки - передбачити, змінити і зрозуміти події, тобто основна мета вченого - зменшити невизначеність. Але не тільки вчені - усі люди мають такі цілі. Ми усі зацікавлені в передбаченні майбутнього і побудові планів, заснованих на очікуваних результатах.

Те, що всі люди розглядаються як вчені, привело до низки важливих наслідків для теорії Келлі.

По-перше, це припускає, що люди, головним чином, орієнтовані на майбутні, а не на минулі чи дійсні події їхнього життя. Келлі також відзначав, що точка зору людини на життя нестійка, вона рідко буває сьогодні такою ж, як була вчора чи буде завтра. У спробі передбачати і проконтролювати майбутні події людина постійно перевіряє своє відношення до дійсності.

Другий наслідок уподібнення всіх людей вченим - це те, що люди мають здатність активно формувати уявлення про своє оточення, а не просто пасивно реагувати на нього. Як психолог раціонально формулює і перевіряє теоретичні уявлення про явища, що спостерігаються, так і людина, що не належить до цієї професії, може тлумачити і пояснювати своє оточення. Для Келлі життя характеризується постійною боротьбою за те, щоб осмислити реальний світ досвіду; саме ця якість дозволяє людям творити їхню власну долю. Люди не мають потребу в тому, щоб бути рабами свого минулого досвіду чи актуальної ситуації - якщо тільки вони самі не погоджуються з таким тлумаченням власної персони. Коротше, людина не контролюється дійсними подіями (як пропонує Скіннер) чи минулими (як пропонує Фрейд), а скоріше контролює події в залежності від поставлених питань і знайдених відповідей.

В основі когнітивної теорії Келлі лежить ідея особистісних конструктів. Особистісний конструкт - це ідея чи думка, яку людина використовує, щоб усвідомити чи інтерпретувати, пояснити чи передбачити свій досвід. Він являє собою стійкий спосіб, яким людина осмислює якісь аспекти дійсності в термінах схожості і контрасту. Прикладами особистісних конструктів можуть бути "схвильований-спокійний", "розумний-дурний", "чоловічий-жіночий", "гарний-поганий", "дружній-ворожий". Це тільки кілька прикладів незліченних конструктів, що людина використовує, щоб оцінити значення явищ свого повсякденного життя.

Келлі також припустив, що особистісні конструкти можна класифікувати відповідно до природи контролю, що вони імпліцитно здійснюють над своїми елементами. Конструкт, що стандартизує елементи, для того, щоб вони були винятково в його діапазоні, Келлі назвав попереджувальним конструктом. Це тип класифікаційного конструкту; те, що потрапило в одну класифікацію, виключається з іншої. Прикладом попереджувального конструкту може бути етнічний ярлик. Скажемо, якщо людина ідентифікована як "німець", то про неї будуть думати тільки як про німця і ніяк інакше.

У констеляторному конструкті елементи можуть одночасно належати іншим областям, але вони постійні в складі своєї сфери. Тобто, якщо явище відноситься до якоїсь категорії одного конструкту, інші його характеристики фіксовані. Шаблонове мислення ілюструє цей тип конструкта. Приклад констеляторного мислення: "Якщо ця людина продавець, вона швидше за все нечесна, шахраювата, і вміло поводиться з покупцем". У цьому прикладі немає місця для інших суджень про цю людину. По визначенню, констеляторні конструкти обмежують наші можливості для альтернативних думок; раз ми відносимо людину до даної категорії, ми наділяємо її усіма відповідними характеристиками.

Конструкт, який залишає свої елементи відкритими для альтернативних конструкцій, називається конструктом, що припускає. Цей тип конструкту прямо протилежний вищезгаданим конструктам, тому що він дозволяє людині бути відкритим для нового досвіду і приймати альтернативну точку зору на світ. Хоча є спокуса інтерпретувати попереджувальний і констеляторний конструкти як небажані типи, а конструкт, що припускає - як бажаний, Келлі стверджував, що це не так. Якби ми користалися тільки конструктами, що припускають, ми зазнавали би масу труднощів, тому що не могли б приймати невідкладні рішення.

Келлі запропонував наступне визначення особистості: особистість індивіда представляє організовану систему більш-менш важливих конструктів; людина використовує особистісні конструкти, щоб інтерпретувати світ переживань і передбачати майбутні події. Для Келлі, особистість еквівалентна конструктам, використовуваним індивідом з метою передбачення майбутнього. Щоб зрозуміти іншу людини, треба знати щось про конструкти, що вона використовує, про події, включені у ці конструкти, і про те, як вони співвідносяться один з одним.

Основний постулат теорії особистості Келлі звучить наступним чином: "Процеси особистості - це прокладені в психіці канали, у руслі яких людина прогнозує події". Інакше кажучи, уся поведінка людини спрямована на прогноз подій. Постулат також має на увазі, що Келлі цікавить людина як така, а не якісь окремі її аспекти. Вислів "процеси особистості" припускає, що людина - це організм, що знаходиться в розвитку, а не інертна субстанція, на яку впливають несвідомі імпульси, чи спонукають до дії подразники оточення. Келлі уподібнює людину досліднику і вважає, що люди керуються своїми конструктами, орієнтованими на майбутнє. Вислів "прокладені канали" означає, що поведінка відносно стабільна в часі і ситуаціях. Келлі думав, що люди діють у межах мережі стежин чи каналів, а не турбуються про порожнечу, що не піддається прогнозуванню. І нарешті, вислів "прогнозує події" відображає прогностичні і мотиваційні риси, властиві когнітивній теорії. Подібно вченим, людина намагається пояснити дійсність, щоб навчитися передбачати події, що впливають на її життя. Саме це розуміння пояснює спрямованість діяльності в теорії Келлі. Відповідно до неї, люди дивляться на сьогодення так, щоб передбачати майбутнє за допомогою унікальної системи своїх особистісних конструктів.

З основного постулату можна зробити ряд висновків. Розглянемо найважливіші з них. Перший висновок звучить так: "Люди відрізняються один від одного тим, як вони інтерпретують події". По Келлі, дві людини, будь вони навіть ідентичними близнюками чи, припустимо, май вони схожі погляди, звертаються до події й інтерпретують її по-різному. Кожна людина розуміє дійсність з "дзвіниці" свого унікального особистісного конструкту. Отже, різниця між людьми полягає в тому, що вони інтерпретують події під різним кутом зору.

На думку Келлі, крім того, що особистісні конструкти мають відмінні риси, вони й організовані в людині по-різному. Це чітко зазначено в його висновку про організацію: "Кожна людина специфічно розвиває у відповідності зі своєю можливістю прогнозувати події систему аналізу, що визначає рангові відносини між конструктами". Цей висновок показує, що люди організують свої особистісні конструкти ієрархічно, щоб звести до мінімуму несумісність і невідповідності. І, ще більш важливо, він має на увазі, що люди відрізняються один від одного не тільки по числу і типу конструктів, які вони використовують у своїх судженнях про світ, але також тим, як вони організують свої конструкти. Коротше, було би помилкою думати, що конструкти безладно тісняться у свідомості людини і застосовуються кожний по окремості.

По Келлі, організація особистісних конструктів дуже логічна: конструкти організовані в пірамідальну структуру. Підпорядковуючий конструкт містить у собі інші конструкти, а підрядний конструкт включений в підпорядковуючий конструкт. Люди створюють різну ієрархію особистісних конструктів. Підпорядковуючі і підрядні конструкти в системі однієї людини не обов'язково займають таке ж положення в системі іншої. Келлі припустив, що тільки, якщо ми знаємо, як людина організує конструкти, ми можемо правильно судити про її поведінку.

З погляду Келлі, люди мають кілька конструктів, за допомогою яких вони інтерпретують події свого життя. Більш того, щодня вони повинні вибирати, який конструкт і який його полюс використовувати для прогнозу подій. Якщо людина стоїть перед вибором (тобто перед ситуацією, у якій вона повинна використовувати свої конструкти тим чи іншим способом), вона вибере те, що найбільш ймовірно або розширить її розуміння світу, або уточнить її систему конструктів.

Отже, люди відрізняються один від одного тим, як вони інтерпретують ситуації. У такому випадку, вони можуть бути схожими один на одного, якщо схожим образом інтерпретують свій досвід. Рибалка рибалку бачить здалеку. Ця ідея виражена у висновку про спільність: "Якщо людина інтерпретує досвід якоюсь мірою подібно тому, як це робить інша людина, то її психічні процеси подібні психічним процесам іншої людини". Якщо дві людини розділяють погляди на світ (тобто схожі у своїй інтерпретації особистого досвіду), імовірно, і поводитися вони будуть схоже (тобто вони будуть схожими особистостями). Необхідно зазначити, що люди схожі не тому, що вони пережили ті самі події в житті, і не тому, що їхня поведінка схожа - вони схожі тому, що події для них мають приблизно однакове психологічне значення. У відповідності зі своєю когнітивною орієнтацією, Келлі спирається на інтерпретацію, а не на минулий досвід чи поведінку, що спостерігається.

Висновок про спільність, сформульований Келлі, дуже важливий для сфери людських відносин. Зокрема, він припускає можливий об'єднуючий зв'язок між індивідуальною і соціальною психологією. Беззастережне твердження, що стійкі і щирі людські відносини не можуть розвиватися, якщо принаймні один з людей не намагається встати на місце іншого, може пояснити ті проблеми спілкування, що виникають у людей у самих різних ситуаціях, починаючи від щоденних розмов (з батьками, родичами, друзями, сусідами) і закінчуючи міжнародними справами. Світ без війни може, в остаточному підсумку, залежати від можливості людей (особливо глав держав) точно аналізувати інтерпретаційні процеси інших.