Функціоналізм: виникнення й розвиток

Приблизно до 1900 року психологічні дослідження в Сполучених Штатах вийшли на власну дорогу, відмежувавшись як від психології Вундта, так і від структуралізму Титченера, які не торкалися теми мети, або змісту свідомості, тобто його функцій. Основою функціонального напрямку в психології стали праці Дарвіна й Гальтона, що цікавилися більшою мірою не змістом, а принципами роботи свідомості.

Чим обумовлений розквіт функціональної психології саме в США, а не в Англії, де вона зародилася? Відповідь варто шукати в американському характері й унікальних соціальних, економічних і політичних особливостях розвитку США. Американський дух того часу готовий був прийняти як еволюційну теорію, так і її галузь – функціоналізм.

Герберт Спенсер (1820–1903) і синтетична філософія 62-літнього англійського філософа-самоучку, який затикав частенько вуха ватою, – у надії відгородитися від зовнішнього миру й зосередитися на своїх думках, – в 1882 році в Сполучених Штатах зустрічали як національного героя. Його приймав у Нью-Йорку сам Ендрю Карнегі, мультимільйонер, патріарх американської сталеливарної промисловості, що звеличував філософа як месію. В очах багатьох провідних американських бізнесменів, учених, політиків і релігійних діячів ця людина дійсно була рятівником. Він не встигав відповідати на запрошення пообідати; з усіх боків йому марнували похвали й виявляли повагу.

Його ім'я – Герберт Спенсер, учений, якого Дарвін називав «наш філософ» і чий вплив на світогляд американців виявилося воістину фундаментальним. Спенсер, що володів надзвичайно плідним розумом, є автором величезної кількості книг, багато хто з яких він диктував секретареві в перервах між тенісними партіями або сидячи на веслах під час річкових прогулянок. Його праці – у вигляді статей із продовженнями – друкувалися в популярних журналах; були продані сотні тисяч екземплярів його книг, а вивчення його філософської системи вважалося обов'язковим для всіх студентів університетів, незалежно від спеціалізації. «На початку 60-х років минулого сторіччя ідеї Спенсера зі швидкістю блискавки опанували розумами університетської Америки й панували над ними протягом наступних тридцяти років». На цих ідеях, що охопила всі шари суспільства, виросло ціле покоління американців. Будь у той час уже винайдене телебачення. Спенсер напевно не сходив би з екранів, а його погляди, завдяки численним струм-шоу, були б ще популярніше.

Він міг встигнути набагато більше, якби не той нервовий стан, що переслідувало його з 53 років і збільшувалося постійною присутністю інших людей. Затикаючи вуха, Спенсер намагався знайти спокій, піти від розмов, що дратували. Тільки так йому вдавалося зосередитися на власних думках і хоча б небагато попрацювати. Будь-яке зовнішнє вторгнення приводило до безсоння, сильному серцебиттю, розладу травлення. Як і в Дарвіна, ці проблеми зі здоров'ям почалися в той момент, коли вчений приступився до розробки своєї системи, який він присвятили все життя.

Соціальний дарвінізм

Філософією, що принесла Спенсеру настільки гучне визнання, був дарвінізм – еволюційна концепція виживання найсильніших. Але в розвитку цієї теорії Спенсер пішов далі самого Дарвіна.

У Сполучених Штатах ідеї й еволюційна теорія Дарвіна були зустрінуті з ентузіазмом і величезним інтересом. Їх широко обговорювали не тільки в університетських і академічних колах, але й на сторінках популярних журналів і навіть деяких релігійних видань.

Спенсер затверджував, що еволюційним є розвиток всіх аспектів Всесвіту, включаючи людину й соціальні інститути. Всесвіт розвивається відповідно до закону виживання найсильніших (по власному вираженню Спенсера). Саме із цього положення виросла концепція еволюції стосовно до людини й суспільства, названа соціальним дарвінізмом. Нову теорію з наснагою зустріли в Америці.

За умови невтручання в чинність закону виживання, відповідно до утопічних подань Спенсера, вціліють тільки кращі індивіди й системи. Доти, поки ніщо не втрутиться в природний порядок речей, людське вдосконалювання неминуче. Ідеї Спенсера сприяли процвітанню духу індивідуалізму й вільного підприємництва; філософ критикував уряд за спроби регулювати життя громадян і виступав навіть проти урядових субсидій на освіту й будівництво житла.

По Спенсеру, люди й організації повинні розвиватися, покладаючись лише на власні сили, – так само, як живуть і пристосовуються інші види. Будь-яка допомога держави суперечить природному еволюційному процесу. Індивідууми, комерційні й інші інститути, не здатні пристосуватися до середовища, нс відповідають принципу виживання найсильніших, і з метою поліпшення всього суспільства варто дати їм загинути або «піти зі сцени». Якщо уряди продовжують підтримувати погано функціонуючі системи (людей, групи, організації), то ці системи, у результаті, послабляють суспільство, тим самим порушуючи закон виживання найдужчих і пристосованих. Спенсер підкреслював, що за умови виживання кращих суспільство, в остаточному підсумку, досягне досконалості.

Ці ідеї цілком відповідали, що панував в Америці духу індивідуалізму, тому словосполучення «виживання найсильніших» і «боротьба за існування» швидко стали частиною національної свідомості й рефреном американського суспільства кінця XIX сторіччя; Сполучені Штати були живим втіленням ідей Спенсера.

Перші американські поселенці були працьовитими людьми, які сповідали принципи вільного підприємництва, самодостатності й незалежності від урядового регулювання. Вони як ніхто розуміли, що таке виживання найсильніших. Ця земля відплачувала тим у кого дістало сміливості, винахідливості й уміння на ній працювати, життя щодня демонструвало їм дія принципів природного добору, особливо на Заході, де виживання й успіх залежали від здатності пристосуватися до вимог ворожого середовища: нс що зуміли пристосуватися просто гинули.

Американський історик Фредерик Джексон Тернер так описав цих переможців у сутичці з життям: «Груба сила сполучається в них із проникливістю й допитливістю: завдяки своїй винахідливості вони миттєво знаходять засоби досягнення мети: з лету схоплюючи свою вигоду вони здійснюють великі проекти: їм властиві невтомність і ініціатива: це справжнє торжество індивідуалізму».

У Сполучених Штатах люди орієнтувалися на практичність, вигоду, функціональність, і молода американська психологічна наука, як у дзеркалі, відбила ці прагнення. От чому саме в США так захоплено прийняли еволюційну теорію. Американська психологія стала функціональної, тому що принципи еволюції й функціоналізм були близькі американцям. І оскільки погляди Спенсера виявилися співзвучні американському характеру, його філософська система вплинула на всі сфери пізнання.

Спенсер сформулював філософську систему, що він назвав синтетичною філософією. («Синтетична» у змісті синтезу або об'єднання, а не чогось штучного або неприродного.) Базою цієї всеосяжної системи стали еволюційні принципи в застосуванні до всіх областей людського знання й досвіду. Його ідеї знайшли своє вираження в 10-млосному зібранні творів, що видавалося протягом майже 40 років: з 1860 по 1897 рік. Багато провідних учених того часу проголосили ці твори працями генія. Конви Ллойд Морган написав у листі до Спенсеру: «З усіх, кого я почитаю своїми вчителями в науці, я найбільше зобов'язаний Вам». Альфред Рассел Уоллес назвав свого первістка на честь філософа Спенсером. Дарвін, прочитавши одну із книг Спенсера, сказав, що той «на порядок перевершує» його самого.

Двотомна праця «Принципи психології», опублікований уперше в 1855 році, пізніше ліг в основу курсу психології, що Вільям Джемс читав у Гарварді. У цій роботі Спенсер висловив точку зору, що людський розум пройшов довгий шлях розвитку й пристосування, перш ніж стати таким, який він є. Він підкреслював, що нервовим і розумовим процесам властива пристосовність, а всі людський досвід, що ускладнюється, і, отже, поводження є частиною нормального еволюційного процесу. Щоб вижити, організм повинен пристосовуватися.

Вільям Джемс (1842–1910): предтеча функціональної психології. Парадоксальні й фігура Вільяма Джемса, і його роль в американській психології. Його роботи передбачили функціоналізм, а сам він став піонером нового напрямку психології в США. Відповідно до одному з недавніх досліджень по історії психології, Джемс, уступаючи по значимості для світової психологічної науки тільки Вундту, очолює список американських психологів.

Однак, дехто з колег Джемса вважав, що він негативно вплинув на розвиток психологічної науки. Він не приховував свого інтересу до телепатії, ясновидінню, спіритизму; відомі навіть його спроби спілкуватися з душами померлі й інші містичні досвіди. Багато американських учених, прихильники експериментальної психології, включаючи Титченера й Кеттела, критикували Джемса за його захоплену підтримку подібних психічних явищ, які вони виключали з наукового розгляду.

Джемс не заснував власної формальної психологічної системи й не виховав учнів. Після нього не залишилося наукової школи. Джемс скоріше був теоретиком, хоча та область психології, який він займався, можна назвати рівною мірою й теоретичної, і експериментальної. Психологія, що він один раз назвав «норовливої леді», не була його пристрастю. На відміну від Вундта або Титченера Джемс присвятив психології не так багато свого часу, він займався іншими проблемами.

Ця чарівна й складна людина, яка внесла у психологію настільки вагомий внесок, повернувся до цієї науки на схилі віку (у вступній лекції в Принстонському університеті Джемс просила не називати його психологом). Він говорив, що психологія – це «твердження очевидного». Але саме в психології, до якої Джемс ставився зверхнє, він займає, безперечно, гідне місце. Джемс не був першовідкривачем функціональної психології, але він писав і мислив в атмосфері функціоналізму, що наповнив собою американську психологію того років. Його наукове натхнення передалося наступним поколінням психологів, тим самим вплинувши на розвиток функціональної психології.

Вільям Джемс народився в нью-йоркському отеленні «Aslor House». Батьки його були людьми відомими й багатими. Батько весь свій ентузіазм направив на те, щоб діти одержали гарне утворення. А оскільки він був переконаний, що американські школи його не дають, але думав також, що діти повинні вчитися серед своїх співгромадян, то в юні роки Джемс перемінив кілька шкіл в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Швейцарії й Сполучених Штатах. Він зміг близько познайомитися з інтелектуальними й культурними скарбами Англії і Європи й назавжди зберіг любов до подорожей.

Хоча Джемс-старший ніколи всерйоз не думав про те, що його дітям прийде працювати, він всіма силами заохочував інтерес Вільяма до науки. У хлопчика був спеціальний набір для хімічних досвідів – «бунзеновський пальник і пухирці із загадковими рідинами, які він міг змішувати й нагрівати. Іноді йому навіть вдавалося влаштовувати невеликі вибухи. Від цих рідин пальці його й одяг, до прикрості батька, завжди були в плямах».

Коли Джемсу здійснилося вісімнадцять, він вирішив стати художником. Шість місяців він учився в майстерні Уїлма Ханта в Ньюпорте, переконавшись, нарешті, що для кар'єри живописця йому явно бракує таланта. Тоді він надійшов у наукову школу Лоуренса при Гарвардському університеті. У ті роки стало слабшати не тільки його здоров'я, але й упевненість у собі, що перетворило Джемса в людину дуже неспокійного й нервового. Джемс закинув хімію, можливо, через занадто строгі вимоги, пропонованих до роботи в лабораторії, і перейшов у медичну школу. Але й у медицині він розчарувався, помітивши, що «лікування – це, по більшій частині, суцільний обман… за винятком хіба що хірургії, де іноді можна домогтися дійсно позитивного результату, присутність лікаря робить па пацієнта і його родину дія, в основному, заспокійливе. Але чи коштує це тих грошей, які одержують лікарі?».

Кинувши медицину, Джемс, як асистент зоолога Луї Агасси, приєднався до експедиції, чиєю метою було зібрати колекцію тварин, що живуть у басейні Амазонки в Бразилії. Із цією поїздкою Джемсу представився шанс зробити кар'єру в біології, але його стомлювала необхідність скрупульозно збирати й описувати різних тварин, як, втім, і всі інші принадності експедиційного життя. «Я створений скоріше для міркувань, чим для активної діяльності», – писав Джемс. Можливо, невдалий досвід у хімії й біології визначив пізнішу відразу Джемса до експериментування в психології.

Після експедиції 1863 року медицина більше не залучала Джемса так, як раніше, але він, хоча й з небажанням, вирішив продовжити навчання – просто тому, що ні до чого іншому душу не лежало. Він часто болів, скаржився на депресії, нетравлення шлунка, безсоння, порушення зору, болю в спині. «Але було ясно, що причина всіх його хвороб – Америка. А єдині ліки – Європа».

Джемс відправився на води в Німеччину. Він багато читав, писав великі листи друзям, але депресія не відступала. Джемс побував на декількох лекціях по психології в Берлінському університеті й пізніше згадував, що те були часи, коли «психологія робила свої перші кроки як наука». У той рік він говорив, що якщо видужає й дотягне до весни, те, видимо, буде вчитися психології у великого Гельмгольца й «ще якого – те Вундта». Джемс благополучно пережив зиму, але познайомитися з Вундтом йому поки не вдалося. Але той факт, що він чув його ім'я ще за десять років дощенту лейпцігської лабораторії, говорить про те, що Джемс був у курсі всіх тенденцій наукового й інтелектуального розвитку.

В 1869 році в Гарварді Джемс одержав ступінь доктора медицини, але занепокоєння й депресія не залишали його. В полоні невимовних й жахливих страхів, він подумував про самогубство. Страх був настільки великий, що він перестав виходити з будинку по вечорах. Філософію життя, що у той тяжкий час виношував Джемс, надихнуло не інтелектуальну цікавість, а розпач. Він читав багато книг по філософії, у тому числі есе про волю волі Шарля Ренувье. Погляди цього французького філософа дуже сильно вплинули на Джемса. Він вирішив, що його власним першим актом вільної волі стане віра в її існування. Він переконав себе, що віра в силу волі допоможе йому вилікувати від депресії. І Джемсу це в якімсь ступені вдалося, тому що в 1872 році він прийняв пропозицію викладати фізіологію в Гарварді, помітивши із цього приводу, що «відповідальна робота облагороджує людину». Через рік Джемс взяв відпустку, щоб побувати в Італії, але після повернення повернувся до викладання.

Свій перший курс лекцій по психології, названий «Про відносини між фізіологією й психологією», Джемс представив в 1875/76 навчальному році. Таким чином, Гарвард став першим у Сполучених Штатах університетом, де навчали сучасної експериментальної психології. Сам Джемс формально ніколи психології не вчився: першою лекцією по психології, що він відвідав, була його власна. Університет виділив Джемсу 500 доларів для покупки необхідного йому лабораторного устаткування.

1878 рік ознаменувався двома важливими для Джемса подіями: він женився на Елис Хоув Гиббенс і підписав договір з видавцем Генрі Холтом на публікацію книги, що згодом стала одним із класичних праць по психології. Писати книгу він почав у свій медяний місяць, а завершив тільки через 12 років.

Робота затяглася не в останню чергу тому, що Джемс був жагучим мандрівником. Якщо він не їздив у Європу, бродив по горах штату Нью-Йорк або Нью-Гемпшира.

Його листа залишали враження, що він прагнув до самітності, що часом близькі відносини з іншими людьми обтяжували його й тільки подорожуючи він відпочивав. Для друзів Джемса не було секретом, що після народження кожної своєї дитини він зривався з будинку, а потім, почуваючи себе винуватим, писав дружині покаянні листи. Джемс біг від родини, щоб насолодитися природою й самітністю, і в такі моменти випробовував якесь містичне полегшення.

Таку чутливу натуру, як Джемс, особливо вибивало з колії народження дітей. Він не міг працювати, його дратувало увага дружини до немовляти. Коли народився його другий син, він на цілий рік виїхав у Європу, де безупинно кочував з міста в місто.

З Венеції Джемс написав дружині, що зустрів і полюбив італійку. «Ти звикнеш до моїх захоплень», – писав він їй. Джемс щиро вірив, що його тяга до інших жінок – це своєрідна данина дружині; правда, ми так і не довідаємося, що ж думала із цього приводу сама місіс Джемс. Через кілька місяців він сказав їй, що єдина причина роману – туга за будинком, і попросив дозволу зняти квартиру неподалік від будинку дружини, щоб мати можливість щодня відвідувати родину.

Джемс продовжував викладати в Гарварді (коли бував будинку) і в 1885 році став професором філософії, а через кілька років і психології. На той час він був знаком з багатьма європейськими психологами, у тому числі й з Вундтом, що, за його словами, «робить втішне враження; у нього приємний голос і гарна широка посмішка». По закінченні декількох років Джемс однак зауважував, що Вундт – «ніякий не геній, а просто професор, чий обов'язок – всі знати й по кожному питанню мати власну думку».

В 1890 році двотомна праця Джемса «Основи психології» (The Principles of Psychology) був, нарешті, опублікований і мав приголомшуючі успіхи. До цієї пори він уважається одним з фундаментальних внесків у психологію. Через майже 80 років після виходу цього твору один психолог написав: «Без сумніву, Основи Джемса – це одна із самих грамотних, зухвалих, і в той же час сама виразна з тих, які колись з’явилися на англійській або будь-якій іншій мові книг по психології». Вона стала кращим підручником по психології, на якому виховане не одне покоління студентів психологів. І сьогодні читання цієї книги доставляє величезна насолода навіть непрофесіоналам.

Але не всі прийняли твір Джемса прихильно. Він не сподобалося Вундту й Титченеру, чиї погляди Джемс критикував. «Це – література, – писав Вундт. – Це блискуче, але це не психологія». Джемс і сам не був у захваті від власного добутку. У листі до свого видавця він називав рукопис «огидною, пухкою, сирою, роздутою масою, що доводить тільки дві речі: що такої науки, як психологія, не існує, і що [Вільям Джемс] – бездара».

Після виходу Основ Джемс вирішив, що йому більше нема чого сказати в психології, і втратив інтерес до психологічної лабораторії. На місце директора Гарвардської лабораторії й викладача психології він запропонував професора Хьюго Мюнстерберга з університету німецького міста Фрейбург. Сам Джемс мав намір повністю присвятити себе філософським вишукуванням. Мюнстерберг не зміг стати рівноцінною заміною Джемсу – підтримувати провідні позиції Гарварда в експериментальних дослідженнях. Його більше цікавили різноманітні прикладні проблеми, і лабораторії він приділяв мало увагу. Як ми побачимо пізніше, Мюнстерберг став одним із засновників прикладної психології, а також видатним популяризатором науки.

Хоча ідея створення психологічної лабораторії в Гарвардському університеті належала Джемсу, він не був гарячим шанувальником експериментальних методів. Його ніколи не переконували результати лабораторних досвідів, та й взагалі до цієї роботи він випробовував ворожість. Джемс уважав, що в американських університетах занадто багато лабораторій, а в Основах затверджував, що результати лабораторних експериментів незначні в порівнянні з тими зусиллями, які на них покладені. Не дивно тому, що внесок Джемса в розвиток експериментальної психології не був значним.

Останні 20 років життя Джемс віддав удосконалюванню своєї філософської системи; в 1890 році він був визнаний провідним американським філософом. Вийшла його робота «Бесіда із учителями» (Talks to Teachers), присвячена питанням застосування методів психології в процесі навчання. Вона поклала початок педагогічної психології й стала першим підручником по цьому предметі. В 1902 році з'явилася книга «Різноманіття релігійного досвіду» (The Varieties of Religious Experience), а слідом за нею – ще три твори по філософії.

У віці 53 років Джемс закохався у випускницю коледжу Полин Голдмарк, 21 року, «гарну й серйозну дівчину». «Я зовсім збожеволів, – писав він другові, – будь я молодий і вільний, ця любов могла б перерости в глибоке почуття».

Трьома роками пізніше, під час поїздки в гори Адирондак із друзями, серед яких була й міс Голдмарк, із Джемсом трапився серцевий приступ, що згодом виявився фатальним. Схвильований присутністю дівчини, стомлений довгим пішим походом і недосипанням, наступного дня після приступу Джемс все-таки наполягав, що понесе свою частину туристського спорядження – «демонструючи силу й відвагу». Але серце не витримало напруги. В 1910 році, через два дні після повернення з останньої подорожі в Європу, Джемс умер.

Чому ім'я Джемса називають у ряді найбільших американських психологів? Тому є три причини. По-перше, його склад відрізнявся ясністю, настільки рідкісної для наукової мови. У його стилі є безпосередність і зачарування. По-друге, Джемс стояв на позиціях, протилежних вундтовської, відповідно до якої ціль психології – розкладання свідомості на елементи і їхнє вивчення. Нарешті, Джемс запропонував інший погляд на свідомість, близька новому функціональному підходу до психології. Іншими словами, час було готове слухати Джемсу.

В «Основах психології» Джемса закладений головний принцип американського функціоналізму: ціль психології – не виявлення елементів досвіду, а вивчення функції пристосування свідомості. Джемс писав, що свідомість веде нас до тих цілій, які необхідні для виживання. Свідомість – це життєва важлива функція високорозвинених істот, що живуть у складному середовищі: без нього була б неможлива еволюція людини.

Основою психології Джемс уважав біологію. Подібні погляди висловлювалися й раніше, але саме роботи Джемса направили психологію від формулювань Вундта в інше русло. Джемс розглядав психічні процеси як корисну, функціональну діяльність живих організмів у їхніх спробах вижити й пристосуватися до навколишнього світу.

Джемс також підкреслював нераціональні аспекти людської природи. Люди – створення не тільки мислячі, але ще й імпульсивним, піддані страстям. Навіть говорячи про винятково розумові процеси, Джемс підкреслював роль нераціонального. Він відзначав, що інтелект працює під впливом тіла, думки складаються під впливом емоційних факторів, на формування суджень і понять впливають потреби й бажанні людей. Таким чином, Джемс не розглядав людину як істоти раціональну.

Розглянемо деякі проблеми, порушені Джемсом у його «Основах психології». Основи відкриваються твердженням, що «психологія – це наука про психічні (ментальні) явища і їхні умови» З погляду предмета вивчення, ключові слова тут – явища й умови. Слово «явища» указує на те, що предмет вивчення психології лежить у сфері безпосереднього досвіду; використовуючи слово «умови», Джемс говорить про важливість тіла, зокрема, мозку, для психічних процесів.

По Джемсу, головну частину психології становлять фізичні основи свідомості Він визнавав важливу роль вивчення свідомості в нерозривному зв'язку з людським буттям, тобто в своєму природному середовищу. Звертання до біології й фізіології мозку при вивченні свідомості – відмітна риса психології Джемса.

Джемс виступав проти штучного характеру й вузькості вундтовской позиції. Він писав, що свідомі переживання є просто те, що вони є, а не групи або набори елементів. Відкриття дискретних елементів за допомогою інтроспективного аналізу ще не доводить, що ці елементи існують незалежно від спостерігача. Інтерпретація психологом результатів експерименту залежить, насамперед, від його поглядів і позиції, який він дотримується.

Дегустатор учиться розпізнавати окремі елементи смаку й заходу, які людина непідготовлена уловити не в змозі. Звичайні люди під час їжі сприймають суміш смаків, сплав, що вони не можуть проаналізувати. Точно так само, уважав Джемс, той факт, що деякі люди можуть аналізувати власні переживання в умовах психологічної лабораторії, не означає, що окремі елементи, які вони описують, присутні у свідомості кожного, хто переживає такий же досвід. Подібні допущення Джемс називав помилковим висновком психологів.

Глибоко зачеплений підходом Вундта, Джемс заявив, що у свідомому досвіді не існує елементарних відчуттів, вони є винятково результатом складного процесу умовиводу або абстрагування. Джемс виразився різко й красномовно: «Ні в кого не може бути елементарних відчуттів самих по собі. Із самого народження наша свідомість повно-повнісінько безліччю різноманітних об'єктів і зв'язків, а те, що ми називаємо простими відчуттями, є результат розбірливості уваги, що часто досягає найвищого рівня».

Замість штучного аналізу й розкладання свідомого досвіду на мнимі елементи Джемс запропонував нову програму психології. Він проголосив єдність всього психічного життя, цілісність безупинно, що змінюється досвіду. Свідомість існує у формі безперервного плину, – яке він назвав потоком свідомості – і будь-яка спроба розділити його на окремі елементи або фази тільки псує його суть.

Оскільки потік свідомість перебуває в безперервному русі й постійно видозмінюється, ми не можемо пережити ту саму думку або відчуття більше одного разу. Про об'єкт або подразник можна думати скільки завгодно раз, але ці думки не будуть однаковими. Їхня різниця обумовлена проміжним досвідом. Таким чином, свідомість носить не оборотний, а спрямований, кумулятивний характер.

Процес мислення також безперервний. Строго говорячи, у потоці свідомості можуть бути пробіли, наприклад, під час сну, але, прокидаючись, ми відразу без праці відновлюємо рух потоку свідомості. Крім того, психіка виборча. Ми можемо приділяти увагу якоїсь маленької частини емпіричного миру – виходить, мозок вибірково реагує на безліч діючих на нього подразників, фільтрує й поєднує їх, відбираючи одні й відкидаючи інші. Критерієм вибору, згідно Джемсу, є релевантність – тобто тісний взаємозв'язок. Мозок відбирає релевантні подразники таким чином, щоб свідомість могла працювати логічно, у результаті формується розумний умовивід.

Головне, що підкреслював Джемс, – це ціль свідомості. Він думав, що свідомість має біологічну корисність, у противному випадку вона не вижила б. Ціль, або функція свідомості – дати людині здатність – у вигляді вміння вибирати – пристосуватися до навколишнього середовища. Джемс розрізняв свідомий вибір і «звичку», він уважав, що звички несвідомі й мимовільні. Свідомість починає діяти, коли ми зіштовхуємося з новою проблемою й необхідністю вибирати шлях її рішення. Свідомість – це життєва важлива функція високорозвинених істот, що живуть у складному середовищі: без нього була б неможлива еволюція людини.

Література

1. Анцыферова Л.И. Материалистические идеи в зарубежной психологии. – М., 1974.

2. Рощин С.К. Западная психология как инструмент идеологии и политики. – М., 1980.

3. Xолл К.С., Линдсей Г. Теорії особистості. – К., 2007.

4. Шихирєв П.Н. Сучасна соціальна психологія США. – К., 1999.

5. Сміт Н. Сучасні системи психології. Історія. Постулати. Практика. – К., 2003