Суть та фактори картографічної генералізації

Важливою властивістю географічної карт є можливість безпосередньо огляду та вивчення дійсності у просторі будь-якої протяжності і площі. Ця властивість карти зумовлена використанням масштабу та передачею картографованих явищ в генералізованому вигляді.

Картографічним зображенням властиві основні риси моделі: абстрагування від цілого для дослідження частини; спрощення – показ найсуттєвіших характеристик та зв’язків; узагальнення – виділення загальних рис, ознак, властивостей. Ці абстракції, які спрощують об’єкт дослідження (а разом із тим і картографічне дослідження), сприяють більш глибшому пізнанню зображуваних граней дійсності. Вони складають суть картографічної генералізації та її філософське тлумачення.

Термін ”генералізація“ походить від французького ”generalisation“ – узагальнення, а те, в свою чергу, – від латинського ”generalis“ – загальний, головний. Держстандарт визначає картографічну генералізацію як відбір та узагальнення зображених на карті об’єктів відповідно до призначення і масштабу карти та особливостей зображеної території. Основний зміст генералізації – відображення картографованої частини дійсності в її основних типових рисах та характерних особливостях.

Разом з тим розуміння карт як моделей географічних систем чи їхніх частин (аспектів) дає можливість побачити в генералізації засіб виділення в геосистемах їхніх ведучих (головних) елементів (компонентів), процесів та зв’язків, а також шлях до переходу до географічних систем більш високого рівня ієрархії.

У визначенні генералізації вказані основні її фактори.

1. Вплив призначення карти на її зміст (і форму) можна проілюструвати на прикладі двох загальногеографічних карт, одна із яких довідкова, інша – для середньої школи. На довідковій карті значно більше географічних об’єктів, зображених точно, детально, в той же час, як на навчальній – схематичніше, яскравіше, крупніше. Величина умовних позначень та шрифтів продиктована призначенням карти – демонстрація в класі на значній відстані.

2. Тематика карти безпосередньо вказує на головні, суттєві елементи змісту карти. На загальногеографічній карті та карті земельних угідь є населені пункти та шляхи сполучення, але на другій вони мають значення орієнтирів, а тому зазнали більшого відбору й узальнення. Іншим прикладом може бути зображення рельєфу на гіпсометричній карті і карті шляхів сполучення в ”Атласе СССР“.

3. Вплив масштабу карти не обмежується технічними можливостями карти: зменшення загальних розмірів зображення не дозволяє зобразити місцевість і взагалі картографовані явища із збереженням всіх їх деталей.

Масштаб карти визначає її просторові межі. Карти великих масштабів зображають на окремих аркушах (порівняно невеликі території), тоді як аркуші дрібномасштабні карти охоплюють великі території. Різне просторове охоплення дає різну оцінку деталей. Те, що для територій малих розмірів (район) є важливою деталлю, для території значно більшої (область, країна) буде другорядною або взагалі втратить своє значення (актуальність). На районній карті можуть детально зображатися навіть ´рунтові дороги, на карті області і країни їх не зображають взагалі, тут пріорітетним є показ доріг обласного, державного і міждержавного значення.

У цьому випадку генералізація, пов’язана із масштабом, необхідна для переходу від індивідуальних рис до родових характристик, до понять загального значення.

4. Особливості картографованої території (картографованого явища). Значення цього фактора легко уяснити, згадавши основну мету картографічної генералізації – намагання відтворити на карті із можливою об’єктивністю типові риси та характерні особливості дійсності. Одні і ті ж об’єкти чи їхні властивості по-різному оцінюються в різних ландшафтах, або залежно від своєрідності зв’язків цих об’єктів із іншими явищами. Наприклад, криниці в середній смузі України на карті не зображаються, на півдні – це важливий елемент їхнього змісту. У горах, де амплітуда висот сягає сотні метрів, висота перерізу рельєфу складає десятки метрів, а на рівнинному Причорномор’ї різниця висот у два-три метри викликає зумовлює зміни в умовах сільського господарства.

Серед інших, менш важливих чинників генералізації, можна назвати:

5. Джерела, які залучаються для складання карти. При відсутності даних про людність населених пунктів ця ознака не знаходить свого відображення на карті.

6. Система картографічних знаків впливає через мінімальні розміри знаків (особливості наших очей бачити і розрізняти знаки при читанні карти) та від технічних можливостей їх виконання та відтворення.

З точки зору наукової інформації суть генералізації полягає в усуненні зайвої інформації, малозначимої й несуттєвої, при розв’язанні певних завдань.

Види картографічної генералізації

Картографічна генералізація проявляється у відборі картографованих явищ, узагальненні їхньої кількісної та якісної характеристик, узагальненні планових обрисів об’єктів, переході від простих об’єктів до складніших та їх узагальнюючих позначень.

1. Відбір картографованих явищ полягає у обмеженні змісту карти необхідними явищами та об’єктами та виключення інших. Це робиться за допомогою цензів – границь відбору об’єктів різних категорій, які визначаються кількісними чи якісними показниками. Вони встановлюються двояко: як виключаючі: виключаються річки довщиною менше 10 км, виключаються населені пункти із людністю менше 10 000 мешк.; як вибіркові: показуються всі районні центри, незалежно від людності, всі притоки другого порядку, незалежно від довжии.

Норма відбору вказує кількість об’єктів, які зберігаються для показу на 1 дм² площі карти. Цензи і норми відбору істотно різняться між собою: при цензовому відборі підхід до об’єктів індивідуальний (задовольняє чи ні об’єкт вимоги цензу); норма відбору має статистичний зміст – визначається ступінь представництва сукупності об’єктів.

І цензи і норми відбору встановлюються, виходячи із призначення та масштабу карти, а в межах карти змінюються для різних географічних районів, враховуючи особливості території.

2. Узагальнення кількісної характеристики полягає у переході від неперервної шкали до ступінчастої і далі до укрупнення інтервалів, в межах яких зміна кількісного показника не знайде свого відображення на карті. Наприклад, людність поселень. На топокарті масштабу 1:10 000 дано 4 групи сільських поселень – менше 100, 101–500, 501–1 000, більше 1 000; на карті масштабу 1:1 000 000 – 2 інтервали: менше 1 000, більше 1 000 мешканців.

3. Узагальнення якісної характеристики проводиться з метою скорочення числа якісних відмін в даній категорії об’єктів. Це здійснюється: 1) заміною дрібних класифікацій узагальненими (знак хвойного, мішаного, листяного лісу на топокарті замінюється на дрібномасштабній карті одним знаком – ліс); 2) виключенням низьких ступенів класифікації (при характеристиці населених пунктів за адміністративною ознакою виключаються особливі знаки для сільських і районних рад).

4. Геометричний бік генералізації полягає у продуманому спрощенні планових обрисів об’єктів – лінійних і площинних, але при цьому зберігаються особливості обрисів, характерні для даного об’єкта, та ті, що виділяють його суттєві ознаки. Інколи при цьому втрачаються деякі деталі зображення, збільшуються інші, занадто спрощуються (обриси населеного пункту на крупномасштабній карті замінюються знаком ”пунсон“ на дрібномасштабних).

5. Перехід від окремих об’єктів їхнім збірним позначенням проявляється в заміні знаків окремих об’єктів позначеннями узагальненого поняття (населений пункт: окремі будівлі®квартали®загальний контур®пунсон; нафтопромисли: окремі свердловини®родовище®група родовищ®басейн). Інший шлях – об’єднання об’єктів різних категорій спільним знаком (заміна суміжних дрібних контурів чагарника і луки спільним знаком ”чагарник на луці“ без зображення границь окремих контурів).

Виділення вказаних сторін (видів) генералізації дає можливість уявити можливі шляхи енералізації, враховуючи, що всі види тісно пов’язані між собою і нероздільні.

Генералізація на карті призводить до протиріччя між вимогами геометричної точності та вимогами географічної вірності (відповідності).

Написи на географічних картах

Написи виступають суттєвим елементом географічної карти. Вони поділяються на:

1. Географічні назви – необхідні як при загальному огляді карти, так і при детальному вивченні певної території.

2. Пояснювальні написи вказують на вид чи рід об’єктів, їхні деякі характеристики, а саме:

а) географічні терміни, які визначають рід географічних об’єктів (гора, вулкан, озеро, море, океан, урочище, селище, місто тощо);

б) якісні характеристики об’єктів, які не відображаються умовними знаками (переважвіючий склад порід в лісах, якість води в озері, виробнича спеціалізація підприємства);

в) кількісні характеристики об’єктів (середня висота деревостану, товщина дерев, відстань між ними, ширина дороги, число дворів у поселенні чи його людність, висота водоспаду, уріз води в озері. його максимальна глибина);

г) хронологічні рамки чи дати подій (дата заснування поселення, положення лінії фронту, дата відкриття острова);

´) пояснення до ліній руху та переміщень (”Дрейф СП-1“);

д) власні назви та прізвища, які не відносяться до географічних об’єктів (прізвища начальників експедицій, назви кораблів вздовж маршрутів експедицій);

е) пояснення до ліній картографічної сітки (Північний полюс, Північне полярне коло, Північний тропік, екватор).

Написи збагачують карту, але погіршують її читання. Не слід перенавантажувати карту написами, це відтісняє на другий план основний зміст карти.

Відбір написів визначається призначенням, тематикою, масштабом карти та характером картографованої території. Розміщення написів повинно відповідати таким вимогам:

а) принадлежність напису до певного географічного об’єкта не повинна викликати ніякого сумніву;

б) написи не повинні закривати собою (або розривати) суттєві деталі карти.

Важливу роль виконують шрифти, які різняться за формою (графічним малюнком), за величиною (розміром букв), кольором, орієнтуванням (нахилом), яскравістю (світлотою). Вибір шрифтів та використання написів є важливим моментом офрмлення карти.

До вибору назв вдаються тоді, коли географічні об’єкти мають дві і більше назв. В Бельгії, де офіційними є фламандська і французька мови, існують дві назdи для позначення одного й того ж об’єкта: Брюгге і Брюж, Антверпен і Анверс. У Швейцарії три офіційні мови – німецька, французька та італійська (Schwiez – Швейц; Suisse – Сюїз; Svizzera – Свіцера); Грузія і Сакартвело. Одна і та ж назва – Дунай – по-різному звучить: у болгар і сербів – Дунав, румун – Дунеря, угорців – Дуна, німців – Донау.

Перейменовані назви даються у сучасній формі – Санкт-Петербург (для Ленінграда), Хемніц (Карл-Маркс-Штадт), Алчевськ (Комунарськ).

Передача географічних назв іншомовного походження пов’язана із певними труднощами, зумовленими використанням різних алфавітів та букв одного й того ж алфавіту, але іншими мовами. Наприклад, літера ”ш“ передається в німецькій мові через sch, в англійській – sh, французькій – ch, угорській – s, чеській – s, румунській і турецькій – s, польській – sz, голландській та данській – sj. Досить важко передати українські літери "и" та "ї" іноземними мовами.

Для передачі географічних назв іншомовного походження існують форми:

1. Місцева офіційна – написання назви на державній мові країни: Budapest (Будапешт), България, Търново, Hull, Genova, Marseille, Lisboa, Paris, Roma.

2. Фонетична – для відтворення близького до дійсного звучання із використанням алфавіту іншої мови: Парі (Paris), Арьол (Орёл), Юта та Айова (Utah, Iova), Дєндєш (Gyongyos).

3. Транслітерація – побуквенний перехід від одного алфавіту до іншого без врахування вимови: Паріс, Іова, Утах. У цій формі подаються українські географічні назви на картах інших країн.

4. Традиційна – Париж, Албанія (місцева – Шкипери), Австрія (Остеррайх), Китай (Чжунго), Норвегія (Нор’є), Лісабон (Лісбоа).

5. Перекладна: Острови Зеленого Мису, Вогняна Земля, Велике Невільниче озеро, Чорне море, мис Доброї Надії, Скелясті гори.

На українськиї картах застосовують фонетичну та традиційну форми.

Класифікація географічних карт

Кожна класифікація повинна відповідати ряду вимог:

1) послідовний перехід від загального поняття до окремого (клас®підклас®рід®вид);

2) застосування на кожному щаблі класифікації однієї і тієї ж певної основи для поділу;

3) рівність окремих понять обсягу широкого поняття;

4) строга відмінність елементів поділу між собою і неможливість віднесення однієї і тієї ж карти до різних груп поділу.

Карти класифікують:

1. За масштабом: крупномасштабні чи великомасштабні (від 1:10 000 до 1:200 000 включно), середньомасштабні (дрібніші 1:200 000 до 1:1 000 000 включно), дрібномасштабні (дрібніші 1:1 000 000)

2. За територіальним охопленням: карти світу та півкуль, карти суходолу (карти материків, які поділяються двояко – або за політичним і далі за адміністративно-територіальним поділом або за фізико-географічним районуванням) та Світового океану (карти океанів, океанічних басейнів, морів, заток і проток).

3. За тематикою:

а) загальногеографічні: топографічні, оглядово-топографічні та оглядові;

б) тематичні:

1) карти природних явищ:

– загальні (ландшафтні, фізико-географічного районування:

– геологічні (стратиграфічні, геологічні, тектонічні, неотектонічні, літологічні, четвертинних відкладів, гідрогеологічні, вулканізму, сейсмічні, інженерно-геологічні, корисних копалин);

– геофізичні;

– геохімічні;

– рельєфу земної поверхні;

– кліматичні (кліматологічні);

– океанологічгі (океанографічні);

– гідрологічні;

– ´рунтові;

– геоботанічні;

– зоогеографічні;

– раціонального природокористування й охорони природи;

2) карти соціально-економічних явищ;

– населення (розміщення й розселення, вікового та статевого складу, природного й механічного руху, соціального, професійного та освітнього складу, етнографічні та антропологічні);

– економічні (природних ресурсів та їх оцінки, соціально-економічних ресурсів та їх оцінки, промисловості, сільського господарства і АПК, лісового господарства, транспорту, зв’язку, загальноекономічні);

– соціальної інфраструктури (освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, рекреації та туризму, побутового і комунального обслуговування, громадського харчування, соціального забезпечення тощо);

– політичні та політико-адміністративні;

– історичні.

4. За призначенням:

а) довідкові:

– інвентаризаційні та оцінки природних умов і ресурсів;

– інвентаризаційні та оцінки соціально-економічних умов і ресурсів;

– планування й розміщення продуктивних сил;

– проектні (будівництва, меліорації, земле- і лісоустрою);

– оперативно-господарські;

– навігаційні та дорожні;

б) навчальні;

– учбові (для початкової, середньої, вищої школи, слабозрячих, сліпих тощо);

– навчально-довідкові;

– науково-довідкові;

– культурно-освітні (краєзнавчі, агітаційно-пропагандистські);

– туристські.

Поруч із видами карт, виділяють і типи карт – за широтою теми, прийомами дослідження картографованого явища, характером узагальнення, об’єктивністю та практичною спрямованістю інформації тощо.

Карти вузької тематики назвивають окремими чи галузевими, а карти широкої тематики – загальними.

Карти, які показують окремі грані чи властивості явищ абстаговано від цілого, без показу зв’язків та взаємодії із іншими гранями чи властивостями, називаються аналітичними (карти температур, опадів); ті ж, які дають цілісну, інтегральну характеристику явища із врахуванням складових частин та зв’язків між ними, – синтетичними (кліматичних поясів і областей); карти, які показують сумісно декілька явищ чи властивостей явища, але кожне в своїх показниках, – комплексними (синоптичні).

Документальні карти показують реальні явища в результаті безпосереднього картографування території (на основі статматеріалів).

Карти-висновки базуються не на конкретному матеріалі, а на уяві автора про дане явище.

Гіпотетичні карти складаються на недостатньому фактичному матеріалі на основі закономірностей розміщення чи взаємозв’язків явищ.

Тенденційні карти включають наперед спотворені чи вигадані елементи, або ті, що підпорядковані тендеційній (наприклад, геополітичній) думці (карти ”Великої Німеччини“, ”Великої Румунії“, подорож Кука тощо).

Інвентаризаційні карти показують наявність, локалізацію чи стан географічних явищ і об’єктів.

Оцінкові карти характеризують природні умови і ресурси за їхньою придатністю для використання в різних сферах людської діяльності (для будівництва, для меліорації, комфортність клімату).

Рекомендаційні карти визначають розміщення заходів, спрямованих на раціональне природокористування, охорону та відтворення природних ресурсів, доцільність використання того чи іншого елемента (компонента) природного середовища.

Прогнозні карти дають наукове передбачення розвитку явища, яке ще не існує, або ж невідоме.

Література

1. Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В. Картографія. Підручник. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – Стор. 15-21, 93-94, 99-105, 111-113.

2. Картография с основами топографии Учебник для студентов естеств.-геогр. фак. пед. ин-тов. Под ред А.В. Гедымина. Ч. 2. Мелкомасштабная географическая карта. Школьные географические произведения. – М.: Просвещение, 1973. – Стор. 89-104.

3. Картография з основами топографии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. ”География“ / Г.Ю. Грюнберг, Н.А. Лапкина, Н.В. Малахов, Е.С. Фельдман; Под ред. Г.Ю. Грюнберга. – М.: Просвещение, 1991. – Стор. 185-199.

4. Салищев К.А. Картоведение. 2-е изд. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – Стор. 142-186.

5. Салищев К.А. Картография: Учебник для географических специальностей ун-тов. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшая школа, 1982. – Стор. 98-141.

6. Справочник по картографии / А.М. Берлянт, А.В. Гедымин, Ю.Г. Кельнер и др. – М.: Недра, 1988. – Стор. 26-37, 158-170.