Контрольна робота з господарського права

Зміст

1. Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів

1.1 Правові гарантії господарської діяльності

1.2 Врегулювання господарських спорів без звернення до суду

1.3 Захист прав та інтересів суб’єктів господарювання господарськими судами

2. Господарські зобов’язання

2.1 Поняття та види господарського зобов’язання

2.2 Виконання ГЗ

2.3 Припинення ГЗ

3. Загальні положення про договори (господарські договори)

3.1 Поняття та особливості господарського договору, його предмет та зміст

3.2 Форма договору та порядок його укладання

3.3 Види договорів

Список літератури

1. Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів

1.1 Правові гарантії господарської діяльності

Захист як суспільних, так і приватних інтересів забезпечується державою публічно-правовими засобами.

Державні гарантії прав та інтересів господарюючих суб’єктів можна поділити на загальні та майнові. Загальні полягають в тому, що держава гарантує суб’єктам господарювання, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм господарювання та форм власності, однакові права та створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних та інших ресурсів.

Майнові гарантії підприємств та інших суб’єктів господарювання полягають в тому, що держава шляхом прийняття відповідного законодавства гарантує недоторканість їх майна та забезпечує захист прав власності.

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів.

Кожний суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб’єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов’язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій;

застосування оперативно-господарських санкцій;

застосування адміністративно-господарських санкцій;

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

іншими способами, передбаченими законом.

Передбачені діючим законодавством способи захисту права власності поділяють на майново-правові та зобов’язально-правові.

Майново-правові способи спрямовані на захист від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких інших осіб. Одним із них є витребування майна з чужого незаконного володіння (виндикація).

Виндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Власник також може подати до суду позов про усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням володіння (негаторний позов). Підставою для такого позову є порушення, яке перешкоджає власнику здійснювати свої права користування та розпорядження майном.

Зобов’язально-правові способи захисту права власності застосовується, якщо є зобов’язальні, в т. ч. договірні, відносини між власником і особою, яка безпідставно утримує майно (наприклад, коли орендар не повертає орендодателю-власнику його майно по закінченні строку договору оренди).

Гарантії держави спрямовані на захист прав не тільки від неправомірної дії юридичних або фізичних осіб, але й від таких дій самої державою. Жоден державний орган не вправі втручатися у здійснення власником, а також особами, які хоча і не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання чи оперативного управління їх правомочностей по управлінню, користуванню та розпорядженню своїм майном, або встановлювати непередбачені законодавчими актами України додаткові обов’язки чи обмеження.

Державні органи несуть майнову відповідальність за збитки, завдані їх неправомірним втручанням у здійснення власником правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

1.2 Врегулювання господарських спорів без звернення до суду

Для окремих категорій спорів законодавством встановлюється спеціальний механізм їх досудового врегулювання, передбачений розділом ІІ ГПК України. За загальним правилом порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК, якщо інший порядок не встановлено діючим законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Більшість спорів може бути передано на вирішення господарського суду без досудового врегулювання, оскільки у відповідності до статті 5 ГПК сторони в обов’язковому порядку вживають заходи досудового врегулювання тільки господарських спорів, що виникають з договору перевезення, договору про надання послуг зв’язку, договору, заснованому на державному замовленні, а також у випадках, якщо це прямо передбачено умовами договору між сторонами.

Для тих господарських спорів, відносно яких передбачена процедура досудового регулювання, сторони можуть звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів в господарський суд лише після того, як контрагенту була надіслана претензія, яку він або відхилив, або не дав на неї відповідь у строк, встановлений діючим законодавством. Такий порядок можна вважати своєрідним інструментом саморегуляції господарського обігу, вихованням законослухняності та дисциплінованості підприємців.

Підприємства та підприємці, чиї права та законні інтереси порушено, повинні з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів, звернутися (у випадках, передбачених ст.5 ГПК) до нього з письмовою претензією. Вимоги до змісту та форми претензії визначені статтею 6 ГПК.

Право на пред’явлення претензії - це суб’єктивне право, а відповідь на претензію в установлений строк - обов’язок.

Законодавством встановлено 2 види строків розгляду претензій: загальний та спеціальний. За першим претензія підлягає розгляду в місячний строк, який має відлік від дня її отримання. За другим, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виробником; претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом 2-х місяців.

Стаття 8 ГПК встановлює відповідні вимоги щодо форми та змісту відповіді на претензію.

1.3 Захист справ та інтересів суб’єктів господарювання господарськими судами

Основним способом захисту прав та інтересів громадян, підприємців, підприємств є судовий захист, який здійснюється від імені держави. Правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарськими судами.

Порядок розгляду справ та інші питання судової процедур визначаються у ГПК України.

Господарський суд, здійснюючи правосуддя, повинен забезпечити повний, об’єктивний та всебічний розвиток справи, при цьому підприємству або підприємцю як стороні у спорі надані відповідні процесуальні права та покладені процесуальні обов’язки, передбачені статтею 22 ГПК.

Результатом судового вирішення будь-якого господарського спору є судове рішення, яке постановляється іменем України і являє собою категоричне та обов’язкове до виконання веління, в якому реалізується авторитет і сила судової влади.

Рішення господарського суду вступає в законну силу через 10 днів від дня його прийняття, а у випадках, якщо в судовому засіданні було оголошено тільки вступну та резолютивну частини рішення, воно вступає в силу по закінченню 10-денного строку з дня підписання рішення, оформленого у відповідності до вимог статті 84 ГПК.

Надійний захист прав та охоронюваних законом інтересів господарюючих суб’єктів забезпечує встановлений законодавством порядок перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, в ході яких перевіряється законність та обґрунтованість прийнятих господарськими судами попередніх інстанцій рішень, ухвал та постанов.

Перегляд рішень в апеляційному порядку регулюється розділом ХІІ ГПК, в касаційному порядку - розділом ХІІ-1 ГПК, перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним судом України - розділом ХІІ-2 ГПК, перегляд рішень ухвал, постанов господарського суду за ново виявленими обставинами - розділом ХІІІ ГПК.

Важливим елементом захисту прав підприємств та підприємців є ефективна робота правового механізму виконання судових рішень. У зв’язку з цим велике значення для всіх суб’єктів, в т. ч. і господарюючих, має виконавче провадження, яке є останньою завершальною стадією судового процесу. Основні положення про порядок виконання рішень господарських судів, ухвал та постанов регламентуються розділом ХIV ГПК.

2. Господарські зобов’язання

2.1 Поняття та види господарського зобов’язання

Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктами господарювання та іншими учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у т. ч. боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, списати гроші, надати інформацію тощо) або утриматись від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у т. ч. кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Господарські зобов’язання можуть виникати:

Безпосередньо з закону або іншого нормативно-правового акту, що регулює господарську діяльність;

З акту управління господарською діяльністю;

З господарського договору ті інших угод;

Внаслідок заподіяної шкоди суб’єкту або суб’єктам господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єкта господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

У результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Зміст господарського зобов’язання - сукупність суб’єктивних прав та обов’язків учасників відносин по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Основними видами ГЗ є майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної виконання її обов’язку. Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом. Суб’єктами майново-господарських зобов’язань можуть бути СГ, визначені як такі Господарським кодексом, негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи, а також органи державної влади, місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов’язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами-юридичними особами, зобов’язаною та управненою сторонами зобов’язання є відповідно боржник і кредитор. Зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами-громадянами не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб’єкти господарювання у випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (наприклад, благодійництво). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утримуватись від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати між:

СГ і власником, який є засновником даного суб’єкта або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариства;

суб’єктами господарювання у разі, якщо один з них є щодо іншого дочірнім;

в інших випадках, передбачених законодавством або установчими документами суб’єкта господарювання.

Існують також публічні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Вони полягають у тому, що суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Види зобов’язань розрізняють також за підставами виникнення, за співвідношенням прав та обов’язків сторін, з урахуванням особливостей їх об’єктивного та суб’єктивного складу.

І. За підставами виникнення:

договірні;

позадоговірні.

Договірні виникають з договорів.

Позадоговірні - внаслідок заподіяння шкоди, з безпідставного придбання або збереження майна.

ІІ. За співвідношенням прав та обов’язків суб’єктів зобов’язань:

односторонні (одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов’язки, наприклад, по зобов’язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди);

двосторонні (кожен з учасників має як права, так і обов’язки, наприклад за договором поставки).

ІІІ. В залежності від визначеності предмету виконання:

однооб’єктні (предметом є конкретно-визначена дія, наприклад, у зобов’язанні внаслідок заподіяння шкоди боржник зобов’язаний відшкодувати збитки в натурі, а саме надати річ такого ж роду і якості або виправити пошкодження);

альтернативні (боржнику надається право вибору однієї з кількох дій або передачі одного з кількох предметів, передбачених договором чи законом, наприклад в бартерних угодах юридичні особи нерідко оговорюють декілька видів майна; у випадку неможливості надати кредитору один його вид боржник зобов’язаний передати вид майна, передбачений договором).

IV. За характером взаємозв’язку один з одним:

основні;

додаткові (залежать від основних; обслуговують основні зобов’язання, частіше за все у вигляді гарантій та забезпечувальних засобів, а тому автоматично припиняються з припиненням основних зобов’язань).

V. В залежності від сукупності прав та обов’язків, які властиві суб’єктам господарських відносин:

прості (сторони пов’язані одним правом і одним обов’язком);

складні (якщо прав та обов’язків більше).

Класифікація господарських зобов’язань може бути і за їх суб’єктним складом.

Суб’єкти (сторони) господарсько-договірного зобов’язання виступають в якості кредитора (управнена сторона) та боржника (зобов’язана сторона). В деяких зобов’язаннях може бути декілька кредиторів та декілька боржників. В таких випадках мова йде про зобов’язання з множинністю осіб. Враховуючи те, що боржник у зобов’язанні виконує свій обов’язок (борг) перед кредитором, то і множинність боржників називається пасивною, а зобов’язання - з пасивною множинністю. На відміну від боржника кредитор проявляє активні дії по витребуванню (отриманню) боргу, а тому множинність кредиторів називається активною, а зобов’язання - з активною множинністю.

2.2 Виконання ГЗ

Виконання господарського зобов’язання боржником полягає у здійсненні ним тих дій, які повинні бути здійснені у відповідності зі змістом зобов’язання. Виконання зобов’язання може виражатись і в утриманні від здійснення певних дій, якщо саме воно складає обов’язок боржника.

Діюче законодавство передбачає 2 принципи виконання зобов’язань:

1) принцип належного виконання;

2) принцип реального виконання.

Принцип належного виконання встановлює, що зобов’язання повинні виконуватись належним чином у відповідності з умовами зобов’язання (договору, вимогами закону), а при відсутності цих умов та вимог - у відповідності з вимогами, які зазвичай пред’являються.

Принцип реального виконання є логічним розвитком першого і означає недопустимість заміни того, що зобов’язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки. Сплата неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання обов’язку в натурі.

Під способами забезпечення виконання зобов’язань слід розуміти передбачені законом або договором спеціальні засоби, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання ним свого зобов’язання, а у випадку невиконання, служить засобом задоволення законних вимог кредитора. Систему способів забезпечення виконання зобов’язань складають

неустойка, порука, гарантія, заставоа, притримання, завдаток.

Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Гарантія. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Застава В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Окремі види застав:

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.

Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.

Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.

Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

2.3 Припинення ГЗ

Як і будь-яке правовідношення господарське зобов’язання припиняється за наявності певних правоприпиняючих юридичних факторів, які й складають підстави припинення зобов’язання.

Господарське зобов’язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

У разі якщо зобов’язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов’язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов’язання), господарське зобов’язання припиняється виконанням.

Господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання.

Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Господарське зобов’язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов’язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов’язання.

Господарське зобов’язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі. Зобов’язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов’язання повністю або частково зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб’єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов’язанням.

У разі неспроможності суб’єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб’єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб’єкта господарювання - банкрута є підставою припинення зобов’язань за його участі.

3. Загальні положення про договори (господарські договори)

3.1 Поняття та особливості господарського договору, його предмет та зміст

Договір є основною підставою виникнення зобов’язально-правових відносин, який встановлює певні суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки для сторін, що його уклали. Отже, договір можна визначити як волевиявлення двох або кількох сторін про встановлення, зміну або припинення правовідносин.

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між СГ і не господарюючими суб’єктами-юридичними особами, на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.

Кабінет Міністрів Країни, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб’єктам господарювання орієнтовні умови договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках, затверджувати типові договори.

Укладення ГД є обов’язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язковим для СГ у випадках, передбачених законом або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій СГ чи органу державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні ГД сторони можуть визначати зміст договору на основі:

Вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, щ не суперечать законодавству;

Примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором або доповнювати його зміст;

Типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

Договору-приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Характерними ознаками господарського договору є:

Те, що ін укладається між суб’єктами господарської діяльності або за їх участю. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення суб’єктами господарювання відповідного статусу шляхом державної реєстрації та інших відповідно пов’язаних дій;

Оскільки метою (і основною ознакою) господарської діяльності зазвичай є отримання прибутку, договір, щоб відповідати визначенню у господарській діяльності повинен основною метою мати отримання винагороди, тобто бути оплатним;

Спори з приводу укладання, виконання і розірвання таких договорів вирішуються спеціалізованими судовими органами - господарськими судами.

Предметом ГД завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною, якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля повинна співпадати, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні згоди між ними, але для виникнення самого договору досягнення згоди ще не достатньо. Згода має бути виражена в певній формі (усній, краще письмовій, інколи нотаріально завіреній).

Отже, для виникнення договору необхідні такі умови (умови дійсності договору):

1. Законність дії

2. Волевиявлення сторін

3. Дотримання встановленої законом форми договору

4. Правоздатність і дієздатність сторін

Змістом будь-якого договору є права і обов’язки сторін, які характеризуються його умовами.

Розрізняють істотні, звичайні і випадкові умови договору.

Істотні - це такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін досягнуто згоди.

Звичайні - це ті, які передбачаються самі по собі, наприклад місце виконання договору. Ці умови не обов’язково повинні бути включені до договору. Якщо вони не включені до договору, тоді є загальна норма цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають встановити інше місце виконання договору, то це має бути обговорено в договорі.

Випадкові - такі умови, які зазвичай в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін.

Зміст ГД становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

ГД вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, вказані вище.

При укладенні ГД сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору, найменування (номенклатуру), асортимент та кількість продукції, робіт, послуг, а також вимоги до їх якості.

3.2 Форма договору та порядок його укладання

Необхідною умовою законності договору є укладання його в формі, яка передбачена діючим законодавством для даного виду договору.

ГД за загальними правилом викладається у формі єдиного документу, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли по всім істотним умовам згоди і оформили її належним чином.

В процесі укладання договору розрізняють 2 послідовних стадії:

пропозиція укласти договір (оферта);

прийняття пропозиції (акцепт).

Відповідно називають і контрагентів:

особа, яка запропонувала укласти договір, - оферент;

особа, що прийняла пропозицію, - акцептант.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі, якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог закону і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

3.3 Види договорів

Договорам властиві як загальні, так і відмінні риси. З урахуванням цього господарські договори можна поділити на види. Визначальною ознакою будь-якого договору є досягнення домовленості, тобто згоди сторін про його укладання.

Якщо для укладення договору достатньо однієї домовленості сторін, то такий договір називається консенсуальним (наприклад, договір поставки).

Беручи за основу розподіл прав та обов’язків виділяють договори односторонні та двосторонні. В односторонніх договорах тільки одна сторона приймає на себе зобов’язання відносно іншої, у якої у зв’язку з цим виникають тільки права (наприклад, договір позики). Двосторонні - це договори, у яких обидві сторони пов’язані взаємними правами та обов’язками (наприклад, договір купівлі-продажу).

В залежності від підстав укладання ГД їх поділяють на вільно-регульовані і планові. Вільно-регульовані - це такі договори, укладання яких здійснюється на підставі господарських намірів сторін за простою їх домовленістю та волевиявленням без будь-якої обов’язкової для сторін підстави (державні замовлення). Договори, укладені на підставі державного замовлення, носять плановий характер і мають йому відповідати. Особливістю замовлень та договорів, які їх опосередковують є те, що держава не тільки зобов’язує підприємців їх виконувати, але й допомагає їм, надаючи пільги, кредити тощо.

В залежності від характеру переміщення матеріальних благ договори можуть бути оплатними й безоплатними. Оплатними є договори, в яких дія однієї сторони обов’язково вимагає відповідної майнової дії іншої (купівля-продаж, оренда, поставка тощо). В безоплатних договорах надання майна здійснюється тільки однією стороною без отримання зустрічного надання іншої сторони (передача майна благодійному фонду).

В залежності від юридичної спрямованості ГД поділяються на основні та попередні. Основні договори породжують права та обов’язки сторін, пов’язані з реалізацією продукції, надання послуг тощо. Попередні договори укладаються з метою підписання в майбутньому основного договору. При укладанні попереднього договору передбачається ряд дій, без яких неможливе укладення та виконання основного договору.

В залежності від періодів виконання своїх обов’язків суб’єкти господарювання укладають генеральні та поточні договори. Генеральні договори визначають умови виконання всіх взятих на себе зобов’язань сторонами протягом всього їх терміну дії, наприклад будівництво складного довгострокового проекту. Поточні договори конкретизують генеральні договори на певні періоди, тобто на періоди виконання певних обсягів робіт.

Особливостями та специфікою внутрішньогосподарської діяльності сторін визначаються і внутрішньогосподарські договори, в форму яких у відповідних випадках вона втілюється. Суб’єктами цих договірних відносин завжди хоча в якості однієї сторони виступають підрозділи підприємств, іншою стороною може бути інший підрозділ, або ж підприємство в цілому.

Список літератури

1. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592с.

2. Булгакова І.В. Господарське право України: Навч. посіб. / Академія адвокатури України. - К.: Прецедент, 2006. - 347с.

3. Вінник О.М. Господарське право: навч. посіб. - 2-ге вид., змінене та доп. - К.: Правова єдність, 2009. - 766с.

4. Віхров О.П. Організаційно-господарські правовідносини: монографія. - К.: Слово, 2008. - 512с.

5. Господарське судочинство в Україні. Судова практика: справи зі спорів, що виникають з угод купівлі-продажу. Справи про банкрутство. Справи зі спорів, пов'язаних з майновим наймом (орендою). Справи зі спорів у сфері корпоративних правовідносин: офіц. вид. / Верховний Суд України / В.В. Онопенко (заг. ред), Е.О. Ємельяненко (упоряд). - К.: Ін Юре, 2008. - 522c.

6. Господарський кодекс України від 16 січня 2003р. / Все про бухгалтерський облік. - 2003. - № 67.

7. Кравчук С.Й. Господарське право України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Кондор, 2009. - 294с.

8. Мілаш В.С. Господарське право: курс лекцій: у 2 ч. - Х.: Право, 2008. - 496с.

9. Щербина В.С. Cуб`єкти господарського права: монографія. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 264c.

10. http://pravo. biz. ua.

11. http://www.pravoznavec.com. ua

12. http://zakon. rada. gov. ua

Ссылки (links):

http://pravo.biz.ua./