Реферат

На тему

Кримінально-правові основи кваліфікації злочинів

1. Кваліфікація злочинів по елементах складу злочину

У динамічному процесі кваліфікації, при аналізі правових розпоряджень правозастосовнику доводиться враховувати безліч обставин і факторів, у тому числі технологію законодавця, яка використовується при конструюванні кримінально-правових норм і їхню соціальну сутність.

У літературі, присвяченій розгляду проблем кримінальної політики, кримінальну правотворчість найчастіше пов'язують із процесами криміналізації (декриміналізації) і пеналізації (депеналізації), що виправдано і зрозуміло.

Однак кримінальна правотворчість і її технологія направлені і на вирішення інших важливих завдань: на досягнення більшої стрункості і внутрішньої узгодженості кримінального кодексу; на підвищення інформативності диспозицій закону і на посилення його виховно-попереджувального впливу; на забезпечення більшої точності формулювань при збереженні волі законодавця щодо меж чинності закону і меж кримінальної відповідальності, а також на вирішення ряду інших конкретних питань.

З врахуванням викладеного зміст правотворчого процесу включає наступні технологічно взаємопов’язані елементи (етапи):

а) виявлення негативних явищ, які вимагають боротьби з ними кримінально-правовими заходами;

б) оцінка природи цих явищ, їх економічної, соціальної, психологічної і кримінологічної обумовленості;

в) прогнозування результатів чинності закону і їх оцінка;

г) формування і закріплення в суспільній свідомості висновків про необхідність, мету, шляхи розвитку й удосконалювання кримінального закону в результаті усвідомлення й обговорення відповідних соціальних потреб;

д) прояв нормативно врегульованої чи неформальної ініціативи, спрямованої на прийняття нових або зміну, удосконалення діючих кримінально-правових норм і забезпечуючих їх актів;

е) розробка кримінально-правових розпоряджень на основі оцінки емпіричної інформації, отримуваної в ході соціально-правових досліджень, що полягає у формулюванні кримінально-правових текстів чи їх змін;

ж) підготовка нормативних актів, тісно пов'язаних з кримінальним правом;

з) обговорення проектів кримінально-правових норм, які знаходяться на різних ступенях готовності;

и) розгляд і остаточна оцінка проекту закону в якості підготовленого до прийняття, його опублікування і забезпечення проведення експертного аналізу проектів, оцінки і волевиявлень уповноважених на те осіб з приводу зазначених проектів тощо;

к) внутрішнє узгодження кримінального законодавства.

З врахуванням викладеного можна виділити наступні її стадії: встановлення кримінальної відповідальності, притягнення до кримінальної відповідальності, реалізація кримінальної відповідальності.

Правотворчість у сфері кримінального права — складний і неоднорідний процес усвідомлення об'єктивної необхідності в перекладі соціальних потреб в кримінально-правові заборони, а потім — закріплення їх у нормах закону.

Для того щоб бути ефективною, кримінальна правотворчість повинна бути науково обґрунтованою. На сучасному етапі доводиться констатувати, що сучасна теорія тільки наблизилась до вирішення завдань наукової обґрунтованості правотворчості, розуміння і використання її закономірностей у повному обсязі.

Відомо, що при кваліфікації використовується не вся кримінально-правова норма, так само як і не вся множинність ознак вчиненого злочину. Та частина ознак, яка необхідна (і достатня) для кваліфікації вчиненого, охоплюється поняттям складу злочину. Завдяки сукупності цих конструктивних (тобто основних) ознак конкретне суспільно небезпечне діяння можна визначити як злочинне і кримінальне.

Термін “склад злочину”, спочатку мав винятково процесуальне значення. У XV—XVII ст. склад злочину розглядався як сукупність прямих і непрямих доказів, які свідчать про вчинення злочину і є достатньою підставою для притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Подальший розвиток вчення про склад злочину і його об'єктивні ознаки одержало в працях німецьких юристів К. Біндінга і Ф. Ліста, у яких воно знайшло кримінально-правову спрямованість. Детально досліджувалися всі основні елементи складу злочину в XIX в. вченими М.С. Таганцевим, О.С. Кістяковським і іншими.

Фундаментальну розробку вчення про склад злочину одержало в працях ведучих вчених в області кримінального права О.О. Піонтковского, О.М. Трайніна, В.М. Кудрявцева, Я.М. Брайніна, М.Й., Коржанського і ін.

Склад — це не тільки сукупність, але і сувора, алгоритмізована система ознак будь-якого злочину, яка виконує важливі соціально-правові функції.

У юридичній літературі виділяються наступні його функції:

суспільної небезпеки діяння;

інформаційної моделі;

правової підстави притягнення до кримінальної відповідальності конкретного суб'єкта і забезпечення законності і гуманізму;

юридичної підстави кваліфікації злочинів;

і, як наслідок, розмежувальна функція.

Кваліфікація не тільки процес, що динамічно розвивається, але і процедура зіставлення вчиненого діяння з ознаками різних складів злочинів, яка здійснюється на кожному кримінально-процесуальному етапі розслідування кримінальної справи. Процес ототожнення відбувається в декількох напрямках у залежності від того, що при цьому досліджується. Предметом дослідження може бути кримінальний закон, який передбачає склад злочину, окремі інститути кримінального права, які враховуються при кваліфікації, а також елементи складів злочинів. Правильна кваліфікація злочину припускає точне застосування кримінального закону, який містить ознаки діяння, яке кваліфікується. З цією метою при кваліфікації потрібно враховувати чинність кримінального закону в просторі і часі.

У процесі кваліфікації досліджуються всі положення Загальної частини кримінального права, які стосуються вчення про злочин. Зокрема, має значення встановлення обставин, які виключають суспільну небезпеку діяння: необхідної оборони, крайньої необхідності або інших виняткових обставин. Якщо такі виявлені, процес кваліфікації переривається і справа підлягає негайному припиненню.

Кваліфікація ускладнюється при розслідуванні незакінченого злочину, не доведеного до кінця з причин, незалежних від волі винного на стадії готування або замаху. Незважаючи на те, що злочинна діяльність не завершена і шкода об'єкту, який охороняється законом не нанесена, необхідно встановлювати кримінально-правову норму, під ознаки якої діяння підпадало б у випадку його закінчення. У цій ситуації головного значення для кваліфікації набуває правильна оцінка суб'єктивної сторони, яка відображає спрямованість вчиненого.

Кваліфікація злочину, вчиненого кількома особами, враховує спільний характер діяльності кількох осіб відповідно до інституту співучасті. При цьому потрібно мати на увазі, що співучасть може виступати як самостійна ознака злочину, утворити новий кваліфікований склад (наприклад, крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб).

У процедурі кваліфікації умовно виділяється чотири напрямки, які відповідають чотирьом елементам складу злочину. Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину. Зміст кожного напрямку кваліфікації — встановлення тотожності діяння й обраного складу злочину по відповідному елементу.

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що частіше всього один елемент визначається через інший. Так, об'єкт посягання, як правило, визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо. Іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву злочину. Наприклад, військовий злочин — насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативної ознакою мотиву, — воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Роздільний розгляд окремих напрямків кваліфікації необхідний для більш глибокого засвоєння даного динамічного процесу.

Важлива роль конструктивних ознак складу злочину (назвемо їх ознаками першого порядку, виходячи зі ступеня важливості) зовсім не означає ігнорування юридичного значення інших ознак злочину.

Ознаки, не представлені в складі злочину, можуть і повинні враховуватися при кваліфікації. Виходячи з конструкції конкретних складів, ці ознаки “другого порядку” виконують функції обтяжуючих (кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих) або пом'якшуючих (привілейованих) основний склад обставин.

Ознаки, не враховані при кваліфікації (назвемо їх ознаками третього порядку), також мають важливе кримінально-правове значення як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (див. ст. 66—67 КК). Проте, якщо такі обставини уже враховані при кваліфікації, вони самі по собі не можуть повторно враховуватися при призначенні покарання (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК). Так, якщо ознака групи осіб є обов'язковою (основною) ознакою бандитизму (ст. 257 КК), то повторно враховувати її як обставину, обтяжуючу покарання (ознаки третього порядку) на тій підставі, що вона вказана у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК, не потрібно.

Інші характеристики конкретного злочину, що не одержали оцінки на рівні розглянутих ознак трьох порядків, також виконують важливі юридичні функції: пошукові (криміналістичні) і доказові (процесуальні). Так, наприклад, група крові підозрюваного, його дактилоскопічні відбитки, розмір його взуття прямо не впливають на кваліфікацію вчиненого ним, однак істотно полегшують встановлення суб'єкта злочину.

Нарешті, у конкретному діянні, оцінюваному як злочин, доречно виділити ознаки «п'ятого» порядку, що мають кримінологічне значення. Це обставини, які дозволяють виявити причини і умови вчинення злочину, більш глибоко встановити характеристику особи злочинця в порівнянні з обмеженою кількістю ознак, які відносяться до такого обов'язкового елементу складу як суб'єкт злочину.

Запропонована п’ятиступенева класифікація не є деякою константою, однак вона дозволяє наочно проілюструвати співвідношення ознак складу злочину (тобто ознак першого і другого порядків) і ознак злочину.

Стосовно конкретних складів злочинів одні і ті ж ознаки можуть виконувати різні функції, з врахуванням відомого філолофсько-методологічного положення про те, що загального не існує, загальне завжди виявляється в конкретному, окремому, одиничному.

У процедурі кваліфікації умовно виділяються чотири напрямки, які відповідають чотирьом обов'язковим елементам складу злочину [33, c.195].

Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину.

Мета кожного напрямку кваліфікації — встановлення тотожності діяння і складу злочину по всіх елементах.

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що найчастіше один елемент визначається через інший.

Наприклад, об'єкт посягання визначається через ознаки об'єктивної сторони: дія (бездіяльність), наслідок, предмет посягання тощо; іноді його можна встановити тільки за ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву. Так, насильницькі дії у відношенні начальника (ст. 405 КК), відрізняється від загальнокримінального злочину проти особи, у тому числі і за альтернативною ознакою мотиву — воно може вчинятися у зв'язку з виконанням начальником обов'язків по військовій службі.

Варто мати на увазі, що відсутність у диспозиції статті Особливої частини характеристик об'єкта, суб'єкта і суб'єктивної сторони не означає, що зазначене в ній діяння не має цих ознак; це значить тільки, що дані ознаки є загальними і їх варто визначати виходячи з вказівок Загальної частини. Наприклад, у ст. 1 КК визначений перелік суспільних цінностей, що є об'єктами злочинів, у ст. 23—25 КК розкриваються ознаки суб'єктивної сторони, у ст. 18—22 КК містяться загальні ознаки суб'єкта злочину тощо.

При порівнянні змісту диспозиції кримінально-правової норми в статтях Особливої частини і складів відповідних злочинів слід дійти висновку, що диспозиція норми кримінального права і склад злочину — поняття не тотожні.

У диспозиції кримінально-правової норми в більшості випадків не міститься опису окремих елементів складу (об'єкта чи суб'єкта злочину, а іноді і деяких елементів об'єктивної чи суб'єктивної сторін).

Склад злочину також містить тільки найбільш характерні й істотні ознаки, що відрізняють один вид злочину від інших. Однак склад злочину по своєму змісту, як правило, ширший, ніж диспозиція кримінально-правової норми.

З цього приводу В.М. Кудрявцев справедливо зазначає, що “законодавець, зрозуміло, утворює не склад, а кримінально-правову норму, у якій з більшою чи меншою повнотою описуються ознаки складу злочину. Саме ці ознаки існують об'єктивно, незалежно від свідомості людей, вони дійсно притаманні даному конкретному злочину, і завдання законодавця полягає в тому, щоб виявити і передбачити ці ознаки в законі з найбільшою точністю і глибиною... Диспозиція статті закону, таким чином, тільки відображає елементи складу злочину, і то звичайно не в повному обсязі”.

Роздільний розгляд окремих напрямків кваліфікації необхідний для більш глибокого засвоєння даного динамічного процесу.

Кваліфікація по об'єкту утворює головний напрям кримінально-правової оцінки. Якщо встановлена тотожність ознак діяння і складу по об'єкту, це означає, що визначене приблизне коло складів, серед яких можна продовжувати пошук потрібного складу за іншими ознаками. Кваліфікація по об'єкту полягає у встановленні відповідності суспільних відносин, на які вчинене посягання, відносинам, що охороняються конкретною кримінально-правовою нормою. Спочатку встановлюються ті суспільні відносини, блага, цінності, яким заподіяна шкода вчиненим діянням, а потім з'ясовується, чи знаходяться дані об'єкти під охороною кримінального закону і якого саме.

Виконання цього завдання починається з ознайомлення зі змістом розділів Особливої частини КК, у кожному з яких вказується перелік складів, що мають єдиний родовий об'єкт злочину. Встановивши тотожність об'єкта вчиненого посягання з родовим об'єктом злочинів, передбачених законом, варто відібрати конкретні склади (склад), які мають загальний безпосередній об'єкт злочину, співпадаючий з тим видом суспільних відносин, яким заподіяна шкода діянням, що кваліфікується. Наприклад, у кодексі містяться різні склади вбивств, безпосереднім об'єктом яких виступають відносини, що забезпечують життя людини. Якщо діяння пов'язане із спричиненням смерті, то його може бути кваліфіковано по одній з цих статей. При цьому об'єкт посягання встановлюється за допомогою різних доказів: показань свідків, потерпілих, обвинувачуваного, речових доказів; він визначається по характеру і спрямованості діяння, часто об'єкт визначається по предмету посягання.

Встановивши ряд суміжних складів з безпосереднім об'єктом посягання, потрібно продовжити вибір конкретного складу за ознаками об'єктивної сторони — шляхом кваліфікації по об'єктивній стороні.

Слід заздалегідь з'ясувати ознаки об'єктивної сторони кожного зі складів даної групи (діяння, наслідок, причинний зв'язок, час, місце, спосіб вчинення злочину), а потім перевірити їх відповідність ознакам діяння, що кваліфікується. Якщо тотожність встановлена, значить вчинене підлягає кваліфікації по кримінально-правовій нормі, яка містить склад із зазначеними об'єктивними ознаками. Наприклад, з'ясувавши, що вбивство вчинене загально небезпечним способом, потрібно кваліфікувати вчинене по статті, яка передбачає вбивство, вчинене при обтяжуючих обставинах (п.5 ч. 2 ст. 115 КК).

Одночасно з об'єктивною стороною, як правило, встановлюється і внутрішня, психічна сторона злочину шляхом кваліфікації по суб'єктивній стороні. Якщо кілька складів мають єдиний безпосередній об'єкт посягання, збігаються по діянню, але розрізняються між собою формою вини, то встановлення тотожності за ознаками суб'єктивної сторони дозволяють виділити вужчу групу складів (або навіть єдино можливий для застосування склад) для продовження пошуків за іншими ознаками.

Так, якщо встановлено, що смерть заподіяно з необережності, слід відразу зупинитися на відповідному складі, якщо тільки наслідок не збігається зі складами, пов’язаними з порушенням спеціальних правил (наприклад, правил водіння автотранспорту). Якщо ж спричинення смерті носило умисний характер, то пошук потрібно продовжити серед схожих по цій формі вини складів злочинів.

Склади із співпадаючими ознаками об'єктів, об'єктивної сторони і вини можуть відрізнятися за іншими ознаками суб'єктивної сторони: мети і мотиву. Встановлення схожості діяння за ознаками складу по меті або мотиву зобов'язує кваліфікувати вчинене по нормі, яка передбачає більш спеціальний склад. Наприклад, у КК України передбачено 10 статей, які встановлюють кримінальну відповідальність за умисне спричинення смерті, а в ч. 2 ст. 115 КК спеціально виділені і представлені склади вбивств, вчинених з хуліганських, корисливих мотивів тощо.

Обов'язковим елементом будь-якого складу є суб'єкт злочину, що служить підставою для кваліфікації діяння за ознаками суб'єкта.

Якщо ряд складів передбачає єдиний суб'єкт злочину, при кваліфікації досить встановити тотожність цього суб'єкта з особою, яка вчинила оцінюване діяння, і далі здійснювати кваліфікацію по інших напрямках (розмежувальним лініям).

Якщо ж склади відрізняються за ознаками суб'єкта, потрібно вибирати той з них, якому відповідає особа, що вчинила діяння. Так, наприклад, у КК (ст. 407) існує два склади самовільного залишення частини, що відрізняються по суб'єкту злочину: в одній передбачена відповідальність військовослужбовця, що проходить службу по призову, а в іншому суб'єктом є особа, яка проходить службу за контрактом. Нормою, по якій здійснюється кваліфікація, є та, склад якої містить сукупність ознак об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта, суб'єктивної сторони, повністю відповідних ознакам діяння, що кваліфікується.

У процесі кваліфікації різних злочинів виникають ситуації, коли характеристики оцінюваного діяння співпадають з ознаками складів злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами. Наприклад, застосування насильства при розкраданні є ознакою і грабежу, і розбою; вбивство, як відзначалося, також передбачається в декількох складах злочинів; спричинення смерті з необережності утворює самостійний склад злочину, але воно може бути й ознакою інших складів, наприклад, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту тощо.

У таких випадках при кваліфікації злочину доводиться вибирати одну з декількох норм, які знаходяться між собою в так званих відносинах конкуренції.

Під конкуренцією кримінально-правових норм розуміються відносини між кількома нормами, з ознаками яких співпадають ознаки діяння, яке кваліфікується.

Конкуренцію слід відрізняти від колізії норм. Колізія означає суперечність норм одна одній, вона охоплює випадки, коли, наприклад, відповідальність за одне і те ж діяння передбачається різними статтями кримінального закону.

При конкуренції такої суперечності не виникає. У відносинах конкуренції знаходяться норми, одні з яких більш повно охоплюють ознаки вчиненого в порівнянні з іншими, співпадаючими з діянням лише в деякій частині ознак складу. Тому при конкуренції діяння завжди охоплюється однією нормою, і завдання полягає в тому, щоб вибрати ту з них, яка найповніше відображає ознаки оцінюваного діяння.

Конкуренція норм відрізняється і від відносин між суміжними складами злочинів. Суміжні — це склади, які мають кілька загальних ознак, але розрізняються за іншими ознаками. Такими, наприклад, є склади крадіжки і грабежу. Вони мають загальні ознаки об'єкта і, частково, об'єктивної сторони, оскільки виражаються в розкраданні, тобто протиправному заволодінні майном. Але при цьому вони відрізняються способом вилучення: таємним — при крадіжці, відкритим — при грабежі.

Норми, які знаходяться в конкуренції, співпадають не за окремими ознаками, а повністю, але таким чином, що елементи одного складу повністю входять до числа елементів іншого.

Існують два основних види конкуренції кримінально-правових норм:

а) конкуренція загальної і спеціальної норм;

б) конкуренція частини і цілого.

Конкуренцією загальної і спеціальної норм визначаються відносини між двома такими нормами, склад однієї з яких має всі ознаки складу іншої, яка є більш загальною, і має, крім того, додаткову ознаку.

У такій конкуренції знаходяться між собою, наприклад, норми зловживання службовим становищем (ст. 364 КК) і притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК). Останнє діяння є різновидом зловживання службовим становищем. Воно виділено в самостійну норму по спеціальному суб'єкту і специфічному способу вчинення злочину. Його об'єктом є встановлений порядок правосуддя як частина, різновид об'єкта більш загального службового злочину — нормальної діяльності апарата державного управління. Вчинення злочину — незаконний арешт і затримання — також є різновидом зловживання владою або службовим становищем. Суб'єкт і суб'єктивна сторона складу злочину, вказаного в спеціальній нормі, повністю співпадають з складом службового злочину.

При конкуренції загальної і спеціальної кримінально-правових норм повинна застосовуватися спеціальна норма.

Якщо діяння, яке кваліфікується, має ознаки складу, вказаного в спеціальній нормі, підлягає застосуванню спеціальна, а не загальна норма.

Різновидом конкуренції загальної і спеціальної норм є конкуренція між нормами, які передбачають основний, кваліфікований чи привілейований склади злочинів.

Кваліфікований і привілейований склади мають всі ознаки основного і, крім того, мають спеціальні відмінні ознаки, обтяжуючі або пом'якшуючі відповідальність на рівні кримінально-правової оцінки. Згідно наведеного правила, при конкуренції такого виду застосовуються кваліфіковані або привілейовані склади, а при конкуренції між ними — останні. Це можливо в ситуації, коли діяння підпадає під ознаки і кваліфікованого, і привілейованого складу.

Наприклад, при вчиненні вбивства суміжних складів кілька: вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК) — простий склад, вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115 КК) — кваліфікований склад, вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК) — привілейований склад. За наявності в діянні тільки обтяжуючих обставин вчинене утворює кваліфікований склад. Якщо в ньому представлені тільки пом'якшуючі обставини, то склад буде привілейованим. Якщо ж у ньому є і ті, і інші обставини, то вибір при кваліфікації повинен бути на користь привілейованого складу. Так, вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), але з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК), повинне кваліфікуватися за ознаками привілейованого складу, тобто по ст. 116 КК.

Не виключені випадки, коли простий, кваліфікований і привілейований склади містяться в одній статті. Звичайно, у цих випадках вказується, до якого складу: простого чи кваліфікованого відноситься привілейована норма. Якщо вона відноситься до обох, то при наявності відповідних підстав завжди буде застосовуватися привілейований склад. Якщо ж пом'якшуюча норма адресована простому складу, то при наявності в діянні і пом'якшуючих, і обтяжуючих ознак повинна застосовуватися норма з обтяжуючим, кваліфікованим складом.

Конкуренцією частини і цілого визнаються відносини між двома такими нормами, одна з яких, яка виступає як ціле, включає окремі ознаки іншої як частини першої. Діяння кваліфікується по тій нормі, яка містить більшу кількість його ознак, тобто є цілою.

Розрізняється конкуренція частини і цілого по окремих елементах чи групі елементів злочину: об'єкту, об'єктивній стороні і суб'єктивній стороні.

Конкуренція по об'єкту має місце, коли об'єкт посягання, передбачений однією нормою, є частиною об'єкта, зазначеного в іншій нормі КК. Наприклад, склад, що передбачає перевищення службових повноважень (ст. 365 КК), у випадку, якщо діяння виразилося в нанесенні середньої тяжкості шкоди здоров'ю, конкурує по об'єкту з загально кримінальним складом умисного спричинення шкоди здоров'ю (ст. 122 КК). Об'єкт, зазначений у загальній нормі — здоров'я особи охоплюється об'єктом спеціального злочину — проти інтересів державної служби, є його частиною. Оскільки склад службового злочину передбачає більше число ознак об'єкта (крім фізичного здоров'я особи, він включає також нормальний порядок функціонування державної влади й інтереси державної служби, покликаної забезпечити права особи), вчинене підлягає кваліфікації тільки як службовий злочин за наявності в діянні всіх ознак цього складу.

Конкуренція по об'єктивній стороні виникає тоді, коли норми КК збігаються по об'єкту, а зовнішня сторона однієї з них складає частину об'єктивної сторони іншої.

Різні склади крадіжок можуть конкурувати по наслідках (частини 1—5 ст. 185 КК). Діяння, що збігаються між собою по всіх інших ознаках, за винятком наслідків, кваліфікуються по тій нормі, яка передбачає найбільш тяжкий результат (наприклад, по ч. 3 ст. 185 КК).

За наявності в діянні інших ознак крадіжки, не пов'язаних з наслідком, але, підпадаючих під склади злочину меншої тяжкості (під частини 1, 2 ст. 185 КК), вони також ставляться в вину, враховуються при формулюванні обвинувачення, але додаткової оцінки не вимагають: вчинене кваліфікується лише по ч. 3 ст. 185 КК.

Конкуренція по суб'єктивній стороні можлива лише за ознакою мети, оскільки тільки цілі можуть поглинати одна одну, тобто переростати, чого не можна сказати про форми вини і мотиви злочину. У конкуренції по меті знаходяться, наприклад, дезертирство і самовільне залишення частини як злочин проти порядку несення військової служби (ст. 408 і 407 КК).

Представлені в них склади можуть співпадати за всіма ознаками, за винятком мети, яка вказана тільки для дезертирства. Причому спеціальна мета дезертирства (зовсім ухилитися від військової служби) може поглинати всі інші цілі діяння (погуляти, вжити спиртні напої, зустрітися з рідними і знайомими тощо), які можуть мати місце як при дезертирстві, так і при самовільному залишенні частини.

Конкуренція частини і цілого по суб'єкту неможлива.

Існують норми, які співпадають між собою за всіма ознаками, причому одна з них поширюється на ширше коло осіб у порівнянні з іншою.

Якщо одна норма, наприклад, про відповідальність за викрадання вогнепальної зброї (ст. 262 КК), містить два тотожних за об'єктивними і суб'єктивними ознаками склади, один із яких (частина 1 ст. 262 КК) адресований всім особам, а інший (ч. 2 ст. 262 КК) — обмеженому колу осіб (у даному випадку тим, хто при вчиненні розкрадання використовує своє службове положення), то кваліфікація здійснюється за правилами про конкуренцію загальної і спеціальної норми, а не відносини частини і цілого.

Таким чином, необхідно відмітити, що всі спеціальні питання кримінально-правової оцінки суспільно небезпечних діянь базуються на аналізі загальних положень про склад злочину і припускають, зокрема, з'ясування таких аспектів:

класифікація ознак складу злочину на позитивні і негативні, постійні і змінні, абсолютно-визначені і оцінні;

відмінність кваліфікації декількох злочинів (множинності) від оцінки одиничних суспільно небезпечних діянь;

можлива видозміна кваліфікації із врахуванням обумовлюючих її факторів тощо.