Міністерство внутрішніх справ України

Одеський державний університет внутрішніх справ

Інститут фінансово-економічної безпеки і права

Кафедра адміністративного права та адміністративної діяльності ОВС

РЕФЕРАТ

на тему:

«Ліцензійне провадження»

Виконала: студентка IІ курсу V групи

Дмитрієва В.В.

Перевірив: викладач кафедри

Беньковський С.Ю.

Одеса 2010

План

Вступ

Поняття та сутність ліцензування

Принципи державної діяльності в сфері ліцензування

Висновок

Список літератури

Вступ

Перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки в Україні сприяв формуванню у 90-х роках ХХ століття нового інституту ліцензування, який має потребу в належній правовій основі функціонування.

Правовий інститут ліцензування підприємницької діяльності є відносно новим в українському законодавстві. Його формування сталося на початку 90-х років ХХ століття. Воно було пов'язано з переходом України до ринкової економіки. Саме в цей період назріла необхідність особливого виду державного нагляду за діяльністю підприємців, що займаються різними видами діяльності.

У сучасних умовах розвитку підприємництва в України актуальною є проблема нагляду держави в особі різних органів за діяльністю господарюючих суб'єктів. Цей нагляд переслідує двояку мету.

По-перше, за допомогою нагляду відбувається упорядкування створення та діяльності підприємців. Так, за допомогою нагляду, уникає створення «фірм-одноденок», не здатних відповідати за своїми зобов'язаннями, тим самим держава охороняє права і свободи своїх громадян.

По-друге, держава прагне отримувати дохід для себе і захистити свої права, монополії на найбільш пріоритетні види діяльності.

Поняття та сутність ліцензування

Питання про сутність ліцензування носить дискусійний характер. Одним з найбільш поширених в юридичній літературі поглядів на роль і призначення ліцензування є його розуміння як елемент легітимації підприємницької діяльності.

Інститут ліцензування - досить складна правова освіта. На думку Ж.А. Іонової, ліцензування є формою легітимації підприємництва. Тому, що мова йде про визнання законності повноваження економічного суб'єкта на здійснення певного виду підприємницької діяльності.

Близькою до поняття ліцензування як елемент легітимації підприємництва являється позиція, згідно з якою ліцензування являється однією з умов здійснення підприємництва. Так на думку В. Ф Попондопуло, загальною умовою діяльності підприємця являється його реєстрація, а ліцензування є додатковою умовою і лише в тих випадках, коли того вимагає законодавство.

Досить поширеним є розуміння ліцензування як адміністративно-правового режиму, що властиво вченим - адміністратівістам. Так, Д.Н. Бахрах вважає, що ліцензування - адміністративно-правовий режим, особливий порядок діяльності виконавчої влади, необхідний, перш за все, для забезпечення безпеки". при цьому в дозвільній системі поряд з ліцензуванням також виділятися атестація, акредитація, система видачі прав на керування транспортними засобами і т.д.

О. Олійник визначає ліцензування як правовий режим початку та здійснення окремих, визнаних законодавством видів підприємницької діяльності, що передбачає, по-перше, державне підтвердження та визначення меж права на ведення підприємницької діяльності, по-друге, Державний контроль над здійсненням певного виду підприємницької діяльності і, по-третє, можливість припинення діяльності з особливих підстав органами держави.

У даному визначенні мова йде про право, яке з'являється у підприємця при ліцензуванні, проте не розкривається зміст цього права. Якщо розглядати ліцензування як режим, то це спеціальний адміністративно-правовий режим діяльності органів держави, що допускають початок і здійснення окремих видів діяльності, що вводиться в якості соціально-об'єктивної та правової заходи забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави.

Однією з найбільш поширених точок зору є розуміння ліцензування як регулятора в системі державного регулювання економіки.

Незважаючи на те, що багато вчених вказують на значення в сфері державного регулювання економіки, проте розуміють його по-різному.

Іноді в загальному плані без позначення ролі ліцензування в механізмі державного регулювання економіки ліцензування розглядається як адміністративно-правовий регулятор підприємницьких відносин, який має на меті забезпечення нормального співвідношення приватних інтересів комерційної організацій з публічним інтересами суспільства в цілому.

Проте, очевидно, недостатньо вказати, що ліцензування-це регулятор, слід вказати місце ліцензування як елемента в регуляторному механізмі. При вказівці такого місця ліцензування в системі державного регулювання економіки його позначають як метод, форми, способи або засоби дл.

Так, А.Б. Агапов, вважає, що ліцензування є одним з найбільш розповсюджених способів забезпечення загальнодержавних інтересів у сфері приватно-діяльності.

На думку інших учених, ліцензування є одним з основних методів адміністративно-правового регулювання. П.М Пальчук вважає, що ліцензування не є ні підходом, ні зовнішньої формою вираження державного регулювання.

Навряд чи правильно позначають ліцензування як метод або форми регулювання, оскільки ліцензування не є ні підходом, ні зовнішньої формою вираження державного регулювання.

У науковій літературі так само є спроби позначати ліцензування як функції чи форми державного управління.

А.І. Цихоцька вважає, що реальним змістом ліцензування є організаційно-коригуючий вплив держави на керований об'єкт, іншими словами, ліцензування - це одна з функцій державного управління. Але, розглядаючи ліцензування як функцію державного управління, то є одна з найбільш загальних і типових способів впливу держави на господарюючих суб'єктів, автор у даному визначенні не розкриває правового змісту ліцензування.

Більш правильною видається позиція вчених, які позначають ліцензування в якості засобу або способу державного регулювання економіки. Так, Н.А Саниахметова вважає, що ліцензування є одним із засобів державного регулювання підприємницької діяльності . Е.П. Губин відносить ліцензування до адміністративних засобів державного регулювання економіки . Ж. А. Іонова вважає, що за своєю природою ліцензування є мірою прямого адміністративного впливу на господарюючі суб'єкти на відміну, наприклад, від таких економічних регуляторів як податки або митні тарифи, побічно впливає на поведінку особи через інтереси.

Ця точка зору знаходить своє підтвердження в Господарському кодексі України, у ст.12 якого ліцензування названо в якості одного із засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання.

Отже однією з найважливіших характеристик ліцензування є те, що воно є засобом державного впливу на господарську діяльність і використовується в цій якості поряд з іншими засобами державного регулювання економіки.

Принципи державної діяльності в сфері ліцензування

Згідно ст.3 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

- забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;

- захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України та визначення його особливостей для окремих видів господарської діяльності, що зумовлені специфікою їх провадження, у законах, що регулюють відносини у відповідній сфері, крім випадків, передбачених частиною другою статті 2 цього Закону;

- встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;

- запровадження ліцензування окремого виду господарської діяльності у разі недостатності інших засобів державного регулювання господарської діяльності, визначених відповідним законом.

Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.

Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

Стаття 4 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" визначає повноваження органів державної влади у сфері ліцензування.

Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її реалізації.

Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Розробку та реалізацію державної політики ліцензування телерадіомовлення здійснює Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Відповідно до статті 5 закону спеціально уповноважений орган з питань ліцензування :

- розробляє основні напрями розвитку ліцензування;

- розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування;

- погоджує проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади;

- узагальнює практику застосування нормативно-правових актів з питань ліцензування;

- здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування законодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування;

- здійснює методичне керівництво, інформаційне забезпечення діяльності органів ліцензування;

- визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформлення;

- погоджує за поданням органу ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням, крім випадків, передбачених цим Законом;

- формує експертно-апеляційну раду;

- організовує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування;

- веде Єдиний ліцензійний реєстр;

- організовує замовлення, постачання, облік і звітність витрачання бланків ліцензій;

- видає розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Для забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює розроблення навчальних програм, методичних рекомендацій та посібників, установлює порядок підготовки та атестації фахівців з ліцензування.

Для здійснення своїх повноважень спеціально уповноважений орган з питань ліцензування має свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, прийняті у межах його компетенції, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами - підприємцями.

Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування можуть бути оскаржені до суду.

Повноваження органу ліцензування визначені у статті 6 цього ж закону.

Орган ліцензування:

- забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування;

- затверджує ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування, крім випадків, передбачених цим Законом;

- видає та переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій на певний вид господарської діяльності, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними;

- здійснює у межах своєї компетенції контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов;

- видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

- анулює ліцензії на певний вид господарської діяльності;

- формує і веде ліцензійний реєстр.

Орган ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, що здійснює передбачені цією статтею повноваження, може делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам.

Повноваження органу ліцензування не можуть бути делеговані іншим особам, у тому числі створеним органом ліцензування, крім випадку, передбаченого цим Законом. У разі якщо Кабінет Міністрів України визначає органом ліцензування Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні повноваження за рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим можуть передаватися відповідним міністерствам та республіканським комітетам Автономної Республіки Крим.

Орган ліцензування не може доручати іншим особам визначати спроможність суб'єктів господарювання виконувати ліцензійні умови згідно з поданими документами.

Фінансування органу ліцензування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України або місцевого бюджету.

Згідно зі ст..7 цього ж закону експертно-апеляційна рада є колегіальним органом, створеним при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування. У своїй діяльності експертно-апеляційна рада керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Рішення експертно-апеляційної ради мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

До компетенції експертно-апеляційної ради належать:

- експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування;

- розроблення рекомендацій з основних проблем державної політики у сфері ліцензування;

- надання попередніх висновків щодо пропозицій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян і підприємців щодо доцільності запровадження ліцензування певних видів господарської діяльності чи його скасування;

- розгляд заяв, претензій та скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення цими органами законодавства у сфері ліцензування;

- аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення ліцензування.

Склад експертно-апеляційної ради формується з державних службовців, науковців, інших фахівців та представників громадських організацій. Положення про експертно-апеляційну раду та її склад затверджується Кабінетом Міністрів України.

Експертно-апеляційну раду очолює голова спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

До складу експертно-апеляційної ради залучаються незалежні експерти та представники громадських організацій у кількості не менше ніж двадцять відсотків загальної кількості членів цієї ради.

Організаційне, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності експертно-апеляційної ради здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування.

Експертно-апеляційна рада має право залучати для консультацій та експертизи державних службовців, науковців та інших фахівців на громадських засадах.

Проекти нормативно-правових актів, пропозиції та звернення (апеляції) розглядаються експертно-апеляційною радою протягом двадцяти робочих днів з дня їх реєстрації в спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування.

Рішення експертно-апеляційної ради приймається більшістю голосів від загальної кількості членів експертно-апеляційної ради.

За результатами розгляду поданих проектів нормативно-правових актів, пропозицій та звернень (апеляцій) приймається рішення експертно-апеляційної ради, яке оформляється протоколом, що підписується головою та секретарем експертно-апеляційної ради.

Рішення експертно-апеляційної ради з питань звернень (апеляцій) є підставою для видання спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, з боку органу ліцензування.

Ліцензійні умови визначені в законі двояким образом. Так, у ст.1 Закону ліцензійні умови визначені як установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціально уповноважених вимог, обов'язкових для виконання при проведенні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Одночасно в ст.8 закону зазначено, що ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Суб'єкт господарювання зобов'язаний провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.

У ліцензійні умови щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, включаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів господарювання - юридичних осіб та (або) до фізичних осіб - підприємців.

У разі якщо для провадження певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідні особливі вимоги щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги включаються до ліцензійних умов.

У разі якщо суб'єкт господарювання провадить вид господарської діяльності, зазначений в статті 9 цього Закону, не в повному обсязі, а частково або з окремих робіт, операцій, послуг, ліцензійні умови поширюються на суб'єкта господарювання в частині, що встановлює вимоги до провадження господарської діяльності, зазначеної в ліцензії.

Ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню у порядку, встановленому законодавством, і набирають чинності через десять днів з дати державної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачений пізніший строк набрання чинності.

Висновок

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

- недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

- невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Список використаної літератури

1) ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» N 1775-III від 1 червня 2000 року м. Київ ( 1775-14 );

2) Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру» від 8 листопада 2000 р. N 1658 м. Київ;

3) Бахрах Д. Н. Административное право России. Учебник для вузов. – М.: НОРМА, 2002.