Реферат

З історії державності на землях України

На тему: Радянський режим на західноукраїнських землях

План

Вступ

Включення західноукраїнських земель до складу УРСР

Радянський режим на західноукраїнських землях напередодні Вітчизняної війни

Західноукраїнські землі в умовах Вітчизняної війни

Радянський режим та визвольний рух на західноукраїнських землях у складі УРСР в післявоєнний період

Висновки

Вступ

З початку 20-х років 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн. Українців опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж яким дісталися нові землі не хотіли рахуватися з інтересами українців. Після Першої світової війни згідно з Ризьким мирним договором 1921р. Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя та Галичина були включені до Польщі. Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 рр. захопила частину українських земель була Румунія, яка загарбала Буковину. Закарпаття було приєднане до Чехословаччини згідно з Тріанонським мирним договором. Становище українців у складі цих різних країн було досить неоднакове. Якщо польська та румунська влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами, то українцям у складі Чехословаччини були надані політичні та національно-культурні права, адже Чехословаччина була найбільш передовою у правовому відношенні та ліберальною державою в Європі. Проте українці, будучи розділені між різними державами, завжди генетично відчували себе єдиним народом та прагнули до возз’єднання. Саме тому вони боролися за визволення з-під панування іноземних держав шляхом створення різноманітних політичних партій та громадських організацій, які часто були нелегальними. Вони ставили у своїх програмах різні цілі: одні прагнули до об’єднання з Радянською Україною, а інші ставили на меті створення незалежної самостійної Української держави.

Українське населення, відірване від основного масиву етнічної території, залишалося вірним історичним прагненням і традиціям українського народу в боротьбі за возз’єднання. Про споконвічне прагнення українського народу до національної державності оголосила на весь світ Карпатська Україна. Ставало все більш відчутним, що наступний історичний період покладе кінець одній з найбільших історичних несправедливостей по відношенню до українського народу і він навіки возз’єднається в єдиній державі.[2;c.505]

Включення західноукраїнських земель до складу УРСР

Радикальні зміни у становищі українців відбулися з початком Другої світової війни, найголовніша причина якої полягала у тій політиці, яку проводили три тоталітарні режими – фашизм в Італії, нацизм в Німеччині, сталінський режим в СРСР. Зокрема Сталін хотів розширити вплив і захопити західноукраїнські землі, що перебували у складі інших держав. Для України воєнні дії почалися ще у березні 1939 року для Закарпаття, яке входило до Чехословаччини, яка створила сприятливі умови для українців. Коли Німеччина почала воєнні дії проти Чехословаччини, було прийнято рішення про утворення трьох суверенних республік: Чехії, Словаччини і України. Але з цим не погоджувалася Угорщина і почала займати своїми військами українські землі. 15 березня 1939 р. Провідники ОУН проголошують створення Карпатської України – невеликої національної держави. Але керівництво Угорщини, заручившись підтримкою Німеччини почало війну проти цієї держави і вона була знищена.

Другій світовій війні передувало також підписання 23 серпня 1939 року “пакту Молотова-Ріббентропа” між СРСР та Німеччиною про ненапад. Разом із ним був підписаний Таємний додатковий протокол Так у ст. 2 протоколу зазначено: “У випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що належать польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев-Вісла-Сян. Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної польської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариської згоди” Таким чином цей протокол формально закріплював незаперечну з боку Німеччини сферу впливу СРСР на західноукраїнські землі. У ст. 3 таємного протоколу зазначалося: “Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона вказала свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях”.[9;c.573]. Офіційно війна почалася 1 вересня 1939 року, але СРСР вступив у війну під тиском Німеччини лише 17 вересня. Радянський уряд дав наказ Червоній Армії вступити на територію Західної України і Західної Білорусії, щоб “взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії”. Перевага радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити війська до румунського кордону. 22 вересня 1939 року радянські війська ввійшли до Львова. [2;c.507]. Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону Армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенню, не спиняючись перед убивством мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР та Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. До того ж західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців.[9;c.575]. Колишні члени КПП і КПЗУ, які вийшли з підпілля, активно включилися у створення революційних органів народної влади — ревкомів, тимчасових міських управлінь і селянських комітетів. Революційні дії робітничого класу й трудящого селянства активно підтримувала передова західноукраїнська інтелігенція. Зокрема, активну участь у соціалістичних перетвореннях взяли письменники С. Й. Тудор, О. Я. Гаврилюк та ін. Однак немало було й націоналістичне, по-антирадянському настроєних людей і тих, хто просто розгубився чи реально передбачав різні репресивні заходи. Одні з них (близько 20 тис.) втекли на територію окупованої фашистами Польщі , другі сподівалися на інші часи, а деякі й шкодили першим організаційним і політичним заходам народної влади. Більшість населення підтримувала революційні дії по охороні громадського порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах 8-годинного робочого дня. Схвально були зустрінуті скасування поміщицького і церковно-монастирського землеволодіння, подання допомоги безземельним і малоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й освіти.

28 вересня 1939 року воєнно-політичний союз двох держав був скріплений новим “Договором про дружбу і кордон”, який підтверджував включення західних територій до складу СРСР[2;c.508]. Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей були проведені вибори до Народних Зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, по суті, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.[9;c.575]. Відтепер на територію Західної України поширювалося чинне законодавство СРСР і УРСР. Відповідно до радянсько-німецьких договорів Бессарабія та Північна Буковина належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Українці, що становили значний відсоток населення цих регіонів, довгі роки, перебуваючи під владою різних іноземних держав, жили в надзвичайно складних умовах і постійно потерпали від утисків місцевої влади. За даними істориків, рятуючись від важких соціально-економічних і політичних умов, понад півмільйона жителів Бессарабії – молдован, українців, росіян, євреїв та ін.. – емігрували до Америки або перейшли на радянську територію.[9;c.576-577] 26 червня 1940 року радянський уряд надіслав Румунії ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення яких зв’язане з Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу. У зв’язку з затягуванням відповіді Румунією, радянський уряд 28 червня в ультимативній формі поставив вимогу звільнити Бессарабію і Північну Буковину. 30 червня вся територія Бессарабії і Північної Буковини була зайнята радянськими військами.[2;c.508] 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Північної Буковини та Північної і Південної Бессарабії до складу УРСР. У цей день утворено Молдавську РСР, до якої ввійшли Молдавська Автономна РСР і 6 повітів Бессарабії.[9;c.577] Таким чином у перший період Другої світової війни до СРСР були приєднані всі західноукраїнські землі крім Закарпаття, яке знаходилося під контролем Угорщини. Визволення й возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною викликало широкий резонанс за рубежем. Певні кола капіталістичних держав представляли дії СРСР як «агресію» й «інтервенцію», що відбулася на основі зговору Сталіна з Гітлером. Прогресивна громадськість світу й реалістично мислячі буржуазні діячі відзначали задоволення, з яким населення поневолених земель зустрічало своє визволення.

Радянський режим на західноукраїнських землях напередодні Вітчизняної війни

Приєднання західноукраїнських земель до СРСР розпочало процес їх радянізації, тобто перекроювання всіх сторін життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Західній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-католицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджувалася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість були створені райони за зразком УРСР. На початок лютого 1940 року на Західній Україні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільських Рад.[4;c.241] Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди. У вересні-жовтні 1940 року завершився процес формування колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури.[2;c.518]. Формування органів радянської влади відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботу спеціалісти з УРСР, як правило, члени більшовицької партії. Уніфікація державного ладу і системи управління в новостворених областях здійснювалися жорсткими адміністративними методами. До того ж не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі. Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей стосовно економічного, політичного, культурного і духовного життя. Все це призвело до того, що “перше знайомство з радянською системою” мало для західних українців переважно негативні наслідки [5;c.298]. Нові керівники допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 році, використовуючи досвід Східної України. [2;c.519]. Факт приєднання західноукраїнських територій до Радянського союзу можна оцінювати по-різному. З одного боку споконвічні українські землі опинилися у межах однієї держави. Деякі заходи нової влади – розширення мережі шкіл, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнані квартири тощо – дістали схвальну оцінку населення. Було конфісковано державні та поміщицькі землі, ліси та водойми, землі польських колоністів-осадників. Безземельне та малоземельне селянство одержало понад 1млн. га землі, скасовано його борги перед польською державою, банками й поміщиками, воно отримало значну кількість худоби, коней, насіння. Націоналізовано у капіталістів (а це переважно були поляки та євреї) шахти, банки, промислові підприємства, копалини. Всього було націоналізовано 2000 промислових підприємств. Українізовано систему шкільництва та освіти загалом, значно поліпшилося медичне обслуговування населення тощо.[1;c.21] Зважаючи на багатонаціональний склад нових територій, навчання в школах проводилося як українською мовою, так і мовами національних меншин: румунською, російською, єврейською, німецькою та польською. Система освіти відчутно демократизувалася, тепер значна частина населення отримала можливість здобувати загальну та професійну освіту, зменшилась кількість неграмотних. Відчутно поліпшилося й медичне обслуговування населення. Якщо до 1940 року на Буковині існувало 72 лікувальні заклади, у яких працювало 112 лікарів, то після включення цих земель до складу СРСР медичне обслуговування населення здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500 лікарів.[9;c.577-578]. Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін. Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народного мистецтва.

З іншого боку - невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двох десятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочатку охопили “класово-ворожі елементи” – державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали на бессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Були ув’язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр. Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політв’язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.[9;c.576]. Негативного розголосу набув судовий процес у Львові в січні 1941 р. над 59 членами ОУН (переважно школярами і студентами), які постали перед судом за “націоналістичну діяльність”, власне, лише за переконання, бо ніяких терористичних актів на їх совісті не було, з яких 42 чоловіка в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу, інших – до 10-річного ув’язнення.[1;c.24]. Незмивною чорною плямою режиму став розстріл органами НКВС понад 22 тис. польських офіцерів під Катинню, Харковом та в інших місцях. Тому навіть потрібні й корисні починання, що реалізовувалися за “радянською адміністративно-командною методикою”, часто призводили до негативних наслідків. Так, націоналізація великих промислових і торговельних підприємств охопила й дрібні ремісничі майстерні, кустарів, торгівців, грубо порушувалися закони в галузі оподаткування, хлібозаготівель. Уже з весни 1940 р. Розпочалася передчасна колективізація, яка супроводжувалася широкомасштабними репресіями. У селян насильно відбирали не лише недавно отриману землю, а й приватну. Хто не хотів записуватися у колгоспи, того депортували в Сибір, Середню Азію та ін.[5;т.2,c.29]. Із Західної України виселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції з їхніми родинами. Оскільки, переважно, це були поляки, - українське населення за ними не шкодувало. Були одразу заборонені або змушені саморозпуститися всі «буржуазні» політичні партії, їх актив заарештовано і депортовано. Не минули репресії навіть Комуністичну партію Західної України – КПЗУ. Жертвою сталінського режиму стала також українська інтелігенція, діячі науки, культури, мистецтва. Причому депортація – виселення і заслання – застосовувалася без правових на те підстав.[1;c.22].

Західноукраїнські землі в умовах Вітчизняної війни

Розглядаючи та аналізуючи становище західноукраїнських земель у складі СРСР та радянський тоталітарний режим на цих землях не слід оминати період Великої Вітчизняної Війни, оскільки українці відіграли величезну роль у цій війні та вона сильно вплинула на їх подальшу долю.

Напад нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року, окупація території УРСР в тому числі і включені до її складу західноукраїнські землі, а також політика радянізації, яка передувала цьому – все це викликало велике обурення українців та вимусило їх взяти участь у війні. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дудно, Львова, Золочева, Жовкни, Калуша, Комарного та інших міст Волині й Галичини були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в’язнів. Також вивозили їх і масово розстрілювали у ближніх лісах, наприклад, у сумнозвісному Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, де виявлено сотні останків жертв НКВС. У в’язниці Луцька, за повідомленням у німецьких донесеннях і свідчень очевидців, “23 червня росіяни по-звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів – членів ОУН”. “Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) вбито у в’язницях в Рудках і Комарному” та ін. [7;c.107]. Загальна кількість жертв сталінського режиму у той період становила близько 50 тис. осіб. Так чинили з патріотами України нині почесні пенсіонери військ і служб НКВС і МВС СРСР, які дотепер хваляться своїми “подвигами” у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом”, а деякі депутати українського парламенту потакають їм, не бажаючи визнати ОУН-УПА воюючою стороною у війні. Після такого жорстокого ставлення до місцевого населення Червона армія і радянська влада не повинні були сподіватися на прихильне ставлення до них у Західній Україні. [1;c.24-25]. У ході війни тоталітарний більшовицький режим щойно встановлений на західних землях було знищено, натомість тут як і на всій УРСР був встановлений окупаційний режим, який все ж таки був значно гіршим за радянський, тому що з місцевим слов’янським населенням тут поводилися гірше, вважаючи його людьми нижчого сорту. Війна привела до розколу у поглядах українців на власне майбутнє: більшість українців воювали з ворогом на стороні Червоної армії, - їх метою було звільнення території УРСР та повернення комуністичного режиму. Інші воювали на стороні ОУН-УПА. Організація Українських Націоналістів була створена ще у 1929 році та ставила мету створення незалежної Української держави, використовуючи при цьому будь-які радикальні чи помірковані методи. Члени ОУН не відкидали варіант спільних військових дій українців з німецькими військами і разом із тим ведіння боротьби з більшовиками, зокрема з їх партизанськими загонами. Хоча партизани УПА та радянські партизани мали спільну мету визволити Україну від німецьких окупантів, але вони не змогли дійти згоди. Це обумовлено тим, що для досягнення цього результату вони використовували різні методи, а кінцева мета у них дещо відрізнялася. Якщо комуністи хотіли визволити Україну та повернути свій радянський режим, то націоналістичні сили мали на меті не просто визволити Україну від нацистів, але й від більшовиків та створити самостійну незалежну Українську державу. ОУН розглядала війну як можливість відновлення незалежності України. Для цього необхідно було навіть заручитися підтримкою німецького командування та вести спільні військові дії з німцями проти більшовиків. Нацистами було створено військові загони “Роланд” і “Нахтігаль” із українців, які вели спільні з німцями. Не здійснилися та й не могли здійснитись сподівання ОУН на допомогу гітлерівської Німеччини у відновленні української державності. Спроба українських патріотів з числа членів ОУН проголосити 30 червня 1941 р. У Львові українську державу через кілька днів була рішуче придушена окупантами. Ново встановлений уряд на чолі з Я. Стецьком було розігнано, його членів заарештовано.[2;c.521]. Справа полягала втому, що у плани Гітлера не входило створення незалежної Української держави. Ідея утворити Українську державу серед німецької верхівки час від часу випливала, і українці про це знали, але врешті-решт вона була відкинена. Зокрема ще 24 вересня 1940 р. паризька газета ОУН “Українське слово” гостро розкритикувала політику Німеччини стосовно України, ґрунтовану на цинізмі, віроломстві, брехні і зловживанні чужим довір’ям. Звинувачуючи німців у торгах українськими землями для задоволення власних інтересів, газета викривала “диявольський план” Німеччини, що полягав у здійсненні “Дранг нах остен” для захоплення багатих на продовольство і корисні копалини територій на сході. “Німеччина думала, - писала газета, - ... про Україну як про німецьку колонію, населену підданими, народом прислужників..., німці і не думали про створення незалежної Української держави чи про такі абстрактні рішення як самовизначення народів”. Передачу Західної України Радянському Союзу газета розцінила як “згубний злочин, що принесе Україні море крові і сліз” Одночасно висловлювалась упевненість, що українська нація, яка переживала різні навали й у минулому, зможе пережити “як азіатську імперію Сталіна, так і німецьку імперію, обидві вини збудовані на насильстві, брехні і грабунку”.[7;c.484-485].

Незважаючи на все сказане для українців ця війна була Вітчизняною, як і для всіх інших слов’янських народів, що населяли СРСР. Більшість українського населення, яке воювало на стороні Червоної Армії сподівалося, що за участь у військових діях та свій величезний внесок у визволення СРСР сталінське керівництво піде на певні поступки українському народу та надасть хоча б право на автономію.

З початком німецько-радянської війни в липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеcку видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії” Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі. Галичина, як окремий дистрикт, була приєднана до генерального губернаторства Польщі та після приєднання частини Південно-Східної України ця провінція отримала назву Трансністрія.[2;c.523]. Закарпатська Україна ввійшла до складу Угорщини і на її території існувала окрема адміністративна одиниця – “Підкарпатська територія” на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді. Після звільнення цих територій радянськими військами вони знову ввійшли до складу СРСР. На території Буковини були створені Ізмаїльська та Чернівецька області.

На завершальному етапі визволення українських земель 28 жовтня 1944 року Радянська армія звільнила від фашистських окупантів Закарпатську Україну. На звільненій території розгорнувся масовий рух за приєднання Закарпатської України до УРСР. На місцях створювалися народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. 26 листопада 1944 року в Мукачевому відбувся I з’їзд народних комісарів Закарпатської України. На порядку денному стояли такі питання: 1) визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2) возз’єднання Закарпатської України з УРСР; 3) вибори Народної Ради Закарпатської України. З’їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Обрана на з’їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 року сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з питань внутрішніх справ і державної безпеки, комунального господарства, фінансів, землеробства, промисловості та торгівлі, юстиції, освіти, комунікації, охорони народного здоров’я, соціальної опіки. Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські та міські народні комітети обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні – делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні комітети створили народну міліцію, народну дружину, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України. Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 року, при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз’єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосувати тюремне ув’язнення до 20 років або розстріл.[2;c.525-526].

Радянський режим та визвольний рух на західноукраїнських землях у складі УРСР в післявоєнний період

Наприкінці радянсько-німецької війни був завершений процес об’єднання українських земель. Проте до складу СРСР все ж таки були включені не всі етнічні західноукраїнські землі. Так, наприклад, Холмщина залишилaсь у складі Польщі це було умовою за якою поляки вимушені були погодитися з будівництвом соціалізму у своїй державі. На звільнених територіях почалося стрімке відновлення та відбудова народного господарства, але разом із тим почав повертатися радянський режим з його тоталітаризмом та репресіями. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андре Шептицького, що користувався величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового священика Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за розрив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб розглянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголосили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському режимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим декретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

Особливо жорстоко відбувалась боротьба радянських спецслужб з українським національним рухом, зокрема з УПА на західноукраїнських землях, які тепер вже були невід’ємною частиною УРСР, тому будемо розглядати їх як області. УПА продовжувало збройну боротьбу з більшовицьким режимом і після закінчення Другої світової війни, тобто війна для українського народу по суті не закінчувалася. Не маючи змоги справитися з повстанцями за допомогою військ НКВС, міліції та інших, радянське керівництво після закінчення війни додало їм на допомогу регулярні частини з 27-ї і 28-ї армій, важку артилерію, літаки, саперні частини тощо. [6;т.2,c.34]. Після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945— 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі».Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надавало, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.

Хочемо звернути увагу на ще один бік проблеми. Радянсько-комуністична пропаганда наполегливо звинувачувала і звинувачує донині повстанців ОУН-УПА у масових звірствах, кривавих убивствах, знущаннях над цивільним населенням. Напевне такі випадки траплялися. Однак, по-перше, загони “чекістів”, партійно-радянських працівників також чинили всілякі злочини: робили масові обшуки у населених пунктах, мордували, вбивали невинних людей, вішали й розстрілювали їх, знущалися, масово грабували церкви й монастирі, бібліотеки, музеї, архіви, майно місцевого населення. Про це зібрано і нині опубліковано багатотомні матеріали. До того ж, усі міста і села краю були охоплені щільною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. Головною організуючою силою сталінсько-більшовицького режиму в боротьбі проти УПА був спочатку Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Його діяльність була суворо засекречена. З 3 березня 1946 р. його реорганізували У Міністерство внутрішніх справ (МВС) і Міністерство державної безпеки (МДБ) Ось це останнє і було таємною постановою РМ СРСР від 28 січня 1947 р. зобов’язане очолити боротьбу проти повстанців, залучаючи для цього всі необхідні ресурси. Звернемо увагу на цікавий факт, що ще з 1944 р. у західних областях почали створюватися під виглядом загонів і лоївок УПА спец групи НКВС. Їхнім основним завданням стало фізичне знищення керівництва УПА й активних патріотів, а також дискредитація в очах населення і світової громадськості українського національно-визвольного руху. Однак до складу спец груп, окрім працівників НКВС і радянських партизанів, вирішено ввести при можливості ще й тих колишніх повстанців, які або прийшли з покаянням, або їх захопили в полон і шантажували. Отже, ці спец групи зовні нічим не відрізнялися від справжніх повстанців – ні одягом, ні мовою, ні знанням місцевих умов, звичаїв, ні методами конспірації. Все це позбавляло мешканців краю можливості розпізнати “перевертнів”, тому всі їх злодіяння справді приписувалися ОУН-УПА. У боротьбі з УПА й українським визвольним рухом загалом, тоталітарний режим та його репресивно-каральні органи застосовували, крім прямого терору, також масові депортації. Вже у квітні-травні почалися виселення людей з десятків районів, міст і сіл Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської та Львівської областей. Депортації продовжувались і в наступні роки. Заздалегідь було створено шість збірних пунктів для відправлення сімей “націоналістів” на спец поселення (у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї, Ковелі). Водночас із “націоналістами” почали депортувати “українських куркулів, капіталістів” та ін.. Отже, на 1 січня 1953 р. у спец поселеннях опинилося близько 175 тис. депортованих із західноукраїнських областей осіб. Ще кільканадцять тисяч загинуло під час їх транспортування.[1;c.71-76].

Масові депортації українського населення і терор радянських спецслужб можна вважати головними причинами припинення до 1953 р. масштабної діяльності ОУН-УПА і відступу її військових підрозділів на Захід, хоча окремі лоївки УПА, на думку В. Сергійчика, діяли до жовтня 1955 р. У травні 1954 р. був захоплений останній командир УПА Василь Кук, що засвідчило відсутність в ОУН-УПА спрямовуючої, організуючої сили [8]. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подолав опір основних сил УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повторювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвітаючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Найзапекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти — чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи господарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5 млн. селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських територіях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економічної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріалізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, економічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових продуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи виробництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричинилася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на Західній Україні щороку навчалося 20—30 тис. нових робітників. У Львові число промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився також новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радянської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних українців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську початкову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. Навіть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис., що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих членів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партійної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі комуністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони живуть під чужоземним пануванням

Висновки

Західноукраїнські землі, населення, що на них проживало, як і населення всіх інших етнічних українських територій ще з сивої давнини становило єдиний народ. Найбільшою історичною несправедливістю для українців була постійна роз’єднаність та перебування територій під зверхністю різних іноземних країн. Населення Західної України, перебуваючи відмежованим від основного масиву території України, завжди залишалося вірним історичним прагненням і традиціям українського народу в боротьбі за возз’єднання. На цих землях українці не тільки не асимілювалися з населенням іноземних держав, які проводили політику, спрямовану на деукраїнізацію, не тільки не забули мову, культуру та традиції, а й стали осередком та каталізатором постійного зародження національно-визвольної боротьби серед всієї України. Тому споконвічним прагненням українського народу було об’єднатися та створити національну державність. З приходом радянської влади та радянського режиму на територію України, з бажанням її провідників до світового панування, українці нарешті отримали можливість об’єднатись в одній державі. Поштовхом до процесу об’єднання стала Друга світова війна. Радянські війська силою об’єднали західноукраїнські землі з землями Радянської України та “на штиках” принесли сюди свій радянський тоталітарний режим. Аналізуючи факт приєднання Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до Радянського союзу можна прийти до різних висновків. З одного боку це було позитивним, бо українці опинилися у складі однієї держави, вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з допомогою радянського народу досягли певних зрушень в економічному, політичному і культурному житті, возз'єднання було тим актом, який відбивав устремління багатьох трудящих Західної України, дав можливість запобігти їх можливому фашистському поневоленню. З іншого боку – на ці землі прийшов репресивний апарат радянської тоталітарної системи, не було реалізоване прагнення про створення національної демократичної держави. Принесений на багнетах Червоної армії тоталітарний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє – у творенні незалежної соборної Української держави. Я вважаю, що в цьому було більше позитивного, бо це приєднання ще більш згуртувало та консолідувало українців навколо спільної мети, поклало край одній з споконвічних несправедливостей щодо України, до того ж переможне закінчення Другої світової війни значно підвищило міжнародний авторитет України, яка стала одним з фундаторів ООН.

Не слід також забувати про великі подвиги та боротьбу, яку вела ОУН-УПА за визволення українського народу, відродження незалежної Української держави, була боротьбою гідною, героїчною і справедливою, до того ж успішною. Адже українські повстанці, воюючи з нацистами, сталінщиною та польськими великодержавними шовіністами, підготували плацдарм для виникнення наприкінці ХХ ст. Суверенної Української держави. Без них, бех їх боротьби, їх посвяти, жертовності нині б цієї держави можливо не існувало.

Незважаючи на вікове гноблення і принижування, український народ вороги не змогли знищити. Він боровся, намагався вистояти, створити свою державу, що врешті-решт йому вдалося зробити.

Список використаної літератури

1. Тищик Б. Й. Становлення української державності на західноукраїнських землях напередодні і в роки Другої світової війни (1937-1945). – Львів “Тріада плюс”, Львівський національний університет імені Івана Франка – 2006 р.

2. Музиченко Петро Історія держави і права України Навчальний посібник – Київ “Знання” - 1999 р.

3. Історія держави і права України Навчальний посібник // за ред. Чайковського А. С. – Київ “Юрінком Інтер” – 2001 р.

4. Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України Навчальний посібник – Київ “Атака” – 2001р.

5. Історія держави і права України: У 2 т // За ред. акад. НАН України Тація В. Я., акад. АпрН України Рогожина А. Й. Та чл..-кор АпрН України Гончаренка В. Д. – К.: Дім “Ін Юре”, 2003 р. – Т. 2.

6. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: у 2 т./ Відп ред.. Лялька Я. – Львів: Просвіта, 1993; Т. 1, - Львів: Галицька Видавнича спілка, 1997. – Т. 2.

7. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

8. Сергійчик В. Україна у пеклі війни // Експрес, 2003. – 8-15 травня.

9. Новий довідник: Історія України друге видання – Київ, “Казка”- 2006 р.