Характеристика громадянського суспільства

1.Поняття, ознаки та структура громадянського суспільства

Громадянське суспільство – це об’єднання вільних із рівними правами людей, кожному з яких державою забезпечуються права і юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, а також брати участь в політичному житті.¹

Ознаки громадянського суспільства:

• Визнання автономії особи своїм головним суб’єктом, а її прав і свобод, честі і гідності – вищими соціальними цінностями.

• Самореалізація права вільних і рівноправних громадян через такі інститути, як сім’я, церква, різні об’єднання, ЗМІ.

• Добровільне формування інститутів – громадських об’єднань на засадах самоорганізації та самоврядування та регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них.

• Взаємодія громадських об’єднань як вільних і рівноправних партнерів, що перебувають у відносинах конкуренції і солідарності.

• Задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людини та її добровільних об’єднань завдяки громадській співпраці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави.

• виступає носієм принципу верховенства права на основі обов’язкового взаємного впливу на державу та обов’язкової співпраці.

• Забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ - цілісний і повновладний суб’єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів.

• Слугує соціальним джерелом формування правової держави.¹

Структурні елементи громадянського суспільства:

1. Вільні, рівноправні, самостійні індивіди, тобто кожен громадянин визнається найвищою цінністю в державі, його права, свободи та інтереси забезпечуються всіма можливими засобами державного впливу.

2. Недержавні об’єднання індивідів, тобто потреби особи виражаються та здійснюються через такі інститути громадянського суспільства, як сім’я, церква, профспілкові організації, партії, громадські об’єднання, спортивні товариства, наукові та культурні асоціації.

3. Суспільні відносини між індивідами, що розвиваються на основі рівності та самоврядування(економічні, соціальні, релігійні, етичні, політичні, правові).

2. Етапи та умови формування громадянського суспільства

Основні етапи:

I етап - (XVI—XVII ст.ст.)

На даному етапі відбувається процес визрівання передумов (економічних, політичних, ідеологічних) розвитку буржуазного суспільства, усунення юридичної нерівності, обмеження політичної влади правом.

II етап - (кінець XVII — кінець XIX ст.ст.)

В цей період формується громадянське суспільство в найбільш розвинутих буржуазних країнах на засадах загальної юридичної рівності, вільного підприємництва і приватної ініціативи.

Формальна рівність відкриває можливості для прояву індивідуальності: з'являється громадянин як самостійний суб'єкт, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства. Він конституційно наділений певним комплексом прав, свобод і водночас несе відповідальність перед суспільством. Держава все більше віддаляється від виконання функцій власника. Розвиваються правові механізми, що стримують політичну владу, підкоряють її закону. Відбувається становлення представницької демократії — постійно діючих представницьких загальнонаціональних установ парламентського типу зі суворо позначеними повноваженнями затверджувати податки і приймати закони.

III (рубіж XIX ст. — по теперішній час)

В цей час відбувається розвиток постіндустріального суспільства з машинним виробництвом, фабричною організацією праці, загальнонаціональним ринком; відокремлення влади від власності; перехід управління громадськими справами практично до рук вчених-спеціалістів (менеджерів) із збереженням інститутів традиційної демократії та політичного плюралізму; розширення і поглиблення рівноправності людей.

Умови формування громадянського суспільства:

• Наявність закріплення цивілізаційного статусу сім’ї в громадянському суспільстві, передбачає законодавче забезпечення гідного існування і стимулювання добровільного та рівноправного інституту сім’ї, з обов’язковим правовим захистом як батьків, так і дітей. Одночасно відбувається стимулювання та державна підтримка материнства та дитинства.

• Закріплення цивілізаційного статусу економіки, виражається в законодавчому забезпеченні умов розвитку конкурентності, плюралізму та рівності всіх форм власності.

• Закріплення цивілізаційного статусу екології, передбачає державну охорону навколишнього середовища, формування економічного та енергозберігаючого розвитку промисловості, з обов’язковою нейтралізацією негативного впливу виробництва на навколишнє природне середовище.

• Закріплення та стимулювання цивілізаційного статусу громадянської активності, передбачає закріплення в законодавчих актах можливості мирної участі населення у виборчому процесі формування державної влади та органів місцевого самоврядування. Також передбачає подальший розвиток демократії та політичного плюралізму.

• Наявність та закріплення цивілізаційного статусу інформації, полягає в забезпеченні, за допомогою нормативно-правових актів, свободи слова, висловлення власних думок, забороні цензури та доступу до необхідної інформації.

3. Погляди юристів-науковців про громадянське суспільство

3.1 Уяви науковців давнини про громадянське суспільство

Громадянське суспільство – це люди, які думають і діють незалежно від держави.

Дж. Сорос¹

Громадянське суспільство - суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв'язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина. Історично ідея громадянського суспільства бере початок від античних Греції та Риму. Давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. е.) першим обґрунтував відмінності між термінами «суспільний» і «приватний». Аристотель (384—322 до н. е.) вбачав коріння розумного суспільства в ідеї полісу, вважав, що поняття «суспільство» і «держава» є тотожними. Важливими рисами античного полісу, на його думку, були виборність і підзвітність магістратури, строки повноважень, свобода слова, невтручання влади у приватні справи, рівність усіх перед законом тощо.

Ідеї Аристотеля та інших мислителів давнини щодо громадянського суспільства знайшли свій розвиток у Римі, де з'явилося поняття «асоціація рівноправних громадян, які проживають у місті» («civitas nostra» — «наше місто»). Цицерон (106—43 до н. е.), як і Аристотель, не бачив принципових відмінностей між поняттями «держава» і «суспільство» («громадянська громада»). Виникнення суспільства він пов'язував з розвитком людини. На його думку, розум і дар мови, взаємне спілкування, обговорення і прийняття рішень об'єднують людей у «природне суспільство».

Період Середньовіччя був менш плідним у розвитку концепції громадянського суспільства. Спроби узагальнити досвід спілкування і взаємодії індивідів поза формами, встановленими або контрольованими державою, мали здебільшого релігійний відтінок (Августин Блаженний, Тома Аквінський та ін.). Ґрунтовного розвитку вчення про громадянське суспільсто набуває у період розкладу феодалізму та зародження капіталізму (XVII—ХVIII ст.). Саме в цей час з'явилося поняття «громадянське суспільство». У працях західноєвропейських мислителів Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Лок-ка, а згодом Ж. Ж. Руссо і Ш. Монтеск'є було розкрито сутність і значення цього поняття, його характерні ознаки. Проте вони не вбачали принципової різниці між категоріями громадянського суспільства і держави, але намагалися «розвести» ці поняття. Т. Гоббс, зокрема, розглядав громадянське суспільство у руслі теорії договірного походження громадянського суспільства і теорії природного права. Перехід від «природного стану» до громадянського суспільства він вбачав у зосередженні влади в руках міфічної людини — Левіафана. Така верховна влада, на його думку, забезпечує функціонування громадянського суспільства, організованого і створеного як держава.

У громадянському суспільстві Т. Гоббс виділяв політичні та приватні товариства (структури). Політичні створюються верховною владою держави і підвладні суверену; приватні товариства — самими підданими і не є повністю залежними від верховної влади. У Т. Гоббса, отже, вже простежується спроба певною мірою проголосити примат громадянського суспільства перед державою.

На відміну від Т. Гоббса, представника державного абсолютизму, інший англійський просвітитель Дж. Локк єдиним законним джерелом політичної влади вважав згоду народу, тобто суспільний договір. Укладаючи такий договір, люди створюють громадянське суспільство, щоб надійніше користуватися своїми природними правами. Влада не повинна зазіхати на ці права. Інакше народ може розірвати угоду з урядом.

Французький просвітитель Ш. Монтеск'є обгрунтував ідею правління законів. При цьому він розмежовував закони державні і громадянські. Перші регулюють політичні права і свободи громадян, другі — недержавні відносини (власності між добровільними об'єднаннями громадян тощо). Закони громадянського суспільства, за Ш. Монтеск'є, — важливі гарантії від сваволі та диктатури.

Уявлення про громадянське суспільство теоретично поглибив німецький філософ І. Кант. Для нього громадянське суспільство — царство цілей, етична держава. Це суспільство, де поведінка будь-якої людини визначається насамперед вищим моральним законом — категоричним імперативом, який приписує: стався до інших, до людства і самого себе не як до засобу, а як до цілі. Через цю концепцію в І. Канта проходить ідея свободи людини та її рівності у правах з іншими людьми.

Починаючи з другої пол. XVIII ст. вироблена названими мислителями концепція громадянського суспільства піддається істотній ревізії. Термін «громадянське суспільство» зберігається, але його зміст істотно модернізується у напрямі відокремлення громадянського суспільства від держави. Особливо відзначилася у цьому німецька філософська школа.

Г.В.Ф. Гегель, зокрема у своїй праці «Філософія права» (1821), одним з перших розмежував категорії громадянського суспільства і держави. Для нього громадянське суспільство є сферою «матеріальних умов життя», «продуктом природної необхідності», сферою реалізації особистих, приватних інтересів окремих індивідів. Що ж стосується держави, то вона є політичною організацією, необхідною громадянському суспільству, але не тотожною йому. Держава є похідною категорією від громадянського суспільства, залежить від нього і може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспільства.

Марксизм вніс елемент класовості у поняття «громадянське суспільство». К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали це суспільство як історичний феномен, результат історичного розвитку конкретного способу виробництва. Для них громадянське суспільство — форма, в якій здійснюється економічний розвиток. Пріоритет у взаєминах громадянського суспільства і держави віддавався першому. Вадою ж буржуазного суспільства і буржуазної держави вони вважали приватний інтерес. Як прибічники колективного інтересу К. Маркс і Ф. Енгельс обґрунтовували зміни в характері громадянського суспільства і буржуазної держави внаслідок соціальної революції і появи нової держави у формі диктатури пролетаріату. Нове суспільство, на їхню думку, складатиметься з неантагоністичних класів: у ньому людина зможе знайти себе, насамперед як суспільна особа.

Проблеми громадянського суспільства були предметом інтересу і дореволюційної політико-правової думки в Росії та Україні. В Росії ці питання порушували О. Радищев, О. Герцен, М. Чернишевський, М. Ковалевський, М. Коркунов та інші, а в Україні — Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Кістяківський та інші. Розвиваючи основоположні ідеї західної школи, вони в той же час внесли національний елемент у розуміння громадянського суспільства, зокрема щодо конкретних умов монархічної форми правління у царській Росії. ¹

2. Сучасні погляди на громадянське суспільство

Громадянське суспільство – система самостійних і незалежних інститутів і відносин, котрі забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, для життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі з покоління в покоління.²

Стосовно розуміння суті та розв’язання проблем громадянського суспільства можна довго дискутувати, виходячи з наведених у розділі визначень, які засвідчують, що в науці зміст даного поняття трактується філософами, політологами, юристами, істориками по-різному; а дехто, користуючись кон’юнктурними міркуваннями, намагається маніпулювати ним. На це звернено увагу, зокрема, у статті В.Литвина «громадянське суспільство: міфи і реальність». Сама ж публікація викликала гостру полеміку і критику окремих її положень (Г. Немиря, А. Гриценко, В. Попович та ін.). Важко не відзначити те, що вельмишановний автор свідомо чи помилково до складових громадянського суспільства приписує кримінальні утворення, разом з тим звужуючи зміст самого поняття, трактуючи його ніби щось матеріальне і лише як низку неурядових організацій, пропонуючи невиправдані історичні аналогії.

На відміну від згаданої публікації, специфічний аспект громадянського суспільства висвітлюється у статті М. Дмитрієнко та О. Яся. Автори привертають увагу державних мужів і науковців до проблеми благодійництва як одного з атрибутів громадянського суспільства. Проте не можна зводити процес формування громадянського суспільства, який згадані науковці ведуть через усю історію становлення і розвитку будь-якої держави взагалі, до благодійної діяльності.

Дискусійність проблеми також полягає у тому, що деякі науковці політичні процеси виносять за межі громадянського суспільства, у тому числі державу і політичні партії. Але ж, зокрема, партії є важливим політичним інститутом громадянського суспільства. Більшість науковців схильні вважати його складовими політичні партії, молодіжні, жіночі організації, профспілки, церкву, різні асоціації, що діють на засадах самоврядування і створені «знизу», а не за наказом. До складових також відносять правову державу з її апаратом, інші структури, що засновані на єдності інтересів і діють на принципах горизонтального зв’язку. Наприклад, А.В. Одинцова правову державу вважає не інакше, як складовою громадянського суспільства. У зв’язку з цим логічно постає питання про розрізнення права і закону, аби розмежувати право і свавілля пануючих верств, яке зведене до рангу законів. У випадку їх ототожнення, державні органи зберігають видимість законності, можуть вдаватися до порушень прав людини як найважливіших елементів громадянського суспільства.¹

У юридичній літературі деякі вчені відносять до громадянського суспільства систему недержавних відносин(А. Кочетков), інші - всі суспільні зв’язки, які виникають поза сферою політики(А. Одинцова) та розглядають його як сукупність неполітичних інтересів й волі вільних індивідів та їх асоціацій.

Група авторів першого в Україні «Політологічного словника» вважає, що «громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних тощо), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів та їх асоціацій». Ю. Красін і А. Галкіна під громадянським суспільством розуміють стабільну систему горизонтальних соціальних зв’язків, суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки, що виросла безпосередньо з відносин власності, але не зводиться до них. В цій системі концентруються і оформляються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші повсякденні інтереси соціальних прошарків і груп.

Таким чином, на відміну від держави громадянське суспільство не структуроване по вертикалі, не передає імпульсів, що керують зверху до низу, але створює мережу інтересів, які об’єднують всіх громадян у певну спільність, забезпечують стабільність політичної системи.²