ПРОБЛЕМА ТЕМО-РЕМАТИЧНОГО

ЧЛЕНУВАННЯ РЕЧЕННЯ:

ІСТОРІЯ ПОГЛЯДІВ, ДЕФІНІЦІЇ

За останні десятиріччя вчення про актуальне членування речення просунулось набагато вперед. У сучасній історико-лінгвістичній науці пов’язують виникнення вчення про актуальне членування речення з роботою Анрі Вейля про порядок слів, перше видання якої вийшло в 1884р. Після нього теорію актуального членування, яку тоді розуміли перш за все з психологічного погляду, розробляли багато вчених, наприклад Г. Габеленц, Г.Пауль, П.Ф. Фортунатов, В. Ертл, Ф. Травничек, С. Шобер. Серед дослідників, які опрацьовували теорію актуального членування речення, особливо треба наголосити ім’я чеського лінгвіста В.Матезіуса, який поставив її на міцну мовну базу, суттєво поглибив її теоретичний напрям. Основні поняття (перш за все – поняття реми) між тим з достатньою чіткістю подані вже в роботах Ш. Бато, Монбоддо (Джеймса Барнета), Й. Аделунга, К. Беккера. Термін «актуальне членування речення» правомірно використовувати в цьому випадку лише тоді, коли він застосовується до понять теми і реми на стадії їх початкового формування в науці.

Термін «актуальне членування речення» пояснюється, як членування речення у контексті на вихідну частину повідомлення – тему (дане) та на те, що повідомляється про неї – рему (нове) (за сучасними лінгвістичними словниками). Деякі вчені (Г. Пауль, Я. Фірбас) розрізняють третій член актуального членування речення – перехідний елемент, який виражається дієслівним присудком, що складається з темпоральних та модальних показників. У сполученні теми та реми проявляється предикативне відношення як один з випадків предикативності, яка притаманна і тим типам речень, які не мають актуального членування (односкладні).

Компоненти актуального членування речення розпізнаються через інтонацію (характер наголосу, паузація); через позиції (звичайно, тема стоїть на початку фрази, рема – в кінці). Вказувати на смисловий центр повідомлення (рему) може неозначений артикль, агентивний додаток (тобто додаток у пасиві, що позначає джерело дії - агенс) у пасивній конструкції, але ці показники, як і присудок, не завжди є ремоіндикаторами. Переміщення логічного наголосу в одному реченні дає різне актуальне членування. Прямий порядок слів «тема - рема» переважає та називається прогресивним, об’єктивним, неемфатичним. Зворотний порядок «рема - тема» називається регресивним, суб’єктивним, емфатичним. Положення реми на початку або в середині речення може бути зумовлено також: необхідністю її позиційної контактності зі співвідносним членом, який був у попередньому реченні; розчленуванням поширеної реми; ритмом; бажанням співрозмовника швидше висловити головне.

Розчленування вираженої в реченні думки на предмет думки-мовлення і предикат думки-мовлення та двобічний характер речення відмічались ще у другій половині ХVІІ століття. Активно працювали над цією проблемою такі видатні французькі вчені, як Цезар Дюмарсе та Нікола Бозе. Перший з них став використовувати термін «синтаксис» тільки щодо побудованого речення, яке Л. Теньєр називав «стемою». Лінійні варіанти стеми речення, у свою чергу, Ц. Дюмарсе називав «конструкціями». На перший план у граматиці Ц. Дюмарсе висунув тільки один тип конструкцій – конструкції з прямим («природним») порядком слів. Лінійні відношення в цьому типі конструкції збігаються із стематичними. Тому в граматиці Ц. Дюмарсе головне місце посідає теорія конструкцій: «синтаксис» розглядається в цій граматиці в світлі описів, які присвячені конструкціям з прямим порядком слів. Ц. Дюмарсе називав їх «необхідними», тобто значеннєво «необхідними». Вчений вважав, що конструкції зі зворотним («фігуральним») порядком слів не передають який-небудь новий, додатковий зміст порівняно з конструкціями з прямим порядком слів. Вчений наголошував, що при встановленні прямого порядку слів мовець йде за природним ходом подій. Тому цей порядок слів він називав «природним». Звичайно, він вважав, що наслідок йде після причини, якість після субстанції, а пацієнс – після агенса. Конструкції з «фігуративним» порядком слів не відображають звичайного ходу подій. Їх вияв у мовленні Ц. Дюмарсе пов’язував із «жвавістю уявлення», із прагненням «гармонії, ритму і т.п.».

Н. Бозе, на відміну від Ц. Дюмарсе, пов’язував прямий порядок слів у реченні з природним плином думок, а не з перебігом подій. Цей порядок він називав не тільки «природним», але й «аналітичним», оскільки він відображає аналітичну роботу розуму, яка здійснюється через спрямування від суб’єкта судження до його атрибута, а від них – до їх доповнення (в широкому змісті цього терміна). Аналітичний порядок Н.Бозе вважав універсальним. Тому, на його думку, суб’єкт речення зазвичай передує його атрибуту (предикату), а їх поширювачі йдуть за ним. Фрази, в яких спостерігається відхилення від аналітичної діяльності розуму, він інтерпретував як «фігуративні». Ц. Дюмарсе та Н. Бозе погоджувалися в тому, що зворотний порядок слів (інверсія) являє собою аномальне відхилення від нормального порядку слів. Подібний підхід щодо пояснення був традиційним. Він знайшов реалізацію у Ф. Санчеса та авторів граматики Пор-Рояля. Інша думка щодо пояснення інверсії була в Шарля Бато.

Шарль Бато розрізняв два типи порядку слів – «граматичний» та «ораторський». В. Матезіус відповідно кваліфікував перший з них як «об’єктивний», а другий – як «суб’єктивний». «Граматичний порядок» Ш. Бато пов’язував з точною, науковою мовою та вважав його саме тому «штучним». «Ораторський порядок», навпаки, він кваліфікував як «природний», оскільки він використовується, як правило, в розмовній або поетичній мові. Якщо перший він назвав «порядком науки», то другий – «порядком серця». Коли мовець нещирий, вважав Ш. Бато, він використовує «граматичний порядок», при якому кероване слово йде за головним. Він здається «метафізичним порядком», тобто порядком, в якому здійснюється пізнання, – від причини до наслідку, від субстанції до якості і т.п. Коли співрозмовник керується в розташуванні слів не холодною свідомістю, а своїм «інтересом» до описуваної реченням ситуації, він використовує «ораторську конструкцію». «Ораторський порядок» у Ш. Бато традиційно є інверсією щодо «граматичного порядку», однак існують випадки, коли ці порядки збігаються. Це відбувається в тому разі, коли на місці важливого або головного (тобто реми) в процесі створення речення виступає той компонент ситуації, який позначається предметом. Але ці порядки розходяться в інших випадках – коли компоненти, які є найбільш важливими для мовця, позначаються за допомогою інших членів речення. Однак у будь-якому випадку слово, яке позначає «головний об’єкт», стає в «ораторській конструкції» на перше місце. Ш. Бато писав: «Головний об’єкт в ораторській конструкції не є завжди одним і тим самим. Це або суб’єкт дії, або об’єкт дії. В якихось випадках він може бути дією, а в якихось – обставиною або образом дії. Отже, дієслово, дієприслівник, суб’єкт, означення, керована форма до дієслова ставляться час від часу на перше місце у реченні». При перекладі «ораторських конструкцій» з однієї мови на іншу можливе використання різних «граматичних порядків», але не повинно бути розходжень в «ораторському порядку».

Ш. Бато розглядав чинник актуального членування речення як головний у порядку слів. Він не вважав, що конструкції з «ораторським порядком», які є майже завжди інвертованими, несуть ту саму інформацію, що і конструкції з «граматичним» (прямим) порядком слів. Така інформація пов’язана зі змістом основних понять актуального членування – понять теми і реми. Тим самим Ш. Бато протиставляв свій погляд в цьому питанні твердженням Ц. Дюмарсе й Н. Бозе.

Дж. Монбоддо наблизився у своєму синтаксисі до вчення про актуальне членування речення, очевидно, незалежно від Ш.Бато. У Монбоддо основні поняття актуального членування не є предметом спеціального розгляду. Він користувався ними тільки через зв’язок з поясненням причин, які були в основі встановлення зумовленого порядку слів у реченні. Учений розглядав три види таких причин. Перш за все він звертав увагу на граматичний фактор порядку слів, дію якого пов’язував з узгодженням та керуванням. Ці форми синтаксичного зв’язку потребують, щоб головне слово стояло перед залежним. Водночас учений з’ясовував суть «природного» порядку слів, що, на його погляд, вимагає розташування слів у реченні відповідно до природної ситуації: слово на позначення субстанції ставиться перед словом – вказівником акциденції цієї субстанції тощо. Але послідовність слів у реченні може відображати і природний хід думок у свідомості мовця. Думка, яка здається мовцю найбільш важливою, привертає увагу в першу чергу. Щоб підкреслити це, він повинен поставити слово, яке виражає думку, на перше місце в реченні. Таким шляхом Дж. Монбоддо наблизився до поняття актуального членування речення.

У центрі уваги Дж. Монбоддо було поняття реми («головного»). Коли ми говоримо, розмірковував вчений, про добро та людину, то можна підкреслити або те, що людина є доброю, або те, що доброю є людина. Тому можна сказати: «Людина є доброю» / «Доброю є людина». У таких міркуваннях Дж. Монбоддо надає ремі тільки одну функцію – контрастивну: в першому випадку мається на увазі те, що саме людина є доброю, а в другому – що людина є доброю, а не злою. Значну увагу розгляду функції реми приділив К. Беккер.

Такий підхід до інтерпретації «головного» обмежений, оскільки контрастивна функція не є основною функцією реми, оскільки основна функція реми – наголошення новизни передаваної інформації (за А. Вейлем, В. Матезіусом),.

Йоган Аделунг називав прямий порядок слів у реченні природним, а зворотний порядок – штучним. Так, у реченні Der Tag war heiter «День був світлий» наявний прямий порядок слів, а в реченні Heiter war der Tag «День був світлий» – штучний. В обох випадках суб’єкт стоїть перед предикатом, якщо мати на увазі той факт, що в першому реченні ми маємо справу з природним суб’єктом та предикатом, а в другому – зі штучним суб’єктом та предикатом. Суб’єкт – як природний, так і штучний – виражає «найбільш важливу» ідею, а предикат «пояснює» її. Інверсія, таким чином, припускає переміщення підмета («природного суб’єкта») на місце присудка («природного предиката»). Природний суб’єкт у цьому випадку стає «штучним предикатом», а природний предикат – «штучним суб’єктом». Необхідність у такому переміщенні виникає, коли той чи інший член речення присудком виражає «головне поняття». Ми називаємо це поняття ремою. При природному порядку слів таке поняття виражається підметом, але позиція підмета є значущою при інверсії. Поставши не на узвичаєному місці, тобто на початку речення, присудок починає виконувати функцію підмета. В цій позиції може постати і будь-який інший другорядний член речення, якщо він виражає «головне поняття». Виконуючи функцію підмета, він не буде мати граматичних ознак підмета. Й. Аделунг витлумачував функції головних членів речення своєрідно. Так, у підметі він бачив, з одного боку, той член речення, який позначає щось невизначене, а з іншого боку, він вважав, що в реченні він виражає «головне поняття». В першому випадку він був ближче до традиційного розуміння підмета, але в центрі свого розуміння він утримував іншу інтерпретацію суб’єктивної функції – ту, яку ми знаходимо зараз у ремі. На відміну від Й. Аделунга, А. Вейль виходив із своєї інтерпретації функцій головних членів речення, що ґрунтувалася в основному на традиційних уявленнях, у співвідношенні з якими підмет означає те, про що говориться в реченні, а присудок дещо повідомляє про нього. Інакше кажучи, підмет складає вихідний пункт висловлення, присудок – саме висловлення. Французький вчений знаходив в темо-рематичних функціях не тільки той зміст, який вони успадкували від суб’єктно-предикатних функцій, але і новий зміст. Він пов’язаний з тим, що член речення, який означає «вихідний пункт висловлення», несе інформацію, яка вже відома слухачу, а «саме висловлення» передає нову інформацію для нього, тому тут маємо справу «... з відправним пунктом, вихідним поняттям, що однаково репрезентований і для того, хто говорить, і для того, хто слухає, і яке виступає як місце зустрічі двох свідомостей з іншою частиною висловлення, яка складає саме висловлення».

Карл Беккер розрізняв дві форми речення – «граматичну» та «логічну». Під граматичною формою речення він розумів той стан речення, який Л. Теньєр називав стемою, а під логічною формою – актуальне членування того чи іншого варіанта конкретної стеми. Заслуга К. Беккера полягає в тому, що під засобом актуального членування він почав розглядати не тільки інверсію («логічний порядок слів»), але й логічний наголос. «Органічне значення інверсії та логічного наголосу є одним і тим самим».

К. Беккер вважав, що логічний наголос є більш універсальним засобом актуального членування, ніж інверсія. Він пояснював це тим, що можливості останньої повною мірою обмежуються граматичною формою речення. Це особливо помітно в мовах з нерозвиненою системою флексій, де представлений менш гнучкий порядок слів, ніж у мовах з розвиненою морфологічною системою. Використання логічного наголосу, навпаки, ніяк не обмежено особливостями граматичних форм речення, які існують в різних мовах.

Висування на перший план логічного наголосу як засобу актуального членування призвело К.Беккера до вузької інтерпретації того члена речення, який виражає «головне поняття». Він стверджував, що за допомогою певного члена речення мовець лише вказує на якесь протиставлення. А.Вейль знайшов глибше пояснення основній функції реми. Ця функція полягає в підкреслюванні того, що ще невідомо слухачу.

На нову висоту вчення про актуальне членування речення було піднято В. Матезіусом. Він здійснив відкриття, показавши, що явище, в якому бачили психологічну природу (тобто реалізацію психологічних особливостей інтерпретації сприйняття явищ та відношень об’єктивного світу у мовних одиницях), насправді є лінгвістичним. В. Матезіус виходить з того, що в різних мовах по-різному можна передавати інформацію про те, що відомо в певній ситуації. Тому в межах речення лінгвіст розрізняє: 1) основу повідомлення – те, що є відомим у певній ситуації; 2) ядро повідомлення – те, що повідомляється про основу повідомлення. У зв’язку з цим підкреслюється, що таке членування не збігається з формально-граматичним на підмет і присудок. Актуальне членування слід протиставляти його формальному членуванню. Якщо формальне членування розкладає склад речення на його граматичні елементи, то актуальне членування виясняє засіб включення речення в предметний контекст, на базі якого воно виникає. Основними елементами формального членування речення є граматичний суб’єкт та граматичний предикат. Основні елементи актуального членування це вихідний пункт (або основа) висловлення, тобто, що є у певній ситуації відомим або легко зрозумілим та з чого виходить мовець, і ядро висловлення, тобто, що мовець повідомляє про вихідний пункт висловлення.

Теорія В. Матезіуса стала своєчасною й активно була підхоплена. До найвидатніших послідовників В. Матезіуса належать чеські і словацькі лінгвісти Ф. Данеш, Я. Фірбас та Й. Містрік. Ф. Данеш застосовує теорію актуального членування щодо дослідження інтонації чеського речення та порядку слів у ньому. Він намагається погодити граматичний аспект з аспектом актуального членування.

Я. Фірбас застосовує актуальне членування при дослідженні порядку слів в англійській мові. Він працює з фразовою динамічністю, яка поступово зростає, починаючи з першого елемента основи і кульмінуючи в центральному елементі ядра. Основним засобом для сигналізації ступеня фразової динамічності є порядок слів, але існує рід інших чинників, які можуть його вплив анулювати або корегувати.

Використовуючи праці Я. Фірбаса та методику його аналізу, Й. Містрік простежує специфіку співвідношення теми і реми між частинами складного утворення, розглядає порядок слів та положення частин складного речення в словацькій мові.

Активно опрацьовує теорію актуального членування речення і К.Г. Крушельницька, яка користується поняттями «дане» й «нове», працює з поняттями «комунікативне навантаження» й «комунікативне завдання». Значний внесок в опрацюванні теорії актуального членування речення зробив О.С. Мельничук, який опрацював опозицію внутрішньосинтаксичного і зовнішньосинтаксичного членування речення, осмислив теорію порядку слів на інтонаційному, синтагматичному рівні і запропонував аналіз реченнєвої структури з урахуванням реалізовуваних ним ситуативних завдань.

Суттєво розширив горизонти теоретико-прикладного осмислення закономірностей актуального членування речення І.П. Распопов, який встановив основні структурні типи актуального членування російського речення. На його думку, констатовані структурні типи актуального членування належать до найважливіших конститутивних ознак речення. І.П. Распопов вважає, що між елементами актуального членування є предикативні відношення.

О.С. Мельничук дещо своєрідно відображає принцип актуального членування речення. Він протиставляє актуальному членуванню В. Матезіуса своє «синтагматичне членування», принцип якого не дуже різниться від теорії В. Матезіуса. Кожне речення, за О.С. Мельничуком, членується на «синтагми» (тобто смислово-інтонаційні одиниці, які відокремлюються потенційною паузою), часто в декількох ярусах, що розташовані за своєю значимістю; при нормальному порядку слів «вихідна синтагма» стоїть перед «основною синтагмою», при інверсивному порядку – навпаки, причому основна синтагма чітко виділяється інтонаційно. Всередині «синтагм» наявний аналогічний стан речей, при нормативному порядку більш вагомий елемент йде за менш вагомим, при інверсивному – навпаки.

З даністю та новизною компонентів речення активно працювала американська вчена А.Г. Хетчер, яка свій метод базувала відповідних питаннях (underlying question). Останні залежать від контексту на ситуації, їх можна поставити до аналізованих речень. Уже наявні питанні елементи належать до «даної» частини речення. На ґрунті своїх «базових питань» авторка намагалася дати докладну класифікацію речень у цьому аспекті.

Польський лінгвіст А. Мирович займається близькими до сфери актуального членування проблемами. Те, що В. Матезіус називав актуальним членуванням, А. Мирович відносить, разом з модальністю, до «модуляції», що, як коментар до речення, нашаровується на його синтаксичну схему та лексичні значення («артикуляцію»).

Німецький вчений К. Боост висунув теорію, якій притаманний цілий ряд спільних рис з актуальним членуванням. К. Боост працює з теорією «напруження». Речення в його інтерпретації є «полем напруження» (між мовцем та співрозмовником), що виникає під час вимови першого компонента речення «теми» (Themа) та поступово зменшується, доки повністю не ліквідується вимовою останнього компонента «реми» (Rhemа).

Американський іспаніст Д.Л. Боулінджер активно застосовує принцип «лінеарної модифікації» (linear modification), який полягає в тому, що кожне нове слово в реченні модифікує, звужує значення попередньої частини речення, доки не буде останнього слова, яке має найвужче значення і в якому «зосереджується подія».

Відомий швейцарський лінгвіст Ш. Баллі, опрацювавши загальну теорію висловлення, виділив його фундаментальну ознаку - співвідношення модуса і диктума. Під диктумом розуміється пропозиційне значення – відображення якоїсь події, «предметної ситуації». Модус відображає те, що говориться про диктум, ким, коли, кому з якою ціллю, в яких умовах, «мовну ситуацію». Він охоплює змінні висловлювання, суб’єктивно змальовані, ті, які залежать від інтенції мовця.

Останнім часом проблема актуального членування була розглянута та опрацьована багатьма лінгвістами (І.П. Распоповим, Г.К. Крушельницькою, О.В. Падучевою, Г.Г. Почепцовим, Н.О.Слю-саревою, І.І. Ковтуновою, О.П. Потебнею, П. Адамцем, Н.Д. Арутю-новою та ін.), яких можна вважати послідовниками В. Матезіуса та Ш. Баллі. Сучасна теорія актуального членування значною мірою розширила концептуальне бачення загальних закономірностей комунікативної структури речення, особливостей його співвідношення із ситуативно-прагматичними завданнями. Водночас актуалізовано систему темо- і ремоідентифікаторів, що корелюють / не корелюють відповідним компонентам формально-граматичної структури речення. Актуальними і значущими постають питання щодо співвідношення теми і топіка, закономірностей ешелонування теми і реми.

Література

1. Адамец П. Порядок слов в современном русском языке. – Praha.: Academia, 1966. – 96с.

2. Ковтунова И.И. Современный русский язык. Порядок слов и актуальное членение предложения. – М.: Едиториал, 2002. – 240 с.

3. Матезіус В. О так называемом актуальном членении предложения // Пражский лингвистический кружок. – М.: Прогресс, 1967. – С.239-245.

4. Распопов И.П. Строение простого предложения в современном русском языке. – М.: Просвещение, 1970. – 184с.

5. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1972. – 567 с.