Історико-культурна спадщина І.Мазепи. Історія та сучасний стан.

ПЛАН

Вступ

1. Походження І. Мазепи та його рід

2. Іван Мазепа як культурний діяч

3. Бароковий універсум Івана Мазепи

Висновок 2

Список використаної літератури 4

Вступ

“Ким для України і її народу є Іван Мазепа? Національним героєм чи зрадником?” — з таким питанням звертається до себе та до інших всяк, хто знаком з історією України.

Неоднозначна історична постать Мазепа залишила незгладимий слід не тільки в історії України але і в історії всього світа.

Його особистості присвятили вірші, повісті і поеми Д. Байрон, У Гюго, Д.О. Рилєєв, О. Пушкін, Б. Залеський, П. Меримо, Ю. Словацький, Б. Брехт, Р. фон Рогтшаль, Вольтер (Ф. М Аруе), створювали його портрети живописці М. Геримский, О. Верна, Л. Буланже, Е. Делакруа, Г. Жерико, В. Павлишак. оспівували композитори Ф. Лист, П.Чайковський... У "Новій британській енциклопедії" з більш ніж 40 гетьманів України згадані тільки два — Б. Хмельницький та І. Мазепа.

Багато сюжетів майбутньому письменнику Н. В. Гоголю навіяли розповіді його бабусі Тетяни Семенівни - дружини полкового козацького писаря і праправнучки гетьмана, у тому числі і про віковий, у чотири обхвати дубі, під галузями якого зустрічалися Мотря Кочубеевна — 18-літня дочка генерального судді із сивим 68-літнім гетьманом И. Мазепою. З легкої руки Я. X. Пасека, що опублікували в 1821 році у Варшаві свої мемуари, І. Мазепа перетворився в невдачливого коханця дружини польського шляхтича С. Фальбовского. І навіть у музеї В. Гюго знаходиться сьогодні мініатюра: прив'язаний до спини коня оголений І. Мазепа, покараний у такий спосіб за адюльтер.

Для того, щоб зробити свою особисту оцінку історичної постаті І. Мазепи, я і взяв цю тему для реферату.

1. Походження І. Мазепи та його рід

Рід Мазепи стрічаємо ще у 1544 році, коли українському Гетьман шляхтичеві Миколі Мазепі-Колединському король Сигізмунд І дав був село Мазепинці на р. Кам’янці, в теперішній Київській губернії, за те, що він одбуватиме кінно-військову службу при Брацлавському ста­рості (тоді, звичайно, давалися землі за службу у війську). Ро­ку 1578-го за сином Миколи — Михайлом стверджені ці землі. Михайло Мазепа мав двох синів: Федора, котрий був отаманом у козацькому війську і ходив походами на Поляків з Косинським, Лободою і На­ливайком; з ними він попався до рук По­ляків, з ними його й скарано на смерть у Варшаві,—і другого, Миколу; син цього Миколи, Степан, мав, як тоді водилося, ще й друге ім’я—Адам. Так само Хмельницький мав два ім'я: Бо­гдан і Зіновій; князь Константин Острожський мав ще друге ім’я—Василь. Цей Адам—Степан Мазепа був чоловік освіче­ний, але дуже палкий; він за часів Виговського належав до партії, котра хотіла, щоб їх рідний край був самостій­ною державою, жінка його, Марина, з роду Мокіевських, пішла після, у черниці і зробилася ігуменею Фроло-Вознесенського манастяря" у Києві. Як звичайно, ім’я їй у червицях перемінили, і вона підписувались так: „Марія Магдалина Мазепина, Ігуменья монастиря Дівочо-Вознесенського Київо-Печерського Глуховського". Вона була добре освічена людина, мала чималий вплив на сина свого Івана, як він був Гетьманом, і вмерла у 1707 році. У Степана і Марії був один син Іван і одна дочка, що вийшла за Войнаровського; вона покинула Войнаровського через те, що він силував її перейти на католицтво, і пішла у монастир.

Якого саме року родився Іван, напевне не знаємо; по од­них джерелах, це було у 1629 році, по других—далеко пізніш: у 1644, але, здається, ближче буде до правди перше

2. Іван Мазепа як культурний діяч

Цьому гетьманові найбільше дісталося від істориків. Ким тільки не називали його! І зрадником російського народу, і зрадником українського народу, і великим злочинцем, і дворушником, і … Зрештою, сам перелік усіх тих ярликів забрав би тут дуже багато місця. Якщо образ Богдана Хмельницького прийнято було змальовувати всуціль світлими барвами, абcoлютно зідеалізовано, то образ Івана Мазепи – за принципом контрасту – тільки в тонах темних, похмурих, зловісних. Надто багато всяких ідеологічних спекуляцій у тому, що подавалося нам за історичний портрет українського гетьмана, одного з найвидатніших синів свого часу. Мазепа ніколи не зраджував ні російський народ, ні, тим більш український. Навпаки, своєму народові хотів він добра і волі й зробив для цього все, що було в його силах.

Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з шляхецького православного роду Мазепів – Колядинських, до яких належало село Мазепинці коло Білої Церкви. У Мазепинцях народився наш гетьман дня 20 березня 1632 р. Його мати походила з шляхецького роду Макієвських. І Мазепи, і Макієвські служили в козацькому війську гетьмана Богдана Хмельницького. Майбутній гетьман Іван присвоював coбі ідеї свого великого попередника гетьмана Петра Дорошенка. Потім Мазепа опинився при лівобічному гетьманові Іванові Самійловичеві, при якому після упадку “Сонця Руїни“ схоронився гурток видніших дорошенківців. Як кращі політики заняли вони визначні становища при цьому гетьмані, врешті після його упадку в 1687р. один з них – Мазепа став гетьманом.

Вже в перші роки свого гетьманства Мазепа багато зусиль віддає культурному відродженню краю. Він зарекомендовує себе щедрим меценатом. Відбудовуються і споруджуються – часто на його кошт – церкви й монастирі. І – не тільки у великих містах, а й у селах. Він постійно опікувався Києво – Могилянською академією. При ньому було споруджено один із її великих корпусів, за його гетьманування з’явилися численні школи.

Мазепа – один із найосвіченіших людей свого часу, він одержав блискучу освіту – вчився в Київський академії, і за кордоном. Був людиною глибоко набожною, кохався в мистецтві й літературі, сам писав вірші, і деякі з них згодом стали народними піснями. Гетьман Мазепа визначався як великий книголюб і меценат тогочасних видань. Як книголюб мав він у Батурині власну добірну бібліотеку, в який було багато латинських книг. Книгами обдарував гетьман бібліотеку київської Aкадемії, як також різні церкви і оcoби. Лубенський монастир одержав від гетьмана дві майстерно видані Євангелії, при Вознесенському монастирі Переcoпницьку Євангелію; Степан Яворський подарував ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангелію гетьмана Мазепи.

У 1688 р. Мазепа й архимандрит Варлаам Ясинський послали Василеві Галіцинові книгу “Вънец Христовъ“ Антона Радивилівського.

В гетьманському почоті в часи його подорожі до Москви в 1689 році був батуринський ігумен Дмитро Тупталенко, автор життєписів святих “Четьїх Миней”. Дмитро Туптало провів у Москві півтора місяця й одержав дозвіл патріарха на продовження своєї праці.

Мазепа опікувався і справою видання “Четьїх Миней“, першу надруковану частину яких привіз у 1689р. в дарунок цариці Софії. Коли Дмитро Тупталенко видав другу частину своїх “Четьїх Миней”, Мазепа, посилаючи її московському патріарху, просив його дозволити продовжувати авторові його працю. Свою працю Тупталенко закінчив вже як митрополит у Ростові в 1705 році.

У присвяченому Мазепі “Зеркалі от писанія Божественного“ зазначено, що щедрість Мазепи для православної церкви не обмежувалася тільки Україною, але виявилася також і в південно – східних країнах.

У вівтарі грецького православного coбору Воскресіння при Господньому Гробі в Єрусалимі переховується поміж іншими церковними дарами прекрасний, виcoкої мистецької вартості образ різбленої на срібній дошці плащениці – дар гетьмана Івана Мазепи до Божого Гробу. В оcoбливо важливих випадках кладуть цю плащеницю у вівтарі на престіл під чашу із Св. Дарами. Про цей дар згадав у своєму щоденнику чигиринський єпископ Порфірій Успенський: “От доля Мазепи, подумав я; в Росії його проклинають, а тут моляться за упокій його душі та прощення й оставлення цого гріхів. Не знаю, що цінніше перед Богом: чи наше (себто московське) торжественне, всенародне прокляття, чи тутешні молитви. Мабуть ні це, ні те. Бог відплатив і відплачує йому за його діла, а не відповідно до нашого бажання“.

І Мазепа посприяв відкриттю Києво – Могилянської Aкадемії. У 1693 році, ректор колегії Йосиф Кроковський за посередництвом митрополита й гетьмана просив “жалуваної грамоти на удержання прежніх шкіл…, та на мирне навчання в них дітей російських жителів і всяких православної віри ревнителів…”[2]. У відповідь на це прохання царі Іван і Петро своєю грамотою з 21 січня 1694 р. дозволяли в заснованих митрополитом Петром Могилою школах при київському Братському монастирі православним префектам, профеcoрам і вчителям навчати не тільки поетики й реторики, але й філоcoфії та богословії слов’яно – руською, грецькою й латинською мовами, застерігаючи при тому, щоб навчання було в православному дусі. На утримання колегії було визначене постійне царське жалування щорічно по 50 рублів і по 50 чверток жита московської міри.

Титул «Aкадемії» вистарав гетьман Мазепа разом із Варлаамом Ясинським і Йосифом Кроковським (з 1694 р.).

У 1703 р. гетьман подарував школі деякий сад на київському Подолі. У 1707 р. затвердив Братському монастиреві право на посідання м. Стайок. Від часів гетьмана Мазепи з військового козацького скарбу йшло щорічно на Aкадемію по 200 карбованців.

Гетьман побудував папірню для чернігівської катедри, що постачала папір для тогочасних видань. У вірші – панегірику говориться про роль гетьмана в організації чернігівської колегії, про те, що саме Мазепі завдячувала чернігівська колегія за свій розквіт.

Мазепа також має низку заслуг при будуванні й оздобленні церков. Коштом гетьмана була вибудована в 1690 р. велика камінна церква св. Миколая в київському пустинному монастирі на Печерському, що стала згодом воєнним coбором, та трапезна церква в цьому ж монастирі Покрови Пресвятої Богородиці; келії для братії. В 1695 р. було розбудовано за його коштом камінний мур у Печерський лаврі, позолочено верх та прибудовано бічні приділи з північного й південного боку великої лаврської церкви Успення Пресв. Богородиці з надбудованими над ними 5 банями. Далі в 1698 – 96 р.р. відбудовано церкву всіх Святих над Оконанською Горамою Лаври, де іззовні був виставленний ліпної роботи герб Мазепи.

У тому ж часі розпочато на бажання і кошт гетьмана надбудовувати бічні приділи на нижніх папертях Києво – Софіївського Собору з 6 банями над ними, що дало цій катедрі той вигляд, який вона мала до недавніх часів.

З величавих церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, згадаємо камінну coборну церкву Вознесіння в Переяслові, вибудовану у 1698р. Поміг Мазепа також запорожцям вибудувати нову церкву в Січі; він дав їм на те потрібні кошти й матеріали та своїм немалим коштам справив до цієї церкви розмальований іконостас. Дерев`яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, з`являється хист до будування церков з каміння.

Найвидатнішим явищем мазепинської архітектури, будування великих “coборних” катедральних і монастирських церков. У їхній будові проглядається ніби нове відродження старих візантійських традицій. Найбільшої уваги присвячено оздобленню головного входу або порталу, де була помітна надзвичайна розкіш скульптурної орнаментації, з декоративними щитами, з розірваними фронтонами, хвилястими лініями волют, пілястрами та кольонами з розкішно оздобленими капітелями, завитки виноградної лози, листки аканту, дитячі фігурки янголів, китиці квітів і овочів, яскраві фарби, золота ікон, золочені орли та “coнця” з монограмами Христа і Діви Марії. Деякі вчені – дослідники вважають, що зразком для п`яти церков, фундованих Мазепою у Києві, були західно – європейські барокові базиліки.

І Ернст, і Антонович зазначають, що мазепинська доба в архітектурі не обмежується згаданими вище будівлями. З`являються перші муровані дзвіниці, чисельні фортифікаційні будови та партерові хати козацької старшини [3].

Малярство мазепинської доби досягло пишного розквіту та повного й яскравого виявлення своєї своєрідності. Серед збережених багатьох чудових зразків іконостасів, окремих ікон, розписів і портретів. Найкращими іконостасами є іконостаси Свято – Миколаївського військового coбору в Києві. В галузі штихарства мазепинської доби місце старого дерев`яного штиха заступила гравюра на міді.

3. Бароковий універсум Івана Мазепи

Як державний діяч І. Мазепа обирає за домінанту своєї діяльности поширення православної духовности і культури на всіх теренах України. В тому числі й на тих, які не підлягали його гетьманській владі. Обравши одвічне для нації ще з часів Київської Руси православ'я, Мазепа не лише віддав данину історичній основі українського культурного життя, але й зважився на складний крок, адже в епоху його правління православ'я було переслідуваним віросповіданням, яке майже не мало впливових захисників на українських теренах, підпорядкованих Польщі. На Лівобережній Україні становище українського православ'я також було вельми несприятливим, якраз, як це не парадоксально, через спільність цієї гілки християнства для України та метропольного Московського царства. Незадовго до вручення Мазепі гетьманської держави попередник погодився на підпорядкування самостійної Української Православної Церкви, визнаної ще за часів Володимира Святого Візантією та Вселенським Патріярхом, Московському патріярхатові. Наслідки цього непатріотичного та антидуховного кроку Самойловича ми добре відчуваємо й зараз. Запопадлива зрадлива недалекоглядність українських правителів перед чужинцями була і до певної міри лишається найвірнішим і найпотужнішим союзником будь-якого антиукраїнського завойовника.

Страшно, коли це відбувається в матеріяльній сфері (продаж майна тощо), але незмірно більш страшно, коли відбувається це в сфері духовній.

Мазепа отримав погану спадщину, то ж ще більшим є диво розквіту барокової духовности, до якого спричинилась його універсальна особистість. Особливість культурницької діяльности гетьмана полягає у концепції використовування матеріяльних набутків, створення високовартісної з естетичного погляду матеріяльної культури, яка б зміцнювала і поширювала ідеї православної духовности. Єднання "духа" з "тілом" призводило до появи концепції дару, тобто виведення матеріяльного на рівень духовного, коли матеріяльне вимірюється не таким самим матеріяльним, а духовною системою координат, у якій панує інша градація.

Категорія дару у Мазепи це, так само, як і у Могили, не словесна спадщина, а дещо більше. Це триваючий акт дарування, акт щоденного й безнастанного жертвування власних сил, любови та матеріяльного добра на користь духовного розвою Православ'я та Вітчизни. Крізь таку парадигму і слід прочитувати "діяруш" Мазепи, його духовний та матеріяльний аспекти. Діяльність Мазепи в цьому випадку це не просто матеріяльне сприяння розвитку духовности, а втілення ідеї дару безкорисливого жертвування матеріяльного на користь духовного.

Для тодішньої Европи винесення у якості наріжного принципу християнського дарування власного матеріяльного і духовного набутку світові було неосновним, хоча й завжди деклярованим. Український гетьман покладав його в основу своєї діяльности ще й тому, що чітко усвідомлював потребу новітньої організації національного суспільства на справді ранньохристиянських засадах, згідно з якими, не багатство нації буде служити одному маєстатному урядовцеві, а навпаки - накопичене одним буде ним пожертвуване у якості християнського дару всім іншим. Євангельська вимога до багатого роздати своє багатство, щоб здобути право на шлях до Царства Небесного, в його діяльності виходить на рівень будівництва храмів, відкриття освітніх закладів, сприяння книгодрукові за допомогою використання власного майна.

Особливою сферою культурної діяльности Мазепи в галузі відродження й розвитку національної самоідентичности та Православ'я є його широка й послідовна праця щодо побудови українських храмів. Ця духовно-культурна стратегія Мазепи була однією з центральних, якою він опікувався все життя не менш настійливо, ніж відродженням української духовної ідентичности загалом. Стратегія відродження давніх церков та побудови нових була однією зі складових ренесансу української духовности. Гетьман не шкодував на це власних коштів, повсякчас приносячи їх у дар переслідуваній щирими недругами та фальшивими друзями Українській Православній Церкві.

Висновок

Отже, І. Мазепа – великий культурний діяч. Ми наглядно бачимо його велике піклування загальними культурними потребами доби. Іван Мазепа – справді героїчна й одна з найзначніших постатей серед усього українського гетьманства. І не на осуд і ганьбу, а на глибоку шану нащадків заслуговує він.

Відбудова храмів та побудова нових церков по всій Україні і була тією духовно-національною єднальною константою, яка якоюсь мірою може потрактовуватись як національна стратегія. Вона отримала зриме втілення у архітектурному феномені Мазепинського Бароко. Феномен архітектури цього періоду, як і феномен меценатства Мазепи, яке сприяло появі такого явища, це також є характерним для цієї доби мирного поширення духовности в період "тихого" Бароко.

"Справді важко перелічити всі церкви й манастирі, фундовані, збудовані й перебудовані, оздоблені Мазепою. Манастирі — київські (Печерський, Лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський. Троїцько-Іллінський, Лубенський, Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівеький, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменеький, Любецький, катедральні собори в Києві (св. Софії), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, Дігтярах, навіть деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великий строитель был церквам" – стверджує професор Оглоблин.

Цей перелік не лише переконливо засвідчує безглуздість подальших переслідувань імени Мазепи (зокрема - анатематствування з боку Московського патріярхату, яке досі триває всупереч логіці та історичним фактам на теренах незалежної вже України), але й демонструє ту повсякчасну турботу про поширення прадавньо-національного варіянту православ'я по всій Україні.

Як православний стратег Мазепа, добре усвідомлюючи сакральність Київа для світового Православ'я, робить, проте, все і для того, щоб сакральних центрів в Україні побільшало, адже таке збільшення неминуче призводить до духовно-культурної автономізації національного життя. Манастирі, якими так прискіпливо опікувався Мазепа, були, як відомо, осердями духовного опору соціяльно-духовній аґресії та збереження національно-культурної ідентичности, вогнищами високої освіти та братської єдности.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Микола: Гетьман I ван Мазепа як культурний д i яч. – К.,:. Обереги, 1991. – с. 48

2. Гетман Иван Мазепа: герой или предатель?// Валерий Семененко 2000 р. газета “Грани” № 2(54)

3. Мазепина книга / Упор. та вступна стаття І. Ситого. НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського, Канадський інститут українських студій Альбертського університету, Сіверський інститут регіональних досліджень. - Чернігів: ЦНТЕІ, 2005. - 524 с.

4. Микола Аркас. Історія України-Русі // - 1990р. “Вища Школа” К. 395с.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2.// К: Либідь,1993. - 608 с.

6. Ю.Зайцев. Історія України //- Львів: Світ, 1996. - 488 с.