1. Причини і початок Італійських воєн XV–XVI ст.

До початку XVI ст. Італія продовжувала залишатися політично роздробленою країною. Ті внутрішні причини, у результаті яких у Європі складалися в період з XI по XV ст. великі централізовані монархії, діяли в Італії, як і в Німеччині, у набагато меншому ступені, ніж у багатьох інших європейських країнах; ранній розквіт італійських міст головним чином обумовлювався їхньою активною участю в транзитній торгівлі, внаслідок чого, виступаючи як суперники в зовнішній торгівлі, вони мало були зацікавлені в політичній єдності країни.

До кінця XV ст. в Італії все-таки виділилося з хаосу дрібних тираній і міських республік п'ять більш-менш великих держав: Мілан, де затвердилися тирани з роду Сфорпа, Венеція, де як і раніше панувала торговельна олігархія, Флоренція, яка перебувала під владою Медичі, Папська область і Неаполітанське королівство. Мілан, Венеція й Флоренція виросли не тільки за рахунок прилягаючих сільських територій, але й за рахунок сусідніх більш дрібних і слабких міст. Досить енергійну агресивну політику проводило папство, що не зупинялося при розширенні своїх володінь перед обманом, зрадництвом і злочином. У Південній Італії – Неаполітанському королівстві – правила іноземна Арагонська династія, що вело до залежності Південної Італії від Іспанії.

Політична роздробленість Італії, негаразди між італійськими державами полегшували здійснення агресивних задумів великих держав. Політична роздробленість робила Італію легкою і звабливою здобиччю сусідніх держав – Франції й Іспанії, – кожна з яких закінчила своє об'єднання наприкінці XV ст. і перетворилася в сильну централізовану монархію. Італійські держави, які постійно ворогували між собою, самі дали привід до іноземних вторгнень – так званим італійським війнам, які спустошували територію країни протягом 65 років – з 1494 по 1559 р.

Французький король Карл VIII після смерті неаполітанського короля Фердинанда I (січень 1494 р.) заявив про свої домагання як спадкоємець Анжуйської династії (бічної лінії французького королівського дому) на Неаполітанське королівство (захоплене в Анжуйського дому в середині XV ст. Арагонською династією). Восени 1494 Карл VIII із сильною армією (до складу якої входив значний загін швейцарських найманців) перейшов Альпи й рушив до Неаполю, заручившись активною підтримкою міланського герцога Людовика Моро (який конфліктував з Арагонським домом Неаполя й сподівався за допомогою французьких військ усталити своє положення правителя Мілану); Венеція і папа Олександр VI зберігали дружній стосовно Франції нейтралітет. Частина дрібних государів Італії надала підтримку французькому королю.

Не зустрівши серйозного опору держав Північної й Середньої Італії, французький король пройшов через Рим і, домігшись від папи інвуститури на Неаполітанське королівство (січень 1495 р.), у лютому 1495 захопив Неаполь.

Грабежі французької армії, введення нових поборів обурили населення королівства, Карл VIII виявився перед погрозою загального повстання. Змінилися також і позиції італійських держав, наляканих успіхами французів. Для вигнання їх з Італії в березні 1495 р. була створена «Свята ліга» (або «Венеціанська ліга»), у яку ввійшли Венеція, Мілан, римський папа; до ліги примкнули імператор Максиміліан I і іспанський король Фердинанд II Арагонський.

Карл VIII, боячись бути відрізаним від Франції, у травні 1495 р. покинув Неаполь. Битва з армією «Святої ліги» відбулася 6 липня 1495 р. біля Форново; французьким військам вдалося прорватися й піти на батьківщину (жовтень 1495 р.).

Після ряду поразок, які нанесли іспанські війська французьким гарнізонам, що залишалися ще в Італії, Франція підписала капітуляцію й очистила територію Неаполітанського королівства (грудень 1496 р.). Однак умиротворіння в Італії не наступило; вторгнення французького короля пожвавило експансіоністські тенденції деяких італійських держав і в першу чергу – папства. Один за іншим спалахнули вогнища внутрішніх воєн в Італії; найбільшим конфліктом виявилася війна між Пізою і Флоренцією, що почалася ще в 1494 р.

2. Друга хвиля Італійсько-французько-іспанських воєн

Не відмовилася від агресивних планів і Франція. Спадкоємець Карла VIII (помер в 1498 р.) Людовик почав в 1499 похід в Італію з метою завоювання Міланського герцогства (династичні претензії на герцогство він пред'явив як онук Валентини Вісконті, рід якої правив у Мілані до 1447 р.). Попередньо французький король домовився про військову допомогу з Венецією й Флоренцією й про нейтралітет – з імператором і папою (останній бачив у Франції опору в боротьбі з італійськими державами).

Розбивши в ряді боїв в 1499–1500 рр. війська міланців, Людовик XII захопив Міланське герцогство й заволодів всією Ломбардією. В 1500 р. у Гранаді був укладений секретний договір між Францією й Іспанією про розділ між ними Неаполітанського королівства.

В 1501–1502 рр. французькі й іспанські війська завоювали Неаполітанське королівство; однак навесні 1503 р. між Францією й Іспанією почався конфлікт через спірні області. У бої біля р. Гарильяно (29 грудня 1503 р.) іспанські війська розгромили французькі війська. Франція змушена була відмовитися від домагань на Неаполітанське королівство, яке стало володінням іспанської корони (договір 1504 р. у Блуа). Так, у початковий період італійських воєн виявилися захопленими дві найбільші держави Італії – Міланське герцогство й Неаполітанське королівство.

Єдиною італійською державою, яка мала вигоду із цих воєн, була Венеція, яка одержала після падіння Мілану значні території Ломбардії, Неаполя, ряд апулійських портів. Претензії Венеції на гегемонію в Італії стали загрожувати інтересам не тільки Франції й Іспанії, але й інших італійських держав. У грудні 1508 р. була утворена антивенеціанська Камбрейська ліга, у яку ввійшли папа римський, «Священна Римська імперія», Франція, Іспанія; до неї приєдналися деякі італійські держави (Флоренція, Феррара, Мантуя й інші).

У квітні 1509 р. папа наклав на Венеціанську республіку інтердикт. Навесні 1509 р. Франція початинає воєнні дії проти Венеції, у короткий строк захоплює її ломбардські володіння, здобувши велику перемогу над венеціанцями 14 травня 1509 р. біля Аньяделло. Війська імператора в червні 1509 р. зайняли Верону, Виченцу, Падую (яку венеціанці незабаром зуміли відвоювати).

Венеції, однак, вдалося зруйнувати коаліцію: вона дійшла згоди з Іспанією (відмовившись від усяких претензій на Південь Італії) і з папою римським (повернувши захоплені нею раніше міста Романії). Ціною величезних зусиль Венеція повернула значну частину своїх володінь, але сили її виявилися підірваними; після війни з Камбрейською лігою венеціанська політика зводилася головним чином до відстоюванню цілісності своєї території.

Під егідою папи Юлія II утворилася нова, «Священна ліга» (жовтень 1511 р.) з метою вигнання з Італії французів. У союз із папою увійшли Венеція, Іспанія, Англія, швейцарські кантони. Ряд італійських держав виступив на стороні Франції (Модена, Феррара), Флоренція зберігала стійкий нейтралітет. Незважаючи на перемогу в бої біля Равени (11 квітня 1512 р.), французи, які понесли величезні втрати, змушені були протягом 1512 р. звільнити Ломбардію (чому сприяли також антифранцузькі повстання в ломбардських містах і Генуї); у Мілані була відновлена влада Сфорца, у Флоренції – Медичі.

У листопаді 1512 р. в «Священну лігу» вступив імператор Максиміліан I. Навесні 1513 р. Венеція, змінивши орієнтацію, уклала в Блуа договір із Францією про завоювання й розділ між ними Північної Італії. У травні 1513 р. на території Італії знову почалися воєнні дії. Наприкінці 1513 р. Франція підписала перемир'я з Іспанією, у серпні 1514 р. у Лондоні – мир з Англією. Вступив в 1515 р. на французький престол Франциск I відновив Італійські війни.

Французькі війська, підтримані венеціанськими, розбили біля Мариньяно (13–14 вересня 1515 р.) швейцарських найманців Міланського герцога. Франція знову затвердилася в Мілані й Павії, а Венеція – у Бергамо й Бреше. У листопаді 1516 р. французький король підписав мир (який отримав назву вічного миру) зі швейцарськими кантонами. За Нуайонським миром (серпень 1516 р.), підписаному французьким і іспанським королями, були визнані права Франції на Мілан, Іспанії – на Неаполь.

3. Нова «фаза» Італійських воєн за правління Карла V

Після обрання в 1519 р. іспанського короля Карла I імператором «Священної Римської імперії» (Карл V) відкрилася нова фаза Італійських воєн.

Імперія Карла V, включивши більшу частину Європи, оточила Францію кільцем, загрожуючи її територіальної цілісності. Єдиним проломом, що перервав комунікації між північним і південним володіннями Карла V, були території в Північній Італії, які перебували під владою Франції. У цих умовах володіння Міланом ставало для Франції надзвичайно важливим, а Карлу V для об'єднання своїх володінь треба було вигнати французів з Північної Італії. В 1521 р. Карл V уклав таємний договір з папою Левом Х про відновлення в Мілані династії Сфорца. У тому ж році в Італії знову розгорнулися воєнні дії. Французьке військо, у яке входили й швейцарські найманці, потерпіло велику поразку від імперських військ у квітні 1522 р. поблизу Бикокке.

24 лютого 1525 р. французька армія була розгромлена біля Павії. Французький король потрапив у полон і був перевезений у Мадрид. За Мадридським договором 1526 р. Франциск I уступав Карлу V Міланське герцогство й герцогство Бургундію, але, повернувшись у Францію (заручниками залишилися його сини), він відрікся від договору.

Для вигнання імперських військ у травні 1526 р. за підтримкою Англії була оформлена Коньякська ліга, у яку ввійшли Франція, папа Климент VII, Венеція, Флоренція, герцог Мілана. Дії військ ліги відрізнялися крайньою нерішучістю. В 1527 р. імперська армія (одним з командуючих якої був зрадивший Франції коннетабль Ш. Бурбон), грабуючи й спустошуючи все на своєму шляху, рушила через Мілан до Риму, у травні захопила його, піддавши страшному розгрому; папа римський потрапив у полон. Франція намагалася продовжувати війну. Влітку 1527 р. французькі війська взяли Мілан, Павію; в 1528 р. завоювали значну частину Неаполітанського королівства. Однак закріпити успіхи Франції не вдалося.

Папа римський пішов на сепаратні переговори з імператором, відмовившись на його користь від міст П’яченци, Парми, Модени й зобов'язавшись сплатити викуп; між ними був підписаний у червні 1529 р. Барселонський договір. Франція, покинута італійськими союзниками, уклала з імперією мир у Камбрі (серпень 1529 р.); Франція зберігала Бургундію, але віддавала Фландрію й Артуа, відмовлялася від домагань на Італію; Франциск I повинен був оженитися на сестрі Карла V, а імператор за викуп повертав йому синів. Неаполітанське королівство оголошувалося іспанським володінням, інші італійські держави попадали в залежність (у тій або іншій формі) від імператора.

У лютому 1530 р. у Болоньї Карл V урочисто вінчався італійською й імператорською коронами.

4. Боротьба народних мас проти чужоземних загарбників

У роки, коли Італія була ареною боротьби між іноземними загарбниками, у країні одержали дуже широке поширення опозиційні й революційні виступи народних мас проти ненависного їм тиранічного режиму й проти хижих феодалів Іспанії й Франції й банд найманців, які вторглися в Італію і довершували своїми систематичними грабежами руйнування країни. У русі брали участь і ті збережені елементи буржуазії, які були відтиснуті від влади й втрачали в обстановці прогресуючого економічного занепаду можливості займатися промисловою й торговельною діяльністю.

Серед народних мас Північної й Центральної Італії були широко поширені єретичні (вальденство, анабаптизм) і реформаційні вчення, ідеї яких ставали гаслами опозиційних рухів і повстань. Опозиційно настроєна частина заможних городян намагалася, використовуючи невдоволення народних мас, відновити республіканські установи й старі комунальні свободи.

В 1506 р. спалахнуло народне повстання проти іноземних загарбників у Генуї, Французи і їхні представники, що підтримували, міський патриціат були вигнані з Генуї. З метою концентрації всієї влади в одних руках в обстановці напруженої боротьби повсталі обрали в 1507 р. дожем фарбаря шовку Паоло да Нові. На допомогу генуезцям прийшли селяни. Людовик XII сам очолив похід проти Генуї. Місто було обложено французькою армією й флотом, а також військами вигнаних представників знаті. Після нерівної боротьби 28 квітня 1507 р. Генуя здалася. Влада французів у Генуї була відновлена, на місто накладена контрибуція.

В 1512 р. проти французів піднялися Брешиа й Бергамо. Повстання були подавлені з винятковою жорстокістю. В 1516 р. народні маси Палермо виступили зі зброєю в руках проти іспанського віце-короля й зруйнували палаци знаті, а в 1517 р. спалахнуло із ще більшою силою повстання, яке охопило значну частину Сицилії. Прибулі з Неаполя війська розправилися з повсталими.

Звістка про розгарбування Риму в 1527 р. послужила поштовхом до нового повстання, яке спалахнуло 16 травня у Флоренції, спрямованому проти Медичі, які були оголошені зрадниками, і проти чужоземних завойовників. Республіка була відновлена. У місті кипіла запекла боротьба між різними соціальним угрупованнями, які прагнули захопити владу у свої руки. Боротьба закінчилася перемогою радикально настроєних дрібних ремісників і торговців, до них примкнули низи міського населення й спочатку частина буржуазії. На початку 1529 р гонфалоньєром республіки був вибраний Франческо Кардуччі. Повсталі відмовилися вступати в будь-які переговори з папою Климентом VII (Джулиано Медичі), який прагнув відновити тиранію. Климент VII сам направив проти Флоренції тільки іспано-імперські війська, які щойно розграбували Рим, приєднавши до них свій власний загін. Проти 40 тис. іспанських і папських солдатів peспубліка могла виставити всього лише 13 тис. професійних воїнів. Оборону Флоренції очолили прихильники республіканського ладу, непримиренні вороги тиранії Медичі й папства – Франческо Кардуччі й Франческо Ферруччі. На Ферруччі, що завдяки своїй мужності й видатному військовому таланту придбав величезний вплив на флорентійців, був покладений обов'язок боротися з ворогом поза стінами обложеного міста, звільняти захоплену ворогом флорентійську територію й постачати Флоренцію продовольством.

Одинадцять місяців тривала облога Флоренції. Плебейські маси, ремісники, селяни, які прийшли сюди з околишніх сіл, героїчно обороняли місто. У цій обороні брав участь і геніальний скульптор Микельанджело, який завідував будівництвом фортифікаційних споруджень. Уряд дістав кошти на утримання військ, продавши конфісковане ним майно зрадників і папську тіару, що перебувала у Флоренції; у багатіїв і духівництва були зроблені примусові позики.

Буржуазія, налякана радикальною політикою уряду, почала відходити від руху. У серпні 1530 р. Ферруччі був убитий, а його загін розгромлений імперськими військами. 12 серпня, незважаючи на героїзм народних мас, що захищали місто, виснажена голодом Флоренція впала. У ній остаточно затвердилися за допомогою Іспанії Медичі, які поширили своє панування майже на всю Тоскану і одержали титул герцогів.

В 1532 р. у стародавньому центрі шовкової промисловості – Лукке вибухнуло велике повстання плебейських мас міста – так зване повстання страччоні (straccioni-мотальники шовку). У цей період у Лукке у зв'язку з різким скороченням виробництва шовку значно погіршилося положення ткачів, і вони почали боротьбу зі скупниками шовкових тканин. Конфлікт швидко переріс у збройний виступ народних мас, які на якийсь час фактично опанували містом. Коли минув період розгубленості патриціату, його представники зібрали військо й 9–10 квітня 1532 р. здобули перемогу над народним ополченням, яке організовували повсталі. Пішли жорстокі репресії, багато учасників повстання були страчені. При владі в республіці міцно затвердився патриціат.

Широка змова з метою звільнення тосканських міст – Флоренції, Пізи, Сієни, Ареццо з-під влади Медичі й відновлення в них незалежних республік була організована в 1546 р. у Лукке. На чолі змови встав Франческо Бурла-Маккі, один з начальників міського ополчення. Він плекав план об'єднання тосканських міст у федерацію, звільнення міст Папської області, які повинні були приєднатися до цього союзу, і обмеження світської влади папи. Бурламаккі зв'язував, таким чином, зі своїм планом ідею об'єднання Північної й Середньої Італії, де він хотів встановити цивільну й релігійну свободу. Змова була видана герцогові Козимо Медичі, який звернувся до імператора Карла V. Бурламаккі був схоплений і страчений.

5. Завершальний період Італійських воєн

Італійські війни відновилися в 1536 р., чому передувало заняття імперськими військами Мілану після смерті герцога Ф. Сфорца. Французькі війська окупували П'ємонт і Савойю. В 1538 р. за допомогою папи Павла III між Францією й імперією було укладено в Ніцці перемир'я на 10 років. Вбивство на території Міланського герцогства двох французьких посланників, які направлялися до султана, виявилося приводом до наступної війни (1542–1544 рр.).

Франциск I заручився союзом з герцогом Клеве, королями Данії, Швеції, турецьким султаном; англійський король став на сторону імператора. В 1543 р. франко-турецька ескадра взяла Ніццу, у квітні 1544 р. французькі війська здобули блискучу перемогу над імперськими поблизу Черезоле. У цей же час імперські й англійські війська вторглись на територію Франції.

Мир у Крепі (вересень 1544 р.), підписаний імператором і французьким королем, повторював Камбрейський договір 1529 р. відносно територіальних домагань обох государів; крім того, обидві сторони зобов'язувалися звільнити території, захоплені ними з 1536 р., і домовлялися про спільні дії проти «невірних» (турків). В 1546 р. в Ардре був укладений мир між Францією й Англією.

Однак французькі королі не відмовилися від своїх експансіоністських планів. Відновили війни в Італії між Францією й імперією. В 1547 р. був вбитий герцог Парми (син папи Павла III), і герцогство було зайнято імперськими військами. Римський папа, який прагнув затвердити на герцогському престолі свого племінника з роду Фарнезе, викликав на допомогу французького короля. Це виявилося приводом для воєнних дій, що розгорнулися в 1551 р. між французькими й імперськими військами під стінами Парми й Мирандоли.

В 1553 р. за допомогою турецького флоту Франція відняла Корсику в Генуї (яка перебувала в залежності від іспанських Габсбургів). В 1552 р. при військовій підтримці Франції Сиєна домоглася незалежності, вигнавши зі своєї території іспанців. В 1554 р. Сиєну, обложену іспано-флорентійськими військами, захищав французький гарнізон Б. Монлюка, але у квітні 1555 р. змушений був її здати. У березні 1555 р. французькі війська окупували Касале в П'ємонті. У лютому 1556 р. в абатстві Восель між французьким королем і імператором було укладене перемир'я (по якому П'ємонт і Корсика залишалися у Франції). Але в тому ж році папа Павло IV, що перебував у ворожих відносинах з Карлом V, одержав від французького короля обіцянку ввести в Італію війська для вигнання іспанців. В 1557 р. французька армія, очолена герцогом Ф. Гізом, рушила до Неаполя. Іспанський король Филип II (на користь якого Карл V відмовився від Іспанії, Нідерландів, італійських володінь), на противагу французькій інтервенції в Італію, направив з Південних Нідерландів на територію Франції іспанську армію на чолі з герцогом Савойським (володіння якого були окуповані французами); під погрозою виявився Париж. Розгром французьких військ у Сен-Кантена (серпень 1557 р.) змусив перервати французький похід в Італію.

Після цього іспанці під командуванням намісника Нідерландів герцога Филиберта Савойського вторглись у Францію. Вони прагнули не допустити з'єднання двох французьких армій, однією з яких командував герцог Лотарингії де Гіз, а іншою – маршал де Терма. 13 липня 1558 року поблизу укріплення Гравелин, розташованого в місці впадання ріки Аа в Північне море, відбувся бій між армією де Терма, що нараховувала 8,5 тисячі чоловік, і 10-тисячним загоном Егмонта. В обох арміях боролися німецькі ландскнехти. Де Терма розташовував також французькою, а Егмонт – фламандською й іспанською пехотами. Позиція де Терма, що прагнув піти з награбованим у Фландрії видобутком у міцність Кале, була невдалою, оскільки шлях до відступу йому перекривала ріка Аа. Іспанські війська в Гравелина перепиняли йому шлях до Кале.

Іспанська кіннота під командуванням Егмонта прорвала оборону французів. З моря позиції де Терма обстрілювали 10 кораблів англійців – іспанських союзників. Французька армія, що втратила 2 тисячі чоловік убитими, була розсіяна. Маршал де Терма потрапив у полон.

Після цієї поразки і завдяки повному фінансовому виснаженню Франції й Іспанії змусило їх піти на укладення Като-Камбрезійського мира 1559 р., який знаменував собою кінець французької експансії в Італії. Релігійні війни, що почалися у Франції, змусили французьких королів надовго відмовитися від спроб завоювати Італію, Вони відновилися тільки в середині XVII століття

Італійські війни зіграли відому роль у розвитку військового мистецтва: вперше знайшла широке застосування ручна вогнепальна зброя, артилерія.

6. Політична карта Італії після миру в Като-Камбрезі

Відповідно до умов мирного договору 1559 р. у Като-Камбрезі у Франції залишилася в Італії лише одна невелика область – маркграфство Салуццо. За Іспанією були визнані Міланське герцогство (яке включало всю Ломбардію), Неаполітанське королівство (яке з 1504 р. було об'єднане із Сицилією й називалося також Королівством обох Сицилії) і Сардинія. Таким чином, більша частина Італії перетворилася у володіння Іспанії, остаточно закріплені за останньою за умовами цього перемир’я. Деякі дрібні італійські держави, що підтримували під час воєн Іспанію, одержали територіальні збільшення за рахунок сусідів: герцогу Савойському була повернута більша частина П'ємонту, герцог Мантуї одержав маркграфство Монферрат.

Іспанія, що переслідувала в Італії загарбницькі й грабіжницькі цілі, не могла, та й не бажала сприяти перетворенню Італії в єдину державу. В Італії продовжувало існувати безліч держав, які у своїй більшості знаходилися у васальній залежності від Іспанії. Італійські війни поглибили занепад економіки країни, оскільки вони супроводжувалися масовим руйнуванням продуктивних сил. Вони поклали початок її поневоленню іноземними завойовниками.

Список використаної літератури

1. Всемирная история. Энциклопедия. // Том 4. – М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958;

2. Документы по истории внешней политики Франции. 1547–1548. – М. – Л., 1963;

3. Егер О. Всемирная история в 4-х томах. – Т. 2. Средние века. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2000. – 696 с.;

4. История Европы. – Т. 2. Средневековая Европа. – М.: Наука, 1992. – 808 с.;

5. История Италии. – Т. 1. – М., 1970. – Гл. 10.