Середньовічні держави на території Казахстану базувалися на кочовому, напівкочовий скотарстві, тісно пов'язаному з осілим землеробством. Центрами релігії, торгівлі, зв'язку між землеробськими оазисами і кочовим степом, між Сходом і Заходом на Великому Шовковому шляху були міста в долинах річок Сирдар'ї. Таласа, Чу, Або: Іспіджаб, Отрар, Тараз, Сигнак, Янгикент, Суяб, Каялик, Мирки, Кулан та інші. Формувалися вони в VI - X століттях на основі ранніх землеробських і ремісничих поселень, біля стін ставок правителів, в місцях постійних зимівель. У містах жили ремісники, торговці, землероби, були базари, громадські місця, карбувалися гроші. У них склалася місцева будівельна традиція близька до Може бути Азіатської. Найбільш раннім пам'ятником середньовічної архітектури є мавзолей Бабаджі-хатун (X - XI століття) в околицях Тараза. А також мавзолей Айша-биби (XI - XII століття), розташований поруч, і мавзолей Кара-хана в самому Таразі.

У другій половині VI століття у тюрків була самостійна лист орхоно-енісейськие рунічне. Пам'ятниками древ нетюркской писемності є тексти на честь Більге-кагана, Кюль-Тегін, написи на надмогильних каменях з долини Таласа, у Ферганській долині, в Подонні, на Північному Кавказі. Цей лист в XI - XII століттях було витіснене спочатку уйгурським, а потім арабською. Свідченням розвитку середньовічної культури є наукова діяльність філософа вченого-енциклопедиста, вихідця з Отрар (Фарабі) Абу Наср Мухаммеда ібн Мухаммеда ібн Тархана ібн Узлага аль-Фарабі ат-Турки (870-950 роки). Він займався філософією, математикою, геодезією, архітектурою, теорією музики, відомий дослідженнями в області етики. Йому було присвоєно титул "Муаллім АССА - Другий учитель", під першим був зважаючи Аристотель. Фарабі вніс самостійний внесок у науку логіки. В молоді роки Фарабі залишив рідне місто і побував практично у всіх містах, пов'язаних з культурою і наукою Середнього та Близького Сходу - Бухарі, Мерве, Олександрії, Каїрі, Дамаску, Багдаді. Помер він в Дамаску.

Фарабі - вчений, мислитель світового рівня, він зблизив і синтезував у своїй творчості досягнення арабської, перської, грецької, індійської, тюркської культур. Йому належать праці "Велика книга музики", "Слово про класифікацію наук", "Геми премудрості", "Трактат про погляди жителів доброчесного міста". Рукописи Фарабі є в багатьох бібліотеках світу, а наука про його спадщину оформилася в фарабіеведеніе.

Відомим представником тюркомовної літератури X - XII століть є Юсуф Баласагунскій, який народився приблизно в 1017 році. Йому належить, написана в 1069-1070 роках поема "Кутадгу біліг", перекладена на російську мову як "Наука бути щасливим", "Благодатне знання". Ця книга є енциклопедичним твором на рідній мові тюрків, політичний трактат з філософським осмисленням світоглядних проблем сенсу життя, місця і ролі людини в суспільстві, природі.

Автором твору про мову, фольклор, етнографії тюркських племен є Махмуд Кашгарській (1029 - 1101 роки), його книга "Диван лугат ат-Турк" "Словник тюркських говірок" - тюркська енциклопедія написана в 1072-1074 роках. У ній зібрано та узагальнено історико-культурний, етнографічний і лінгвістичний матеріал. Тут представлені основні жанри тюркомовного фольклору - пісні, епоси, перекази, легенди, більше 400 прислів'їв, приказок та усних висловів.

У середньовіччі жив і творив глава тюркської гілки суфізму, мислитель і поет Ходжа Ахмет Ясаві (за різними даними, він прожив 73 роки, 85 років, 125 років, точно відома дата смерті - 1166). Зберігся його твір "Диван-і-Хікмет" "Книга мудрості", написана на кипчацько діалекті тюркської мови. Згідно з різними версіями генеологія Ахмета Ясаві зводиться до нащадків пророка Мухаммеда. Він є прабатьком тюркських суфіїв. Його життя і діяльність пов'язана з м. Яси (Туркестан). Ахмету Ясаві і його послідовникам вдалося поєднати релігійну ідеологію ісламу з масовою свідомістю тюркських народів з їх Тенгріанскій-шаманістскімі, зороастрійськими уявленнями, їх проповіді справедливості, морального очищення і вдосконалення людини знайшли відгук у душі тюркського народу. Побудований на рубежі XIV - XV століть на честь Ахмета Ясаві за особистою вказівкою і планам Тимура мавзолей "Хазрет султан" в Туркестані є місцем паломництва мусульман.

Скотоводство. Основне заняття - екстенсивне кочове і напівкочове скотарство. Скотарі, потребуючи пасовищах, змушені були здійснювати тривалі переходи. Радіус кочування був дуже великий.

Кипчаки, що жили в Західному Казахстані, літо проводили в південних передгір'ях Уралу, а на зиму відкочовує в райони Аральського моря і в пониззя Сирдар'ї. Про кочових шляхах кипчаків свідчать дані арабського географа Аль-Омарі (XIV ст.): «Хани кипчаків проводять зиму в Сараї, Літовище ж їх, як і не коли Літовище царів Турана, знаходяться в області Уральських гір».

Деякі групи кимаки на зиму перекочовували в степу між Уралом і Ембой, а літо проводили в Прііртишье

Частина огузів зимувала в низов'ях Сирдар'ї, а летовала в Прикаспійських степах. Розводили коней та овець. Велика рогата худоба і кіз містило в основному полуоседлое населення, а верблюди були поширені в південних і західних районах краю.

Основою майнової нерівності була приватна власність на худобу. Знати зосередила у своїх руках величезну кількість худоби, який був основним капіталом у степу. Полонений арабами Тюргешский каган Кюль-чор пропонував за себе викуп у 1000 коней і 1000 верблюдів.

Важливу роль в житті кипчаків грала кінь, яка давала м'ясо, жир, кобиляче молоко - кумис і шкіру, що використовувалася в домашніх промислах. Коні були основним засобом пересування, а також використовувалися на війні й полюванню. Нерідко коні служили тягловою силою. Говорячи словами Аль-Джахіз (X ст.), «Тюрків сидів на спині коня більше, ніж на поверхні землі». Кипчаки славилися своїми прекрасними, породистими кіньми.

Охота. Населення каганатом займалося також полюванням. Полювали на Семиреченский тигрів, барсів, лисиць, добували видру, горностая, куницю, бабака. У Прііртишье знайдена бронзова бляха, на якій зображений кімакской вершник у короткополой одязі, що вражає списом тигра. У карлуків, Огуз і кимаки одним з предметів торгівлі з іншими країнами була хутро.

На території Західно-Тюркського каганату полювали на мускусних газелей - кабаргу. За відомістю Аль-Біруні (XI ст.) Истема каган послав у дар перського шаха Хосрова I Анушірвану 4 тиcяч манів (3328 кг) мускусу, що застосовується як цінне ароматичну речовину в парфумерії, кулінарії і для приготування ліків.

Риболовство. Чималу роль в басейнах річок Або, Чу, Таласа, на середній течії Сирдар'ї грала рибна ловля, особливо для бідняків.

Земледеліе. Тюркські племена займалися землеробством. У IX-XX ст. частина тюркських племен переходить до осілості, долучається до міської культури. Осідання було викликано в основному скороченням поголів'я худоби у частини населення і зосередженням у кочової знаті величезної кількості худоби, кращих пасовищ і джерел води.

Землеробство було поширене в основному по берегах річок Сирдар'ї, Чу, Таласа, Або і в передгір'ях Алатау.

Землеробство було поливним. Великі зрошувальні системи малися на Південному Казахстані - Алтинтобе, Куюруктобс, Пишакшитобе, Актобе, Весідж, Жетіасар, Калмакарик.

Найбільший центр поливного землеробства X-XII ст. - От-рарс-кий оазис.

Казахська державність пізнього середньовіччя та її відображення в деяких публікаціях

Піщуліна К.А.

Історія розвитку державності на території Казахстану в давнину і середньовіччя є однією з актуальних проблем сучасної казахстанської історіографії. Найважливішим етапом формування казахської нації та казахської державності є пізнє середньовіччя. У ХIV-ХV ст. завершився багатовіковий процес формування казахської народності і складання її етнічної території, фактично в тих же межах, в яких розміщувалися казахи в наступні століття. Етнічну основу казахської нації і ряду інших тюркських народностей регіону Центральної Азії, євразійських степів, також сформованих до середини другого тисячоліття (киргизів, узбеків, ногайців, татар, каракалпаків та ін), склали численні разноязикіе в минулому - іранські, тюркські, монгольські - племена і народи, від скіфів, сарматів, саків, усуне, кангюев, гунів, тюрків, тюргешей, Огуз, карлуків, кимаки, кипчаків до Найманов, аргинов, кершв, конгратов, Жалаірі, дулатов, мангитів та інших етносів, що мешкали в різні періоди на території Казахстану і суміжних областей.

З історією цих народів пов'язана протягом багатьох століть еволюція державності на території Казахстану. Вона розвивалася тут у дотюркські (Сакське, усуньских), тюркське, монгольське час. Тисячолітні геополітичні та соціокультурні контакти автохтонних і мігрували племен і народів євразійських степів концентрувалися в значній мірі на теренах Казахстану. Саме на цій території в умовах тісної економічної взаємодії населення великих зон багатоукладного господарства - кочового та напівкочового скотарства та осілого землеробства, а також міської культури, - у ході функціонування державних утворень саків, усуне і кангюев, Западнотюркского і тюргешскіх каганатом, держав огузів і кимаки, карлукского і кипчакского ханств, також у складі дериватів Монгольської імперії - улусів Джучі і Чагатая визначилися основні вузли етногенезу казахської народності, політичні, державні форми її розвитку.

Важливу роль у розвитку казахської народності та її державності в пізнє середньовіччя зіграли такі держави, як Могулістан (у його складі - Жетису), Ногайська Орда (Західний Казахстан), так зване «Держави кочових узбеків» або Ханство Абулхайра (Центральний і Північний Казахстан, частина Південного - Туркестан), і особливо, в першу чергу, Ак-Орда. У XIV-першій половині XV ст. стабілізується етнічний склад племен на території Казахстану, усталюється спільність етнокультурних рис представників різних племінних об'єднань, за ними закріплюються певні території, які зливаються в етнічну територію єдиної народності. Сукупність матеріалів історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних джерел показує, що тривалий процес утворення казахської народності в основному завершився в цей період.

Формування в XIV-XV ст. цілісного економічного регіону на базі природної інтеграції областей зі змішаною економікою (кочовий скотарської і осіло-землеробською, а також міський) підготувало умови до об'єднання усіх казахських земель в одній політичній структурі - в одному, в достатній мірі централізованій державі-Казахському ханстві. Казахське ханство мало, на відміну від згаданих вище держав, його попередників, широку і міцну етнічну основу - вже сформовану казахську народність. Вперше в історії регіону сучасного Казахстану були об'єднані в одну державу майже всі тюркські роди і племена Східного Дашті-і Кипчак (степові райони Казахстану), Жетису (Південно-Східного Казахстану), Туркестану (Південного Казахстану). "

Протягом більше трьох сторіч Казахське ханство відігравало помітну роль у Центральній Азії, та й на всьому степовому євразійському просторі. Воно вступало в складні контакти зі своїми північними, південними та східними сусідами. Про це державі знали в Європі. У впертій боротьбі з Шайбанідамі і Аштарханідов Мавераннахра (Середньоазіатського межиріччя), сибірськими і російськими властями в Прііртишье і на Алтаї, джунгарських тайшей в Жетису і на землях Східного Казахстану, у складних стосунках з ногайцями і могул відстоював казахський народ свої корінні землі, свою етнічну територію , ще в XVI ст. названу в письмових джерелах терміном «Казахстан».