Реферат на тему:

Німеччина у ІІ половині ХІХ ст.

Дати і персоналії

1949 р. - розкол Німеччини, утворення ФРН і НДР

Жовтень 1990 р. - об'єднання Німеччини

КОЛЬ Гельмут (нар. у 1930 р. в родині фінансового чиновника) - федеральний канцлер ФРН з 1982 по 1998 р. Отримав історичну і юридичну освіту в університетах Франкфурта-на-Майні і Гейдельберга, доктор філософії. Політичну діяльність почав у 50-ті рр., тоді ж вступив до Християнського демократичного союзу (ХДС), який очолював з 1973 до початку 2000 р., голова фракції ХДС/ХСС в бундестазі в 1976 –1982 рр.

План

1. Утворення ФРН та НДР

2. Німецьке «економічне диво». «Нова східна політика» ФРН

3. НДР у повоєнні роки

4. Об'єднання Німеччини. ФРН на сучасному етапі

1. Утворення ФРН та НДР

Федеративна Республіка Німеччина - парламентська республіка. Складається із земель. Кожна земля має свою конституцію, парламент (ландтаг) і уряд. Законодавчу владу здійснює двопалатний федеральний парламент - бундестаг (палата депутатів) і бундесрат (палата земель). Виконавча влада - уряд на чолі з канцлером. Президент обирається на 5 років. Столиця - м. Берлін (до 1990 р. - Бонн).

У ході війни Німеччина зазнала тяжких втрат: 13 млн. загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока Інфляція. За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країну було окуповано СРСР, СІНА, Великою Британією і Францією. Німеччину поділили на 4 зони: Східна Німеччина відійшла до радянської зони, Західна - до США, Британії і Франції. Для спільного управління було створено Контрольну Раду з головних керівних осіб усіх 4-х зон. Берлін також поділили на 4 частини. Політика окупаційних властей мала бути спрямована на демілітаризацію (роззброєння), денацифікацію (викорінення нацизму) і демократизацію (утвердження демократичного ладу) Німеччини.

У грудні 1946 р. окупаційні зони США і Британії об'єднано у Бізонію (з 1948 р. Тризонія - приєдналася Франція). Там починають формуватися органи влади, фінансові установи, політичні партії - створюються основи демократичної країни. 20 червня 1948 р. у західній Німеччині проведена грошова реформа, що зупинила інфляцію, ліквідувала «чорний ринок». Збільшилося промислове виробництво, а у 1949 р. досягнуто його довоєнного рівня, чому сприяло і приєднання Західної Німеччини до «плану Маршалла»: їй надано 3,9 млрд доларів стартової допомоги. 8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційної влади затвердила «Основний закон Федеративної Республіки Німеччини», що проголосив Західну Німеччину демократичною федеративною державою: до її складу увійшло 11 земель. Виникла нова держава зі столицею у м. Бонн. Після парламентських виборів новообраний парламент 7 вересня 1949 р. затвердив Конституцію ФРН і обрав голову першого західнонімецького уряду: канцлером ФРН став 73-річний лідер партійного блоку ХДС/ХСС К. Аденауер.

У відповідь на це в радянській окупаційній зоні була спеціально обрана Німецька рада. 7 жовтня 1949 р. вона проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки, її столицею став східний Берлін (західна зона міста стала самоврядною територією, пов'язаною з ФРН). Отже, Німеччина, населення якої прагнуло до того, щоб країна після Другої світової війни була єдиною, мирною і демократичною, фактично стала першою ареною зіткнення супердержав у «холодній війні». Саме їхня непоступливість та амбіції спричинили розкол Німеччини на ФРН і НДР, що засвідчило поділ повоєнного світу на дві ворожі частини.

2. Німецьке «економічне диво». «Нова східна політика» ФРН

У перші роки урядування Аденауера було проведено економічні реформи, результатом яких стало стрімке зростання приросту промислової продукції (9,6% на рік), зростання обсягу виробництва у чотири рази до 1965 року. Такі темпи розвитку отримали назву німецьке «економічне диво» - Німеччина вийшла на одне з перших місць у світі. Автори реформ - канцлер ФРН Аденауер і міністр економіки Л. Ерхард, який став у 1963 р. другим канцлером Західної Німеччини.

Аденауер та Ерхард разом з групою неоліберальних економістів створили теорію «соціального ринкового господарства», за якою особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція мають поєднуватися з елементами державного регулювання. При цьому держава постійно дбає про найменш захищені верстви населення - низькооплачуваних робітників, студентів, пенсіонерів. Для попередження циклічних криз в економіці держава використовувала важелі кредитної й податкової політики, провівши реформи грошової, кредитно-валютних та податкових систем. Капіталовкладення в економіку ФРН, наприклад, зросли з 18,3 млрд. марок у 1950 р. до 41 млрд. марок у 1955 році.

Німецькому «економічному диву» сприяли такі чинники:

• у ході війни значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини Німеччини;

• невеликі репарації (відповідали 5% промислового потенціалу);

• велика кількість дешевої робочої сили (із Східної Пруссії, Судетів репатрійовані понад 10 млн. німців);

• кошти за «планом Маршалла» йшли, головним чином, на оновлення виробництва, створення нових галузей (електроніка, нафтохімія та ін.);

• великий попит на всі види продукції;

• невеликі воєнні витрати;

• розвиток нових наукомістких галузей, широке впровадження досягнень НТР;

• використання світового досвіду, зарубіжних ліцензій та патентів тощо;

• працелюбність, дисциплінованість, цілеспрямованість й талант німецької нації.

Складний характер у ФРН мав процес формування партійно-політичної структури суспільства. Основні політичні партії, які борються за владу, - Християнсько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), які утворили правий блок ХДС/ХСС, лівоцентристська Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) і центристська Вільна демократична партія (ВДП), які часто виступають спільною коаліцією.

Безперечною заслугою двадцятирічної ери «Християнських демократів» в ФРН (1949 - 1969) стало «німецьке економічне диво» - відродження економічного потенціалу Німеччини і перетворення її на передову держану Західної Європи. На початку 70-х рр. ФРН вийшла на перше місце в Європі за темпами зростання економіки, особливо у галузі переробки міндобрив, текстильній промисловості, будівельній індустрії. Безробіття стало найменшим у Європі - 4 - 4,5%.

Перетворення ФРН на провідну західноєвропейську державу поставило перед нею нові завдання в галузі зовнішньої політики. Адже політика невизнання країн Східної Європи - своїх безпосередніх сусідів, що проводилась урядами християнських демократів, завела дипломатію ФРН в глухий кут, загрожувала, зокрема, втратою для Західної Німеччини величезного східноєвропейського ринку. Ініціаторами зміни зовнішньої політики ФРН виступили соціал-демократи, які разом з вільними демократами у 1969 р. здобули перемогу на виборах до бундестагу і сформували коаліційний уряд на чолі з лідером СДПН В. Брандтом. Він та міністр закордонних справ ФРН В. Шеєль стали творцями «нової східної політики», спрямованої на поліпшення відносин з соціалістичними країнами - СРСР, НДР та ін. У серпні 1970 р. між СРСР і ФРН укладено договір про визнання непорушності кордонів у Європі, узаконено кордон між ФРН і НДР. У 1970 р. ФРН підписала договір з Польщею (визнані її кордони), у 1972 р. - з НДР (взаємне визнання німецьких держав відкрило їм шлях в ООН), у 1973 р. - з Чехословаччиною (ФРН визнала недійсними Мюнхенський диктат 1938 р. щодо цієї країни); установила дипломатичні відносини з Болгарією, Угорщиною. Збільшився товарообмін з цими країнами: в 70-і рр. ФРН стає головним економічним партнером країн Східної Європи на Заході. Результатом «нової східної політики» ФРН стало й укладання чотиристоронньої угоди між СРСР, США, Францією і Великобританією про статус Західного Берліну, а також початок «розрядки» міжнародних відносин в Європі і світі в цілому.

У внутрішній політиці соціал-демократичні уряди В.Брандта, а з 1974 р. - Г.Шмідта, запроваджували широкі соціальні програми - скорочено військову строкову службу, надано виборче право особам, які досягли 18 річного віку, збільшено розміри пенсій, виплат по безробіттю, розширено права профспілок, створено найкращу в Європі систему медичного обслуговування і пенсійного забезпечення. Однак зростання витрат на соціальні програми зменшувало вкладення у виробництво, вело до економічних негараздів, інфляції, безробіття. Через це вільні демократи вийшли із коаліції з СДПН і підтримали блок ХДС/ХСС і у 1982 р. канцлером став голова ХДС Г.Коль.

Уряд Г. Коля дотримувався неоконсервативного напряму в регулюванні економіки. Запроваджено програму вгортання соціальних витрат, скорочено асигнування на державний сектор, впроваджено заходи, які стимулюють приватне підприємництво. В результаті економіка ФРН швидко одужала, країна стала найбільшим експортером товарів у світі, а наслідком НТР й постійної економічної модернізації стало збільшення основи західнонімецького суспільства - заможного середнього класу. У 1987 р. Коль знову був обраний канцлером і саме йому судилося стати першим канцлером об'єднаної Німеччини.

3. НДР у повоєнні роки

Радянська військова адміністрація у своїй зоні окупації Німеччини з перших післявоєнних днів закладала основи соціалістичного режиму радянського зразка. Завдяки їй відновили свою діяльність Комуністична і Соціал-демократична партії Німеччини, які у 1946 р. об'єдналися у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). У жовтні 1949 р., після проголошення НДР, були обрані перший президент країни - В. Пік - колишній лідер КПН і перший прем'єр-міністр - О. Гротеволь - колишній лідер СДПН. Розвиток економіки йшов директивно - за дворічним (1949 - 1950) та п'ятирічними планами. Відразу ж було націоналізовано майже всю промисловість, проведено соціалістичну аграрну реформу - примусово створювалися кооперативи. Та вже події 1953 р. виявили небажання німців йти цим шляхом. У травні цього року уряд підвищив норми виробітку робітників на 10%, не вистачало товарів широкого вжитку, почалися страйки, учасники яких вимагали відставки першого секретаря СЄПН В. Ульбріхта, проведення вільних загально-німецьких виборів, виводу радянських військ. 17 червня 1953 р. в Берліні та інших містах НДР страйкувало близько 500 тис. чоловік - це було справжнім народним повстанням. За допомогою радянських військ повстання було придушено, тисячі демонстрантів опинилися за ґратами, 20 - були розстріляні за вироком суду, сотні німців загинули під радянськими танками. Ці події були першим антисоціалістичним виступом проти нав'язування тоталітарного режиму сталінського зразку в країнах Східної Європи.

Після смерті в 1960 р. президента НДР В.Піка вищим органом влади стала Державна рада, головою якої було обрано першого секретаря ЦК СЄПН В. Ульбріхта. Взявши курс на «побудову соціалізму на німецькій землі», нове керівництво НДР провело серію реформ, що сприяло розвитку економіки і поліпшенню матеріального становища населення (життєвий рівень громадян НДР був вищим, ніж рівень життя населення інших соціалістичних країн, хоча дедалі більше поступався рівню життя західних німців), але водночас слухняно виконувало вказівки «старшого брата» по «соціалістичному табору» - СРСР. Це викликало протест серед населення, однією з форм якого була масова втеча східних німців через відкритий кордон із Західним Берліном в ФРН: лише за першу половину 1961 р. таким чином втекло 100 тис. чоловік. У відповідь на це кордон був закритий, а в ніч на 13 серпня 1961 р. в Берліні було споруджено сумно відомий Берлінський мур (4 м. заввишки і 46 км завдовжки), який пильнували прикордонники НДР, які одержали наказ без попередження відкривати вогонь по перебіжчикам. Цей бетонний мур не лише розділив німців, але й став зловісним символом - пам'ятником «холодної війни» між соціалістичним Сходом і капіталістичним Заходом Європи. За час існування Берлінського муру біля нього було вбито 78 перебіжчиків з «соціалістичного раю» до «капіталістичного пекла», а на всьому кордоні між НДР і ФРН було вбито 224 чоловіки. Незважаючи на це, щорічно близько 250 тис. громадян НДР «голосували ногами» проти комуністичного режиму - втікали на Захід.

Прихід до керівництва НДР та СЄПН Е. Хонеккера в 1972 р. призвів до згортання політики реформ і консервації режиму радянського типу. Більше від того, саме за часи його правління відбулося оформлення суспільства тоталітарного соціалізму, характерними ознаками якого були: узурпація влади в державі і суспільстві єдиною партією (СЄПН), всевладдя партійно-бюрократичного апарату, монопольна власність держави на засоби виробництва, екстенсивний розвиток економіки і розподільча система, що планово й централізовано управляються, тотальний контроль над суспільством і суспільною свідомістю, ставка на репресивні засоби утримання влади, у випадку НДР - все більше втручання в життя громадян т.з. «штазі» - системи державної безпеки, ігнорування соціальних проблем суспільства, прав його громадян. В НДР дедалі більш виразно визрівала суспільно-політична криза, що посилювалася загостренням економічних проблем (в кінці 80-х рр. державний борг складав величезну суму - понад 20 млрд. доларів) та небажанням і неспроможністю її керівництва визнати гостру необхідність проведення докорінних змін в суспільстві. Навіть процеси перебудови, демократизації й гласності, що розпочалися у другій половині 80-х років в СРСР, революційні зміни в Польщі та Угорщині не знайшли підтримки у авторитарно-бюрократичного керівництва держави і СЄПН, де навпаки, культ особи Хонеккера набував потворної форми.

Поворотним моментом в історії Східної Німеччини і всієї німецької нації стала осінь 1989 р. Саме 7 жовтня, коли в НДР помпезно відзначалося 40-річчя «першої соціалістичної держави на німецькій землі», в багатьох містах республіки почалися небувалі за масовістю антиурядові мітинги та демонстрації, що призвели до падіння тоталітарного режиму Е. Хонеккера. Спочатку соратники по СЄПН звільнили його зі всіх посад, потім було сформовано на коаліційній основі новий уряд НДР на чолі з Х.Модровим, першим кроком якого було відкриття своїх кордонів із Західним Берліном і ФРН і вже 10 листопада 1989 р. населення розібрало горезвісний Берлінський мур. Так в НДР розпочалася народна антитоталітарна революція, метою якої було не лише повалення комуністичного режиму, але й об'єднання двох німецьких держав. СЄПН, керівництво якої пішло у колективну відставку і яка перейменувала себе в Партію демократичного соціалізму, у березні 1990 р. програла вибори у парламент. На них перемогу здобув правий блок «Альянс за Німеччину» на чолі з Християнсько-демократичним союзом, лідер якої - Л. де Мез'єр сформував останній уряд НДР і впевнено, за активної підтримки з боку партійних і державних установ ФРН, повів Східну Німеччину до об'єднання з Західною в єдиній державі, про що мріяв німецький народ протягом всього повоєнного періоду.

4. Об'єднання Німеччини. ФРН на сучасному етапі

Процес об'єднання Німеччини здійснювався в декілька етапів. Наслідком проведеного в НДР у червні 1990 р. референдуму став Договір про економічний, валютний та соціальний союз між НДР і ФРН, згідно з яким, зокрема, з 1 липня в Східній Німеччині вводилася західнонімецька грошова одиниця - марка. Народна палата НДР прийняла рішення про входження НДР в ФРН з З жовтня 1990 р. Слід підкреслити, що об'єднанню Німеччини сприяли прихильна позиція нового керівництва СРСР на чолі з М.Горбачовим, активні дії в такому напрямку канцлера ФРН Г.Коля та підтримка даного процесу з боку провідних держав світу. 12 вересня в Москві СРСР, США, Велика Британія і Франція, а також НДР та ФРН підписали Договір про остаточне врегулювання питань стосовно Німеччини. Одночасно був парафійований (набув чинності) Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР та ФРН. Зміну зовнішньополітичного становища об'єднаної Німеччини і непорушність європейських кордонів закріпив також документ, підписаний 1 жовтня в Нью-Йорку міністрами закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції, НДР та ФРН про припинення з об'єднанням Німеччини чинності чотиристоронніх угод стосовно Берліна та всієї Німеччини. Таким чином, об'єднання Німеччини стало великою історичною подією міжнародного значення, яка підвела риску під підсумками Другої світової війни і завершила важливий етап післявоєнної історії Німеччини та Європи.

З жовтня 1990 р. здійснився акт історичної справедливості - німецькі землі і народ об'єдналися у спільній державі, назва якої залишилася - Федеративна Республіка Німеччини, а столицею став Берлін. Того ж року відбулися вибори до бундестагу (парламенту ФРН). Блок ХДС/ХСС - ВДП знову переміг і канцлером об'єднаної Німеччини знову обрано Г. Коля. Основною проблемою його уряду стало подолання економічної відсталості нових (східних) федеральних земель (з 3 тис. підприємств колишньої НДР, наприклад, 70% потребували негайної модернізації та кредитувань), трансформування їх соціально-економічної та політичної структур та їх інтеграція у загально-німецьку економічну й політичну системи. На останніх виборах до парламенту восени 1998 р. перемогу отримали соціал-демократи у союзі з партією зелених. Новим канцлером ФРН став Г. Шредер. «Ера Коля» закінчилася. До того ж, на початку 2000 р. внаслідок політичного скандалу, що розгорнувся навколо протиправних фінансових порушень керівництва фракції ХДС/ХСС під час виборчої кампанії, відбулася відставка Коля з посад голови ХДС і парламентської фракції.

Зовнішня політика ФРН у післявоєнний період зазнавала змін - від конфронтації з країнами соціалізму (50 -60-ті рр.) і орієнтації на США до «нової східної політики» і мирного співіснування (70 - 90 рр.). ФРН відіграла провідну роль в розробці Заключного акта Гельсінської наради (1975). Після об'єднання німецьких земель ФРН взяла курс на ліквідацію на своїй території американських воєнних баз і виведення американських військ, а також збройних сил СРСР (до кінця 1994 р.) із східної частини країни. Головним пріоритетом ФРН на сучасному етапі є поглиблення процесу європейської інтеграції у відповідності до національних інтересів. Вона - активний член ЄЕС і НАТО, одна з головних ініціаторів і учасників економічної допомоги Заходу посткомуністичним країнам Східної Європи, здійснює, зокрема, фінансову компенсацію колишнім «остарбайтерам».

ФРН активно співпрацює у сфері бізнесу з Україною, має з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. У червні 1993 р. була підписана Спільна декларація про основи відносин і співробітництво між Україною і Німеччиною. Нині завершується робота над Договором про дружбу і співробітництво, який має стати фундаментом для українсько-німецького стратегічного партнерства в Європі в XXI столітті. У Німеччині проживає понад 20 тис. українців, які мешкають переважно у великих містах - Мюнхені, Дюссельдорфі, Гамбурзі. Тут діють наукові установи - Український вільний університет (з 1945 р.), відділення Української Вільної академії наук, видаються журнали, наприклад «Український історик», газети тощо.