МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Східно - слов’янські племінні союзи VI – IX ст.

Реферат з дисципліни:

„Історія України”

Виконала:

студентка I курсу

факультету ДІД

Момот О.Ю.

Харків 2007

Зміст

Вступ

1. Прабатьківщина слов’ян ................................................................... 3

2. Розселення слов’ян ................................................................... 3

3. Життя східних слов’ян ................................................................... 4

4. Слов’янські племена .................................................................. 5

   0. Поляни .................................................................... 6

   1. Сіверяни .................................................................. 7

   2. Деревляни ................................................................... 9

   3. Уличі і Тиверці ................................................................... 10

   4. Дуліби .................................................................. 11

   5. Хорвати .................................................................... 12

Висновок

Список літератури

Вступ

Слов'яни — одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення.

З розселенням арійських племен по цілій Європі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й слов’яни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, над балтійською смугою на півночі. До самого балтійського побережжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського побережжя.

Слов’яни були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили в сили природи, але релігія була краще розвинута в західних, аніж східних слов’ян.

Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили слов’яни хліборобство й огородництво. Доказ на це — спільні всім слов’янам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мед і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили персні та гривні.

В арабських джерелах згадується про союзи слов'янських племен — об'єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов'яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис, згадуючи про розселення слов'ян у Східній Європі називає різні племена: словени, кривичі, поляни, в'ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.

1.Прабатьківщина слов’ян

Слов'яни — одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов'ян. Так, згідно з дунайською концепцією, яка походить з найдавнішого літопису — "Повісті временних літ" літописця Нестора, слов'яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися. За другою концепцією — вісло-одерською — прабатьківщиною слов'ян була територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов'яни розселялися між Дніпром і Віслою. Ґрунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять висновок, що слов'яни (протослов'яни), принаймні від часу виокремлення їх у II тисячолітті до н. є. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов'ян на початку їхньої історії.

2. Розселення слов’ян

Писемні джерела І тисячоліття до н. є. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані. Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. є. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. є. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.

Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.

Анти (східні слов'яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.

У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда болгар з'явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії. Авари, або обри, як їх називав найдавніший вітчизняний літопис, у середині VI ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньодунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.

Назва "анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою "слов'яни".

2. Життя східних слов’ян

Починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов'ян пройшла кілька етапів розвитку. Слов'янські племена найчастіше селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або дерев'яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання — спалення трупів. Археологи при розкопках знаходять багато різноманітних знарядь праці і прикрас.

Основними заняттями східних слов'ян були землеробство і скотарство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов'ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в напрямку від первісної общини в перших століттях до н. є. до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов'янських земель, — усе це сприяло утворенню східно-слов'янської держави — Київської Русі.

2. Слов’янські племена

Перед нами малюється вже така етнографічна карта східної Європи, яка усталилася по тих, ближче нам незнаних сторіччях переселенчих хвилювань, припливів та відпливів населення, залежно від того, якими культурно-організаційними силами вони розпоряджали.

Над Ільменським озером на півночі жили словіни, на південь від них, поміж Чудським озером, верхньою Волгою й Дніпром — кривичі, над західною Двиною— полочани, в басейні горішньої Оки — вятичі, на південний захід від них, поміж Дніпром і Сожею — радимичі, на північний захід від них, над Прип’яттю і Березиною — дреговичі.

Всі ті племена стали згодом підніжжям для повстання двох східнослов’янських народів — москалів та білорусів.

На південь від них жили східнослов’янські племена, що з них повстав український народ. Були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Припяттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню й Россю, з головним городом Києвом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й Сулі, в нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случею, в нинішній Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нинішній Галичині, тиверці — поміж Богом і Дністром, та уличі — над морем, поміж Дніпром і Богом. У нинішній Галичині жили хорвати.

4.1. Поляни

Центральне становище поміж українськими племенами займали поляни. Їх назву виводять від «поля», хоча це зовсім не відповідає природі краю, що його в IX сторіччі заселювали поляни. Поправді, «польова» смуга Полянської землі тяглася тільки поміж р. Россю і Случчю; далі на північ простяглася вже лісова смуга й поволі переходила в непролазні пущі Полісся. Сам полянський Київ лежав «у лісі на горах, над рікою Дніпровською» і «був довкола городу ліс і бір великий». Так і видно, що поляни первісне мешкали в польовій (степовій) смузі Росі й щойно пізніше, може під натиском кочових орд, посунулися на північ, приносячи сюди свою первісну назву.

Полянська територія так само як і кількість полянського племені, були невеликі. В часи розселення займали вони, під тим оглядом, останнє місце поміж українськими племенами та їх територіями. А все ж таки саме полянам припала почесна роль державно-творчого ядра, безспірної колиски української державності.

Перевага полянського племені над іншими тим, що коли інші «жили звірським способом», то поляни «були мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних звичаїв своїх предків». Треба підкреслити культурну перевагу полянського племені, яку завдячували вони може не так збереженню старих традицій, як безпосереднім зв’язкам з культурними народами того часу. Осівши над «великим шляхом з варяг до греків» — Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки — Прип’ять і Десна, маючи за собою захист лісової смуги, вони дуже скоро ввійшли в культурні й торговельні зв’язки, до яких іншим українським племенам не було доступу. Треба сказати, що в полянських руках опинився такий важний осередок, як Київ, що в ньому здана скупчувалася торгівля з норманами від півночі, хозарами, а через них і арабами на сході й нарешті з Візантією, а через неї й цілим культурним світом того часу.

Подібно, як стародавній Єгипет був «дарунком Нілу», Месопотамія завдячувала свій культурний розвиток Євфратові й Тигрові, а велика Римська Імперія своєму положенню над Середземнім морем, так і Полянська земля, що стала зав’язком великої Київської Держави, завдячувала свій розвиток своєму географічному положенню, на перехрестю водних і сухопутних шляхів.

Товар, що спливав до Києва водами Дніпра та його приток, ішов по Прип’яті у привислянські землі, через західну Двину, Ловать й інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою й Волгою та Доном. У Києві перехрещувалися теж сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволжя через Чернігів і Курськ, на Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря, трьома шляхами — грецьким, соляним та залозним.

Це корисне географічно-господарське положення дало полянській землі провід у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком великої Української Держави.

4.2. Сіверяни

Плем’я сіверян мало свої оселі по лівому боці Дніпра, над Десною, Сеймом та Сулою. Сівер означає північ; може і звідси пішла назва сіверян, що в перші часи слов’янського розселення зайшли найдальше на північ. Територія їх сягала у великі, неперехідні пущі над Десною та її притоками. Ця лісова країна давала тутешнім поселенцям охорону і безпеку від нападів степовиків; у недоступній глуші, серед ніколи не рубаних борів могли спокійно жити й зростати слов’янські оселі. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у степи. В часи, коли ще чорноморські степи не були залиті ордами степовиків, слов’янська людність на Лівобережжі сягала далеко на південь, аж по Дон і Донець та Азовське море. Арабський історик Баладурі в IX ст. називає Дон «слов’янською рікою», а другий арабський письменник Масуді в половині Х сторіччя каже про Дон, що «береги його заселює численний слов’янський народ». З Донеччини слов’яни посувалися ще далі аж до гирла Волги й Каспійського моря; у хозарській державі, що мала тут свій осередок, була досить значна слов’янська людність. Чи тими першими колонізаторами лівобічних степів були сіверяни, цього не знаємо напевно, бо давній літопис не займається тими околицями; якщо не вони, то якесь плем’я близько з ними споріднене.

Про культуру сіверян висловлюються дуже неприхильно. «Радимичі, в’ятичі і сіверяни мали такі самі звичаї: жили в лісі, немов які звірі, їли все нечисте, не знали сорому перед батьками й невістками. І шлюбів у них не було, а ігрища між селами; сходилися на ці ігрища, на танки і на всякі бісові пісні, і тут викрадали собі жінки, хто з ким змовився; мали по дві й по три жінки». Це наївне оповідання літописця-ченця відкриває нам цікаву картину старовинного слов’янського побуту, коли ще не існували прийняті основи громадянського життя. Сіверяни жили в глибоких пущах, далеко від шляхів культури й звичаї їх залишилися суворі й примітивні, незрозумілі для культурних племен. Їли все нечисте; нечистим уважали тоді м’ясо деяких звірят, напр. бобрів, вивірок, хом’яків; сіверяни мабуть не перебирали в їжі, споживали, що попало, — але сьогодні ми не рахували б їм цього за великий гріх. Таке саме було і з сіверянським подружжям. Звичай викрадати («умикання») дівчат був у багатьох старовинних народів, — знаємо його хоч би з загально відомого оповідання про заграблення сабінок у давнім Римі; кожна доба мала свої окремі звичаї. Сьогодні шкодуємо тільки, що нічого ближче не знаємо про сіверянські ігрища і танки і «бісівські пісні» — це найдавніша згадка про пісню на Україні.

4.3. Деревляни

На захід від полян жили деревляни, їх оселі були над Прип’яттю та її південними притоками. Назву деревлян виводять від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це плем’я також визначалося старовинними, примітивними звичаями. Літописець не жалує їм, так само як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худоб’ячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчата». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багон; підчас весняних розтопів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Прип’яттю була ще більше багниста; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще більше густі й непрохідні, як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Києва дороги не було. Жили простим життям, займалися найбільше ловецтвом і рибальством, так як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й звичаї деревлян були суворі, так, що можна уважати їх за варварів.

Переховуються нам відомості про вигляд древлянських осель: хати були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. З громадянського життя деревлян знаємо те, що вони мали своїх князів, а навіть дійшло до нас ім’я одного з них — Мал, що вів війну з княгинею Ольгою. «Наші князі — добрі, вони збагатили деревську землю», чванилися деревляни. Це плем’я було таке прив’язане до своїх звичаїв і давнього устрою, що дуже неохотно ставилося до спроб об’єднання з Києвом; Ігор і Ольга мусили вести з деревлянами криваві війни.

Уличі і Тиверці

Над Чорним морем, від Дніпра по устя Дунаю були оселі уличів і тиверців. Уличі або угличі сиділи зразу тільки над Дніпром, на низу, пізніше перейшли над Бог і Дністер. Причиною їх переселення був мабуть натиск степових орд, що йшли від сходу і примушували осілу людність відступати на захід, а може також стріча з київськими князями, що хотіли накинути їм свою владу.

Про тиверців не знаємо нічого певного. Можливо, що давні їх садиби були над Дністром, який у греків мав ім’я Тирас; на р. Богу є також містечко Тиврів, що нагадує їх ім’я. Пізніше дійшли вони до Дунаю. І уличі й тиверці доходили до самого моря, але пізніше під наступом кочовиків мусили уступити на північ і захід. Літописець каже, що ті племена бути дуже численні, «було множество їх»; пізніше залишалися по них тільки пусті городища.

Уличі і тиверці замешкували степову смугу й можемо здогадуватися, що найбільше займалися ловами і скотарством. У степах було повно дикої звірини, диких кіз, оленів, лосів, диких коней, турів, зубрів; ловецтво давало великі користі. Степові народи також залюбки займалися скотарством і на буйних травах випасали стада овець. Але це було можливе тільки в спокійні часи; як же явився докучливий ворог-кочовик, спокійна людність втікала й шукала інших безпечніших осель. На місці залишалися тільки ті, що легковажили собі всяку небезпеку й у боротьбі шукали собі прожитку. В дещо пізніші часи, в XII—XIII ст., у чорноморських степах жили таємничі бродники, плем’я українського роду, але життям своїм подібні до турецьких кочовиків; вміли вони встоятися серед грізних хвиль чужостороннього наїзду й утримувати в диких полях традицію слов’янського населення — гідні попередники запорожців.

Уличі й тиверці мали своє значіння й через те, що найближче були до грецьких поселенців на березі Чорного Моря і могли бути посередниками в ширенні геленської культури між слов’янами. Через них ішли до дальших племен усякі грецькі вироби, посуд, металеві предмети, одежа, прикраси; як перше між скитами й сарматами, так тепер між ними траплявся певно тип «полу-греків» або згеленізованих «варвар», що поширювали вищу цивілізацію серед примітивного населення.

Під наступом кочовиків частина наших південних поселенців відплинула на північ. Там вони скріпили колонізацію полян, деревлян і дулібів. Пізніше в неспокійній історії України повторялося ще не раз те саме: степова людність мандрувала на північ, у безпечнішу лісову смугу, і там загущувалося населення. Лісові землі були немов збірником, де переховувалася сила українського народу у грізні моменти; коли ж на полудні, у степах ворожі орди знову ослабли, сини і внуки переселенців верталися на давні місця. Інша частина степових слов’ян пішла в напрямку на Карпати й осіла в семигородських горах та на Закарпатті.

4.5. Дуліби

В області Буга було плем’я дулібів. Значіння цього імені неясне. У деяких слов’янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це мало почесне ім’я дали цьому племені рухливі сусіди, що насміхалися з дулібів; що вони мало підприємливі, неповоротні. Дуліби, як і їх сусіди деревляни, жили в великих лісах і також не скоро могла дійти до них вища культура. ВVI столітті дуліби дісталися під владу аварів. Сильні, добре відживлені степовики знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні.

Мешканці Побужжя звалися також бужанами; дотепер над Бугом, недалеко Бужська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць міста Луцька називали лучанами: це ім’я наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.

4.6. Хорвати

Серед слов’янських племен наш найдавніший літописець згадує також хорватів, але докладніше про них не оповідає нічого. Пізніше є коротенька згадка, що Володимир Великий 993 р. ходив походом на хорватів. Це й усе, що знаємо про це плем’я з наших джерел. Не подано навіть, де були оселі хорватів. Але візантійський цісар Константин Порфирородний, що знав багато про наші землі, каже, що між Німеччиною (Баварією) та Угорщиною лежить країна, що зветься Біла Хорватія. Деякі учені твердять, що Константин мав на думці Карпати й що тут жили хорвати; назви Карпат і хорватів подібні до себе. Інші дослідники здогадуються, що мова йде тут про південно - слов’янських хорватів; що вони зразу жили на Підкарпатті, а пізніше переселилися звідси на південь. Була й така думка, що від хорватів походять лемки, що й дотепер відрізняються своїм окремнім говором.

Отже справа хорватів неясна й мабуть ніколи не буде вияснена. Велика це шкода для нас бо не знаємо, хто жив на землях над Дністром і Сяном. Ці околиці були дуже густо заселені вже в часи неоліту; мало не в кожному галицькому селі знаходяться предмети з кам’яної доби, крем’яне знаряддя і різнорідний посуд, є також доволі знахідок бронзових і залізних з доісторичних часів. Здавна було тут розвинене життя, був місцевий промисел, були оживлені торгові шляхи. У різних місцях є городища й вали, що свідчать про те, що населення уміло боронитися й організуватися. Такі городи як Перемишль, Звенигород, Теребовля. Галич існували вже у дуже давні часи.

Висновок

Перед нами малюється вже така етнографічна карта східної Європи, яка усталилася по тих, ближче нам незнаних сторіччях переселенчих хвилювань, припливів та відпливів населення, залежно від того, якими культурно-організаційними силами вони розпоряджали.

Над Ільменським озером на півночі жили словіни, на південь від них, поміж Чудським озером, верхньою Волгою й Дніпром — кривичі, над західною Двиною— полочани, в басейні горішньої Оки — вятичі, на південний захід від них, поміж Дніпром і Сожею — радимичі, на північний захід від них, над Прип’яттю і Березиною — дреговичі.

Всі ті племена стали згодом підніжжям для повстання двох східнослов’янських народів — москалів та білорусів.

На південь від них жили східнослов’янські племена, що з них повстав український народ. Були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Припяттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню й Россю, з головним городом Києвом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й Сулі, в нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случею, в нинішній Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нинішній Галичині, тиверці — поміж Богом і Дністром, та уличі — над морем, поміж Дніпром і Богом. У нинішній Галичині жили хорвати.

Список літератури

1. Аркас М.М. Історія України-Руси – К., 1990

2. Залізняк Л. Нариси історії України – К., 1994

3. Історія України. Навальний посібник – К., 1997