1. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського

Тисячоліттями Україна була плавильним казаном могутніх політичних утворень — імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі не тільки самі розпоряджалися своєю історичною долею, але і впливали, причому іноді самим найвирішальнішим чином, на долі своїх сусідів. Цивілізації, що існували на території України, знаходилися на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Європи.

Проте падіння Галицько-Волинського князівства привело до епохальних змін у всій історії України. Українські землі як і раніше складатимуть частину тих або інших могутніх політичних організмів — але не тут битимуться серця цих організмів. За винятком тих рідкісних моментів у всій подальшій історії України, коли її жителям вдавалося так чи інакше самостверджуватися, їх долі тепер розв'язуються в далеких чужих столицях — Варшаві, Москві або Відню.

Історичні події XIV ст. розвивалися в несприятливому для України напрямі. Саме в той самий час, коли вона переживала політичний, економічний і культурний спад, її сусіди — Литва, Польща і Московія — переживали період становлення. Швидко розростаючись, вони відчули вакуум влади на території колишньої Київської Русі. На Дніпрі, лише блідою тінню своєї минулої слави стояв стародавній Київ. В 1300 році православний митрополит подався на північний схід, до Володимира. Київ втратив також і впливових могутніх бояр і купців.

Вичерпала себе династія Романа Галицького, єдиними господарями лишились монголо-татари. Першими, хто скористався ситуацією, були литовці. В середині ХІІІ століття Міндовг об'єднав відносно відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонському ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що з’явились на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби вони вийшли сильними і єдиними, як ніколи. В перші десятиліття XIV століття при великому князі Гедиміні вони рушили на територію сучасної Білорусі. І вже син Гедиміна Ольгерд заявив, що вся Русь повинна належати литовцям. В 1340-их роках литовці вступили в українські землі.

До початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Ольгерда. В 1362 році його війська увійшли до Києва. В 1363 році, нанісши нищівної поразки Золотій Орді, литовці вторгнулися в Поділля. З цього часу Велике князівство Литовське, підпорядкувало собі більшу частину Білорусі і України і стає найбільшою політичною силою в Європі. Утворення його, поза сумнівом, є видатним політичним досягненням, особливо якщо врахувати, що тривало це становлення лише півтора століття.

Це було не стільки приєднання, скільки проникнення литовців на українські землі, включення цих слов'янських земель до складу одного великого князівства, де правила енергійна і честолюбна литовська династія. Та і війська Ольгерда здебільшого складалися з українських же васалів або союзників литовського князя. І єдиним супротивником, який виникав у них на шляху, були, як правило монголо-татари.

Перш за все, для населення України, особливе Подніпров’я, перспектива литовського правління вже в усякому разі була кращою від монголо-татарського беззаконня. Українські землі складали велику частину Великого Князівства Литовського, отже доводилося у важкій, але почесній справі управління вдаватися до допомоги місцевої знаті, дозволяючи окремим її представникам досягати запаморочливих адміністративних висот. Зрозуміло, така політика литовців немало сприяла тому, що українська еліта з легким серцем переходила на сторону переможців. Нарешті, і самі по собі нові «гості», хоча і непрохані, справляли хороше враження, зовсім не здавалися «гірше за татарина», так взагалі не сприймалися як чужоземці.

У міру просування литовських військ в глибінь Білорусі і України їх предводителі легко піддавалися впливу високорозвинутої культури слов'ян. Багато князів з династії Гедиміна прийняли православ'я, слов’янська мова, будучи мовою переважної більшості населення, природно стає і офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці не раз прямо заявляли: «старого ми не міняємо, нового не нав'язуємо».

2. Адміністративно-політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ першій половині ХVІІІ століття

Боротьба за збереження автономії

Коли закінчилась доба Руїни, на лівому березі Дніпра постав новий центр політичного, культурного і господарського життя України. Відтепер фокус визначальних подій в історії цієї країни остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономною, але в усякому разі вона давала українцям більше самостійності, ніж вони мали коли-небудь з часів Галицько-Волинського князівства.

Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в достатньо новому для більшості українців політичному оточенні. Відтепер українцям доводилось сперечатися з суворими правителями набираючої силу Росії.

Російські царі, повні рішучості зосередити всю владу в імперії в своїх руках, по самій своїй суті не могли прийняти ідеї українського (або якого-небудь іншого) самоврядування. І такий стан речей цілком відповідав принципам і практиці абсолютизму, який з початку XVIII століття встановлюється по всій Європі.

До кінця XVII ст. після відвоювання поляками Правобережжя і затвердження автономії Запоріжжя, в безпосередньому підкоренні гетьманів залишилося лише біля третини тієї території, що була підвладна Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною, і московити — Малоросією. Тут було 11 великих і 126 малих міст, близько 1800 сіл. В 1700 р. проживало близько 1,2 млн. осіб, тобто четверть всіх тодішніх жителів України.

Система козацького управління Гетьманщини мало змінилася з 1648 року — хіба що сильно розрослася гетьманська канцелярія. Співробітники її, що складалися в основному з випускників київської академії, частково вже нагадували європейських бюрократів. Що до самих гетьманів, то вони як і раніше погано відрізняли своє особисте добро від казенного, внаслідок чого у фінансах панував неймовірний хаос. Для боротьби з ним в штат гетьманської канцелярії були введено двох головних скарбників, але і їм не під силу було вирішити головну фінансову проблему Гетьманщини, а саме — зупинити неухильне падіння прибутків казни, «приватизацію» суспільних земель козацькою старшиною. Проте стабільність козацького управління зовсім не означала відсутність яких-небудь змін в соціально-економічному устрої Гетьманщини. Зміни були, і вельми значні. Вже до кінця XVII ст. старшина не тільки витіснила рядове козацтво з командних постів (фактично зробивши їх спадковими), але і повністю усунула його від участі в ухваленні рішень. Чим нижче опускалися рядові козаки по соціальним сходам, тим вище громадилися їх матеріальні проблеми. Нескінченні війни XVII — почала XVIII ст. розоряли багато козаків, які повинні були на власний рахунок споряджати себе на війну. Як і було слід чекати, зменшення чисельності боєздатного козацтва найбезпосереднішим чином позначилося на гетьманському війську, перш за все на його кількості, що складала в 1730 р. лише 20 тис. Та і саме козацьке спорядження, як, втім, і стратегія і тактика ведення бою, все більше відставали від часу. Отже вже до початку XVIII ст. армія Гетьманщини була лише тінню грізного козацького війська.

Змінився і, так би мовити, стиль керівництва. Якщо козацьким вождям покоління Богдана Хмельницького були властиві політичне передбачення, сміливість і рішучість дій, то лідери епохи Гетьманщини, народжені зовсім в іншу епоху, переслідували куди більш скромні, суто практичні цілі. Вони перш за все прагнули пристосуватися до існуючої політичної ситуації, як правило, не намагаючись радикально змінити її. В цілому ж у них було дві турботи: підтримувати пристойні відносини з царем і разом з висхідною елітою укріплювати свої особисті права і привілеї за рахунок рядового козацтва і селянства

Мало не з першого дня свого протекторату над Козацькою Україною російські царі прагнули щонайшвидше з формальних суверенів перетворитися на неподільних правителів цієї країни. З свого боку козацькі лідери, що встигли за роки Руїни повністю розчаруватися в польській і турецькій альтернативах, більш не намагалися ставити під сумнів необхідність підтримувати зв'язки з Москвою. Проте козацькі гетьмани все ще виступали за збереження хоча б того небагато чого, що залишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Незмінно виявляючи Москві свою лояльність, вони таким чином сподівалися переконати царів в тому, що автономія України не загрожує міцності імперії.

Починаючи ще з XV ст. експансія Москви стає домінантою історії всієї Східної Європи і зокрема України. Цифри говорять самі за себе: якщо в 1462 р. московська держава займало всього лише 24 тис. кв. км, то в 1914 р. територія Російської імперії складала 23,8 млн кв. км, тобто шосту частину всієї земної суші. За підрахунками істориків, імперія росла з середньою швидкістю 30 кв. км в день.

В кінці XVIII ст. Російська імперія зібрала все свої сили для великого завоювання Півдня. Її головними цілями сталі широкі степи Причорномор’я, що знаходяться під владою кримських татар, а також контрольовані Туреччиною морські шляхи — ключ до Середземномор'я і до всієї світової торгівлі.

Доки імперія для здійснення вказаних планів потребувала допомоги українців, вона дозволяла їм зберігати свою автономію (Гетьманщину). Але як тільки Росія підписала з Туреччиною Кючук-Каїнарджійській мирний договір 1774 р., що закріпив військовий успіх єкатерининської імперії і що визнав її присутність на Чорному морі і сюзеренітет над кримським ханством, — було ясно, що Гетьманщина приречена. Та ж доля чекала і на всі інші землі, що лежали між Росією і Чорним морем.

Після повернення під владу Росії в 1734 р. запорожці одержали назад свої колишні землі. Недалеко від місця старої Січі (зруйнованої в 1709 р. військами Петра) вони побудували Нову Січ. Втім, імперський уряд особливої радості від цього повернення не відчував. З одного боку, запорожці, звичайно, незамінні у війнах з турками — в цьому значенні Катерина не могла ними нахвалитися і не жаліла для них медалей. З іншої – з цими запорожцями вічні клопоти. Справжній рай для збіглих селян, Січ не знала кріпацтва і мала удосталь неорану землю для нових поселенців. Втім, і серед самих запорожців насильство і соціальні конфлікти сталі на той час звичайною справою. З швидким заселенням запорізьких земель (а до 1770 р. тут проживало вже 200 тис. в основному козаків) інтенсивний розвиток одержують землеробство, скотарство і торгівля. Всю цю господарську діяльність контролювали запорізькі старшини. Останній кошовий отаман Запоріжжя Петро Калнишевський мав 14 тис. голів худоби. Його старшини мало поступалися йому в багатстві. На Запоріжжі, як і в Гетьманщині, все більш заглиблювалася соціальна і майнова прірва між козацькою старшиною і голотою. Постійні конфлікти на Січі, упертий опір запорожців урядовим спробам колонізації Причорномор’я — все це переконувало Катерину в тому, що проблема вимагає радикального рішення. Війна з турками закінчилася перемогою, татарської загрози більше не існувало — тепер уже ніщо на заважало імператриці поруйнувати Січ повторно.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців все ще знаходилася на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертається звідти ж, оточила Січ, захопила її і зрівняла із землею. Калнишевський і старшина, не дивлячись на свою проросійську орієнтацію, були арештовані і заслані на Соловки. Великий загін запорожців з 5 тис. осіб знайшов притулок на турецькій території, недалеко від гирла Дунаю. Близько половини запорізьких земель були поділені між російськими вельможами, інші передані німецьким і сербським колоністам.

Після невдалої кампанії 1686 р. Російська імперія протягом майже цілого сторіччя намагалася завоювати Крим. Під час війни 1734—1739 рр. російські і українські війська прорвалися на півострів, але епідемії і брак продовольства примусили їх відступити. Проте в 1774 р. вони повернулися до Криму, захопили весь півострів і примусили турецького султана в Кючук-Кайнарджійському договорі відректися від свого сюзеренітету над кримським ханством.

Важко переоцінити значення цієї події для історії України та і всієї Східної Європи. Кримське ханство було останнім в Європі бастіоном тюркських кочівників, і ще зовсім недавно, в 1769 р., десятки тисяч татар вчинили свій останній спустошливий набіг на Україну. Тепер з набігами було покінчено — рівно як і зі всією тисячолітньою загрозою Великого степу. Переставши бути смертельно небезпечною для осілих жителів, степ відтепер і назавжди підкорився селянському плугу.

Навіть могутня Річ Посполита, чиє населення в описувану епоху складало 11 млн., а територія тягнулася на 733 тис. кв. км, не була захищена від російської експансії. «Золоті вільності» довели цю країну до шляхетського беззаконня, і вона стала практично некерованою.

Нарешті, агресивні сусіди — Росія, Пруссія і Австрія — вирішили відкрито скористатися її плачевним станом. В результаті трьох розділів—1772, 1773 і 1795 років — польсько-литовська держава зникла. Левова частка колишньої Речі Посполитої дісталася Росії; 18 % території і 32 % населення відійшли до Австрії і відповідно 20 і 23 % — до Пруссії.

На Україні всі ці радикальні зміни в Східній Європі позначилися найбезпосереднішим чином: у 1772 р. українці Галичини і Буковини потрапили під владу Австрії, а Правобережна Україна в 1795 р. ввійшла до складу Російської імперії. Історія України відтепер вступала в нову фазу.

Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв'язки і військові кампанії, але і постійно втручалися у внутрішні справи, проте гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — все це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Таким чином, значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування справді важке переоцінити — аж до початку XX в., коли питання про самовизначення української нації буде поставлено ребром.

3. Українське національне відродження в першій половині ХІХ століття

Чимало новоявлених дворян чи то своєю талановитістю, чи то життєвою спритністю досягли найвищих урядових посад. Представники знатних українських шляхетських родин Безбородьків, Кочубеїв, Трощинських та інших вірою і правдою служили Російській імперії на посадах міністрів та закордоном України. Такі "дворяни" виявляли себе особливо непримиренними великодержавними колонізаторами. Великий український землевласник, приналежний до безпосереднього царського оточення, Віктор Кочубей хизувався навіть відверто, цинічно: "Хоч і народився я хохлом я більший росіянин, ніж хто інший". Відрікаючись від мови, звичаїв, культурних традицій своїх батьків, дідів і прадідів, чимало новоспечених українських дворян поповнювали лави столичного чиновництва.

В самій Україні створився мовний бар'єр, що відокремив верхні соціальні шари суспільства від нижніх. Українське панство навіть у домашньому побуті все більше переходило на вживання російської мови, а українську почало називати мовою "мужичою", бо нею розмовляли, мовляв, селянські маси. Насамперед русифіковувалися губернські і повітові міста. Численні адміністративно-управлінські установи заповнювалися багатьма чиновниками, які понаїздили на "тепленькі посади" з надто обдертих царськими властями російських губерній. Тут вони почували себе як повновладні господарі у завойованій країні. А чиновники – українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо забували багаті віковічні надбання української духовної культури.

Разом з тим у панських освічених колах були й патріотично настроєні люди, котрим не подобалася колонізаторсько-русифікаторська політика царизму в Україні і котрі зберігали в пам'яті своїй культурницькі й державницькі традиції українського народу з його національно-політичним ідеалом (хоч цей ідеал хитався між державною самостійністю і автономністю в рамках сусідніх держав – Росії або Польщі чи навіть у федеративній спілці з якоюсь з них).

Справедливо вважалося, що освічена людина може краще постояти не тільки за свої права як громадянина суспільства й держави, а й успішно обстоювати загальнолюдські ідеали , культурна проблема постала на передньому краї життя освіченої громадськості Лівобережжя та Слобожанщини після ліквідації там козацької автономії. Наприкінці XVIII століття цей регіон став колискою загальноукраїнського національно-культурницького відродження.

У Санкт-Петербурзі було видано книгу "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями" На підготовку до друку цієї праці з довжелезною назвою і невеликим обсягом (114 с.) автор, родом з Сумщини, Олексій Павловський віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, учений-мовознавець, турбувався за долю української мови, а тому й поставив собі за мету своєю книгою оживити це "исчезающее наречие", переконати "зросійщених", що воно є самостійною мовою українців, які, звичайно, споріднені з іншими слов'янами.

Видана у початковий період формування нової української літературної мови художніми творами І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основ’яненки, книга О.Павловського заклала основи наукового опису української мови, помітно вплинула на відродження української національної культури. Отже, український народ одержав першу наукову граматику своєї рідної мови, що могла прислужитися і як самовчитель: адже саме в ній автор розповів про граматичну будову української мови, дав відомості про особливості фразеології і віршування рідною мовою, навіть подав у додатку зразки розмовно-діалектного та літературного мовлень. "Граматику" О.Павловського прорецензував у петербурзькому журналі "Сын отечества" Микола Цертелєв, грузинський князь за походженням, неабиякий знавець української народної творчості. У передмові до виданої ним 1819 р. у Петербурзі збірки під назвою "Опыт собрания старинньїх малороссийских песен" він зазначив, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, бо в ній відбиті старовинні звичаї і чиста моральність, "якою завжди відзначались українці". Цю думку беззастережно підтримав і Микола Гоголь – добрий знавець українського фольклору, сам українець за походженням, котрий своїм блискучим талантом збагатив російську літературу.

Власне, так підійшов до збирання та вивчення українських пісень і дум на історичні теми й вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, росіянин за походженням. У 30-х роках XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка. Отже, вчений усвідомлював свою місію збуджувати українську національну свідомість. Хоча лише в наш час ця праця дістала належну наукову оцінку як зібрання історичних пісень та дум, що висвітлюють народні уявлення про події і явища національно-визвольного руху і суспільної боротьби на Україні.

Цій же справі прислужилася і його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности", опублікована 1834 р. Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Срезревський категорично заявив, що у нього немає ні найменшого сумніву в тому, що "язык украинский... єсть язык, а не наречие", і що в українських народних піснях та думах виявився передусім поетичний геній народу, а творчість Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітки-Основ'яненка зміцнює переконання, що українська мова має і "надежды на славу литературную".

До справи українського національно-культурного відродження в цей період підключився і Київський університет, відкритий 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. В упорядкованій Платоном Лукашевичем збірці, що вийшла у світ 1836 р., вперше разом були видані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні.

Українська народна пісня, дума, казка, переказ так привабили молодь, що вона самостійно й з перших уст почала робити записи українського фольклору, знайомити з ними широку громадськість шляхом різноманітних публікацій в періодичних виданнях чи окремих збірках.

Поступово молодь удосконалює процес опрацювання фольклорних творів. Від простого записування з народних уст добровольці-ентузіасти заглиблюються в науковий аналіз змісту кожної народної пісні, казки, переказу. Най ґрунтовнішу розвідку такого роду здійснив М. Костомаров. 1843 р. він опублікував дослідження, спеціально присвячене вивченню української народнопоетичної творчості, розглядаючи її як важливе джерело достовірних відомостей про історичне минуле України.

А процес цей охопив і західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії. Суперечливою виявилася в ньому позиція найвизначнішого у Східній Галичині професійного історика Дениса Зубрицького. Зосередженню його творчої праці над проблемами історії передувало захоплення збиранням і вивченням пам'яток українського фольклору. Але українською мовою писати свої фольклористичні розвідки Зубрицький так і не наважився до кінця свого життя. Сам він писав польською, німецькою та російською мовами, друкувався у Львові, Відні, Києві, Москві (зокрема – у виданнях Київської археографічної комісії та Московського товариства історії і старожитностей російських). Та попри все, праці Зубрицького з історії галицьких українців, обґрунтовані достовірними документальними джерелами, все ж таки, сприяли утвердженню української національної самосвідомості в освічених колах української інтелігенції, бо переконливо спростовували твердження польських істориків нібито в цілому вся Галичина – це край споконвіку польський.

Переважну більшість українсько-галицької інтелігенції в першій половині XIX ст. становило духовенство. Але не одразу воно стало національно свідомим. Адже й після захоплення Східної Галичини Австрійською імперією панівною у державному управлінні, поряд з німецькою, залишилася польська мова. Користування лише цими двома мовами забезпечувало освіченому українцеві успішну службову кар'єру. Панівні кола Австрійської імперії управляли Східною Галичиною через польсько-шляхетську адміністрацію і, отже, неофіційно сприяли закріпленню тут уже віковічно утвердженого серед освіченої громадськості (незалежно від її національного походження) зневажливого погляду, що мова українська – це, мовляв, лише селянська говірка, - "мова пастухів". Навіть сільські священики – українці соромились у своїх родинах і між собою говорити рідною мовою, а тому спілкувалися нею лише з селянами.

Одначе саме з середовища українського греко-католицького (уніатського) духовенства згодом вийшли перші будителі національно-культурного відродження у Східній Галичині та Закарпатті. 1816 р. єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширенню письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії". Одразу ж було проголошено, що "з першими обов'язками товариства для поширення християнської просвіти тісно в'яжеться старання про вдосконалення мови. Та, зрештою, друкувати брошури живим галицьким діалектом української мови так не наважилися, а змішали його з книжними церковнослов'янськими термінами і зворотами польської мови. Звичайно, така мова не сприймалася народними масами, і видання брошур довелося незабаром припинити. Сам же він з позицій справжньої української національної самосвідомості завзято переконував, що українська ("руська", за його визначенням) мова започаткована ще в Київській Русі, і навіть написав з цього приводу науково-публіцистичну розвідку "Відомість о руськом язиці". Розвідка побачила світ не тільки на західноукраїнських землях під Австрійською імперію, а й у перекладі російською мовою – її було надруковано у петербурзькому "Журнале министерства народного просвещения".

Прогресивні освічені кола Росії із співчуттям ставилися до проявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому, зокрема сприяла і закарпатоукраїнська інтелігенція, багато талановитих діячів якої емігрували до Російської імперії, де зайняли провідні посади у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна познайомили освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, а також утверджували розуміння національної єдності українського народу від Дону до Карпат.

А в самому Закарпатті українську національну самосвідомість активно формували місцеві будителі, які усним і друкованим словом захищали українську мову від поглинення її угорською. Тут видавались книжки і підручники українською мовою для широких народних мас, публікувались різними мовами наукові праці про українську мову.

У Львові виникло демократично-просветительське товариство "Руська трійця", яке утворили Маріян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Видання "Русалки Дністрової" було апогеєм діяльності угруповання "Руська трійця". Переслідуване властями воно розпалося. Проте в історії українського національного руху в цілому і, зокрема, в тому, який уже був на західноукраїнських землях, діяльність "Руської трійці" залишилася пам'ятною віхою. Академік О.Білецький визначив її діяльність як першу спробу народу Західної України заявити "про своє існування, про свою національну гідність". Зберегти цю гідність західноукраїнській інтелігенції допомагали Шашкевичеві поетичні рядки, що передавалися з покоління в покоління, присоромлюючи тих, хто відступався від свого українського народу, його мови, культури, обрядів, традицій.

4. Колективізація в Україні. Голод 1932-1933 рр., його причини і наслідки

Під час кризи хлібозаготівель 1927—1928 років було знайдено варіант який міг би забезпечити продовольством робочу силу в містах і знайти фінанси для індустріалізації шляхом експорту зерна. Кращим засобом для виконання першого п'ятирічного плану буде встановлення повного політичного і економічного контролю над селянством. В результаті без жодної попередньої підготовки було прийнято рішення негайно розвернути «суцільну колективізацію».

Розуміючи, що найрішучіша відсіч колективізації послідує з боку заможного селянства, закликали до «ліквідації куркульства як класу». В основу тактики, покликаної протиставити процвітаючій частині селянства масу бідняків, був встановлений класичний принцип «розділяй і володарюй». Офіційно кулаком вважався той, хто володів великим земельним наділом, при цьому використовував найману робочу силу. Підрахунки показали, що до цієї категорії відносилося близько 5 %. Проте образ «кровопивців» і «експлуататорів», що віддається владою відносно кулаків, рідко відповідав дійсності.

Звичайно заможний селянин володів 4—6 га землі, мав в господарстві декількох коней і корів, овець. Вартість його майна навряд чи перевищувала 600—800 доларів США в цінах кінця 80-х років. Оскільки багато куркульських господарств були розорено під час громадянської війни, кулаками тепер нерідко ставали колишні бідняки, ціною наполегливої праці.

Близько 850 тисяч із понад мільйона українських селян на початку 1930-х років, були заслані на Північ, де багато хто з них загинув. Разом з тими, кому вдалося уникнути депортації, вони нелегально поповнювали ряди міських робітників (приймати на заводи кулаків, що ховаються, заборонялося). Отже, велика частина самих працездатних і продуктивних селян була ліквідована.

На місця були розіслані сигнали — почати негайну і повсюдну організацію колгоспів. Їх організацію слід було проводити швидко, незважаючи на протести, труднощів за всяку ціну. Звичайний сценарій створення колгоспу був таким: в село прибувала група партійних працівників і зганяла мітинг, під час якого декількох селян примушували дати згоду створити колгосп. В результаті подібних акцій село завирувало, «посланців партії» часто били і навіть вбивали. Повсюдним явищем сталі «бабині бунти» — повстання жінок, що вимагали повернення відібраного майна. В деяких випадках дійшло до озброєних селянських виступів, пригнічувати які уряду довелося за допомогою армії і спецчастин ГПУ. Проте найпоширенішою формою опору став масовий забій худоби в селянських господарствах. Селяни вважали за краще з'їсти або продати м'ясо, але не віддавати його державі. Це явище досягло приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 роками Україна втратила майже половину поголів'я худоби. Багато селян тікали з колгоспів і йшли в міста і пошуках роботи.

У селян, щоб вижити і прогодувати родину, просто не залишалося іншого вибору, як йти в колгоспи, які до 1932 р. об'єднали 70 % селянських дворів. До 1940 р. майже все селянство України перебувало в 28 тис. колгоспів.

Теоретично колгоспи належали селянам. Фактично ж вони виконували державні замовлення поставок сільськогосподарської продукції і повністю контролювалися урядовцями. Тільки виконавши державні рознарядки, колгоспи одержували право розпоряджатися залишками своєї продукції, розподіляти її між своїми членами.] Чисто державними сільськогосподарськими підприємствами були менш численні радгоспи, в яких селяни працювали по найму.

Все це вело до постійного погіршення положення в сільському господарстві. Проте вирішальним чинником слід рахувати безжальну сталінську політику хлібозаготівель. Відчайдушно потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, не дивлячись на погіршення ситуації, нав'язувати селянам завишені плани хлібозаготівель. Зерна явно не вистачало, щоб задовольнити і апетити уряду, і потреби селянина, тому в 1931 р. українські комуністи буквально благали Москву зменшити плани. Не дивлячись на всі зусилля, режиму вдалося викачати з селянства тільки 70 % зерна від запланованого.

Наочним свідоцтвом повної байдужості режиму до людських життів, стала серія заходів, здійснених в 1932 р. В серпні партійні активісти одержали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах; тоді ж був прийнятий здобув погану славу закон «про три колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоча б з жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені. При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб попередити відхід селян із колгоспів у пошуках продуктів, вводилася паспортна система. В листопаді Москва прийняла закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках хліба обнишпорювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволялося залишати собі зерно. Люди, що не виглядали голодними, підозрювалися в приховуванні продуктів. Голод досяг піку на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську сім'ю в п'яти чоловік доводилося близько 80 кг зерна до наступного урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї одержував для виживання 1,7 кг зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, щурів, їли кору і листя дерев, харчувалися покидьками добре забезпечуваних кухонь начальства. Мали місце численні випадки канібалізму.

Підрахунки, засновані ні методам демографічної екстраполяції, наводять цифри від 3 до 6 мільйонів. Незалежні експерти збільшують цю цифру вдвічі. Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, більш запекло, ніж росіяни протистояли колективізації. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, зі всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як указував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст: «ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гнів згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж у нас».

Деякі вважають, що голодомор був для партійного керівництва засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору сталі загальновідомими, це завдало б непоправного збитку тому образу «світоча миру і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як усередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

5. Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 роках

Наслідки другої світової війни для України не зводилися до одних руйнувань — вони були значно складнішими. Значне розширились її межі, зросло її економічне і політичному значення в СРСР, радикально змінився склад населення, і, нарешті, вперше за багато сторіч українці були з'єднане в рамках однієї держави українське суспільство. Найважливішим територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР.

Незабаром після закінчення війни Москва зуміла також «переконати» Чехословакію і Румунію відмовитися від їх претензій на Закарпаття і Буковину. Отже, врешті-решт вся Західна Україна з її 7-мільйонним населенням і територією і 1 10 тисяч квадратних кілометрів увійшла до складу СРСР. До кінця 1945 р. територія радянської України досягала більше 580 тисяч квадратних кілометрів, а населення — близько 41 мільйона чоловік.

Після війни Україна, особливо її західні райони, випробовувала велику потребу в промислових робочих, управлінських кадрах і партійних функціонерах. Сотні тисяч російських, направляються радянським урядом, хлинули сюди, особливо в міста, заповнюючи ці пропуски.

В результаті чотирьох років самої руйнівної в історії війни Радянський Союз зіткнувся з колосальною задачею відновлення економіки. Наприклад, об'єм промислової продукції України в 1945 році складав всього 26 % рівня 1940 року. Як і очікували, радвлада приступила до відновлення економіки з складання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). В ньому знов відобразилася характерна особливість тоталітарної системи: її здатність концентрувати ресурси, незважаючи на бажання і потреби людей. Звідси і неймовірні вимоги: відновити розорені райони, підняти промисловість і сільське господарство до довоєнного рівня і навіть перевищити його — і все це за п'ять років. Сталін також пропонував ряд грандіозних «перетворень» природи в Україні, що передбачали спорудити величезну дамбу на Дніпрі і створити обширні лісові зони в степах для попередження засух і вивітрювання ґрунтів.

Як і в 1930-ті роки, результати четвертого п'ятирічного плану були неоднозначними. До 1950 р. загальний об'єм промислової продукції України перевищував рівень 1940 р. на 15 %. В Західній Україні, де до війни важка промисловість практично була відсутня, прогрес був особливо вражаючим: до 1950 р. об'єм продукції регіону збільшився на 230 %. В 1950-ті роки Україна знов перетворилася на одне з ведучих промитий ленних держав Європи. Вона проводила більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина і Франція (західні німці, правда, проводили більше сталі), а по вуглевидобуванню майже дорівнювала Західній Німеччині.

Збільшення кількості і укрупнення заводів, проте, не зазначили помітного поліпшення життєвого рівня. Традиційна для радвладі зневага до виробництва товарів широкого споживання привела до таких крайнощів, що покупка пари взуття, зубної щітки і навіть буханця хліба перетворилася на проблему. До 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня виробництва. Споживацькі можливості населення були понижені також в результаті грошової реформи 1947 р., що ударила по особистих заощадженнях громадян.

Не дивлячись на явні хронічні проблеми колективного господарства на селі, радянське керівництво було переконано в відновленні колективізації.

Не дивлячись на те що на початку війни комуністична партія України знаходилася в дуже складному положенні, пережила вона це на превеликий подив добре. На партію лягла відповідальність за поразки початкового етапу війни, помилки і приголомшуючі втрати; її престиж і авторитет різко впали. Військові мобілізації і втрати на фронті зменшили чисельність українських комуністів з більш ніж 600 тис. в 1940 р. до менш ніж 200 тис. в 1945. Велика частина членів партії була евакуйована при радянському відступі, тому під час війни в Україні їх залишалося тільки близько 15 тис. Втім, коли фортуна знов обернулася лицем до Порад, вона посміхнулася і українським комуністам.

На урядовому рівні найпримітнішим підсумком війни стала несподівана (і вельми обмежене) поява України на міжнародній арені. Україна і Білорусь разом з СРСР були включені в число 47 держав — засновників Організації Об’єднаних Націй. Загальноприйнята версія, що пояснює позицію Сталіна в цьому питанні, зводиться до того, що він нібито прагнув дістати якомога більше голосів в ООН (спочатку він взагалі добивався окремого права голосу для кожної з 16 радянських республік). Проте є свідоцтва того, що цей крок Сталіна був також його реакцією на підйом відчуття самоповаги українців у зв'язку з їх роллю в перемозі над нацистською Німеччиною. Так чи інакше, з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно радянським джерелам, до 1950 р. Україна стала також членом 20 міжнародних організацій і уклала від свого імені 65 договорів. Зрозуміло, що Україна дотримувалася в ООН і всіх інших організаціях позицій, на яких стояв СРСР.

Не дивлячись на найбільший моральний підйом, що був пережитий радянським суспільством завдяки перемозі в другій світовій війні, Сталін вважав, що вона нанесла його режиму найсерйозніші втрати ідеологічного характеру. Прагнучи підняти бойовий дух радянських людей під час війни, радвлада стимулювала національні відчуття як російського, так і інших народів СРСР, а також зняла обмеження з релігії. Але найбільша турбота режиму викликала ту обставину, що близько 70 мільйонів радянських людей — жителі окупованих німцями територій, що вивозились на примусові роботи, військовополонені — познайомилися із Заходом і скуштували деякі сторони західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу Радянського Союзу були включені території з мільйонами людей, які в більшості негативно , або, в кращому випадку, скептично відносилися до радянської ідеології, політичної системи і економічного устрою.

Людиною, якій Сталін довірив задачу відновлення «ідеологічної чистоти», був його найближчий помічник Андрій Жданов. Влітку 1946 р. він розвернув справжній наступ проти тих, хто жадав пом'якшення культурного клімату і захоплювався досягненнями західної цивілізації.

Відповідно до цієї задачі не менше важливим елементом ідеологічної кампанії стало прославляння досягнень російської культури і науки. Як це траплялося і у минулому, українці сталі найуразливішим об'єктом сталінських нововведень. Саме вони довше за всі перебували під окупацією, саме їх в найбільшій кількості вивозили на примусові роботи до Германію; саме в Західній Україні антирадянські настрої були самими живучими, саме в західних українцях сильніше за все відчувалися «чужі» впливи. Ознаки погрому, що наближається, в Україні виявилися в липні 1946 р., коли з боку Центрального комітету партії в Москві прозвучали зловісні звинувачення на адресу української парторганізації в тому, що вона не «надає належної уваги відбору і ідейно-політичному вихованню кадрів в області науки, літератури і мистецтва», де ще існують прояви «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології» і робляться спроби «відновити українські націоналістичні теорії». Це був похоронний дзвін по скромному післявоєнному відродженню української культури. Через місяць, коли найпопулярніший український письменник-гуморист Остап Вішня, репресований в 1930-е роки, наважився виказати ідею, що художник у пошуках своєї творчої особи і самобутності має право на помилку, з Москви пролунала буря звинувачень в «ідеологічній розхлябаності».

Знайшлися і більш конкретні адресати цієї кампанії: Д.Литвин, наприклад, зосередився на недавно опублікованій «Історії української літератури». Він вказував, що ця робота містить серйозні «упущення», оскільки розвиток української літератури розглядається в ній у відриві від класової боротьби, перебільшені західні впливи, тоді як благотворній дії російської культури надано мало уваги. Через рік об'єктом подібної критики стала нова «Історія України», що вийшла в 1943 р. під редакцією М. Н. Петровського. Перед авторами була поставлена вимога «очистити» історичні праці від впливу Грушевського, Принизливим нападкам піддалися за використовування в своїй творчості традиційних українських мотивів композитори України. Опера К. Данькевича «Богдана Хмельницький» критикувалася за те, що в ній дуже мало мовилося про видатну роль росіян; українські літературні журнали і енциклопедичні видання на всі лади критикувались за зосередженість на «вузьких» українських темах. Особливо жорстокої «полювання на відьом» під прапорами боротьби з українським націоналізмом стало в період недовгого перебування в Україні в 1947 р. Кагановіча, який одержував явно садистське задоволення від переслідування українських інтелігентів.

Апогеєм ідеологічного «закручування гайок» став 1951 рік, коли був зраджений анафемі вірш Сосюри «Любіть Україну!», написаний на хвилі патріотичного підйому в 1944 р. і одержав Сталінську премію. Автора звинуватили в націоналізмі і примусили публічно виступити з принизливим розкаянням. Пошуки ідеологічних ухилів досягли вже просто гротескових (але нерідко і смертельних) форм, коли об'єктом переслідувань сталі євреї. Багато єврейських письменників, вчених, художники, артисти стали жертвами боротьби з «безрідними космополітами». Репресивні органи навіть сфабрикували справу про «змову» групи єврейської інтелігенції, яка нібито збиралася за допомогою «міжнародного єврейства» захопити Крим і відділитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилася безглузда ідея, що стала згодом розхожим місцем в радянській пропаганді, — про співпрацю українських націоналістів і єврейських сіоністів в боротьбі проти радвлади.

Все свідчило про те, що Сталін готує нове криваве чищення. Інтелігенцію України охопила паніка: творча активність завмерла, всі поспішали визнавати помилки і просити за них вибачення. 5 березня 1953 р. «батько народів» помер, незважаючи на «відлигу», яка принесла певне пом’якшення, ситуація на Україні суттєво не змінилася.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999.

2. Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, О.І.Гуржій та ін.; Під ред. В.Ф.Смолія. – К.: «Альтернативи», 1997.

3. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За. ред. В. І. Танцюри – К.: Видавничий центр « Академія», 2002.

4. У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя (1936-1956). / зб. Документів і матеріалів. – К., 1996. – Кн.1.

5. Україна: ІІ половина ХХ століття. Нариси історії. – К., 1997.