МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

з дисципліни “Українська та зарубіжна культура”

тема

«Культура Київської Русі та середньовічна культура Західної Європи»

ЗМІСТ

1. Вплив християнства на розвиток культури Київської Русі

2. Особливості культури Галицько-Волинського князівства

3. Особливості європейської середньовічної культури

4. Освіта та наука середньовіччя

5. Лицарство як явище європейської культури

1. Вплив християнства на розвиток культури Київської Русі

Християнство поширювалося в Україні задовго до його офіційного запровадження. Ще у 860 р. були хрещені київські князі Аскольд і Дір, прийняла християнство княгиня Ольга, більша частина княжої дружини за її часи також була християнською. В усіх країнах Європи до кінця Х ст. відбувався процес християнізації. Тому язичницьку Русь вважали «поганою». До того ж волхви нерідко примушували удільних князів приносити у жертву чужинців – християн. Вибір релігії візантійського зразку пояснювався давніми відносинами Русі з цією країною, а також підпорядкованістю церкви візантійським імператорам. Невипадково Володимир прийняв церковне ім’я Василій (василевс).

Християнство було офіційно запроваджено Володимиром Великим у 988 р. Запровадження християнства на Русі піднесло її міжнародний авторитет, вирішило проблему об’єднання язичницьких культів, сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, літератури та нової техніки, архітектури, іконопису, мозаїки. Зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на Русі було запроваджено церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих та ін.

На запрошення князя Володимира до Києва приїхали візантійські майстри, які почали будувати кам’яні споруди та храми, прикрашати їх фресками, мозаїкою, іконами. Проповідниками християнства спочатку були греки та болгари. Першим митрополитом на Русі став у 1047 році Іларіон. При церквах створювалися школи.

Культурного розквіту Київська Русь досягла за часи правління Ярослава Мудрого, який зібрав навколо себе освічених людей (Іларіона, Нестора-літописця, Никона та ін.). Було укладено перший літописний звід. Ярослав заснував школу на 300 дітей, де вони навчалися грамоті та іноземним мовам. При княжому дворі створювалися книгосховища, бібліотеки, архіви.

Велике значення у поширенні наукових знань мала діяльність монастирів. Головним був Печерський монастир під Києвом, засновником якого був чернець Антоній. У ХІ ст. на території Києво-Печерського монастиря виник своєрідний центр підготовки вищого духовенства, лікарів, перекладачів, діячів мистецтва. У 1086 р. онучка Ярослава Ганна створила при Андріївському монастирі школу для дівчат. Монастирі були також центрами літописання. Найвидатнішим вітчизняним літописом є «Повість врем’яних літ», серед її авторів – ченець Києво-Печерського монастиря Нестор (1113 р.).

Велику роль у організації чернецтва зіграв ігумен Феодосій. Серед монахів було розповсюджено вчення ісихазму (також запозичене з Візантії).

Православна церква пристосувалася до умов Русі. Були канонізовані слов’яни: Ольга, Володимир, Борис, Гліб, Антоній, Феодосій Печерський та ін.; служба велася слов’янською мовою. Усе це зумовило поширення християнства на інші регіони Русі, хоча в деяких містах нову релігію запроваджували силою (Новгород).

Після прийняття християнства на Русі поширюється нова писемність. Брати Кирило та Мефодій на основі грецького письма створили азбуку – кирилицю, яка складалася з 43 знаків.

З Візантії та Болгарії до Русі перейшла церковна література: Святе Письмо, агіографи (житія святих), патерики (розповіді про ченців-аскетів), кормчі книги (пам’ятки церковного права, церковні статті), філософськи твори; історичні хроніки та ін. Богослужіння проводилося на старослов’янській або церковнослов’янській мові, на її основі розвивалася церковна писемність. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій на замовлення новгородського воєводи Остромира. Звідси й назва – «Остромирове Євангеліє» (1056-57 рр.). «Ізборник Святослава», укладений для київського князя Святослава (1073 р.), містив твори як церковно-релігійного характеру, так і публіцистичні твори.

Розвивалася і оригінальна література. Першим відомим письменником творів церковно-повчального характеру був митрополит Іларіон, який написав «Слово про закон і благодать» (1037-1050 рр.), де відзначив велич руського народу та церкви.

На початку ХІІ ст. було написане «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», в якому автор закликає жити у мирі, бути вірними слову, допомагати бідним, забороняє карати на смерть і нагадує, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається.

Видатним філософом і літератором був Даніїл Заточник, автор «Слова Даніїла Заточника», у якому він високо цінує розум і мудрість, використовує афоризми античних філософів. На початку XIII ст. склався «Києво-Печерський патерик», який містив уривки з «Повісті врем’яних літ» та описував деякі історичні події.

Справжнім шедевром давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором у ХІІ ст. та присвячене невдалому походу князя Ігоря проти половців. У 40-х роках ХІІІ ст. було написано «Слово про погибель руської землі», яке описувало події монголо-татарської навали. Основна тема творів – єднання руських князів перед зовнішнім ворогом.

У Х-ХІ ст. активно розвивалося кам’яне храмове будівництво. Першою кам’яною церквою була Десятинна церква, побудована у Києві у Х ст. Це був хрестово-купольний храм з галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, іконами. У середині ХІ ст. будуються Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцку, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Найбільш відома Свята Софія у Києві, збудована Ярославом Мудрим за зразком візантійського собору.

Собори прикрашалися фресками на побутову тематику (полювання на диких тварин, народні гуляння, ігри скоморохів тощо). Техніка фрескового живопису була складною, фарби наносилися на мокру штукатурку, що робило їх дуже міцними. Храми прикрашалися також мозаїкою, техніка якої була привезена з Візантії. Зображення складалося за допомогою кубиків смальти (сплав свинця зі склом) або каменю. Споруджувалися також ворота (Батиєві – Х ст., Золоті – ХІ ст.).

В образотворчому мистецтві Київської Русі самостійного розвитку набула іконографія. Такі майстри, як Аліпій і Григорій, навчалися у візантійських майстрів і створювали самостійні яскраві шедеври церковного живопису. Наприклад, Аліпій створив велику ікону «Богоматір Велика Панагія». З ХІІ ст. виникають художні школи іконопису у Києві, Галицько-Волинському та у Володимиро-Суздальському князівствах.

Високого рівня досягло ювелірне мистецтво: срібні браслети, каблучки, намиста та інші прикраси. Використовувалася різна техніка обробки коштовних металів: зернь, чернь, інкрустація, філігрань, емаль. Київська Русь славилася мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів.

Складовою частиною богослужіння стають церковні співи, що також прийшли на Русь із Візантії. Поступово у церковні наспіви почали проникати елементи народних обрядових пісень. Унікальною формою вітчизняної культури стає дзвонова музика. Створюються центри навчання співу: школи при Десятинній церкві та Києво-Печерському монастирі.

2. Особливості культури Галицько-Волинського князівства

Політичною та культурною спадкоємницею Київської держави стало Галицько-Волинське князівство, що утворилося в результаті об’єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності воно досягло у 30-60 рр. ХІІІ ст. за часів правління князя Данила Галицького (1201-1264), який у 1254 р. дістав від римського папи титул короля.

Географічне розташування давало можливість Галицько-Волинському кнізівству встановити тісні економічні, політичні та культурні зв’язки з країнами Західної Європи. Міста Галич, Луцьк, Звенигород, Володимир-Волинський та Львів стали важливими осередками духовної культури Галицько-Волинського князівства, центрами літописання та книгописання. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій, князь Володимир Василькович сам писав та переписував книги, мав велику бібліотеку, яку заповів церквам Волині. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові.

Архітектура Галицько-Волинської Русі була оригінальною, тому що поєднувала традиції Візантії та Києва з елементами західноєвропейського романського стилю. З монументальних будівель цього періоду, що збереглися, можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву (з напівкруглою апсидою), П’ятницьку церкву, костьол Хрестителя, який будував князь Лев Данилович для своєї дружини. До шедеврів архітектури княжого періоду належать білокам’яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі, Святоіванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора.

Видатними пам’ятниками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» та «Архангел Михаїл в діяннях», для яких характерна пластичність форм, відчуття простору, асиметрична побудова композиції, багата кольорова гама. В окремих рукописах того часу збереглися мініатюри (Галицьке Євангеліє).

Культура Галицько-Волинської Русі сприяла подальшому культурному розвитку України, відіграла значну роль у збереженні національної культури, сприяла формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.

3. Особливості європейської середньовічної культури

Завоювання Римської імперії в V ст. варварами призвели до занепаду міської античної культури. Варвари (від грец. barbaroi – іноземці) зруйновували міста, знищували пам’ятки античного мистецтва й бібліотеки, стали причиною розірвання торговельних й політичних зв’язків. Відбулося повернення до натурального господарства.

Християнство, яке впродовж трьох століть переслідувалося релігією, стало у 313 р. державною і заповнило порожнечі в старих культурах, зруйнованих частою зміною імператорів. У V ст. воно стало останньою надією деморалізованих римлян. Християнство виявилося ідеологією, придатною також і для завойовників, бо проголошувало божественність влади взагалі, а не конкретних її представників. Спочатку, правда, деякі варвари (вестготи й лангобарди) прийняли не той варіант християнства (аріанство), який став панівним у Західній Європі, але після VII ст. їх було силою повернуто до католицизму.

Місіонерський прапор давав можливість звичайному грабуванню сусідів надати благородного вигляду. Хрестові походи проти мусульман, яких теж оголосили язичниками, давали бідним правителям Заходу гарну поживу з багатого Сходу. Найбагатше місто Сходу Константинополь, на їх думку, теж було заселене несправжніми християнами. Тому у 1204 р. хрестоносці взяли штурмом Константинополь, вирізали там чоловіків, жінок і дітей. Учасник четвертого хрестового походу хроніст Віллардуен писав, що ніколи ще зі створення світу в жодному місті не було взято такої здобичі.

Католицька церква за умов середньовічної Європи виявилася єдиною силою, що об'єднує, вона взяла на себе функції розваленої Римської імперії й досягла надзвичайної влади. Відбулася еволюція церкви від проповіді аскетизму, тобто відмови і невтручання в земні справи, до тотального контролю за всіма сферами життя. Під контроль було взято не лише найголовніші моменти життя людини (народження, шлюб, смерть), а й моральні відносини з іншими людьми (сповідь), ритм праці тощо.

Папство вимагало повного розриву з античною традицією й жорсткого ставлення до інакомислячих. Для боротьби з єретиками (від грец. hoiresis – особливе віровчення) у XII-XIII ст. було створено інквізицію (з лат. inquisitio – розшук) – спеціальний судово-слідчий орган католицької церкви. Інквізиція діяла до XIX ст. й особливо цікавилася відьмами й статевими відносинами. У XV ст. монахами-інквізиторами було написано практичний посібник для боротьби з відьмами, який називався «Молот відьом». Вогнища, на яких спалювали людей, що «вступали у зв’язок із дияволом», перетворилися на неодмінну складову культури середньовіччя.

4. Освіта та наука середньовіччя

Для підготовки служителів церкви були створені єпископські та монастирські школи. До програми навчання, розробленої для них Боецієм і Кассіодором, входило «сім вільних мистецтв», поділених на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика й діалектика) та квадриум (геометрія, арифметика, астрономія й музика). Це був найпростіший варіант, що залишався від античної освіти. Його було запозичено в карфагенського ритора Марціана Капелли, який у V ст. визначив сім вільних мистецтв.

У XII-XIII ст. деякі школи, що мали відомих професорів богослов’я, філософії, медицини та римського права, було реорганізовано в університети. У 1200 р. було засновано Паризький університет. У XIII ст. з’явилися Оксфордський і Кембриджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неополітанській в Італії, у XIV ст. – Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський та Ерфутський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі функціонувало 65 університетів.

Навчання здійснювалося у формі лекцій, під час яких читались і коментувались праці авторитетних церковних і деяких античних авторів. Потім проводилися богословські й філософські диспути латинською мовою, в яких брали участь і студенти. Таку університетську науку називають схоластикою (від грец. – вчений, наука, школа) – це середньовічна філософія, представники якої намагалися теоретично обгрунтувати догмати церкви.

Незважаючи на те, що богослови всіляко обмежували розум, ставили його під диктат (Фома Аквінський) або говорили, що віруючий створений для того, щоб каятись у своїх гріхах, а не для занять наукою (Петро Даміані), усе-таки в боротьбі зі світською владою вони змушені були викладати свої ідеали в логічній формі. У середніх віках сформувалися чотири основні напрями, з яких пішла сучасна наука: фізико-космологічний на основі вчення Аристотеля про рух, вчення про світло, з якого виросла оптика, науки про живе та астролого-медичні знання. Особливе місце в інтелектуальній діяльності того часу посіла алхімія.

Алхімія – транскультурне явище. Про це свідчить саме слово, утворене з арабського «аль-кімія», коренем якого є грецьке слово «khemia», тобто «чорна магія». Виникла алхімія у Єгипті в III-IV ст., була поширена в IX-XI ст. в арабському світі й досягла максимального розвитку в Західній Європі в IX-XVI ст. Основна мета діяльності алхіміків полягала в знаходженні «філософського каменя», за допомогою якого можна було б перетворити неблагородні метали на золото та срібло, одержати еліксир довголіття тощо. Алхімія – типово середньовічне явище. У різних регіонах діяв один і той самий стиль поєднання наукового узагальнення та фантазії, раціональної логіки та міфології, хімічного рецепта та священнодійства.

5. Лицарство як явище європейської культури

Жорстока соціальна структура та ідеологія середньовіччя гальмували розвиток культури, позбавляли її змоги дошукуватися відповідей на нестандартні питання. Ситуація в середньовічній культурі нагадує первісну культуру з її синкретичністю мислення і жорстокістю соціальних орієнтацій. Тому з’являються аналогічні ритуальні форми відхилення від стандарту.

Такою формою противаги церкві аскетизму стало в XI-XII ст. лицарство. Лицар мусив бути активним (подорожувати, змагатися на турнірах на честь дами серця), скрізь шукати можливості відзначитися. Увесь перелік вимог до лицаря свідчить, що то був саме ритуальний борець, а не діяч із власної ініціативи та за власним планом дії.

Лицар повинен був молитися, утримуватися від гріха, захищати свого сюзерена, але робити це за певними вимогами, які було описано в куртуазній (від фр. Сourtois – витончено ввічливий, люб’язний) літературі XII-XIV ст. До цієї літератури належать лицарські романи (найпопулярніший з них – «Тристан та Ізольда» – про трагічне кохання лицаря Тристана та дружини корнуольського короля Ізольди), лірика трубадурів (провансальських мандрівних поетів-співців), труверів (придворних поетів-співців у Франції), мінезингерів (німецьких співців кохання).

Лицарська культура, разом з куртуазною, була складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер, придворних та військових розваг. Формується новий морально-естетичний ідеал – служіння Дамі. Куртуазне кохання з новою психологією любовних переживань дає можливість вияву індивідуальності.

Популярними стають «пісні про подвиги». Ці героїчні поеми з часом досягають все більших розмірів. Спочатку вони містили 4 або 5 тисяч віршів, а в пізніх поемах – 20 тисяч і більше. У залежності від характеру сюжетів епічні поеми середньовіччя поділяються на кілька груп.

До першої групи належать поеми, в яких оспівуються подвиги Карла Великого і його паладинів (каролінгський чи французький цикл). Сюди ж відносять поеми, герої яких жили в пізніші часи. Другу групу епічних поем утворюють ті, що розвивають легенди Арморіки чи Британі, легенди про короля Артура та його споборників чи спадкоємців (британський або цикл короля Артура). Третя група – поеми, які описували подвиги античної доби в середньовічній інтерпретації (цикл Риму або античний).

З труверів, що складали поеми античного циклу, особливу славу мав Бенуа де Сент-Мор (XII ст.). Він написав роман про Трою, беручи за зразок твори Гомера. Набули відомисті роман про Фіви, написаний під впливом «Фіваїди» Стація, роман про Цезаря, поема «Олександр», написана двома труверами XII ст. – Ламбертом Лі-Куртом і його наступником Олександром де Берне.

Найкращою з епічних поем, що збереглася до нашого часу, була «Пісня про Роланда», яка розповідала про загибель під час битви з маврами юного графа Роланда, племінника Карла Великого та про помсту короля за його смерть. Поетична обробка цієї історичної події зробила з графа Роланда ідеального васала, котрий до останньої хвилини життя залишається вірним своєму сеньйорові. «Пісня про Роланда», пройнята християнським фанатизмом, у той же час відображує соціально-політичні реалії феодалізму X-XI ст., сповнені суперечностей і драматизму.

Отже, розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується розмаїттям історичних і регіональних форм. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме це стане наріжним каменем світобачення епохи Відродження, визначить основні тенденції культурного розвитку світової цивілізації.

Література

1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

2. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / За ред. Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

3. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – К.: Либідь, 1993. – 320 c.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 368 с.

5. История искусств: Учеб. пособие / Под ред. А. Воротникова. – Мн.: Современный литератор, 1999. – 608 с.

6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

7. Качановский В.В. История культуры Западной Европы: Учеб. пособие. – Мн.: ИП Экоперспектива, 1998. – 190 с.

11. Качкал В.А. Українське народознавство в іменах: Навч. посібник. У 2 ч. Ч. 2. – К.: Либідь, 1995. – 288 с.

12. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.