Різноманіття й багатозначність підходів у дослідженні культури

Людина живе не тільки у світі речей, але й у світі понять. Одні з них відбивають наш повсякденний побут і доступні для кожного, інші - лише вузькому колу присвячених. Але є й такі поняття, які за своєю гаданою простотою приховують всесвіт людських страстей і інтелектуального наднапруження в пошуках відповіді на питання: що таке людина й у чому зміст його буття? Одне з таких понять - культура.

Поняття «людина» і «культура» нерозривно зв'язані один з одним. Ґрунтознавство оперує терміном «гумус» (показник родючості ґрунту). У контексті взаємозв'язку людини й культури напрошується метафоричний висновок про те, що рівень «духовної родючості» людини, його «духовного гумусу» в істотному ступені визначається впливом на нього культури, і зокрема таких її інструментів, як виховання, освіта, розвиток творчих задатків і т.д. Образно говорячи, древо людства може виростати й плодоносити лише на багатому культурному ґрунті.

На жаль, XX в. виникли передумови, що ведуть до виснаження «культурного гумусу», втраті людяності, гуманності в людині. Расова нетерпимість, культи насильства й техніки, «масова культура», секс і порнографія, тваринний індивідуалізм - все це кидає виклик культурі. А дві світові війни, що знищили мільйони людей, концентраційні табори й газові камери, зброя масової поразки, натовські - все це надає контр культурний реальний обрис.

Всі ці трагічні колізії є результат не природних стихій або злого провидіння, а людської діяльності. Саме в такий спосіб було зруйновано одне з великих оман епохи Просвіщення - віра в те, що прогрес нескоримий. Розвінчання ілюзії прогресу поставило під сумнів реальний вплив фундаментальних цінностей культури на зміст і призначення людства. Ерозія надій на осмислене майбутнє підвела людство до своєрідного футурологічного «шоку»: страх перед невизначеністю в житті, втрата змісту свого існування, зниження рівня самооцінки й, як наслідок цього, втрата поваги до оточуючих людей.

Чи можливий вихід із цієї ситуації? Існують два варіанти: перший - жити виходячи із принципу - після нас хоч потоп; другий - вироблення стратегії збереження культури.

Перший принцип аморальний і злочинний, тому що він знімає історичну й етичну відповідальність людини за збереження не тільки культури, але й людства в цілому.

Другий варіант вимагає насамперед інтелектуального осмислення того, що таке культура. Розуміння досягається в процесі сумлінного, ненавмисного вивчення цього явища у всім його обсязі.

Однак, перш ніж розкрити науковий зміст поняття «культура», необхідно перейти вбрід ріку часу, зробити екскурс в історію становлення культурологічних концепцій, щоб належним чином оцінити всю глибину того світоглядного зрушення в науці про культуру, що відбувся в XX в.

Перш ніж здійснити цей екскурс, спробуємо попередньо усвідомити для себе, наскільки нетривіальним є розуміння культури вже на рівні повсякденної свідомості.

До явищ культури можна віднести граматику мови, «Сікстинську Мадонну» Рафаеля, університетську освіту, звичай кивати головою в знак вітання, «Іліаду» Гомера. Цей список виглядає безглуздою мішаниною доти, поки ми не глянемо на кожне з перерахованих явищ як на один із взаємозалежних елементів національної або регіональної культури. Так, християнська традиція зберегла для нас легенду, у якій розповідається про птаха, що спотворив свій довгий тонкий дзьоб, намагаючись витягтися цвяхи, якими Христа прибили до хреста, і яка була названа на ім'я «хрестоклюв». У результаті ми сприймаємо хрестоклюва зовсім інакше, чим який-небудь китаєць, не гірше нас знайомий із цим птахом. От ілюстрація того, як система культурних цінностей впливає на сприйняття. Культура може проникнути й дійсно проникає надзвичайно глибоко в нашу природу, так глибоко, що ми часом уважаємо природним те, що насправді породжено культурою, «просіяне» через її ціннісний «фільтр».

Як бачимо, культура багатогранна, і тільки в системі цінностей можна досить змістовно зрозуміти її прояви. А прояву її нескінченні. Можна говорити про культуру людства, про культури різних епох (антична, середньовічна й т.д.), про культури різних етносів і країн (росіянці й Росії, французької й Франції), про релігійні культури (буддійської, ісламської, християнської), культурах різних соціальних і професійних груп (селянської, поміщицької, міський, сільської й т.д.) і навіть про культуру окремих особистостей (Пушкіна, Конфуція, М. Ганді й ін.).

Багатогранність культури знайшла своє відбиття в численних спробах її визначення й у розмаїтості самих підходів до її визначення (антропологічний, філософський і соціологічний). Уже в 1964 р. американські вчені А. Кребер і К. Клакхон зібрали 257 дефініцій культури, і, на думку Л.Кертмана, їхня кількість в 1987 р. подвоїлося. Така разюча багатозначність свідчить не тільки про усе більше активний обіг учених до проблем культури, але головним чином про об'єктивну складність і багатогранність самого феномена культури.

Навряд чи можна дати закінчене визначення культури, подібно тому як фізика визначає свої фундаментальні поняття: маса, прискорення й т.д. Найбільш продуктивний підхід до проблеми усвідомлення культури як цілісного явища дає філософія, тому що вона намагається осмислити культуру в самій її суті.

Отже, звернемося до історичного досвіду й крок за кроком, разом з великими мислителями минулого пройдемо шлях теоретичного збагнення культури.

Мислителі Древньої Греції, Рима й християнства про культуру

Уже в античному суспільстві культура визначалася як сукупність навичок і вмінь, а також результатів діяльності людини була виділена як предмет осмислення. Відповідно до культурологічного міфу Протагора - давньогрецького філософа, виникненням матеріальної культури, а також упорядкованим розвитком громадського життя люди зобов'язані богам. На думку інших мислителів, серед яких перебував і Демокрит, творець культури - людина. Він створює культуру, підкоряючись своїм потребам і наслідувати природу.

Давньогрецькі мислителі розрізняли природне й моральне як два конфронтуючих один одному почала й підкреслювали перевагу греків над дикими й невихованими варварами.

Давньогрецька культура, зробивши людини мірою всіх речей, не страждала гигантоманією, уникала усього того, що не погоджувалося з людиною і його поняттями. У греків навіть боги людиноподібні, не тільки по зовнішньому вигляді, але й по поводженню. Вимагаючи шанування, давньогрецькі боги не валили індивіда в містику, не віднімали в нього здатності мислити й судити про що-небудь, у тому числі про вола богів. Грецькі храми, що зводилися на честь безсмертних богів, також співвіднесені з людиною, з мірою його релігійно-міфологічних подань і з його художньо-естетичним ідеалом.

Демократична й гуманістична спрямованість грецької культури дозволила їй стати духовною цінністю в повному розумінні слова, забезпечивши європейській культурі можливість зайняти й зберегти провідне місце у світі от уже протягом двох тисячоріч.

Достоїнство грецької культури в тім, що вона відкрила людину-громадянина, проголосивши верховенство його розуму й волі. Греки вперше дали ідеали демократії й гуманізму. Історії невідомі більше видатні відкриття, тому що для людини немає нічого більше коштовного, чим сама людина.

Звичайно, все сказане про давньогрецьку культуру - деяка ідеалізація, тому що її мислителі не виробили ще поняття «людина взагалі», а Аристотель учив, що люди від природи народжуються вільними й рабами. І разом з тим саме давньогрецька культура обдарила сучасну цивілізацію міфами про Прометея, Аполлона, Діониса й інших, що стали символами різних культурних традицій, а також заклала основи розвитку науки й техніки в західноєвропейських країнах.

Свій внесок у розуміння культури внесли й давньоримські мислителі. Так, Цицерон учив: «Як родюче поле без оброблення не дасть урожаю, так і душу. Оброблення душі - це і є філософія: вона висапує в душі пороки, готує душі до прийняття посіву й довіряє їй - сіяє, так сказати, - тільки ті насіння, які, визрівши, приносять урожай».

У своїх творах римський оратор учив культивувати душу й розум, щоб не скотитися до варварства. Тільки Рим з його громадянами й державою, думав Цицерон, може бути зразком культури. Республіканський пристрій не виключає розходження інтересів суспільства й індивіда й одночасно дозволяє їх примирити. Заради вищої мети, процвітання республіки громадяни й суспільство повинні йти на самообмеження. Людина, що забула про інтереси суспільства, і правитель, що забув про інтереси громадян, - не римляни, а варвари. Протилежністю варварства є культура, і тому саме головне в Римській республіці те, що вона - держава культури.

Культура для Цицерона не вичерпується освіченістю, розвитком наук і мистецтв, турботу про які він уважає скоріше більше характерної для Греції, чим для Рима. Справжня культура укладена для знаменитого оратора в особливому ладі життя, де духовний стан людини й спільний інтерес держави перебувають у суперечливій і нерозривній єдності. Протиріччя соціального життя роз'їдали римську солідарність; державну цілісність і єдність індивіда й колективу, робили їх деякою мірою фікціями, химерами. Але, з іншого боку, інтереси Рима вимагали їхнього постійного відродження й підтримки. Внаслідок цього культура розкривалося як явище, що належить дійсності й у той же час суперечне їй. Тому її сферою й формою ставали не тільки й не просто мрії, не просто й не тільки реальна повсякденність, а те, що їх зв'язує, - слово.

Цицерон вірив, що громадянин і держава знаходять у слові своє живе, рухливе й внутрішньо розчленована єдність, а саме слово стає необхідною формою ідеальної республіки. Але подання про слово як універсальному засобі рішення життєвих протиріч перебувало в кричущому протиріччі з положенням величезної більшості населення.

Культура держави й слова мала на увазі штучну гармонізацію соціальних протиріч, захист устояної несправедливості, байдужність до людини, що не народився сенатором. У цицеронівської культурі слова чим далі, тим більше проступав зв'язок її із забезпеченістю й дозвіллям, яких були позбавлені маси, із гнобленням і насильством, яким ці маси піддавалися. І це робило культуру неправою, несправедливою, морально уразливою справою. Цю сторону творчості Цицерона першими, відкрили й ніколи не могли простити йому ранні християни, а слідом за ними й багато пізніших виразників стихійного протесту проти культури як привілею.

Після Цицерона утвориться наймогутніший історичний провал і надзвичайно важко знайти теоретичні розробки, спеціально присвячені проблемам культури. У весь свій ріст проблеми культури знову виникають лише в XVIII в., даючи надзвичайний розкид думок і підходів.

Однак добре відомо, що відсутність теоретичних робіт зовсім не говорить про відсутність самого явища в житті. Проблеми культури вбудовуються в найбільш популярні й значимі для даної епохи системи цінностей, зливаючись із ними, підкреслюючи й відтіняє їхня оригінальність і значимість.

З огляду на сумний досвід цицеронівського розуміння культури, середньовіччя винесло культурний ідеал за межі реального буття й зробило тим самим невразливим для повсякденності.

В епоху середньовіччя відбувається радикальне переосмислення основних принципів, що лежать в основі культури. Головною цінністю стає Бог. Всі найважливіші розділи середньовічної культури виражали цей фундаментальний принцип, реалізований у символі віри. «Вірую в єдиного Бога, Батька все власника, творця неба й землі, видимим же всім і невидимим; і в єдиного Добродії Ісуса Христа, сина Божого єдинородного... Сповідаю єдино хрещення в залишення гріхів, чаю воскресіння мертвих і життя майбутнього століття. Амінь».

Архітектура й скульптура середніх століть були «Біблією в камені». Література також була пронизана релігією й християнською вірою. Живопис виражав ті ж біблійні сюжети. Музика майже цілком носила релігійний характер. Філософія була служниця богослов'я. Етика й право являли собою розробку абсолютних заповідей християнства». Родина як священний союз виражала все ту ж фундаментальну цінність. Домінуючи риси характеру й звичаї, спосіб життя підкреслювали свою єдність із Богом, а також своя байдужність до земного почуттєвого миру. Останній розглядався як тимчасовий притулок людини, у якому християнин усього лише мандрівник, що прагне досягти вічної обителі Бога й шукаючий шлях, як зробити себе гідним, щоб туди ввійти. Коротше кажучи, середньовічна культура була єдиним цілим, всі частини якої виражали той самий принцип: нескінченність і сутність Бога, Бога всемогутнього, абсолютно справедливого, мудрого, творця миру й людини.

Найбільш розгорнуте християнське розуміння культури в Августина Блаженного (354-430), самобутнього релігійного мислителя середньовіччя. Орієнтація людини на людину, уважав Августин, не повинна мати місце. Життя по Богу є єдино поважно й гідно людини. Абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом вимагає аскетичної зневаги до всіх благ і спокус почуттєвого миру. Чеснота тим вище, ніж більшою кількістю речей зневажає індивід. Це пояснює августинівське розмежування благ людського життя на ті, які варто любити й плекати, і на ті, котрими потрібно тільки користуватися. До першого належить любов до Бога як вічному добру й джерелу всякого існування. До других - всі блага й речі реального миру. Без них не можна прожити, ними необхідно користуватися, але любити їх і тим більше звикати до них, забуваючи про вище призначення людської душі, - значить надходити всупереч християнській моралі. Земні блага - тільки засобу для культивування неземних цінностей. Звідси й вся августинівська ієрархія «переваг». І в природі, і у себе самому людина повинна любити більше те, що ближче стоїть до Бога.

Протягом тисячі років протиставлення природи й благодаті (християнської версії культури) змушувало середньовічне мислення метатися між небом і землею. І проте воно породило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті.

Епоха Відродження відкриває новий етап в осмисленні культури. Якщо в Середньовіччя маси, заворожені ідеєю Бога, почували й думали однаково, то в епоху Відродження ситуація міняється. Індивід здобуває все більшу самостійність. Звідси виростає його нова самосвідомість і нова власна позиція. Гордість і самоствердження власної сили й таланта стають відмітними якостями людини епохи Відродження. На противагу середньовічній людині, що цілком уважав себе зобов'язаним Богові, індивід Нового часу відмінюється приписувати свої заслуги власним талантам.

Епоха Відродження дала миру цілий ряд видатних індивідуальностей, що володіють яскравим темпераментом, всебічною освіченістю, цілеспрямованістю. І справа отут, зрозуміло, не у випадковому збігу обставин, а в самій установці суспільної свідомості, що заохочували культивування індивідуальності в людей, їхньої майстерності й заповзятливості.

Характерна щодо цього біографія художника епохи Відродження Б.Челліні. Він брався за живопис, ювелірну справу, фортифікацію, артилерійське мистецтво, зодчество, різьблення по дереву й карбування монет. Крім того, він пристойно грав на флейті й кларнеті й був неперевершеним скульптором. От що пише про себе Челліні: «Всі ці сказані мистецтва досить і досить різні друг від друга; тому якщо хто виконує добре одне з них і хоче узятися за інші, те майже нікому вони не вдаються так, як те, що він виконує добре; тоді як я із всіх моїх сил намагався однаково орудувати у всіх цих мистецтвах; і у своєму місці я покаджу, що я домігся того, про що я говорю».

В епоху Відродження формується зовсім нова самосвідомість людини. Хоча мислителі Відродження й призивали повернутися до Античності й учитися в природи, їхня точка зору істотно відрізнялася від давньогрецької. У них на першому плані коштує не стільки природа, скільки художник. Художник, наслідувати природу, зобов'язаний її перевершити й виявити власний талант. От що говорить про достоїнство людини Пикоделла Мирандола: «Створивши людину й поставивши її в центр миру, Бог звернувся до неї з такими словами: «Не даємо ми тобі, Адам, ні певного місця, ні власного образа, ні особого обов'язку, щоб і місце, і особа, і обов'язок ти мав за власним бажанням, відповідно до твоєї волі й твоєму рішенню. Образ інших створінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначиш свій образ по своєму рішенню, у владу якого я тебе надаю».

У цих словах чутні відзвуки вчення про людину, якому Бог дав вільну волю і який повинен сам вирішувати свою долю, визначаючи свою особу й місце у світі. Людина не просто створена істота, вона - творець самого себе й цим відрізняється від природи. Саме в тім, що людині не данини ніякої повної визначеності, як, наприклад, ангелам і тваринам, Мирандола бачить основу нескінченних його можливостей. «Я не зробив тебе ні небесним, не земним, - продовжував Бог свою мову, звернену до Адама, - ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, що ти зволієш. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні суті, але можеш переродитися по велінню своєї душі у вищі, божественні. Об вище й чудове щастя людини, якому дано володіти тим, що побажає, і бути тим, чим захоче!»

Такої сили, такої влади над всім існуючої й над самим собою людина не почувала ні в Античності, ні в Середні століття. Тільки в епоху Відродження він усвідомлює себе творцем, тільки в цю епоху він відчув себе нічим не обмеженим - ні природою, що була божественним початком у греків, ні Богом християнської релігії, що відмінили божественність природи, а тепер що поступово втрачали владу над людиною. От чому в епоху Відродження настільки символічного значення набуває фігура художника. У ній найбільше повно виражається найглибша для Ренесансу ідея - ідея людини-творця, що встав на місце Бога. У своїй діяльності людина тепер не просто задовольняє свої приватні інтереси й земні потреби - вона творить мир, красу, творить саму себе.

Таким чином, ідея культури здобуває людський, гуманістичний вимір. Культура - це не тільки перетворена людиною природа, але й перетворення самої людини.

На такій культурно-оптимістичній ноті можна було б і закінчити виклад гуманістичної ідеї Відродження, якби не виникло наступне запитання: чому радісний полудень Ренесансу раптом змінився сутінками войовничого католицизму? Чому культура Відродження, що так стрімко набирала силу, раптом раптово втратила темпи свого розвитку/

Відповідаючи на це питання, серед причин економічного й соціально-політичного характеру доводиться виділяти світоглядну переадаптацію людини. Її болюча крапка - переосмислення людської волі. Для себе людина виявляє, що воля носить двоїстий характер. «Індивід, - пише Е.Фром, - звільняється від економічних і політичних оковів. Він здобуває й позитивну волю - разом з активною й незалежною роллю, яку йому доводиться грати в новій системі, - але при цьому звільняється від зв'язків, що дали йому почуття впевненості й приналежності до якоїсь спільності. Він уже не може прожити все життя в тісному колі, центром якого був він сам; мир став безмежним і загрозливим. Втративши своє певне місце в цьому світі, людина втратила і відповідь на питання про зміст його життя, і на нього обрушилися сумніви: хто вона, навіщо живе? Рай втрачений назавжди; індивід стоїть один, віч-на-віч зі своїм миром, безмежним і загрозливим».

З нещадною психологічною оголеністю ця культурна ситуація зазвучала в одного з найглибших мислителів того часу Б.Паскаля. «...Що таке людина у Вселеної? Небуття в порівнянні з нескінченністю, все суще в порівнянні з небуттям, середнє між всім і нічим. Вона не має сил навіть наблизитися до розуміння цих крайностей - кінця світобудови і його початку, неприступних, схованих від людського погляду непроникною таємницею, і дорівнює не може осягти небуття, з якого виник, і нескінченність, у якій розчиняється».

У відповідь на вимогу Паскаля відмовитися від самовпевненого дослідження природи і його заклик зайнятися безмовним спогляданням створінь всевишнього культурологи XVII – XVIII ст. у центр громадського життя поставили розум людини. «Знання - сила», - говорить Ф.Бекон. «Я мислю - отже, я існую», - проголошує Р.Декарт. XVIII століття стає століттям інтелектуального штурму ідеї культури.

Проблеми культури в працях просвітителів

Ідеологи Освіти у своїх міркуваннях про культуру йдуть уже не від розуму до природи, а від природи до розуму, що отриманий людиною від природи й повинен бути пристосований до неї. Що означає твердження, що «людина розумна»? Це значить, що він може й повинен додержуватися природи. У цьому - людська мудрість, і вона досяжна. Що виходить, що «природа розумна»? Затверджуючи «розумність природи», просвітителі зовсім не ототожнювали її з духом і не вишукували якогось сидячого усередині її «розуму». У самої природи немає ні розуму, ні мети, але природа породжує розумних людей. Вона раціональна в тому розумінні, що людина, дотримуючись законів природи, може й повинна стати щасливою. ЇЇ бажання щастя відповідають законам природи. Природа була б безглуздої, абсурдної, якби вона прирікала своїх дітей на одні лише муки. Але цього немає. Природа розумна, тому що розум людей приймає її закони, схвалює їх, рано або пізно в дії всіх людей закони беруть гору.

Просвітителі переконані в тім, що на цій основі можливий прогрес, розквіт ремесла, науки й мистецтва. І в них складається віра в особливу, вирішальну роль освіти в соціальному розвитку. «Причина всіх нещасть і нещасть людей, - заявляє Гельвецій, - складається в неуцтві. Перебороти своє сумне положення, вийти з нього люди можуть тільки через освіту, а ріст її нескоримий. У розумах іде схована й безперервна революція й... із часом саме неуцтво себе дискредитує».

Під впливом цих ідей формується модель культури. Вольтер, Кондорсе, Тюрго зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку розуму. Культурність націй або країни на противагу дикості й варварству первісних народів складається в «розумності» їхніх громадських порядків і політичних установ і виміряється сукупністю досягнень у науці й мистецтві. Ціль культури, що відповідає вищому призначенню розуму, - зробити всіх людей щасливими, живучими в гармонії із запитами своєї природної природи.

І.Гердер (1744-1803) - один з найбільш впливових мислителів Німеччини. Його концепція культури, розроблена в книзі «Ідеї до історії філософії людства», вплинула на подальший розвиток культурологічних концепцій.

«Немає нічого менш певного, - зауважує Гердер, - чим це слово - «культура», і немає нічого більше оманного, як додавати її до цілих століть і народів. Як мало культурних людей у культурному народі! І в яких рисах варто вбачати культурність? І чи сприяє культура щастю людей?

Зі сказаного Гердером видно, що його цікавить наступне: що таке культура, які її специфічні ознаки, у чому її зміст?

Сутність культури Гердер осмислює в контексті єдиного, що безупинно розвивається цілого, що закономірно проходить певні, цілком необхідні щаблі. Про те, як він уявляв собі ці щаблі, можна судити на підставі його уявлення про організацію світобудови: «1. Організація матерії - теплота, вогонь, світло, повітря, вода, земля, всесвіт, електричні й магнітні сили. 2. Організація Землі за законами руху, усіляке притягання й відштовхування. 3. Організація неживих речей - каменів, солі. 4. Організація рослин - корінь, аркуш, квітка, сили. 5. Тварини: тіла, почуття. 6. - Люди - розум, розум. 7. Світова душа».

Використовуючи сучасну термінологію, культура, на думку Гердера, - результат космогенеза й біогенезу. Історія суспільства безпосередньо примикає до історії природи, зливаючись із нею. Але як установити ту грань, де культурні сили, що дрімали в лоні природи, вириваються з останньої й починають діяти самостійно? «Мова розбудила дрімаючий розум або, краще сказати, стала живою силою, втілилася в дію - здатність, що сама по собі навіки залишилася б безжиттєвої, мертвої... Отже, усякий розум, усяке мистецтво людини починається з мови, тому що лише завдяки мові людина панує й над самою собою й владна роздумувати й вибирати; для всього цього в органічній будові її існували лише задатки».

Література

1. Сорокін П.А. Людина. Цивілізація. Суспільство. – К., 2002.

2. Фром Е. Психоаналіз і етика. - К., 1993.

3. Швейцер А. Культура й етика. - К., 1997

4. Ясперс К. Зміст і призначення історії. - К., 2002