Реферат

На тему: «Український фольклор та його місце в сучасній культурі»

Вступ

Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька років тому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…»

У сучасних умовах глобалізації ситуація в Україні погіршилась, держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту. Демократичні процеси відбуваються хаотично у зв’язку із слабким законодавчо-правовим полем; ліберальні та консервативні ідеї не спрацьовують у суспільстві, позбавленому єдності, ідеалів і загальної мети. Глобальне все більше й більше превалює над суспільним і національним.

Основний конфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засоби транснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються. Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише до політичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процес глобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державу й суспільство, на особистість. Відповідно всі ці інституції зазнають змін, трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині. Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою. Академік Микола Жулинський, виступаючи на У Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях (серпень 2002 р.), наголошував: «Духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій», а відповідно «запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації – глобального корпоративізму – веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і «виведення» її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей».

Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор – та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», – стверджував геніальний Олександр Потебня.

В умовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продукт віджилих епох, як на певну декорацію-ілюстрацію, що заважає сильним світу цього фантастично збага¬чуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг, єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків та молоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від джерел національної самобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності до унікальної культури предків створюють загрозливу ситуацію розриву духовно-культурних зв’язків між поколіннями, зниження загального рівня культури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософію песимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході (фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світової глобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивування антигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріння, наркоманії, алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми, поширенні азартних ігор тощо. Зупинити негативні тенденції в житті людства здатний фольклор кожного народу за умови державної турботи про його збереження, охорону, пропаганду й відродження в прийнятних для сучасності формах.

В Україні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширенню фольклору становить тривала відсутність загальнодержавницької ідеології, що ґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними ціннісними орієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не на глобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості, залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть. Криза української влади впродовж тривалого періоду спричинилася до того, що й досі не вироблено чітких пріоритетів щодо підтримки національного виробника в галузі народної традиційної культури – чи не єдиному видові творчості без цензури; нема значних державних капіталовкладень у документацію (збирання, фіксацію), дослідження, збереження й пропаганду усної народної творчості.

1. Усна нематеріальна традиційна культура

Усна нематеріальна традиційна культура – основа основ української нації, джерело мови, народного світогляду, професійного мистецтва. Неувага до фольклору – це втрата того ґрунту, на якому ростуть і плодоносять генетична пам’ять народу, його розум, душа й серце, формується дерево сучасного і майбутнього буття держави. Отже, соціальне, економічне, політичне і культурне значення фольклору в історії надзвичайно велике; завдяки фольклору збережено самобутність націй і культур, забезпечено розмаїття й багатство загальнолюдської культури. Втрата чи знищення усних традиційних культур, їхній занепад може призвести до морально-духовних і світоглядних катастроф людства. Особливо небезпечна втрата традиційних надбань фольклору для України. Позбавити українців образно-емоційно й раціонально-прагматично пізнавати світ, відтворювати спадщину поколінь і творити рідною мовою нове – це позбавити їх власної духовно-культурної сутності, національної ідентичності, що рівнозначне фізичній загибелі. Сутність українців ще в середині ХІХ століття захоплено визначив Микола Чернишевський у статті «Національна нетактовність» (подаємо цитату мовою оригіналу): «…Если есть племена, могущие к себе привлекать симпатию больше, чем другие племена, то именно малороссы – одно из племен наиболее симпатичных. Очаровательное соединение наивности и тонкости ума, мягкость нравов в семейной жизни, поэтическая задумчивость характера, непреклонно настойчивого, красота, изящество вкуса, поэтические обычаи – все соединяется в этом народе, чтобы очаровывать вас, так что иноплеменник становится малорусским патриотом, если хоть сколько-нибудь поживет в Малороссии. [А их положение! Это племя по преимуществу – племя поселян, доля которых тяжела. Их патриотизм чист от помысла о порабощении других; они желают лишь того, чтобы им самим было легче жить на вольном свете; никакое другое племя не хотят они подчинять себе или обижать».

Чи змінилися українці з часу цієї характеристики? Посутньо щодо ментальності – ні. Хіба що стало менше «поетичних звичаїв», бо їх частково знищили світові катаклізми (війни, революції), радянська ідеологія та відсутність потужної української ідеології в новітні часи. Відтак, внаслідок зменшення питомої ваги фольклору в суспільному житті й житті індивіда відбулися й певні трансформації в свідомості та діях багатьох людей: виродження ідеального світогляду й формування надмірної залежності від матеріальної субстанції; породження таких явищ, як перекотипольність (манкуртизм), знецінення статусу національної належності, соціальна пасивність, ізоляційність, конформізм, потурання носіям негативних ціннісних орієнтацій, послаблення рівня самодисципліни, подвійна мораль, відсутність мети, ідеалів тощо. Натомість роль фольклору у навчанні й вихованні особистості штучно принижується на всіх рівнях: у засобах масової інформації поширюються негативні оцінки українського національного субстрату; викривлено й спотворено тлумачиться менталітет українців; висміюються українські обереги.

У навчальних програмах для загальноосвітніх шкіл вихолощується український національний елемент, скорочується кількість годин на вивчення української мови, літератури. Курси народознавства, українознавства з волі державницьких опікунів освіти стали українським дітям не обов’язковими; загальноосвітні школи намагаються перетворити на церковно-приходські та футбольно-спортивні… Освітня система в Україні потребує оновлення змісту та методів навчання в руслі впровадження національної доктрини.

Задля успішної розбудови Української держави особлива роль належить формуванню національної свідомості, пам’яті, патріотизму юного громадянина. Реалізації такої надзвичайно важливої місії сприятиме обов’язкове викладання в загальноосвітніх навчальних закладах українського фольклору як навчальної дисципліни. Упродовж тисячоліть українці творили свою усну традиційну культуру. Розмаїття фольклорних творів, досконала, відшліфована віками поетика засвідчують глибоке прагматичне, художньо-естетичне пізнання народом і світу, й самого себе. Український фольклор, як визначальна складова традиційної народної культури, носій мови й світогляду – універсальний засіб вираження ментальності українців і важливий чинник формування національної самосвідомості, формування духовного світу особистості, її морально-естетичного розвитку, психологічної самодостатності й комфорту.

Становлення української фольклористики відбувалося в період романтизму – в першій половині – всередині ХІХ ст. (видатні представники: Михайло Максимович, Йосип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власний іманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічну фундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок в українську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та Катерина Грушевські, Климент Квітка, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса.

Етапи криз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Чи не найбільшим її здобутком була публікація першоджерельних матеріалів: від двох томів «Українських народних дум» К. Грушевської до видань академічної серії «Українська народна творчість» (двадцять п’ять томів), серій «Українські народні пісні в записах письменників» (двадцять збірок), «Народна творчість» (п’ятнадцять книг), а також серій «Золоті ключі», «Бібліотека «Карпати», «Народна мудрість» тощо. Звільнена від ідеологічних пут тоталітарної системи, своєрідно формується фольклористика незалежної Української держави. Сучасний її стан характеризується поглибленим вивченням давніх пластів фольклору, класичних і новітніх форм художнього відображення дійсності, увагою до історії наукової галузі. Внаслідок цього чимало з’ясовано щодо природи фольклору, його пізнавальних можливостей, національної та жанрової специфіки, функціонування в обрядах, комунікативної ролі в суспільстві, родині, міжособистісних взаєминах тощо.

2. Початок ХХІ століття

На початку ХХІ ст. актуалізовано чимало феноменів традиційної народної культури, що можуть гідно репрезентувати українців у світі. Визріла необхідність активізації фундаментальних досліджень та публікацій першоджерельних матеріалів з архівів, експедиційних записів, підготовки наукових кадрів тощо. Чимало в Україні роблять у цьому плані такі наукові осередки, як відділи фольклористики двох установ Національної академії наук України – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Інституту народознавства (Львів), Інститут культурної антропології (м. Луцьк), кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, кафедра української літератури та фольклористики Донецького національного університету (С.В. Мишанич). У сучасній фольклористиці активно працюють такі відомі науковці, як Н.С. Шумада, В.Ф. Погребенник (м. Київ), В.А. Качкан (м. Івано-Франківськ), В.А. Чабаненко, В.Д. Буряк, І.Я. Павленко (м. Запоріжжя), І.В. Хланта (м. Ужгород), О.І. Вертій, С.В.П’ятаченко (м. Суми), С.І. Шевчук, О.В. Ковальчук (м. Рівне), М.О. Семенова, Л.О. Новикова, В.М. Осадча, М.М. Красиков (м. Харків), П.О. Будівський (м. Луганськ), А.М. Поповський, В. Галацька, М. Марфобудінова (м. Дніпропетровськ), А.М. Подолинний (м. Вінниця), С.А. Китова, О.П. Киченко (м. Черкаси), І.М. Зварич, В.В. Костик (Чернівці), Т.І. Колотило (м. Кам’янець-Подільський) та ін.

Крім методологічно важливих наукових студій, варто відзначити вагомі публікації фольклору, що їх підготували М.А.Зінчук (чотирнадцять томів народних казок у запису й упорядкуванні, 2002–2008), С.Й. Грица (однотомник «Українські народні думи», 2007), А.І.Іваницький («Історична Хотинщина», 2007), О.Ю. Бріцина, І.Є. Головаха («Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині», 2004), І.В. Неїло («Народні казки, записані Петром Івановим»), І.В. Хланта («Ой видно село: Народні пісні села Арданово», 2003, «Пісні Іршавщини», 2005), О.М. Кузьменко («Стрілецькі пісні», 2005), Л.О.Єфремова («Народні пісні: Записи Людмили Єфремової», 2006).

В Україні виходить низки спеціальних фахових періодичних видань – збірники наукових праць, часописи: «Фольклор. Література. Проблеми поетики» (Інститут філології КНУ), «Актуальні проблеми фольклору і літератури» (Донецький національний університет), «Матеріали до української етнології», «Народна творчість та етнографія», «Народознавство» (м. Київ, ІМФЕ НАН України), «Народознавчі зошити» (м. Львів), «Фольклористичні зошити» (м. Луцьк)» та ін.

Уперше в українській фольклористиці зусиллями академічних та університетських учених синтезовано знання з історії науки про усну народну творчість від давнини до кінця ХХ ст.; висвітлено невідомі, призабуті сторінки з життя та діяльності багатьох дослідників фольклору; осмислено складні процеси теорії фольклору, як у загальнометодологічному плані, так і безпосередньо на прикладі конкретних жанрів та фольклорних форм; своєрідно зреалізовано теоретичний потенціал сучасної української фольклористики не тільки через підготовку колективних та індивідуальних монографій, підручників і навчальних посібників, ряду дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів докторів і кандидатів філологічних наук зі спеціальності 10.01.07 – фольклористика, але й через підготовку до видання в серії «Українська народна творчість» класичної спадщини українського народу – зокрема, творів національного епосу. Також уперше готується «Українська фольклористична енциклопедія» (принагідно зазначимо, що в Білорусії аналогічну енциклопедію «Білоруський фольклор» видано впродовж 2006–2007 років). Так само вперше здійснено п’ятитомне академічне видання «Українські народні думи». Видання вміщує найповнішу в історії публікацій дум кількість їх сюжетів (понад сорок) із численними варіантами майже до кожного з них. В основу систематизації матеріалів покладено сюжетно-тематичний принцип класифікації в поєднанні з хронологічним. На початку ХХІ ст. помітно активізувалося дослідження історії української фольклористики. Зокрема, відділом фольклористики ІМФЕ НАН України ведеться робота над створенням таких праць: «Історія української фольклористики» (в двох томах), колективної монографії «Дослідники українського фольклору: Маловідомі сторінки».

Публікації наукових досліджень та документів-першоджерел засвідчують: фольклор не втрачає свого пізнавального, етико-виховного, естетичного значення й сьогодні, у час новітніх комунікацій. Поряд із збереженням традиційних пластів фольклорної творчості, що побутують безпосередньо в усній формі й передаються від покоління до покоління, існують інші способи збереження та донесення традиційних усних скарбів до сучасників – через публікації зразків у збірках, випуск аудіопродукції, відео-телепродукції, електронних версій (компакт-дисків), фольклорні фестивалі Інтернетом. Крім того, фольклор, як ритуалізовано-функціональний вид мистецтва, своєрідна форма суспільної свідомості, не зникає, це не тільки традиційна спадщина минулих віків чи десятиліть, а й творчість сучасників (скажімо, майданний фольклор, фольклор урбанізованих верств населення та професійних середовищ, соціальних груп, фольклор повсякденних мовленнєвих ситуацій). Таким чином, стають актуальними проблеми вивчення фольклору в національному часопросторі від архаїки до модерну, створення фундаментальних досліджень і синтезованих системних публікацій матеріалів усної традиційної нематеріальної культури.

Література, як вид мистецтва, також є своєрідним ретранслятором фольклору. Індивідуальна авторська письмова творчість саме й виникла на основі усної традиційної. Навіть письмо модерністів не позбавлене фольклорних cегментів.

Висновок

Відомо, що поява справжньої індивідуальності відбувається завдяки єдності народу й окремого індивіда через мову і фольклор, через творчість попередніх поколінь. Зневажити рідним – це втратити себе, відійти від свого берега, а до чужого не пристати, канути в Лету. Культура не має кордонів, меж поширення, але завжди має творця, автора. Творець усної нематеріальної традиційної культури – народ. Саме тому діалог держав – це діалог політиків, а діалог народів – це діалог культур. Фольклорна культура кожного народу разом із мовою – основа національної безпеки, це творчість без цензури, та творчість, що не залежить від «флюгерності» правителів. Ставлення владних верхів до мови і фольклору – лакмусовий папірець їх справжніх намірів у будівництві соборної самостійної держави й забезпеченні матеріального й духовного процвітання народу загалом і кожного громадянина зокрема.

Отже зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури через системи освіти, культури, засоби масової інформації, за умови достатнього фінансування можуть давати плідні результати, про що свідчить досвід Норвегії в залученні її громадян до музичного фольклору шляхом інвестицій у спеціальну програму.

Література

1. Габріелян О. Вища освіта в епоху глобалізації // Покликання університету: Зб. наук. праць / Відп. ред. О. Гомілко. – К.: РІА «ЯНКО», «Веселка», 2005. – С. 178–197.

2. Давидюк В. Національна культура в умовах плебеїзації // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 7. – Луцьк, 2004. – С. 3–12.

3. Дзюба І. Національна культура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті, доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С. 40–57.

4. Дмитренко М. Український фольклор і глобалізація: проблема збереження генетичного коду // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – Луцьк, 2007. – С. 3–10.

5. Жулинський М. Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і час. – 2002. – №12. – С. 3–11.

6. Жулинський М. Поза зоною моральної досяжності // Народний депутат. – 2007. – №8. – С. 78–81.

7. Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Х., 1905.

8. Чернышевский Н.Г. Национальная бестактность // Чернышевский Н.Г. Избр. филос. соч.: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1951. – С. 427–428